АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 541/440/15-к Номер провадження 11-кп/786/14/17Головуючий у 1-й інстанції ОСОБА_1 Доповідач ап. інст. ОСОБА_2
ОКРЕМА ДУМКА
31 січня 2017 року м. Полтава
Вироком Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 10 грудня 2015 року ОСОБА_3 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст. 190 КК України та засуджено до покарання у виді 1 року позбавлення волі. За обвинуваченням у вчиненні злочинів, передбачених ч.3 ст. 368 КК України ОСОБА_3 виправдано.
Ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Полтавської області від 31 січня 2016 року вирок Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 10 грудня 2015 року щодо ОСОБА_3 залишений без змін, відповідно подані апеляційні скарги обвинуваченого, прокурора та потерпілих без задоволення.
З прийнятим колегією суддів рішенням в частині доведення винуватості ОСОБА_3 у вчиненні шахрайських дій стосовно військовослужбовця ОСОБА_4 не погоджуюсь, а тому вважаю за необхідне висловити свою окрему думку, виходячи з наступного.
Приписами статті 373 КПК України встановлено, що обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях та ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення.
Дослідивши зібрані по даному кримінальному провадженню та надані стороною обвинувачення докази, суд першої інстанції відповідної об`єктивної оцінки їм не надав, внаслідок чого прийшов до висновку про необхідність засудження ОСОБА_3 за ч.2 ст. 190 КК України необґрунтовано, допустивши тим самим невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, що у відповідності до вимог ст. 409 КПК України є підставою для скасування вироку.
Суд першої інстанції, обґрунтовуючи у вироку доведеність вини ОСОБА_5 у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.190 КК України посилається на показання потерпілого ОСОБА_4 та свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 .
Проте, вважаю, що показання свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_6 з приводу вчиненням ними злочинних дій відносно військовослужбовця ОСОБА_4 за попередньою змовою з ОСОБА_3 , шляхом введення потерпілого в оману з метою заволодіти грошовими коштами у сумі 2500 грн. не можуть бути покладені в основу підтвердження вини обвинуваченого ОСОБА_3 .
Із матеріалів провадження убачається, що вироком Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 11 березня 2015 року затверджено угоду про визнання винуватості від 11 березня 2015 року між військовим прокурором Полтавського гарнізону та обвинуваченим ОСОБА_6 у кримінальному провадженні №42014170690000075. Цим же вироком ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст. 190 КК України та засуджено до узгодженого сторонами покарання у виді штрафу в розмірі 70 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 1190 гривень на користь держави.
Також вироком Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 18 травня 2015 року затверджено угоду про визнання винуватості від 30 грудня 2014 року між військовим прокурором Полтавського гарнізону ОСОБА_8 та обвинуваченим ОСОБА_7 у кримінальному провадженні №42014170690000097. Цим ж вироком ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст. 190 КК України та засуджено до узгодженого сторонами покарання у виді штрафу в розмірі 70 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 1190 гривень на користь держави.
Будучи засудженими вироком суду на підставі угод про визнання винуватості до найбільш м`якого виду покарання, передбаченого ч.2 ст. 190 КК України, ОСОБА_7 та ОСОБА_6 надали суду в якості свідків показання про обставини вчинення злочину, які стосувалися також їх інтересів.
Факт вказівки головного сержанта взводу охорони роти військової частини прапорщика ОСОБА_7 разом із заступником командира роти даної військової частини старшим лейтенантом ОСОБА_6 про приведення автомобіля у несправний стан для того, щоб провчити солдата ОСОБА_4 за залишення закріпленого за ним службового автомобіля у невстановленому для цього місці на території військової частини та відсутність у підрозділі ніким із учасників провадження не заперечується.
Свідок ОСОБА_9 надав пояснення суду, що за вказівкою заступника командира роти ОСОБА_6 та прапорщика ОСОБА_7 ним приведено службовий автомобіль ГАЗ-5201 у несправний стан шляхом зняття акумулятора та подальшого вимагання саме ОСОБА_7 та ОСОБА_6 з ОСОБА_4 грошових коштів за залагодження проблем щодо начебто крадіжки акумулятора та не проведення службового розслідування.
Отже із матеріалів провадження вбачається, що ініціаторами вчинення неправомірних дій були ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .
Їх показання про те, що командир роти ОСОБА_3 дав вказівку шахрайським способом заволодіти грошима потерпілого, будь якими іншими об`єктивними обставинами справи не підтверджені. Крім цього із матеріалів провадження вбачається, що під час допиту цих свідків вони не змогли конкретно вказати де, коли та при яких обставинах обвинувачений надавав таку вказівку.
Отже вирок суду першої інстанції побудований на припущеннях.
Варто зазначити, що за аналогічних обставин, при наявності тільки показань багатьох свідків, суд виправдав обвинуваченого у вчиненні злочину передбаченого ч.3 ст. 368 КК України у зв`язку з недостатністю доказів.
Також, варто було суду апеляційної інстанції звернути увагу на зауваження обвинуваченого з приводу того, що на даний час ОСОБА_6 та ОСОБА_7 із збройних сил не звільнені, проходять службу в тій же частині, а ОСОБА_6 на даний час виконує обов`язки командира роти, а тому є обґрунтований сумнів у правдивості показань цих свідків.
Вважаю, що самих лише показань свідків, а фактично обвинувачених у цій же справі, недостатньо для визнання винуватим ОСОБА_10 у вчиненні шахрайських дій по відношенню до потерпілого ОСОБА_4 .
Відповідно до стаття 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню: подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом`якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження.
Отже, вважаю, що стороною обвинувачення не виконано вимоги закону, а суд першої інстанції не звернув на це увагу та, в порушення вимог ч.3 ст.373 КПК України, постановив обвинувальний вирок на доказах сторони обвинувачення, які не підтверджують вину ОСОБА_3 у вчиненні інкримінованому йому злочині.
За наведених підстав, апеляційна скарга обвинуваченого ОСОБА_3 підлягала задоволенню, а вирок Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 10 грудня 2015 року в частині засудження ОСОБА_3 за ч.2 ст. 190 КК України скасуванню із закриттям кримінального провадження.
Суддя Апеляційного суду
Полтавської області ОСОБА_11
