Постанова
Іменем України
18 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 592/8227/20
провадження № 61-14551св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_4 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Павловським Віталієм Андрійовичем, на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 05 червня 2023 року в складі судді Катрич О. М., та постанову Сумського апеляційного суду від 05 вересня 2023 року в складі колегії суддівКриворотенка В. І., Філонової Ю. О., Собини О. І.,
Історія справи
Короткий зміст позову
13 липня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання факту проживання однією сім`єю, визнання майна спільною сумісною власністю сторін, стягнення грошової компенсації та визнання права власності на частину квартири.
Позов мотивований тим, що 28 вересня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 зареєстровано шлюб.
На час укладення шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мешкали за адресою: АДРЕСА_1 .
20 липня 2011 року за проханням ОСОБА_2 шлюб poзірваний.
Позивач вказував, що не дивлячись на розірваний шлюб, спільне проживання однією сім`єю сторони не припинили та протягом наступного місяця після розлучення, у cepпні 2011 року для спільного проживання однією сім`єю придбали у спільну сумісну власність квартиру за адресою: АДРЕСА_2 . Після придбання цієї квартири, вони спільно розпочали проведення ремонтних робіт, по закінченню ремонту, у грудні 2011 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заїхали до неї та продовжили спільне проживання однією сім`єю.
Протягом 2012-2015 року ОСОБА_6 та ОСОБА_2 спільно проживали як сім`я, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, який складався із заробітної плати сторін, та спільний побут, спільні права та обов`язки.
02 лютого 2015 року від спільного проживання однією сім`єю у ОСОБА_2 та ОСОБА_6 народився син - ОСОБА_7 .
Продовжуючи спільне проживання, разом із сином, накопичивши достатньо коштів, 12 квітня 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 придбали квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , в інтересах сім`ї, як подарунок сину на повноліття. Крім цього, є фотокартки, на яких зображено ОСОБА_2 та ОСОБА_6 разом на різних сімейних святах, квитанції про сплату за комунальні послуги, квитанція на придбання одягу, квитанція про оплату за дитсадок та гуртки, роздруківка руху грошових коштів, які були спільно витрачені під час відпочинку у смт. Кирилівка, Запорізької області.
08 квітня 2020 року ОСОБА_2 зареєструвала шлюб з іншим чоловіком та припинила спільне проживання однією сім`єю з ОСОБА_1 .
02 червня 2020 року ОСОБА_2 , з метою позбавлення ОСОБА_1 права на поділ спільного майна, відчужила квартиру АДРЕСА_4 , шляхом дарування її своїй доньці ОСОБА_8 . Позивач не надавав згоду на вчинення цього правочину, оскільки сторони вже не підтримували шлюбні стосунки.
Крім цього, всупереч ухвали суду про заборону відчуження квартири за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_2 відчужила вказану квартиру, з метою позбавлення позивача права на її поділ і відповідно до договору купівлі-продажу квартири № 2056 від 03 серпня 2020 року продала ОСОБА_3 . На вчинення такого правочину ОСОБА_1 згоди також не давав.
ОСОБА_1 , з урахуванням доповнень, просив:
визнати факт проживання однією сім`єю з ОСОБА_5 з 20 липня 2011 року по 08 квітня 2020 року;
визнати спірні квартири за адресами: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю сторін;
стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію, що складає 1/2 частину вартості квартири АДРЕСА_4 на день її відчуження;
визнати договір купівлі-продажу № 2056 від 03 серпня 2020 року квартири АДРЕСА_6 недійсним;
визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_6 .
