ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 травня 2016 р.
Справа № 820/11570/15
Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді - Мельнікової Л.В.
суддів - Бартош Н.С. , Філатова Ю.М.
за участю секретаря судового засідання - Дорошенко Д.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Харкові справу за апеляційною скаргою Міністерства внутрішніх справ України на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 09 лютого 2016 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства Внутрішніх справ України в Харківській області, Міністерства внутрішніх справ України про визнання незаконним і скасування наказу, поновлення на посаді, -
В с т а н о в и л а:
01 грудня 2015 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, яким після заяви від 26 січня 2016 року про зміну позовних вимог, просить визнати незаконним та скасувати наказ відповідача - Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області (далі - ГУМВС України в Харківській області) № 625 о/с від 06.11.2015 року в частині її звільнення з органів внутрішніх справ та зобов'язати відповідача - Міністерство внутрішніх справ України (далі - МВС України) поновити її на штатній посаді на рівнозначній посаді в органах МВС України.
Позивач вказує на те, що в порушення положень ч. 3 ст. 184 КЗпП України з займаної посади її звільнено відповідачем ГУМВС України в Харківській області під час перебування у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трьохрічного віку; в порушення ч. 1 ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення вона не була попереджена за два місяці до дня звільнення; в порушення вимог ч. 1 ст. 44 КЗпП України та ст. 9-1 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» їй не виплачена вихідна допомога та щомісячна грошова допомога в розмірі окладу за військовим (спеціальним) званням.
Позивач вказує, що визначене п. 11 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про національну поліцію» щодо можливості звільнення її зі служби у період перебування у відпустці є прямим порушенням норм Закону України «Про відпустки».
Також, позивач зазначила про те, що про свій намір продовжити службу у Національній поліції України вона повідомила керівництво, подав 26 жовтня 2015 року відповідний рапорт.
В телефонній розмові з керівником кадрової служби Ленінського РВ ХМУ ГУ ГУМВС України в Харківській області, що мала місце пізно ввечері 05 листопада 2015 року, останній відмовив їй у можливості працювати на посаді поліцейського на умовах неповного робочого часу. В розмові вона також повідомила про неможливість виходу на службу, у зв'язку з необхідністю догляду за дитиною та відсутністю можливості організувати такий догляд іншими особами.
Позивач вважає, що набула право на відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку із збереженням робочого місця, але держава забрала у неї це право одностороннім рішенням.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 09 лютого 2016 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволений.
Судовим рішенням скасований наказ відповідача ГУМВС України в Харківській області від 06.11.2015 року № 625 о/с «По особовому складу» в частині звільнення позивача у запас Збройних Сил за п. 64 «г» (через скорочення штатів). Відповідач МВС України зобов'язаний поновити позивача на посаді слідчого відділення розслідування злочинів лінії карного розшуку СВ Ленінського РВ ХМУ ГУ або на іншій рівнозначній посаді в органах Міністерства внутрішніх справ України.
Судове рішення вмотивовано тим, що оскільки механізму скорочення атестованих працівників органів внутрішніх справ спеціальним законодавством не передбачено, а спеціальним Законом не визначено строк попередження працівників органів внутрішніх справ про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів, відповідач відповідно до ст. 49-2 КЗпП України повинен був попередити позивача про майбутнє звільнення не пізніше ніж за два місяці.
Посилаючись на те, що Закон України «Про національну поліцію» не містить положень щодо гарантій вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, тощо, суд застосував до спірних правовідносин конституційні принципи і загальні засади права, а саме положення п. 17 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ та ч. 3 ст. 184 КЗпП України.
Судом ураховані висновки Європейського Суду з прав люди від 22.03.2012 року по справі «Костянтин Маркін проти Російської Федерації». Судом зазначено, що по-перше, право на відпустку по догляду за дитиною належить всім громадянам без будь-яких відмінностей за ознаками статі або професії. Збройні сили, поліція та державні службовці не виключаються з числа користувачів цього фундаментального права.
По - друге, право на відпустку по догляду за дитиною має мінімальний зміст. Кінцева мета гармонізації праці, особистого та сімейного життя для працюючих батьків та рівності чоловіків та жінок у відношенні можливостей ринку праці та відношення на роботі повинні враховуватися при встановленні форми, тривалості та умов відпустки по догляду за дитиною. В кінці періоду відпустки по догляду за дитиною працівники мають право повернутися на ту ж роботу або, якщо це неможливо, на еквівалентну роботу, сумісну з їхнім трудовим контрактом або відносинами. Права, придбані або такі, що мають бути придбаними працівником на дату початку відпустки по догляду за дитиною, повинні зберігатися до кінця відпустки по догляду за дитиною.
Також судом врахована правова позиція Верховного Суду України, викладена в постанові від 17.10.2011 року по справі № 21-327а11, відповідно до якої, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Судом визначено, що у ході судового розгляду відповідачі не подали до суду ані доказів неможливості працевлаштування позивача в штаті новоствореного органу за професією чи за спеціальністю, ані доказів неможливості надати позивачу іншу роботу в згаданому органі з урахуванням навичок, вмінь та інших професійних параметрів.
Оскільки зобов'язання по працевлаштуванню працівника ліквідованої установи МВС не виконало, суд констатував порушення трудових гарантій позивача.
Не погоджуючись з судовим рішенням, в апеляційній скарзі Міністерство внутрішніх справ України, посилаючись фактично на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, на порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове - про відмову в задоволені адміністративного позову ОСОБА_1
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача, пояснення представника відповідача ОСОБА_3, перевіривши доводи апеляційної скарги щодо дотримання правильності застосування судом норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів, враховуючи межі апеляційної скарги, дійшла висновку, що апеляційна скарга згідно положень п.п. 1, 3, 4 ч. 1 ст. 202 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) підлягає задоволенню.
За приписами ч. 1 ст. 195 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи.
Судом встановлено, що наказом ГУ МВС України в Харківській області від 19.02.2014 року № 20 о/с позивач ОСОБА_1 прийнята на службу в органи внутрішніх справ України - слідчим відділення розслідування злочинів лінії карного розшуку слідчого відділення Ленінського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області.
Наказом ХМУ ГУМВС України в Харківській області від 02.07.2014 року № 74 о/с позивачу надана відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років з 17.06.2014 року до 18.03.2017 року.
Згідно з п.п. 10 та 11 розділу ХI Закону України «Про національну поліцію» на підставі рапорту начальника Ленінського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області від 05.06.2015 року старшого лейтенанта міліції Котенко С.В., слідчого відділення розслідування злочинів лінії карного розшуку слідчого відділення Ленінського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області, звільнено у запас Збройних Сил України за п. 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (через скорочення штатів).
Не погоджуючись з висновком суду про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1, колегія суддів зауважує, що позивач ОСОБА_1, проходячи службу в органах внутрішніх справ, здійснюючи від імені і за дорученням держави виконавчо-розпорядчі повноваження правоохоронного характеру, виконує функції державного службовця, що бере участь у здійсненні публічно-правових повноважень і, таким чином, існує, використовуючи формулювання Європейського Суду з прав людини у справі «Пеллегрен проти Франції» (рішення від 08 грудня 1999 року, п. 66) - «особливе зобов'язання довіри і лояльності» цього державного службовця перед державою як працедавцем.
Строк , умови звільнення працівників міліції та прийняття їх на службу до поліції, як перехідний етап в рамках реформування органів внутрішніх справ, регулюється виключно положеннями Закону України від 02 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію», який набрав чинності через три місяці з дня, наступного за днем його опублікування (офіційне опублікування відбулось 06 серпня 2015 року), крім пунктів 1, 2, 3, 7 - 13, 15, 17 - 18 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, які набирали чинності з дня, наступного за днем його опублікування, далі - Закон № 580-VIII).
Так , розділом XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 580-VIII, окрім іншого, встановлено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів (п. 8).
Працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції (п. 9).
Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.
Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ (п. 10).
Перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до «Прикінцевих та перехідних положень» цього Закону (п. 11).
Судом встановлено, що відповідно до пунктів 8, 9, 10 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 580-VIII у визначеному законом порядку 06 серпня 2015 року позивач ОСОБА_1 була попереджена про своє звільнення з органів внутрішніх справ України через скорочення штатів (з 06 листопада 2015 року) у тому випадку, якщо вона не виявить бажання проходити службу у національній поліції України.
З огляду на імперативний характер зазначених законодавчих норм, колегія суддів не погоджується з висновком суду про необхідність індивідуального попередження позивача про майбутнє звільнення відповідно до ст. 49 КЗпП України.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основу якого утворює ідея передбачуваності (очікуваності) суб'єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам. Про те, що принцип правової визначеності є складовою верховенства права, йдеться в рішенні Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (пункт 61).
Таким чином, принцип верховенства права вимагає дотримання вимог «якості» закону, яким передбачається втручання у права особи. При цьому суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини ч. 2 ст. 8 КАС України).
Так, у рішенні від 10 грудня 2009 року у справі «Михайлюк та Петров проти України» (Mikhaylyuk and Petrov v. Ukraine, заява № 11932/02) Європейським судом з прав людини зазначено: «Суд нагадує, що вираз «згідно із законом» насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права».
Наведене позивачем ОСОБА_1 в обґрунтування вимоги про скасування наказу відповідача ГУМВС України від 06 листопада 2015 року № 625 о/с в частині її звільнення з органів внутрішніх справ про те, що від служби в органах національної поліції вона не відмовлялась, свідченням чому є відповідний рапорт від 26 жовтня 2015 року з проханням розглядати її кандидатуру, як кандидата на посаду поліцейського відповідно до Закону України «Про національну поліцію», дає підстави колегії суддів дійти висновку, що позивач була обізнана з правовими наслідками, передбаченими цим Законом.
Колегія суддів також зазначає, що Конституція України не встановлює пріоритету застосування того чи іншого закону, в тому числі залежно від предмета правового регулювання.
Конституційний Суд України у Рішенні від 03 жовтня 1997 року № 4-зп у справі про набуття чинності Конституцією України зазначив: «Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше».
До 06 серпня 2015 року, тобто до набрання чинності пунктом 11 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 580-VIII, з урахуванням положень п. 17 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114, звільнення вагітних жінок, що проходять службу в органах внутрішніх справ, та жінок, які мають дітей віком до трьох або шести років, одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи працедавця не допускалось (крім випадків повної ліквідації установи) прямою забороною, встановленою ч. 3 ст. 184 КЗпП України.
За приписами пункту 11 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 580-VIII перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до «Прикінцевих та перехідних положень» цього Закону.
При цьому за змістом пунктів 8-11 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 580-VIII звільнення працівника міліції, що перебуває на лікарняному або у відпустці, з органів внутрішніх справ можливо лише в умовах перехідного етапу процесу реформування органів внутрішніх справ.
На час виникнення спірних правовідносин між позивачем та відповідачем ГУМВС України в Харківській області положення пунктів 8-11 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 580-VIII такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) не визнані.
Колегія суддів зазначає, що у справі «Вільхо Ескелінен та інші проти Фінляндії» (рішення від 19 квітня 2007 року, п. 61) Європейський Суд з прав людини дійшов такого висновку: «Суд визнає інтереси держави в регулюванні питань доступу до суду, коли йдеться про певні категорії державних службовців. Проте передусім саме Договірні держави - зокрема компетентні національні законодавчі органі, - а не Суд повинні чітко визначити ті сфери державної служби, які передбачають здійснення дискреційних повноважень, пов'язаних із суверенною владою держави, якій мають поступатися інтереси відповідної особи».
При цьому колегія суддів зазначає, що внутрішній суверенітет (законодавчий суверенітет) держави припускає право законодавчої влади видавати закони.
Доводи позивача ОСОБА_1 щодо порушення відповідачами такої соціальної гарантії, як право перебування у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею віку трьох років зведені до факту телефонної розмови з начальником служби кадрового забезпечення (СКЗ) Ленінського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області ОСОБА_5, який, як повідомила суду позивач, відмовив їй у можливості проходження служби у поліції на умовах неповного робочого дня.
За поясненнями позивача саме цей факт свідчить про те, що відповідач не розглядав її як кандидата на службу в поліції і не мав намірів використовувати у подальшій службі.
Надаючи критичну оцінку доводам позивача, колегія суддів зазначає, що предметом спору у справі, що розглядається є законність наказу відповідача про звільнення позивача ОСОБА_1 з підстав, встановлених пунктами 10, 11 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 580-VIII, а саме, - з підстав того, що позивач не висловила бажання проходити службу у національній поліції України.
Колегія суддів вважає, що доводи, наведені позивачем ОСОБА_1 в обґрунтування позову, стосуються заздалегідь непорушених прав, оскільки позивачу не було відмовлено в прийнятті на службу до поліції, у зв'язку з знаходженням на її піклуванні малолітньої дитини, також позивач не отримувала відмови від відповідного органу національної поліції (після прийняття на службу) в наданні їй відпустки, гарантованої ч. 2 ст. 92 Закону № 580-VIII, ч. 3 ст. 179 КЗпП України.
Колегія суддів зазначає, що телефонна розмова, яка мала місце 05 листопада 2015 року між позивачем та начальником СКЗ Ленінського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області ОСОБА_5 щодо неможливості проходження позивачем служби у поліції на умовах неповного робочого дня не має юридичної значущості, так як відповіді на такі питання виходять за межі компетенції начальника СКЗ, у зв'язку з відсутністю повноважень прийняття відповідних наказів.
Надаючи оцінку доводам позивача ОСОБА_1 стосовно наявності у неї бажання проходити службу у поліції, колегія суддів зазначає, що позивачем судам першої та апеляційної інстанцій не надано доказів, які б безспірно посвідчували даний факт.
Допитаний судом у якості свідка колишній начальник СКЗ Ленінського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області ОСОБА_5 пояснив, що передумовою телефонної розмови, що мала місце за його ініціативи 05 листопада 2015 року з позивачем ОСОБА_1, послугувала саме та обставина, що станом на 05 листопада 2015 року рапорт старшого лейтенанта міліції ОСОБА_1 про прийняття її на службу в поліцію та/або про звільнення з органів внутрішніх справ до кадрової служби районного відділу міліції не надходив. На пропозицію визначитися з цим питанням, ОСОБА_1 повідомила, що вона не має можливості продовжити службу, посилаючись на не можливість залишити без догляду дитину та перебування у відпустці.
Телефонна розмова 05 листопада 2015 року із позивачем ОСОБА_1 проходила в його службовому кабінеті, свідками цієї розмови були колишні співробітники райвідділу міліції: старший інспектор сектору кадрового забезпечення підполковник міліції ОСОБА_6 та заступник начальника слідчого відділу Ленінського райвідділу міліції підполковник міліції ОСОБА_7
Також сідок пояснив, що 26 жовтня 2015 року позивач ОСОБА_1 разом з іншими співробітниками міліції, що перебували у соціальних відпустках, прибувала до районного відділу міліції. Під час спілкування усім було роз'яснено про необхідність визначитись з питанням проходження служби у поліції та про необхідність подання відповідного рапорту у випадку, якщо співробітник міліції бажає бути прийнятим на службу у поліцію. На кінець жовтня 2015 року у кадровій службі перебував орієнтовний штатний розклад Ленінського (нині Холодногірського) відділення поліції.
У засіданні суду апеляційної інстанції допитані у якості свідків ОСОБА_6, ОСОБА_7 підтвердили факт проведення 05 листопада 2015 року колишнім начальником СКЗ Ленінського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області ОСОБА_5 телефонної розмови з позивачем ОСОБА_1 під час якої позивачу було запропоновано визначитися, - чи має вона намір служити у поліції про що їй необхідно подати відповідний рапорт.
Факт телефонного спілкування 05 листопада 2015 року з колишнім начальником СКЗ Ленінського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області ОСОБА_5 із вищезазначеним змістом позивач ОСОБА_1 не спростовує.
За поясненнями позивача 26 жовтня 2015 року вона дійсно прибула до Ленінського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області з метою отримання роз'яснень стосовно умов подальшого проходження служби. В цей же день написала рапорт з проханням розглядати її кандидатуру як кандидатуру на посаду поліцейського відповідно до Закону № 580-VIII, який особисто вручила тоді начальнику СКЗ Ленінського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області ОСОБА_5
Однак, твердження позивача ОСОБА_1 про особисте вручення 26 жовтня 2015 року свідку ОСОБА_5 рапорту від тієї ж дати останнім категорично спростовується.
Серед досліджених судом матеріалів особової справи старшого лейтенанта міліції ОСОБА_1 зазначений рапорт відсутній.
Аналізуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку про неможливість встановити поза розумним сумнівом дійсність факту волевиявлення позивача ОСОБА_1 проходити з 06 листопада 2015 року державну службу у поліції та факту доведення позивачем прийнятого рішення до відповідача ГУ МВС України в Харківській області.
При цьому, колегія суддів звертаю увагу на те, що зміст телефонної розмови від 05 листопада 2015 року, що відбулась між позивачем та свідком ОСОБА_5 стосувалась, окрім іншого, саме питання подання позивачем рапорту про прийняття на службу до поліції, а не про відновлення раніш поданого (26 жовтня 2015 року) позивачем рапорту.
Крім того, колегія суддів вважає, що трьохмісячний строк, встановлений Законом № 580-VIII, є достатнім строком для того, щоб позивач, з урахуванням усіх життєвих ситуацій, мала змогу визначитись з питанням подальшого проходження служби у поліції та повідомити про прийняте рішення відповідача у встановлений спосіб.
Колегія суддів вважає недоречним посилання суду на судову практику (Європейського Суду з прав людини та висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 17 жовтня 2011 року по справі № 21-327а11).
Так, Європейський Суд з прав людини у своїй постанові у справі «Костянтин Маркін проти Росії» від 22 березня 2012 року визнав, на відміну від Конституційного Суду РФ, наявність дискримінації стосовно заявника і порушення його конвенційних прав у тому, що за умовами національного законодавства йому як військовослужбовцю було відмовлено в наданні відпустки по догляду за дитиною, тоді як для військовослужбовців жіночої статі така можливість передбачена.
Цитата ж, наведена судом як приклад судової практики Європейського суду з прав людини, є довільним витягом з власної думки судді Паулу Пінту ді Албукерки, яка частково співпадає з позицією Суду та яка має в собі, зокрема, наступне.
«Прецедентна практика Європейського Суду визнає наявність позитивних зобов'язань щодо сприяння в забезпеченні ефективного сімейного життя, починаючи зі справи Маркса («Маркс проти Бельгії» (Marckx v. Belgium), Постанова від 13 червня 1979 р., § 31, Series A, N 31). Це зобов'язання може полягати у забезпеченні адекватної законодавчої бази, яка практичним і ефективним чином сприяє праву на повагу до сімейного життя, що підтверджено, по-перше, у справі «X і Y проти Нідерландів» (X and Y v. Netherlands) (Постанова від 26 березня 1985 р., § 23, 28 - 30, Series A, N 91). Що стосується зв'язку дитини з його батьками, Європейський Суд навіть визнав, що «держава повинна діяти у спосіб, що дозволяє забезпечити розвиток цього зв'язку, і повинні бути встановлені правові гарантії, що сприяють інтеграції дитини в його сім'ю з моменту народження і надалі» («Іглесіас Хіль і A. U. I. проти Іспанії» (Iglesias Gil and A. U. I. v. Spain), скарга N 56673/00, § 49, ECHR 2003-V). Міжамериканський суд з прав людини підтвердив обов'язок держави вживати «заходи, необхідні для розвитку існування дітей в гідних умовах» (консультативний висновок OC-17/2002 від 28 серпня 2002 р., § 80, і пункт 7 висновку).
По-перше, право на відпустку по догляду за дитиною належить всім громадянам без будь-якої різниці за ознаками статі чи професії. Збройні сили, поліція і державні службовці не виключаються з числа користувачів цього фундаментального права <*>. Те ж стосується працюючих на умовах неповного робочого часу, за строковим трудовим договором або тимчасових працівників. Здійснення права на відпустку по догляду за дитиною в приватному секторі економіки є результатом горизонтального впливу системи захисту прав людини <*>.
<*> Це також є твердою позицією Європейського комітету з соціальних прав, як показують відповідні доповіді про ситуацію в державах-учасницях відносно пункту 2 статті 27 Хартії.
<**> Міжнародно-правова відповідальність може виникати у зв'язку з діями приватних осіб, які порушують економічні і соціальні права (наприклад, Африканська комісія з прав людини і народів, SERAC v. Nigeria, згадуване вище, Міжамериканська комісія з прав людини, Maya Indigenous Communities of the Toledo District v. Belize, доповідь N 40/04, справа 12.053, і Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні жінок, A. T. v. Hungary, 2/2003, і Комітет з прав людини, Lansmann v. Finland N 2, Communication N 671/1995).
По-друге, право на відпустку по догляду за дитиною має мінімальний вміст. Кінцева мета гармонізації праці, до особистого і сімейного життя для працюючих батьків і рівності чоловіків і жінок щодо можливостей ринку праці і поводження на роботі повинні враховуватись при встановленні форми, тривалості та умов відпустки по догляду за дитиною. В кінці періоду відпустки по догляду за дитиною працівники мають право повернутися на ту ж роботу або, якщо це неможливо, на еквівалентну роботу, сумісну з їх трудовим контрактом або відносинами. Права, набуті або які набуваються працівником на дату початку відпустки по догляду за дитиною, повинні зберігатися до кінця відпустки по догляду за дитиною. Працівники повинні бути захищені проти менш сприятливого поводження або звільнення за ознакою поводження або використання відпустки по догляду за дитиною. Держави вправі вирішувати, чи надається відпустка по догляду за дитиною на повній або частковій основі, по частинах або в формі системи перерви кар'єри, а також поставити право на відпустку по догляду за дитиною в залежність від трудової кваліфікації і (або) тривалості трудового стажу, але держави не можуть, наприклад, вимагати надлишкового періоду стажу. Держави також можуть визначати обставини, за яких роботодавець вправі відкладати надання відпустки по догляду за дитиною, якщо це відкладення у виняткових випадках виправдане надзвичайними обставинами, пов'язаними з діяльністю організації-роботодавця.
По-третє, забезпечення права на відпустку по догляду за дитиною є зобов'язанням результату, якого держава зобов'язана досягти в розумний строк за рахунок адекватних законодавчих інструментів <*>. Це право може бути обмежено або навіть скасовано при виняткових обставинах <**>, оскільки держава не обмежена жорстким принципом неприпустимості ретрогрессії соціальних прав, якщо ретрогрессивні заходи переслідують мету загального добробуту і застосовуються прогресивно і пропорційно <***>».
За правовою позицією Верховного Суду України, що висловлена в постанові від 17 жовтня 2011 року по справі № 21-327а11, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.
Постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року № 730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ» утворені як юридичні особи публічного права територіальні органи Національної поліції за переліком згідно з додатком 1. Ліквідовані як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства внутрішніх справ за переліком згідно з додатком 2 (у тому числі, - Ленінський РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області).
Разом з тим підставою для прийняття відповідачем ГУ МВС України в Харківській області оспорюваного наказу про звільнення позивача з органів внутрішніх справ послугувало не урядове рішення про ліквідацію територіальних органів внутрішніх справ, а приписи Закону № 580-VIII.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку про обґрунтованість апеляційної скарги МВС України, про необхідність скасування постанови Харківського окружного адміністративного суду від 09 лютого 2016 року з прийняттям нового судового рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1
Підставами для прийняття такого рішення, з урахуванням наведеного та положень п.п. 1, 3, 4 ч. 1 ст. 202 КАС України послугувало неповне з'ясування судом обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Інші доводи та заперечення сторін на висновки колегії суддів не впливають, оскільки питання несвоєчасності ознайомлення позивача з наказом про своє звільнення, не проведення відповідного розрахунку у зв'язку із звільненням не впливають на предмет спору у справі - законність наказу відповідача ГУ МВС України в Харківській області про звільнення позивача з органів внутрішніх справ.
В силу ч. 5 ст. 94 КАС України судові витрати, понесені відповідачем - МВС України у вигляді судового збору в розмірі 535,92 грн із суми 3031,60 грн, сплаченої за подання апеляційної скарги (платіжне доручення № 103 від 24 лютого 2016 року (а.с. 135), мають бути компенсовані за рахунок Державного бюджету України.
На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 94, 160, 167, 185, 195, 196, 198 ч. 1 п. 3, 202 ч. 1 п. 1, п. 3, п. 4, 205, 207, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -
П О С Т А Н О В И Л А:
Апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України задовольнити.
Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 09 лютого 2016 року скасувати з прийняттям нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1.
Постанова Харківського апеляційного адміністративного суду набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання постанови у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя (підпис) Л.В. Мельнікова
Судді (підпис) Н.С. Бартош
(підпис) Ю.М. Філатов
Повний текст постанови виготовлений та підписаний 16 травня 2016 року
