Єдиний державний реєстр судових рішень
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 541/440/15-к Номер провадження 11-кп/786/14/17Головуючий у 1-й інстанції ОСОБА_1 Доповідач ап. інст. ОСОБА_2
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
31 січня 2017 року м. Полтава
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Полтавської області у складі:
головуючого - судді ОСОБА_2 ,
суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4
з секретарем судового засідання ОСОБА_5
за участі
прокурора ОСОБА_6
потерпілих ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11
захисника ОСОБА_12
обвинуваченого ОСОБА_13
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві кримінальне провадження внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42014170690000027 відносно
ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та мешканця АДРЕСА_1
за апеляційними скаргами обвинуваченого ОСОБА_13 , процесуального прокурора заступника військового гарнізону Полтавського району ОСОБА_6 та потерпілих: ОСОБА_15 , ОСОБА_9 , ОСОБА_8 , ОСОБА_10 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 на вирок Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 10.12.2015 року
В С Т А Н О В И Л А :
Цим вироком ОСОБА_13 засуджено за ч.2 ст. 190 КК України на один рік позбавлення волі та виправдано за обвинуваченням у вчиненні злочинів передбачених ч. 3 ст. 368 КК України.
Вирішено питання щодо речових доказів.
На вирок суду надійшли апеляційні скарги:
- обвинуваченого ОСОБА_13 , який прохав скасувати вирок суду в частині засудження його за ч. 2 ст. 190 КК України, а справу в цій частині провадженням закрити за недоведеністю вини у скоєнні інкримінованого правопорушення. обґрунтовуючи свої вимоги послався на те, що
В обґрунтування своїх вимог вказав, що ухвалюючи вирок від 10.12.2015 року суд об`єктивно всебічно та обґрунтовано оцінив докази, які були надані стороною обвинувачення по звинуваченню ОСОБА_13 у скоєнні кримінального правопорушення передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України та ухвалив в цій частині обґрунтоване та законне рішення. В той же час, маючи перед собою аналогічні докази за ч.2 ст. 190 КК України, суд прийняв зовсім протилежне рішення, яке не ґрунтується на вимогах закону.
Зазначив, що в судовому засіданні ні ОСОБА_19 ні ОСОБА_20 не змогли сформулювати своїх позицій в чому ж конкретно проявилася його участь у заволодінні грошовими коштами ОСОБА_21 їх покази звелися до того, що нібито він був обізнаний з їх намірами і навіть нагадував їм швидше отримувати гроші. Але ніколи конкретних обставин такого «нагадування», місця та часу коли воно відбувалося свідки не пригадали.
Таким чином, судом при розгляді справи не був забезпечений об`єктивний розгляд всіх обставин в їх сукупності та створення умов для здійснення справедливого правосуддя, що призвело до винесення незаконного та необґрунтованого вироку відносно ОСОБА_13 в частині визнання ОСОБА_13 винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 190 КК України, а тому, на думку апелянта, висновки суду не відповідають фактичним матеріалам справи;
- потерпілих ОСОБА_15 , ОСОБА_9 , ОСОБА_8 , ОСОБА_10 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 які у своїх апеляційних скаргах прохають вирок суду скасувати у частині виправдання ОСОБА_13 за обвинуваченням у вчиненні злочинів, передбачених ч.3 ст.368 КК України в зв`язку з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Просять ухвалити новий вирок, яким визнати ОСОБА_13 винним у вчиненні злочинів, передбачених ч.3 ст.368 КК України та призначити справедливе покарання;
-процесуального прокурора заступника військового прокурора Полтавського гарнізону ОСОБА_6 , який вважає, що вирок в частині виправдання обвинуваченого ОСОБА_13 є незаконним та підлягає зміні через невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження. Вважає, що судом не надано належної об`єктивної оцінки та не взято до уваги в якості достатніх у своїй сукупності доказів винуватості ОСОБА_13 у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст. 368 КК України, досліджених у суді показань потерпілих ОСОБА_9 ОСОБА_10 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_11 ОСОБА_8 ОСОБА_15 , ОСОБА_17 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 .