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 05 червня 2023 року:
у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено за необґрунтованістю.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною підставою для виникнення у них прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Відповідно до статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Також, сім`я може виникнути і з інших підстав, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Згідно частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без шлюбу, тому вирішення про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці;
проаналізувавши доводи позивача та його представника про проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу після розірвання шлюбу з ОСОБА_2 та до того як вона вийшла заміж за ОСОБА_9 (20 липня 2011 року по 08 квітня 2020 року) та надані на підтвердження цього докази, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні першої вимоги, і як наслідок послідуючих заявлених вимог, так як судом не було достовірно встановлено, що він мешкав з відповідачкою однією сім`єю в розумінні статті 3 СК України, не дивлячись на спільну дитину, яка народилася у 2015 році, а тому не може суд визнати спірні квартири об`єктами спільної сумісної власності подружжя, відповідно порівну розподілити частки у майні або стягнути грошову компенсацію за певну частину і відповідно відсутні законні підстави для визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним з таких підстав;
у судовому засіданні свідки ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 надали пояснення, які носять узагальнений характер та стосуються здебільшого констатації факту того, що бачили сторін часу від часу разом, як відповідач робив ремонт, гуляв із сином, водив його у садочок, але не змогли чітко вказати періоди часу та роки. На підставі цього суд дійшов висновку, що показання допитаних свідків щодо відносин сторін до встановленого судом факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, не підтверджують наявності у них усталених відносин, які притаманні подружжю і є недостатніми доказами;
як пояснила як свідок відповідачка ОСОБА_2 після розлучення вона проживала на вул. Супруна і до 2014 року не спілкувалася з позивачем та разом не проживали. Так, у 2014 році їх спільні друзі покликали їх на базу відпочинку, після чого ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_14 , вона вже проживала у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , куди відповідач приходив час від часу, спілкувався із дитиною, а потім переїхав жити, допомагав робити ремонт, а також у 2016 році вони їздили на море, так як у них спільна дитина і могли відвідувати спільних друзів, про що позивач надав фотокартки. Однак, у них не було спільного бюджету на придбання квартир та факту постійного проживання як сім`я. У 2018 році між ними почали виникати конфлікти, вона говорила, щоб він уходив з її квартири, але він сказав, що не піде і там залишився. У неї були нові стосунки і 08 квітня 2020 року вона вийшла заміж, переїхала до чоловіка та після того як продала квартиру, ОСОБА_1 виїхав;
тобто, сам по собі факт перебування з позивачем у близьких стосунках чоловіка та жінки не заперечувала й сама відповідачка. Водночас тільки цей факт не може свідчити, що сторони проживали в зазначений період (20 липня 2011 року по 08 квітня 2020 року) однією сім`єю, а придбане одним із них майно є спільною сумісною власністю сторін, оскільки позивачу необхідно надати докази ведення спільного господарства, наявності у сторін бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім`ї. Надані позивачем квитанції про придбання одягу та чеки на оплату комунальних послуг відповідно до положень статті 77 ЦПК України не можна вважати належним доказом у справі, оскільки вони не містять інформацію щодо предмета доказування та не засвідчують реальність сімейних відносин (а. с. 43-49). Також, показання свідків та спільні фотографії (а. с. 50 т.1), не можуть свідчити про факт спільного проживання сторін однією сім`єю без державної реєстрації, та не можуть бути визначальними у вирішенні питання для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу;
спільний відпочинок сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання коштів на рахунок, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю;
суд при розгляді справи дослідив та врахував джерело та розмір доходу сторін та походження коштів, за рахунок яких було придбані спірні квартири та передані у одноособову власність саме ОСОБА_2 , яка особисто і укладала договори купівлі-продажу в той період, коли сторони тільки розлучилися у серпні 2011 року, а потім у квітні 2019 році, після того як продала частину будинку по АДРЕСА_7 , який належав їй як спадок. Доводи позивача про те, що він заробляв гроші за кордоном на придбання квартир та утримання сім`ї не підтверджено жодним доказом, суду наданий лише закордонний паспорт (а. с. 41). Роздруківка з АТ «Акцент Банк» містить період часу та суми проведених операцій, але зміст їх направлення саме на сімейні витрати не підтверджує (а. с. 34-40 т.1). Натомість відповідачка мала відповідний дохід, який підтверджено відомостями з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків ДПС України про суми виплачених доходів за період 01 січня 2009 року по 31 березня 2021 року (а. с. 218-225 т. 1);
оскільки позивачем не доведено наявність між ним та ОСОБА_2 відносин, притаманних подружжю, не надано доказів спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільного бюджету, а спірні квартири були придбані відповідачем в результаті відповідних правочинів купівлі-продажу належної їй нерухомості, за рахунок належних їй особистих коштів, а не створена спільними зусиллями чи спільною працею сторін, а тому у задоволенні позовних вимог слід відмовити за необґрунтованістю.
Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції
Постановою Сумського апеляційного суду від 05 вересня 2023 року:
апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Павловського В. А. залишено без задоволення;
рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 05 червня 2023 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків. Відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку з цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці;
обов`язковою умовою для визнання чоловіка та жінки такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню. Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно-правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання;
до майна, що було набуте під час проживання осіб однією сім`єю, застосовуються положення сімейного законодавства, які регулюють правові відносини з приводу права спільної сумісної власності подружжя, зокрема статті 60, 63-65, 69-71 СК України. Крім того, у постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок щодо застосування пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю»;
для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, з метою вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно. Для цього важливе підтвердження фактів ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та витрат, а також придбання іншого майна в інтересах сім`ї. Правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на частину майна за кожною із сторін;
при застосуванні статті 74 СК України слід виходити з того, що вказана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. За змістом вказаної норми сімейного законодавства, у разі пред`явлення позову про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу, позивач повинен довести початок і кінець такого проживання, а також набуття в цей період спірного майна. Обставини проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, існування між ними відносин, притаманних подружжю, ведення спільного господарства, а також набуття ними спільного майна у цей період має бути підтверджено належними і допустимими доказами;
вказані обставини судом не встановлені і матеріалами справи не підтверджені, а покази свідків не засвідчили факт постійного проживання і перебування сторін у стійких шлюбних відносинах протягом спірного періоду. На підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки позивачем не було надано належних та достовірних доказів його проживання з відповідачем у період з 20 липня 2011 року по 08 квітня 2020 року однією сім`єю. Спільний відпочинок сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання коштів на рахунок, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю. Суд першої інстанції дослідив та врахував джерело та розмір доходу сторін та походження коштів, за рахунок яких було придбані спірні квартири та передані у одноособову власність саме ОСОБА_2 , яка особисто і укладала договори купівлі-продажу в той період, коли сторони тільки розлучилися у серпні 2011 року, а потім у квітні 2019 році, після того як продала частину будинку по АДРЕСА_7 , який належав їй як спадок. Як встановлено судовим розглядом, відповідач мала відповідний дохід, який підтверджено відомостями з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків ДПС України про суми виплачених доходів за період з 01 січня 2009 року по 31 березня 2021 року (т. 1 а. с. 218-225). Спільні фотографії не містять інформації щодо предмету доказування, а тому не можуть вважатися належними доказами підтвердження факту наявності між сторонами відносин, притаманних сім`ї. Як зазначено у постанові Верховного Суду від 18 квітня 2019 року у справі № 552/6659/16-ц (провадження № 61-36768св18), «факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, придбання один одному речей, виконання прохань, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків притаманних подружжю, не можуть свідчити про те, що між останніми склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні чоловіку та жінці як подружжю»;
за таких обставин колегія суддів погодилася із висновками суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено наявність між ним та відповідачем відносин, притаманних подружжю, не надано доказів спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільного бюджету, а спірні квартири були придбані відповідачем в результаті відповідних правочинів купівлі-продажу належної їй нерухомості, за рахунок належних їй особистих коштів, а не створена спільними зусиллями чи спільною працею сторін;
посилання представника ОСОБА_1 - адвоката Павловського В.А. на те, що відповідачем не було належним чином доведено факт придбання оспорюваного майна за власні кошти, не заслуговують на увагу, оскільки місцевий суд на підставі належних та допустимих доказів дійшов вірного висновку, що вищезазначене майно було придбано відповідачем в результаті відповідних правочинів купівлі-продажу належної їй нерухомості, за рахунок належних їй особистих коштів, а не створена спільними зусиллями чи спільною працею сторін, а тому відповідач є єдиним власником спірного майна;
враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов законного і обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог у даній справі про визнання факту проживання однією сім`єю, визнання майна спільною сумісною власністю сторін, стягнення грошової компенсації та визнання права власності на частину квартири.
