ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 930/2899/23

провадження № 61-9988св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ,

заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей Брацлавської селищної ради Вінницької області,

розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , на постанову Вінницького апеляційного суду від 06 червня 2024 року у складі колегії суддів: Оніщука В. В., Медвецького С. К., Копаничук С. Г. у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей Брацлавської селищної ради Вінницької області, про встановлення фактів, що мають юридичне значення,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст заявлених вимог

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей Брацлавської селищної ради Вінницької області, в якій просив:

- встановити юридичний факт постійного проживання з ним неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_1 , з січня 2020 року;

- встановити юридичний факт самостійного виховання та утримання ним дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що з 23 грудня 2005 року він перебував з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Немирівського районного суду Вінницької області від 27 грудня 2012 року. Під час шлюбу у них ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_5 , а ІНФОРМАЦІЯ_3 - дочка ОСОБА_6 .

З дня народження до травня 2015 року діти проживали разом із ним за адресою: АДРЕСА_1 , а з 2012 року до травня 2015 року - перебували на його повному утриманні.

У період з травня 2015 року до травня 2019 року син ОСОБА_5 та дочка ОСОБА_6 проживали у бабусі (зі сторони матері) ОСОБА_7 у селі Джулинка Гайсинського району Вінницької області, де й відвідували школу. На канікулах та влітку діти жили у заявника.

Вказував, що у 2016 року мати дітей ОСОБА_2 виїхала за кордон, зараз проживає у Республіці Польща.

З січня 2020 року син ОСОБА_5 постійно проживає разом із ним, мати не бере участі в житті дитини, не спілкується з нею, матеріально не утримує.

Стверджував, що він виховує та утримує сина без будь-якої сторонньої допомоги та участі матері. Встановлення факту постійного проживання з ним неповнолітнього сина, а також самостійного виховання та утримання ним дитини потрібно йому для отримання відстрочки від призову під час мобілізації та звільнення його від сплати заборгованості за аліментами.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Немирівський районний суд Вінницької області у складі судді Науменка С. М. рішенням від 26 лютого 2024 року заяву ОСОБА_1 задовольнив.

Встановив факт, що має юридичне значення, а саме, що неповнолітній ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , з січня 2020 року постійно проживає разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , за вказаною адресою.

Встановив факт, що має юридичне значення, а саме, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , самостійно виховує та утримує неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без будь-якої сторонньої допомоги та без участі матері ОСОБА_2 .

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що наявні у матеріалах справи докази у своїй сукупності та взаємозв`язку свідчать про те, що заявник з січня 2020 року дійсно самостійно виховує та утримує неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без участі матері ОСОБА_2 .

При цьому суд зауважив, що у цьому випадку відсутні підстави вважати, що із заяви ОСОБА_1 про встановлення фактів, що мають юридичне значення, вбачається спір про право.

Вінницький апеляційний суд постановою від 06 червня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив.

Рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 26 лютого 2024 року скасував і ухвалив нове рішення, яким заяву ОСОБА_1 про встановлення фактів, що мають юридичне значення, залишив без розгляду.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що подана ОСОБА_1 заява про встановлення фактів, що мають юридичне значення, не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні, оскільки за встановлених у цій справі обставин існує спір про право щодо участі одного з батьків у вихованні й утриманні дитини.

Крім того, ОСОБА_1 просив встановити факт самостійного виховання та утримання дитини не тільки з метою звільнення його від сплати заборгованості за аліментами, а й задля (згідно з доводами заявника) отримання відстрочки від мобілізації, тому за предметом і можливими правовими наслідками цей спір може стосуватися прав та обов`язків територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У липні 2024 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_8 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 06 червня 2024 року, а рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 26 лютого 2024 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 та у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 336/709/18, від 04 вересня 2019 року у справі № 711/8561/16, від 03 лютого 2021 року у справі № 520/21069/18, від 14 квітня 2021 року у справі № 205/2102/19, від 28 квітня 2021 року у справі № 520/19532/19, від 15 листопада 2021 року у справі № 554/10125/20, від 29 червня 2022 року у справі № 596/826/21, від 03 серпня 2022 року у справі № 759/12740/21, від 20 грудня 2023 року у справі № 761/16665/23, від 31 січня 2024 року у справі № 752/13549/22 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд належним чином не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що апеляційний суд безпідставно залишив подану ним заяву без розгляду, обґрунтувавши це існуванням спору про право, який у цій справі насправді відсутній.