Посилаючись на п.2 ч.1 ст.409 КПК України просить змінити вирок суду, визнати ОСОБА_13 винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст. 368 КК України та призначити останньому покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно господарських обов`язків в органах державної влади строком на 3 роки та в порядку ст. 54 КК України в якості додаткового покарання позбавити ОСОБА_13 військового звання « майор».
Інші учасники судового провадження вирок суду не оскаржували.
Згідно вироку суду, 23 серпня 2014 року головний сержант взводу охорони роти охорони військової частини НОМЕР_1 прапорщик ОСОБА_20 разом із заступником командира роти даної військової частини НОМЕР_1 старшим лейтенантом ОСОБА_19 виявили, що водій взводу охорони роти охорони військової частини НОМЕР_1 солдат ОСОБА_21 залишив закріплений за ним службовий автомобіль ГАЗ-5201 військовий номер НОМЕР_2 у невстановленому місці на території частини, а сам відсутній у підрозділі, у зв`язку з чим вирішили провчити останнього.
За їх вказівкою інший водій роти охорони, ОСОБА_27 , зняв з вищевказаного автомобіля акумулятор та заховав його в шафі в приміщенні роти.
Близько 23 години цього ж дня ОСОБА_20 та ОСОБА_19 повідомили про вищевказані факти командира роти військової частини НОМЕР_1 майора ОСОБА_13 .
Цього ж дня, близько 24 години, ОСОБА_13 , діючи з прямим умислом, корисливим мотивом та метою незаконного збагачення, зловживаючи своїм службовим становищем, користуючись введенням ОСОБА_21 в оману щодо дійсного стану справ, надав вказівку своїм підлеглим - прапорщику ОСОБА_20 та старшому лейтенанту ОСОБА_19 поставити ОСОБА_21 вимогу про передачу їм коштів в сумі 2500 грн. за не проведення службового розслідування стосовно останнього, не притягнення його до дисциплінарної відповідальності за фактом пошкодження службового автомобіля, а також за невнесення запису до технічного паспорта автомобіля щодо заміни акумулятора та погодження цього в органах Військової інспекції безпеки дорожнього руху.
Діючи на виконання вказівки ОСОБА_13 , ОСОБА_19 та ОСОБА_20 , діючи з прямим умислом, за попередньою змовою групою осіб, корисливим мотивом та метою незаконного збагачення, зловживаючи своїм службовим становищем, повідомили ОСОБА_21 про необхідність сплатити їм грошові кошти у вказаній сумі, встановивши строк сплати до 16 годин 24 серпня 2014 року, на що ОСОБА_21 погодився.
Упродовж 23 серпня - 03 вересня 2014 року ОСОБА_20 разом з ОСОБА_19 за попередньою змовою із ОСОБА_13 та на виконання його незаконних наказів неодноразово нагадували ОСОБА_21 по телефону та при особистих зустрічах про необхідність передачі їм вищевказаної суми.
Крім цього, ОСОБА_19 за тривале очікування грошей, погодився на отримання від ОСОБА_21 ще додатково 200 грн.
01.09.2014 року ОСОБА_28 звернувся із заявою про неправомірні дії командування роти до УСБУ в Полтавській області.
03 вересня 2014 року ОСОБА_19 близько 20 години 15 хвилин, перебуваючи у м. Миргороді Полтавської області по вул. Гоголя, на узбіччі дороги, напроти будинку №11 по ходу руху з центру міста у напрямку м. Полтави, з рук у руки отримав від ОСОБА_21 грошові кошти у сумі 2700 грн., з яких 800 грн. за нібито придбання акумулятора, 200 гривень за тривале очікування та 1700 гривень, які мав передати ОСОБА_20 та ОСОБА_13 за не проведення службового розслідування стосовно ОСОБА_21 та не притягнення його до дисциплінарної відповідальності за фактом нібито пошкодження службового автомобіля та втрати з нього акумулятора, а також не внесення запису до технічного паспорта автомобіля щодо заміни акумулятора та погодження цього в органах Військової інспекції безпеки дорожнього руху, після чого ОСОБА_19 на місці був затриманий.