Аргументи учасників справи
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 через адвоката Павловського В. А. подав касаційну скаргу на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 05 червня 2023 року та постанову Сумського апеляційного суду від 05 вересня 2023 року, в якій просив:
оскаржені судові рішення скасувати;
ухвалити нове рішення, яким повністю задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1
стягнути з ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 7146,8 грн, 10720,21 грн та 14 293,60 грн, та інші витрати, які він поніс в ході розгляду справи у суді.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
враховуючи тільки текст оскаржуваного рішення Ковпаківського районного суду можна дійти висновку про те, що спочатку певні обставини визнаються судом недоведеними, а потім ці ж самі обставини визнаються відповідачем та про них йде мова в свідченнях свідків та документах, досліджених судом, та покладених в основу прийнятого рішення, а відтак вказане рішення є суперечливим. Вказані доводи були зазначені в апеляційній скарзі, однак Сумський апеляційний суд при розгляді справи та у своїй постанові проігнорував їх, не дослідив докази, що стосуються даних доводів, та не надав їм жодної оцінки чим порушив положення частини 2 статті 367 та частини 4 статті 368 ЦПК України, а також підпунктів «в» та «ґ» пункту 3 частини 1 статті 382 ЦПК України. Однак в оскаржуваній постанові Сумський апеляційний суд не зазначив мотивів відхилення кожного аргументу, викладеного апелянтом в апеляційній скарзі та не вказав якими нормами права керувався, приймаючи висновки, викладені в постанові, а Верховний Суд не робив висновків з приводу допустимості порушень судом апеляційної інстанції частини 2 статті 367 та частини 4 статті 368 ЦПК України, а також підпунктів «в» та «ґ» пункту 3 частини 1 статті 382 ЦПК України. Відтак з даного приводу відсутній висновок Верховного Суду, який би врегульовував подібні правовідносини;
системний аналіз рішень Верховного Суду України у справах про поділ майна подружжя, зводиться до необхідності встановити наявність наступних обставин: підтвердження факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно, та віднесення такого майна до спільної сумісної власності, тобто яке придбане не за особисті кошти одного із подружжя, а здобуте за результатами спільної діяльності подружжя. Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання; ведення спільного господарства; наявності у сторін спільного бюджету; проведення спільних витрат; придбання майна в інтересах сім`ї; наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків; інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю. Кожна із зазначених вище обставин була доведена у суді належними та допустимими доказами;
апеляційний суд продублював текст рішення Ковпаківського районного суду м. Суми у даній справі, додатково зазначивши, що погоджується з висновками суду першої інстанції, при цьому не зазначив мотивів відхилення аргументів апеляційної скарги, тим самим порушив положення частини 2 статті 367 та частини 4 статті 368 ЦПК України, а також підпунктів «в» та «ґ» пункту 3 частини 1 статті 382 ЦПК України;
за загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Відтак відповідачем не було належним чином доведено факт придбання оспорюваного майна саме за власні кошти;
судами не був врахований і той факт, що за час спільного проживання однією сім`єю у складі позивача та відповідача, відбулось істотне збільшення вартості майна, що є предметом спору, внаслідок спільних затрат грошових коштів та трудових затрат кожного з подружжя на проведення капітального ремонту житлових приміщень. Така обставина підтверджується наявними у матеріалах справи довідками про найбільш ймовірну ринкову вартість квартир та договорами купівлі-продажу, відповідно до яких сукупна різниця у вартості спірного майна станом на час його придбання та час звернення до суду із позовом про його поділ складає 701 449 грн. Крім цього в матеріалах справи міститься достатньо доказів на підтвердження факту проведення ремонтних робіт з метою покращення умов проживання у квартирах, які є об`єктом спору, саме позивачем, зокрема, свідчення допитаних свідків, свідчення позивача, та підтвердження даного факту відповідачем. Ці обставини дають підстави для віднесення спірного майна до спільної сумісної власності подружжя на підставі статті 62 СК України і відповідно таке майно підлягає поділу між подружжям. Свій висновок щодо подібних правовідносин висловив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 19 жовтня 2022 року у справі № 334/7560/20, однак суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норму права без урахування цього висновку;
в оскаржуваних рішеннях суди відхиляють подані позивачем та наявні в матеріалах справи докази, надаючи оцінку кожному доказу окремо, при цьому зазначають, що кожен доказ окремо, без існування інших доказів, не може підтвердити факт проживання позивача і відповідача однією сім`єю та наявність між ними стосунків, притаманних подружжю. Через відсутність комплексної оцінки усієї сукупності доказів, на які посилається позивач, та які разом утворюють єдину картину існування між позивачем та відповідачем стосунків, притаманних подружжю і не можуть бути оцінені окремо один від одного, судами першої та апеляційної інстанцій помилково зроблені висновки про відсутність таких стосунків між позивачем та відповідачем, що призвело до ухвалення незаконних рішень. На підставі викладених доводів рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції винесені з порушенням норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а з приводу деяких правовідносин, що були предметом розгляду, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
У січні 2024 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, що підписаний адвокатом Школьним В. А., в якому просила:
касаційну скаргу залишити без задоволення;
оскаржені судові рішення залишити без змін.
Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що:
ухвалюючи оскаржувані рішення, суди на підставі наявних у матеріалах справи доказах, поданих сторонами, дійшли правильного висновку про те, що позивач не надав достатніх належних та допустимих доказів на підтвердження Факту його проживання однією сім`єю з відповідачкою на час набуття спірного майна, а також доказів придбання цього майна за спільні кошти в т. ч. доказів тому, то позивач мав власний дохід матеріали справи не містять та ним не подавалися. Безпідставним є посилання заявника, що судами попередніх інстанцій не надано оцінки змісту поданих позивачем фотографій, оскільки спільні фотографії не можуть бути підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу. Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі №466/3769/16;
у постанові Верховного Суду від 22і січня 2020 року у справі №711/2302/18 зроблено висновок, що: «вирішуючи спір, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів дійшов правильного висновку про те, що спірна квартира була набута у власність позивачем в результаті відповідних правочинів приватизації міни, купівлі-продажу належної йому нерухомості за рахунок належних йому особистих коштів, а не створена спільними зусиллями чи спільною працею сторін, тому ОСОБА 1 є її єдиним власником. Суд першої інстанції при розгляді справи повинен був врахувати джерело походження коштів, за рахунок яких було придбано квартиру, що є предметом спору, навіть за умови придбання її під час перебування з ОСОБА_9 в шлюбі, на що правильно звернув увагу суд апеляційної інстанції». У постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року в справі №334/7560/20 зроблено висновок, що для виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач повинен довести, що збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені його окремі (власні) кошти та власна трудова діяльність. В цій справі, позивачем не надано до суду жодного доказу того, що спірне майно істотно збільшилося у вартості шляхом спільної праці або відбулось його поліпшення внаслідок перепланування, реконструкції, перебудови, збільшилось у площі, а не внаслідок удорожчання аналогічного майна на ринку нерухомості з урахуванням часу його придбання відповідачкою;
оскільки позивачем не доведено наявність між ним та ОСОБА_2 відносин притаманних подружжю, не надано доказів спільного проживання, ведення спільного господарства, спільного бюджету, а спірні квартири були придбані відповідачем в результаті відповідних правочинів купівлі-продажу належної їй нерухомості, за рахунок належних їй особистих коштів, а не створена спільними зусиллями чи спільною працею сторін, а тому ОСОБА_2 є єдиним власником спірного майна. Суди правильно застосували до правовідносин норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог;
відповідачка повідомляє, що судові витрати не понесла і не очікує понести в зв`язку із розглядом справи.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 грудня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.
Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу від 07 жовтня 2024 року в зв`язку із відставкою судді ОСОБА_15 справа передана судді-доповідачу Крату В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 14 жовтня 2024 року призначено справу до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 27 грудня 2023 року зазначено, що:
підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає таке: суди попередніх інстанцій не застосували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 09 січня 2020 року у справі № 186/421/17, провадження 61-48280св18, від 09 червня 2021 року у справі № 346/5702/18, провадження 61-17111св20, від 01 вересня 2021 року у справі 523/9720/17, провадження 61-7715св21, від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, провадження № 61-15462св18 від 19 жовтня 2022 року у справі 334/7560/20, провадження № 61-2804св23, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц, провадження № 14-283цс18, від 16 грудня 2021 року у справі № 11-164сап21.
Фактичні обставини
Суди встановили, що сторони по справі перебували у зареєстрованому шлюбі з 28 серпня 2009 року по 20 липня 2011 року.
Сторонами не заперечувалося, що під час перебування у зареєстрованому шлюбі вони проживали за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно Договору купівлі-продажу квартири від 15 серпня 2011 року ОСОБА_2 продано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала їй на праві приватної власності, набутого 04 лютого 2006 року за 50 000 грн.
15 серпня 2011 року ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири, відповідно до умов якого ОСОБА_2 купила квартиру за адресою: АДРЕСА_2 за 58 000 грн.