Суд апеляційної інстанції не зазначив і не встановив, між ким існує спір про право та в чому він полягає.

Наявні у матеріалах справи докази у своїй сукупності свідчать про те, що він з січня 2020 року дійсно самостійно виховує та утримує неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без участі матері ОСОБА_2 .

Аргументи інших учасників справи

У жовтні 2024 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 02 вересня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Немирівського районного суду Вінницької області.

18 вересня 2024 року справа № 930/2899/23 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 23 грудня 2005 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Немирівського районного суду Вінницької області від 27 грудня 2012 року у справі № 217/6344/12. Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_5 , а ІНФОРМАЦІЯ_3 - дочка ОСОБА_6 (том 1, а. с. 12-14).

Бершадський районний суд Вінницької області рішенням від 16 червня 2015 року у справі № 126/1610/15-ц присудив стягувати з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , у твердій грошовій сумі у розмірі 600,00 грн на кожну дитину. При цьому 06 липня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Бершадського районного суду Вінницької області із позовом до ОСОБА_2 про припинення стягнення аліментів на сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (том 1, а. с. 54-59).

Згідно з актом обстеження по факту проживання (не проживання) особи на території смт Брацлав від 09 жовтня 2023 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у період з 2020 року до дня складення цього акта проживає за адресою: АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 23).

Актом обстеження житлово-побутових умов неповнолітнього ОСОБА_4 від 11 жовтня 2023 року, підписаним начальником Служби у справах дітей Брацлавської селищної ради Науменко-Гончаренко A. M. , директором Комунальної установи «Центр надання соціальних послуг» Олійник Т. Г. та головним спеціалістом Служби у справах дітей Ямполь І. М. , підтверджується, що на момент обстеження неповнолітній ОСОБА_4 проживає разом із батьком ОСОБА_1 (том 1, а. с. 22).

Згідно з актом жителів смт Брацлав від 11 жовтня 2023 року неповнолітній ОСОБА_4 дійсно з січня 2020 року постійно проживає разом із батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , та перебуває на повному утриманні батька. ОСОБА_2 жодного разу не відвідувала сина ОСОБА_12 у смт Брацлав і фактично не проживає разом з дитиною за вказаною адресою (том 1, а. с. 24).

Довідкою Джулинського ліцею Джулинської сільської ради від 03 листопада 2023 року № 292 підтверджується, що 02 березня 2015 року ОСОБА_4 зарахований до 3-Б класу. У 2021 році він здобув базову загальну освіту (наказ від 08 червня 2021 року № 9-у). Мати ОСОБА_2 та бабуся ОСОБА_13 систематично цікавилися навчанням та поведінкою ОСОБА_12 , підтримували постійний зв`язок із класним керівником (том 1, а. с. 49).

Згідно з довідкою Джулинського ліцею Джулинської сільської ради від 16 листопада 2023 року № 307 за період 2020-2021 учні ліцею, у тому числі ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебували на дистанційному навчанні у зв`язку із встановленим постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 2011 карантином та запровадженням обмежувальних протиепідемічних заходів (том 1, а. с. 105, 106).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

У частинах першій та другій статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зроблено висновок, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;

- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);

- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

З таких же критеріїв виходила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23), на яку посилався заявник у касаційній скарзі.

Вирішуючи питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній.

Такі ж висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), від 18 грудня 2019 року у справі № 370/2898/16 (провадження № 14-573цс19).

З урахуванням наведеного можна констатувати, що існує два порядки (способи) встановлення фактів, що мають юридичне значення, - позасудовий і судовий, які за своїм змістом є взаємовиключними.