Крім того, ОСОБА_13 обвинувачувався у скоєнні кримінальних правопорушень, які органом досудового розслідування кваліфіковані за ч.3 ст.368 КК України, а саме одержання неправомірної вигоди в сумі 5157,50 грн. для себе за вчинення чи не вчинення ним, як командиром роти охорони військової частини НОМЕР_1 в інтересах 14 підлеглих йому військовослужбовців, які надавали неправомірну вигоду, дій з використанням наданого йому службового становища у 20 випадках, тобто повторно.
Суд визнав недоведеним обвинувачення ОСОБА_13 за ч. 3 ст368 КК України з огляду на те, що воно не обґрунтовано достатніми доказами, які б підтверджували винуватість особи поза розумним сумнівом.
Так, суд дійшов висновку, що представлені стороною обвинувачення суду докази не являються достатніми для підтвердження обвинувачення по отриманню ОСОБА_13 неправомірної вигоди від:
- військовослужбовців ОСОБА_9 та ОСОБА_10 в грудні 2012 року по 350 грн. за включення до списку на отримання премії;
- військовослужбовців ОСОБА_27 , ОСОБА_16 в листопаді 2012 року у розмірі 300 грн. з кожного, ОСОБА_11 в грудні 2012 року у розмірі 300 грн., ОСОБА_8 в грудні 2012 року у розмірі 350 грн. та в листопаді 2013 року в розмірі 300 грн., ОСОБА_15 у листопаді 2013 року в сумі 350 грн., ОСОБА_17 в грудні 2013 року у розмірі 200 грн. за зняття накладених дисциплінарних стягнень та включення до списку для отримання премії;
- військовослужбовців ОСОБА_16 15.12.2012 року в сумі 100 грн., ОСОБА_17 в березні 2013 року в сумі 150 грн., ОСОБА_24 в березні 2013 року в розмірі 200 грн., ОСОБА_15 в червні 2014 року в сумі 200 грн. та 24 серпня 2014 року від ОСОБА_29 у розмірі 130 грн., ОСОБА_25 та ОСОБА_30 по 150 гр. за надання їм звільнення з розташування роти охорони військової частини НОМЕР_1 .
Суд дійшов висновку, що самих лише показань вище зазначених потерпілих, недостатньо для звинувачення особи у вчиненні тяжкого злочину.
Зокрема, , виправдовуючи ОСОБА_13 за ч.3 ст.368 КК України, суд послався на те, що свідчення ОСОБА_9 та ОСОБА_10 не узгоджуються з уточненим обвинуваченням щодо періоду надання неправомірної вигоди. Так, згідно обвинувачення зазначені потерпілі надавали ОСОБА_13 неправомірну вигоду в грудні 2012 року. Натомість, самі потерпілі стверджують, що ці події відбувались в грудні 2011 року.
Дослідивши письмові докази, суд дійшов висновку про те, що показання потерпілих ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_17 та ОСОБА_16 не узгоджуються з інформацією у службових картках щодо наявності у цих потерпілих та зняття з них дисциплінарних стягнень, як підставу для отримання неправомірної вигоди обвинуваченим.
Крім того, сторона обвинувачення взагалі не представила суду жодного доказу вини ОСОБА_13 в отриманні неправомірної вигоди від військовослужбовця ОСОБА_31 , ОСОБА_11 та ОСОБА_18 .
Пославшись на положення ст.52 Конституції України та ст.17 КПК України суд дійшов висновку, що стороною обвинувачення не надано доказів, які поза розумним сумнівом доводять вчинення ОСОБА_13 кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.368 КК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача; обвинуваченого ОСОБА_13 та в його інтересах захисника ОСОБА_12 , які підтримали доводи апеляційної скарги обвинуваченого та заперечували проти апеляційних скарг інших учасників кримінального провадження; прокурора ОСОБА_6 на підтримання доводів своєї апеляційної скарги та апеляційних скарг потерпілих; потерпілих ОСОБА_15 , ОСОБА_8 , ОСОБА_17 , ОСОБА_10 , ОСОБА_24 , ОСОБА_9 , які підтримали свої апеляційні скарги та заперечували проти задоволення апеляційної скарги обвинуваченого; потерпілого ОСОБА_11 , який просив залишити вирок суду без змін; перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи апеляційних скарг учасників кримінального провадження, колегія суддів дійшла такого.
Згідно ст.370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
За змістом ст.373 КПК України, обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення.
Як вбачається зі змісту оскаржуваного вироку, він в повній мірі відповідає вище зазначеним вимогам.
Так, визнаючи ОСОБА_13 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.190 КК України, суд виходив з сукупності досліджених в суді належних та допустимих доказів, наведених у вироку.
Зокрема, суд послався на показання: - потерпілого військовослужбовця ОСОБА_21 , який пояснив, що не тільки ОСОБА_19 та ОСОБА_20 вимагали з нього кошти, посилаючись на те, що їм необхідно буде передати ці кошти ОСОБА_13 , а й сам командир роти ОСОБА_13 також повідомляв потерпілому про необхідність передачі обумовленої суми коштів ОСОБА_20 для вирішення своєї проблеми; - свідка ОСОБА_27 , який пояснив суду що за вказівкою заступника командира роти ОСОБА_19 та прапорщика ОСОБА_20 він зняв з автомобіля ГАЗ-5201 акумулятор, а в подальшому був свідком того, як зазначені особи вимагали кошти з ОСОБА_21 за цей акумулятор та заміну документів; - свідків ОСОБА_19 та ОСОБА_20 , які пояснили в суді, що за безпосереднім наказом командира роти ОСОБА_13 вони вчиняли злочинні дії щодо військовослужбовця ОСОБА_21 з метою отримання від нього грошових коштів, які мали передати ОСОБА_13 .
Вище наведені докази об`єктивно узгоджуються з дослідженими судом : - письмовою заявою ОСОБА_21 від 01.09.2014 року адресовану начальнику УСБУ в Полтавській області зі змісту якої вбачається, що саме ОСОБА_13 , ОСОБА_19 та ОСОБА_20 вчиняють щодо нього злочинні дії (т.2 а.с.49-51); - протоколом від 03.09.2014 року огляду та помітки грошових коштів зі змісту якого вбачається, що ОСОБА_21 були вручені помічені грошові купюри в сумі 2700 грн. (т.2 а.с.65-72); - протоколом затримання ОСОБА_19 від 03.09.2014 року в момент отримання від ОСОБА_21 грошових коштів в сумі 2700 грн. (т.2 а.с.55-59); протоколом огляду від 24.10.2014 року вилучених під час затримання 03.09.2014 року ОСОБА_19 грошових купюр в кількості 14 купюр, номінали та номери яких співпадають з поміченими та врученими ОСОБА_21 (т.2 а.с.97-98); - протоколом від 03.10.2014 року тимчасового доступу до речей та їх вилучення зі змісту якого вбачається, що на вилученому у ОСОБА_27 мобільному телефоні містяться аудіо записи телефонних розмов, які відбувались між ОСОБА_21 , ОСОБА_19 і ОСОБА_20 під час яких останні вимагали від ОСОБА_21 передати їм грошові кошти в сумі 2500 грн., а також 200 грн. за тривале очікування (т.2 ас.с.77-78); - оглянутим речовим доказом диктофоном марки «Олімпус» на якому містяться записи розмов, під час яких ОСОБА_19 та ОСОБА_20 вимагають від ОСОБА_21 передати їм обумовлені суму коштів (т.3 а.с.54).
Доводи сторони захисту щодо штучного виділення з матеріалів кримінального провадження матеріалів щодо ОСОБА_19 та ОСОБА_20 , з якими в подальшому були укладені угоди про визнання винуватості, внаслідок чого вони, за твердженням апелянта, нібито обмовляють ОСОБА_13 колегія суддів вважає безпідставними.
Так, питання щодо об`єднання та виділення матеріалів досудового розслідування приймаються прокурором із дотриманням вимог ст.217 КПК України та не підлягає оскарженню.
Главою 35 Кримінального процесуального кодексу України регламентовано особливий порядок кримінального провадження на підставі угод. Зокрема, у частині 2 ст.469 КПК України зазначено, що угода про визнання винуватості може бути укладена за ініціативою прокурора або підозрюваного чи обвинуваченого.
За змістом ст. 472 КПК України якою визначається зміст угоди про визнання винуватості, однією з умов укладення такої угоди є беззастережне визнання підозрюваним чи обвинуваченим своєї винуватості у вчиненні кримінального правопорушення та обов`язок підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою(якщо відповідні домовленості мали місце).
Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, вироком Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 18.05.2015 року затверджено угоду про визнання винуватості від 30.12.2014 року між військовим прокурором Полтавського гарнізону ОСОБА_32 та обвинуваченим ОСОБА_20 , а вироком Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 11.03.2015 року затверджено угоду про визнання винуватості від 11.03.2015 року між військом прокурором Полтавського гарнізону та обвинуваченим ОСОБА_19 (т.4 а.с.31-32,42-44).
Зі змісту наведених вироків вбачається, що між прокурором та кожним з обвинувачених було досягнуто згоди щодо правової кваліфікації за ч.2 ст.190 КК України, істотних для кримінального провадження обставин, обумовлено беззастережне визнання своєї винуватості у вчиненні зазначеного кримінального правопорушення та обов`язок обвинувачених щодо співпраці у викритті кримінальних правопорушень, вчинених іншими особами.
З урахуванням покладених в основу вироку доказів, які узгоджуються як між собою, так і з показаннями ОСОБА_20 та ОСОБА_19 , а також зі змістом вироків суду на підставі угод доводи сторони захисту щодо визнання недопустимими доказами показань ОСОБА_20 та ОСОБА_19 колегія суддів вважає неспроможними. А з огляду на те, що колегією суддів не встановлено обставин, які ставлять під сумнів належність та допустимість доказів, які покладені в основу вироку в частині засудження ОСОБА_13 за ч.2 ст.190 КК України, тобто шахрайство вчинене за попередньою змовою групою осіб доводи обвинуваченого щодо незаконності вироку є безпідставними, а його апеляційні вимоги щодо скасування вироку з наведених в апеляційній сказі підстав та закриття провадження за недоведеністю вини у скоєнні інкримінованого йому правопорушення не підлягають до задоволення.
Такими, що не підлягають до задоволення колегія суддів вважає також апеляційні скарги потерпілих. При цьому колегія суддів виходить з того, що апеляційні скарги потерпілих, які між собою є тотожними за змістом, крім посилання на те, що вирок суду в частині виправдання ОСОБА_13 за ч.3 ст.368 КК України не відповідає фактичним обставинам кримінального провадження та не підтверджується доказами, дослідженими під час судового розгляду - фактично є необґрунтованими та не спростовують висновків суду, наведених у вироку.
За змістом ст.411 КПК України, судове рішення вважається таким, що не відповідає фактичним обставинам кримінального провадження, якщо висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими під час судового розгляду; суд не взяв до уваги докази, які могли істотно вплинути на його висновки; висновки суду, викладені в судовому рішенні, містять істотні суперечності. Вирок підлягає скасуванню чи зміні з зазначених підстав лише тоді, коли невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження вплинула чи могла вплинути на вирішення питання про винуватість або невинуватість обвинуваченого, на правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність, на визначення міри покарання.
Під час апеляційного перегляду вироку встановлено, що висновки суду відповідають фактичним обставинам кримінального провадження.
Так, перевіряючи доводи апелянтів-потерпілих колегія суддів відмовила в задоволенні їх клопотань про відтворення технічного запису їх показань в суді першої інстанції. Однак, колегія суддів безпосередньо заслухала пояснення потерпілих ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_35 , ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , ОСОБА_38 , ОСОБА_39 , які з`явилися до апеляційного суду та погодилась з висновками суду про те, що одних лише показань потерпілих, які не підкріплені іншими, об`єктивними доказами недостатньо дня визнання ОСОБА_13 винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст.368 КК України.