10 квітня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_16 укладено договір купівлі-продажу частини 81/100 житлового будинку АДРЕСА_7 , який ОСОБА_2 отримала у спадщину за заповітом від ОСОБА_17 Продаж частини будинку вчинено за 422 000 грн.
12 квітня 2019 року ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_4 за ціною 256 491 грн. Договір купівлі-продажу квартири посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Арешиним О. О.
03 серпня 2020 року, тобто після відкриття провадження у справі та після винесення ухвали про забезпечення позову від 22 липня 2020 року, яка набрала законної сили після перегляду в апеляційній інстанції 19 серпня 2020 року, відповідач ОСОБА_2 продала спірну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 відповідачу ОСОБА_3 , що підтверджується Інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 08 листопада 2020 року.
03 серпня 2020 року, тобто після відкриття провадження у справі, відповідач ОСОБА_2 відчужила дану квартиру за договором дарування третій особі - ОСОБА_4 , тобто своїй дочці від першого шлюбу, що підтверджується Інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 04 березня 2021 року.
Згідно довідки про реєстрацію місця проживання особи від 14 липня 2020 року ОСОБА_2 зареєстрована була за адресою: АДРЕСА_2 . Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання особи від 09 березня 2021 року ОСОБА_2 з 31 липня 2020 року зареєстрована була за адресою: АДРЕСА_3 . Згідно довідки про реєстрацію місця проживання особи від 09 березня 2021 року ОСОБА_1 по м. Суми ніде не зареєстрований, а до цього був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_8 , про що вказано у роздруківці АТ «Акцент-Банк» за 2018-2019 років. Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання особи від 09 березня 2021 року, відповідач ОСОБА_3 по м. Суми ніде не зареєстрована, а третя особа - ОСОБА_4 з 03 серпня 2020 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 .
Позиція Верховного Суду
Щодо відмови в задоволенні позовних вимог про визнання факту проживання однією сім`єю та спірних квартир спільною сумісною власністю сторін
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
У справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК). В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи (див. пункти 41, 44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)).
При розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (див. пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)).
У справі, що переглядається:
вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи. Метою сторін є поділ спільного сумісного майна, набутого за час шлюбу. Тому позовні вимоги про визнання факту проживання однією сім`єю та спірних квартир спільною сумісною власністю сторінне є належними способами захисту прав сторін на такий поділ;
судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання факту проживання однією сім`єю та спірних квартир спільною сумісною власністю сторінналежить змінити в мотивувальній частині, оскільки суди відмовили в їх задоволенні з інших підстав.
Щодо відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення грошової компенсацію, що складає 1/2 частину вартості квартири № 31 , визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири № 44 та визнання права на 1/2 частину квартири № 44
Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)).
Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Поділ майна подружжя, що перебуває у їхній спільній сумісній власності, є підставою для набуття особистої приватної власності кожним із подружжя. Встановивши, що об`єкт поділу належить сторонам на праві спільної сумісної власності та вирішивши надалі питання про такий поділ, власність сторін спору на цей об`єкт стає спільною частковою (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2024 року в справі № 755/4429/22 (провадження № 61-17782св23)).
Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21)).
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (див. зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21)).
Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка які саме об`єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2020 року у справі № 344/5437/17 (провадження № 61-124св20)).
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України). Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (див. пункт 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21)).
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц зроблено висновок, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно.
Якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (стаття 74 СК України).
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункт 3 частини першої статті 57 СК України).
У статті 74 СК України регулюються тільки майнові права та обов`язки жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. При цьому на рівні статті 74 СК України передбачено загальне правило: майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності цих осіб, поширюються положення глави 8 СК України. У статті 74 СК України закріплено спеціальний прийом юридичної техніки для того, щоб уникнути повторення норм СК України. Це означає, що майно, набуте цими особами за час спільного проживання, належить жінці та чоловікові, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, на праві спільної сумісної власності. Тобто і для жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, передбачено презумпціюспільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на жінку та (або) чоловіка, який її спростовує. Жінка та (або) чоловік, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17 (провадження № 61-9767св22)).