У разі оскарження до суду відмови відповідного органу в установленні юридичного факту, який підлягає встановленню у позасудовому порядку, такий спір слід розглядати в порядку адміністративного судочинства і суди насамперед перевіряють, чи відповідає оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень критеріям, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а відповідач в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень відповідно до частини другої статті 77 КАС України повинен довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності.

У справі, яка є предметом перегляду, заявник просить установити факт постійного проживання дитини з ним і факт самостійного виховання та утримання ним дитини.

У статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України).

У частині першій статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Статтею 141 СК Українивстановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України.

За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (стаття 180 СК України).

Згідно з частинами першою-третьою статті 181 СК України способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів.

Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.

При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).

Так, на підставі положень Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов`язки), яка припиняється у момент її смерті (стаття 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 30 ЦК України).

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Тому смерть, до прикладу, батька дитини є підставою для припинення його обов`язку утримувати дитину.

Згідно з частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов`язок особистого немайнового характеру припиняється у зв`язку з неможливістю його виконання.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання чи утримання дитини.

Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням будь-якого спору про право.

У порядку окремого провадження розглядаються, зокрема, справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян, але тільки якщо вони не пов`язані з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право і якщо заявник не має іншої можливості одержати або відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення.

У частині першій статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

У справі, яка переглядається, заявник просить установити факт постійного проживання дитини з ним і факт самостійного виховання та утримання ним дитини, проте встановлення таких фактів може мати негативні наслідки для матері дитини.

Так, у статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

З огляду на зазначене у справі, яка розглядається, наявний спір про право - зокрема, спір щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від участі у вихованні, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов`язковим залученням органу опіки та піклування (частини четверта, п`ята статті 19 СК України).

Доведення факту одноосібного виховання та утримання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Такий факт одноосібного виховання та утримання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.

У справі, яка переглядається, окрім факту виховання та утримання дитини, ОСОБА_1 просив також встановити юридичний факт постійного проживання з ним неповнолітнього сина ОСОБА_4 з січня 2020 року. Встановлення такого факту заявник пов`язував з необхідністю звільнення його від сплати заборгованості за аліментами.

З матеріалів справи відомо, що Бершадський районний суд Вінницької області рішенням від 16 червня 2015 року у справі № 126/1610/15-ц присудив стягувати з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , у твердій грошовій сумі у розмірі 600,00 грн на кожну дитину. При цьому, 06 липня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про припинення стягнення аліментів на неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посилаючись на те, що дитина проживає разом із ним.

Згідно з частиною другою статті 197 СК України за позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв`язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення.

Відповідно до частини четвертої статті 273 ЦПК України, якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред`явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них.

У постанові Верховного Суду від 14 серпня 2024 року у справі № 760/4661/20 (провадження № 61-15867св23) вказано, що за своєю суттю аліменти - це кошти покликані забезпечити дитину усім необхідним для повноцінного розвитку, тому вони можуть бути стягнуті лише на користь того з батьків, з ким проживає дитина і який бере активну участь у її вихованні. Стягнення з позивача аліментів на утримання дитини, за умови, що ця дитина проживає з ним та перебуває на його утриманні, суперечить нормам статті 181 СК України, згідно з якою аліменти на утримання дитини присуджуються за рішенням суду до стягнення з одного з батьків дитини на користь того з батьків, разом з яким проживає дитина.

Отже, у разі наявності однієї із істотних підстав, особа з якої стягуються аліменти на дитину/дітей, має право звернутися до суду у рамках позовного провадження з позовною заявою про звільнення від нарахованої заборгованості зі сплати аліментів.

Колегія суддів звертає увагу на те, що у справах позовного провадження факт проживання дитини з одним із батьків, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню під час ухвалення судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).

Отже, факти, про встановлення яких просить ОСОБА_1 , не підлягають з`ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право.

У частині шостій статті 294 ЦПК України встановлено, що якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що подана ОСОБА_1 заява про встановлення фактів, що мають юридичне значення, не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні, у зв`язку із чим її слід залишити без розгляду, оскільки за встановлених у цій справі обставин існує спір про право щодо участі одного з батьків у вихованні й утриманні дитини. З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків виховання дитини, то питання, заявлені ОСОБА_1 у цій справі, не можуть з`ясовуватися безвідносно до дій другого з батьків та можуть вирішуватися у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні.

Зазначене відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23).

Аргументи заявника про те, що апеляційний суд вийшов за межі доводів та вимог апеляційної скарги, є неспроможними, оскільки в апеляційній скарзі ОСОБА_2 просила скасувати рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 26 лютого 2024 року в повному обсязі, а не у певній частині задоволених вимог, і ухвалити нове рішення, яким вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Крім того, межі розгляду справи судом апеляційної інстанції визначені у статті 367 ЦПК України, тоді як частина п`ята цієї статті передбачає, що якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилася очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, суд апеляційної інстанції переглядає справу в повному обсязі.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не зазначив і не встановив, між ким існує спір про право та в чому він полягає, не заслуговують на увагу, оскільки за встановлених у цій справі обставин апеляційний суд дійшов висновку про існування спору про право саме між батьками дитини, тобто ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , щодо участі останньоїу вихованні й утриманні неповнолітнього сина ОСОБА_12 .

У свою чергу, доводи заявника про застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 та у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 336/709/18, від 04 вересня 2019 року у справі № 711/8561/16, від 03 лютого 2021 року у справі № 520/21069/18, від 14 квітня 2021 року у справі № 205/2102/19, від 28 квітня 2021 року у справі № 520/19532/19, від 15 листопада 2021 року у справі № 554/10125/20, від 29 червня 2022 року у справі № 596/826/21, від 03 серпня 2022 року у справі № 759/12740/21, від 20 грудня 2023 року у справі № 761/16665/23, від 31 січня 2024 року у справі № 752/13549/22, суд касаційної інстанції відхиляє з таких підстав.

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Посилання на загальні висновки у постановах Верховного Суду щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що суди неправильно застосували норми матеріального права чи порушили норми процесуального права під час ухвалення оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року в справі № 154/3029/14 (провадження № 14-43цс22)).

На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що апеляційний суд ухвалив рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди керувалися конкретними обставинами справи та фактично-доказовою базою з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Крім того, висновки, зроблені Верховним Судом у вказаних справах, не суперечать висновкам, зробленим судом апеляційної інстанції під час розгляду цієї справи.

З огляду на викладене, Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

З урахуванням того, що Верховний Суд встановив необґрунтованість заявленої в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, доводи касаційної скарги про недослідження апеляційним судом наявних у матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), також не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції правильно залишив без розгляду заяву ОСОБА_1 про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Водночас Верховний Суд визнає помилковими висновки апеляційного суду про те, що оскільки заявник просив встановити факт самостійного виховання та утримання дитини з метою отримання відстрочки від мобілізації, то за предметом і можливими правовими наслідками цей спір може стосуватися прав та обов`язків територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Правильним в оцінці спірних правовідносин є висновок про те, що критерієм наявності спору про право у справах окремого провадження є сама можливість виникнення, зміни або припинення прав та обов`язків у конкретно визначених осіб внаслідок встановлення певного факту, однак у цій справі апеляційний суд не зазначив, з яким конкретним органом військового управління у заявника виник спір та в чому він полягає, тоді як існування спору про право повинно бути реальним, а не гіпотетичним.

Проте, враховуючи, що окремі недоліки рішення суду апеляційної інстанції не вплинули на правильність правового результату вирішення справи, Верховний Суд, застосувавши правило частини другої статті 400 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків цього суду не спростовують, на вирішення справи та відповідний правовий результат не впливають.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що інші доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду таза своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 06 червня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. Петров А. І. Грушицький І. В. Литвиненко