При цьому колегія суддів виходить з того, що особи, яких органом досудового розслідування визнано потерплими, стверджують, що надавали ОСОБА_13 неправомірну вигоду протягом тривалого часу, а саме з 2011 року, однак до 02.10.2014 року вони самостійно не звертались до правоохоронних органів з відповідними заявами про вчинені злочини. В подальшому, незважаючи на те, що в їх діях малися ознаки кримінальних правопорушень, щодо цих осіб не приймалися рішення щодо притягнення чи звільнення від кримінальної відповідальності, що викликає сумніви щодо об`єктивності їх показань в суді.
Інші громадяни також своєчасно не повідомили про ці факти правоохоронним органам, а також такі факти не були виявлені цими органами самостійно, що унеможливило в подальшому проведення своєчасного та ефективного розслідування в ході якого могли бути отримані належні та допустимі докази протиправної діяльності ОСОБА_13 .
За змістом ст.94 КПК України, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному та неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожен доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Так, сторона обвинувачення стверджує, що показання потерпілих підтверджуються наданими прокурором копіями службових карток військовослужбовців роти охорони військової частині НОМЕР_1 , в яких зазначено відомості щодо заохочень та стягнень військовослужбовців ОСОБА_24 , ОСОБА_11 , ОСОБА_17 , ОСОБА_10 , ОСОБА_40 , ОСОБА_18 , ОСОБА_27 , ОСОБА_9 та ОСОБА_8 ..
Однак, колегія суддів не погоджується з такими твердженнями апелянтів та погоджується з судом, який не поклав в основу обвинувального вироку копії зазначених документів, оскільки вони не відповідають критеріям належних та допустимих доказів, які визначені статтями 84,85,86,98,99 КПК України.
Також колегія суддів вважає, що суд дійшов правильного висновку про те, що протоколи від 24.02.2015 року слідчих експериментів у формі відтворення обстановки та обставин події з участю потерпілих не підтверджують існування обставин, що підлягали доказуванню у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_13 , відтак не є належними доказами вини останнього у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.368 КК України.
Отже доводи апелянтів (прокурора та потерпілих) щодо незаконності вироку суду з підстав невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи в частині виправдання ОСОБА_13 колегія суддів вважає безпідставними. З урахуванням наведеного, апеляційні вимоги потерпілих щодо скасування з цих підстав вироку суду є такими, що не підлягають до задоволення.
Щодо апеляційних вимог прокурора, крім вище зазначеного, вони взагалі не могли бути задоволені, оскільки не узгоджуються з вимогами статей 408,420 КПК України щодо підстав для зміни та скасування вироку суду. Так, прокурор в своїй апеляційній скарзі посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, наголошував на необхідності зміни вироку суду та, без ухвалення нового вироку апеляційним судом, просив визнати ОСОБА_13 винним за ч.3 ст.368 КК України та призначити йому відповідне основне та додаткове покарання. З огляду на вище наведене, такі апеляційні вимоги прокурора є неспроможними.
Таким чином, переглянувши вирок суду в межах апеляційних скарг, колегія суддів не знайшла підстав для їх задоволення. Під час апеляційного перегляду не встановлено істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. З урахуванням наведеного відсутні підстави для зміни чи скасування вироку, з підстав передбачених ст.412 КПК України.
Керуючись ч.2 ст.376, статтями 404,405,407,418 КПК України колегія суддів
У Х В А Л И Л А:
Апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_13 , прокурора ОСОБА_6 , потерпілих ОСОБА_15 , ОСОБА_9 , ОСОБА_8 , ОСОБА_10 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 залишити без задоволення, а вирок Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 10.12.2015 року щодо ОСОБА_13 без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення.
Касаційна скарга на судові рішення може бути подана до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом трьох місяців з дня проголошення ухвали апеляційного суду.
С У Д Д І :
ОСОБА_41 ОСОБА_42