Законодавець визначив в статтях 57 та 58 СК України випадки для подружжя, за яких майно є особистою приватною власністю. Такий же підхід має бути застосований і до жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зокрема, особистою приватною власністю для жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, є: майно, набуте нею, ним до проживання однією сім`єю; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім`єю, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім`єю, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Спільною сумісною власністю жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з них вони були набуті. Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток жінки та чоловіка, може здійснюватися на підставі: (а) договору жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі; (б) рішення суду при наявності спору між жінкою та чоловіком, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17 (провадження № 61-9767св22)).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2023 року в справі № 753/12786/17 (провадження № 61-7994св22) вказано, що:
«частиною другою статті 3 СК України встановлено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
Згідно зі статтею 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу
Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені у статті 57 СК України. Так, згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Наведене дає правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуто під час спільного проживання осіб без реєстрації шлюбу (перебування у фактичних шлюбних відносинах), проте за особисті кошти, за умови доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності таких осіб на майно, яке набуте ними в цей період, тим з них, який її спростовує. З огляду на викладене, оскільки відповідач не спростувала презумпцію спільності права власності ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_1, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про визнання цієї квартири їх спільною сумісною власністю».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
суди встановили, що згідно Договору купівлі-продажу квартири від 15 серпня 2011 року ОСОБА_2 продано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала їй на праві приватної власності, набутого 04 лютого 2006 року за 50 000 грн. 15 серпня 2011 року ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири, відповідно до умов якого ОСОБА_2 купила квартиру за адресою: АДРЕСА_2 за 58 000 грн;
суди встановили, що 10 квітня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_16 укладено договір купівлі-продажу частини 81/100 житлового будинку АДРЕСА_7 , який ОСОБА_2 отримала у спадщину за заповітом від ОСОБА_17 Продаж частини будинку вчинено за 422 000 грн. 12 квітня 2019 року ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_4 за ціною 256 491 грн. Договір купівлі-продажу квартири посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Арешиним О. О.;
суди встановили, що спірні квартири були придбані відповідачкою в результаті відповідних правочинів купівлі-продажу належної їй нерухомості, за рахунок належних їй особистих коштів, а не створені спільними зусиллями чи спільною працею сторін;
суди врахували, що особистою приватною власністю для жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, є: майно, набуте нею, ним до проживання однією сім`єю; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім`єю, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім`єю, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Тобто відповідачка, яка заявила про спростування презумпції, довела обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів;
тому в задоволенні позовних вимог про стягнення грошової компенсації, що складає 1/2 частину вартості квартири № 31 , визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири № 44 та визнання права на 1/2 частину квартири № 44 належало відмовити внаслідок відсутності порушеного права у позивача.
За таких обставин суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення грошової компенсації, що складає 1/2 частину вартості квартири № 31 , визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири № 44 та визнання права на 1/2 частину квартири № 44 , проте допустили порушення норм матеріального права (зокрема, відмовили в задоволенні цих вимог з інших мотивів та не застосували статтю 57 СК України). Тому оскаржені рішення в цій частині належить змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.
Аргумент касаційної скарги про те, що відбулося істотне збільшення вартості майна, що є предметом спору, внаслідок спільних затрат грошових коштів та трудових затрат кожного з подружжя на проведення капітального ремонту житлових приміщень та необхідності застосування статті 62 СК України і висновків щодо подібних правовідносин Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 19 жовтня 2022 року у справі № 334/7560/20, касаційний суд відхиляє з таких мотивів.
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20 (провадження № 61-475св22)).
В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову (частина шоста статті 367 ЦПК України).
Аналіз матеріалів справи свідчить, що позивачв позовній заяві (том 1, а с. 2 - 8), заяві про зміну позовних вимог (том 1, а с. 141 - 142), позовній заяві (том 1, а с. 164 - 171), в суді першої інстанції такої підстави позову як істотне збільшення вартості майна, що є предметом спору, внаслідок спільних затрат грошових коштів та трудових затрат, не вказував.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права.
У зв`язку з наведеним, касаційний суд вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржені судові рішення змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови, а в іншій частині оскаржені судові рішення залишити без змін.
Оскільки касаційний суд змінює судові рішення, але виключно у частині мотивів їх прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана адвокатом Павловським Віталієм Андрійовичем, задовольнити частково.
Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 05 червня 2023 року та постанову Сумського апеляційного суду від 05 вересня 2023 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко
