Єдиний державний реєстр судових рішень
ОКРЕМА ДУМКА (розбіжна)
судді Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Гудими Д. А.
Справа № 216/5657/22
Провадження № 61-8556св23
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
1. Позивач звернувся до суду з такими вимогами до рф: (1) визнати повномасштабну збройну агресію рф проти України, захоплення військовим шляхом значної частини території останньої та експропріацію рф родовищ корисних копалин, які знаходяться на тимчасово окупованих рф територіях Луганської та Донецької областей і Автономної Республіки Крим геноцидом Українського народу; (2) стягнути з рф 1 990 149,79 дол. США відшкодування майнової шкоди за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для долара США до гривні на день платежу; (3) стягнути з рф 5 200 000,00 грн моральної немайнової шкоди, завданої позивачу внаслідок порушення рф майнових і конституційних прав повномасштабними незаконними військовими діями рф проти Українського народу.
2. Суд першої інстанції ухвалив заочне рішення, згідно з яким позов задовольнив частково: стягнув із рф на користь позивача 24 583 718,34 грн відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок експропріації рф природних ресурсів Українського народу під час незаконної збройної агресії проти України та 1 259 300,00 грн відшкодування моральної шкоди, а всього - 25 843 018,34 грн; у задоволенні інших вимог відмовив. Це заочне рішення у частині вимог, у задоволенні яких відмовив суд першої інстанції, позивач оскаржив до апеляційного суду. Але той із оскарженим рішенням погодився.
3. Тоді позивач подав касаційну скаргу. У ній теж наполягав на необхідності повного задоволення позовних вимог. Для цього спершу просив повністю скасувати постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції - змінити у резолютивній частині, виклавши у «новій редакції» із повним задоволенням позовних вимог. Але в уточненій редакції касаційної скарги, поданій на виконання ухвали Верховного Суду у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2023 року, позивач уже просив скасувати судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій повністю й ухвалити нове - про задоволення позову.
4. Мотивував касаційну скаргу, зокрема, так: (1) рф не заперечувала проти позову, з огляду на що суд першої інстанції не мав повноважень зменшувати суму задоволених вимог; (2) розгляд справи у судах попередніх інстанцій не відповідав завданню цивільного судочинства, а також таким його засадам як верховенство права, повага до честі та гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та диспозитивність (на думку позивача, суд ухвалив рішення фактично на користь рф).
5. 20 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову, згідно з якою касаційну скаргу ОСОБА_1 (далі - позивач) залишив без задоволення, а заочне рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 6 березня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 травня 2023 року у частині відмови у задоволенні вимог позивача до російської федерації (далі - рф) - без змін.
ІІ. ПІДСТАВИ ДЛЯ ВИСЛОВЛЕННЯ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
6. Позивач у певному сенсі правий, коли каже, що суд фактично ухвалив рішення на користь рф. Але помиляється у тому, що ця користь є наслідком відмови у задоволенні значної частини вимог. Позивач, як видно з матеріалів справи, поки що не вчиняв дій, спрямованих на виконання судового рішення. Саме на стадії виконання можливим стане оцінити користь для держави-відповідача від розгляду та вирішення спору так, як це зробили суди.
7. Погоджуюся з позивачем у тому, що судові рішення слід було скасувати, бо розгляд справи у судах всіх інстанцій не відповідав завданню цивільного судочинства, принципам верховенства права, рівності всіх учасників перед законом і судом, а також змагальності сторін. Але погоджуюся з інших підстав, ніж вказав позивач. Наслідком такого скасування мав би бути новий розгляд справи у суді першої інстанції, а не повне задоволення позовних вимог.
8. Тому, на мою думку, Верховний Суд мав задовольнити касаційну скаргу частково: скасувати заочне рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду повністю (так просив позивач), а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Вказане відповідало б завданню цивільного судочинства, засаді верховенства права та гарантіям справедливого судового розгляду, які у цій справі були непоправно порушені.
9. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
10. За змістом вказаних приписів суд має надавати лише ефективний захист порушеним правам позивача. Це завдання має перевагу над будь-якими іншими міркуваннями у судовому процесі. Судова система не призначена для того, щоби «продукувати» судові рішення, які неможливо виконати, якщо за змістом такі рішення підлягають примусовому виконанню. У випадку продовження такого «продукування» ми матимемо (і вже маємо) так звану інфляцію судових рішень.
11. Захист цивільних прав буде позбавлений властивості ефективності, якщо суд ухвалює рішення, яке завідомо не можна виконати ні в Україні, ні в іноземній юрисдикції. У разі ухвалення національними судами таких судових рішень страждає авторитет вітчизняного правосуддя. Страждає як в Україні (громадяни якої раніше чи пізніше зіткнуться з проблемою того, що ухвалені її судами рішення не відновлюють права, порушені рф), так і за кордоном, де потенційно можна би було виконати рішення національного суду про стягнення відшкодування шкоди з рф, якщо би суд в Україні дотримав фундаментальні принципи цивільного судочинства.
ІІІ. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
12. Видається очевидним, що рішення суду про стягнення коштів із рф не можна буде виконати в Україні. За певних умов це було б можливо за кордоном (в обмеженій кількості юрисдикцій, які допускають насамперед так званий деліктний виняток (tort exception) із правила про судовий імунітет держави). Для цього важливим є не тільки належне обґрунтування підстав для застосування деліктного винятку, але й вирішення питань про дотримання судом України гарантій справедливого судового розгляду.
(1) Щодо деліктного винятку з принципу про судовий імунітет держави-відповідача
13. Згідно з цим винятком держава не має імунітету щодо відшкодування шкоди, яку вона завдала на території держави суду. Проте помилково встановлювати у конкретній справі відсутність такого імунітету в рф виключно на підставі того, що це держава-агресор, яка порушує норми міжнародного права, і що Верховний Суд, починаючи з постанови від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19, уже сформулював висновок про цю відсутність. На мій погляд, застосовуючи деліктний виняток, аналізу становища позивача як потерпілого від дій рф суди приділили мало уваги, зосередившись на тому, що за умов збройної агресії проти України у рф судового імунітету немає, так би мовити, за замовчуванням:
13.1. Суд першої інстанції з посиланням на низку висновків Верховного Суду, встановив відсутність у рф судового імунітету лише тому, що вона «грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини», «вийшла за межі своїх суверенних прав», «є державою-агресором», вчинила «повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу», порушила Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і рф, Договір між Україною і рф про українсько-російський державний кордон. Крім того, суд зауважив, що рф «заперечує суверенітет України, тому зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає».
13.2. Апеляційний суд, підтримуючи рішення суду першої інстанції, застосував пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і з посиланням на низку рішень Європейського суду з прав людини виснував, що застосування судового імунітету рф у справі за позовом про відшкодування нею шкоди повинно мати законну мету, зокрема сприяння ввічливості та добрим відносинам між державами через дотримання норм міжнародного права. Проте «збройна агресія проти України, здійснена Російською Федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають з ініціативи Російської Федерації питання ввічливості та добрих відносин між країнами. Це позбавляє застосування судового імунітету Російської Федерації, що обмежує право позивача на справедливий суд, законної мети».
Після цього твердження апеляційний суд зауважив, що рф «відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би Російська Федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду Російської Федерації. Таким чином, звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права».
14. За наведеного обґрунтування відсутності у конкретній справі судового імунітету в рф негативний вплив останньої саме на позивача ніби не має юридичного значення. Інакше кажучи, у рішеннях судів попередніх інстанцій немає жодного обґрунтування зв`язку дій рф зі становищем позивача для вирішення питання про можливість застосування деліктного винятку. На моє переконання, такі недоліки мотивації судових рішень ставлять під загрозу можливість виконання останніх за кордоном. Лише констатації того, що рф зневажила суверенітет України, є державою-агресором і порушником багатьох норм міжнародного права, недостатньо для того, щоб застосувати деліктний виняток. Для такого застосування суд має приділити увагу становищу конкретного позивача внаслідок дій держави-відповідача (у цій справі - питанню про те, як саме позивач постраждав від конкретних діянь рф).
15. Верховний Суд не перевірив правильність застосування судами деліктного винятку, бо аргументів щодо цього не було у касаційній скарзі. Проте, оскільки скаржником був позивач, який стверджував, зокрема, про порушення судами, що частково задовольнили його позов, принципу верховенства права, слід було з огляду саме на цей принцип оцінити належність мотивування судами відсутності судового імунітету в рф. Наслідком помилковості такого мотивування, яке не перевірив Верховний Суд, буде неможливість виконання залишеного без змін заочного рішення суду першої інстанції у разі спроби звернення з ним до іноземного суду для визнання та надання дозволу на виконання на території іншої держави.
(2) Щодо гарантій справедливого судового розгляду
(2.1) Загальні міркування
16. Станом на цей час (і, як можна припустити, у майбутньому теж) рішення національних судів про стягнення відшкодування шкоди з рф не будуть виконані в Україні. Так само ці рішення прогнозовано не вдасться виконати на території рф. Тому чи не єдиним можливим варіантом для їхнього виконання може бути використання іншої іноземної юрисдикції. Вказане не означає, що відповідні рішення українських судів будуть виконані у будь-якій іноземній юрисдикції, проте є можливість звернутися до деяких із них зокрема з огляду на визнання у певних правових системах «деліктного винятку» із судового імунітету держави. Я не знайомий із інформацією про те, що до цього часу будь-який із позивачів, якому суд в Україні задовольнив вимоги до рф про відшкодування шкоди, звертався до суду іншої, ніж рф, іноземної юрисдикції для того, щоб спробувати виконати таке рішення національного суду. Проте, ухвалюючи ці рішення, не слід забувати, що вони мають бути виконуваними, а для цього повинні узгоджуватися, зокрема, з гарантіями справедливого правосуддя.
17. Для того, щоб іноземний суд мав підставу визнати та надати дозвіл на виконання рішення суду України, він має переконатися у тому, що вказані гарантії забезпечили суди, які розглядали справу. Зокрема мова йде про гарантування верховенства права, рівності сторін і змагальності. У цьому контексті важливо, що за загальним правилом для визнання та надання дозволу на виконання іноземного судового рішення суд держави виконання з`ясовує, чи був обізнаним про судове провадження відповідач (чи отримав ухвалу про відкриття провадження у справі й інші процесуальні документи, чи був ознайомленим із позовною заявою, чи мав можливість подати відзив на неї, чи знав про час і місце проведення судових засідань тощо).
18. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін (пункти 1, 2, 4 частини третьої статті 2 ЦПК України).
19. Загальновизнано, що елементами верховенства права (правовладдя) є, зокрема, законність, юридична визначеність, заборона свавілля та доступ до правосуддя (пункти 41-44, 46, 48, 51-52, 53-54 Доповіді «Верховенство права», схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року).
20. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша - третя статті 12 ЦПК України).
21. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункти 3 і 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України).
22. За змістом наведених приписів суд України, якому відомо про відсутність у нашої держави дипломатичних відносин із рф і якому відповідно відомо про неможливість використання каналів поштового зв`язку для інформування рф про провадження у справі за позовом про відшкодування нею шкоди, на мій погляд, зобов`язаний:
роз`яснити позивачеві як стороні, яка ініціювала вирішення судом справи та може бути зацікавленою у подальшому виконанні судового рішення у разі задоволення позову, право (можливість) самостійно інформувати державу-відповідача в особі її органів державної влади (наприклад, президента, парламенту, уряду, міністерства юстиції, міністерства оборони) про провадження у справі в українському суді;
попередити позивача про наслідки неповідомлення держави-відповідача про провадження у справі для можливості виконання судового рішення в іноземній юрисдикції.
23. Слідуючи роз`ясненню суду, позивач надсилатиме на відомі електронні адреси органів влади рф або на офіційні сторінки цих органів у соціальних мережах повідомлення щодо провадження у справі (за бажанням переклавши всі документи), починаючи з ухвали про відкриття провадження та позовної заяви з додатками, і закінчуючи рішенням суду, яке набрало законної сили. Докази такого інформування (роздруківки електронних листів, знімки екрана з повідомлень у соціальних мережах тощо) позивач долучатиме до матеріалів справи. Належність повідомлення рф про всі дії позивача та українського суду у справі оцінюватиме суд держави виконання, до якої позивач звертатиметься із заявою про визнання та надання дозволу на виконання рішення суду України.
24. Роз`ясненням позивачеві зазначених можливостей суд в Україні, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприятиме обом учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених ЦПК України. Для позивача таке сприяння необхідне з метою, зокрема, забезпечення можливого виконання рішення суду у разі його ухвалення на користь цієї сторони, а для держави-відповідача - з метою дотримання загальних гарантій справедливого судочинства.
25. Якщо ні суд, ні позивач не інформують рф як державу-відповідача про провадження у справі (не надсилають ухвалу про відкриття провадження у справі, позовну заяву з додатками, не надають строк для надання відзиву, не повідомляють про час і місце судового розгляду тощо), відсутні підстави вважати, що гарантії верховенства права, рівності всіх учасників перед законом і судом, а також змагальності сторін дотримані. Відповідно судове рішення, ухвалене в Україні з такими порушеннями засад цивільного судочинства, навряд чи може бути виконаним в іншій державі.
26. Виключно повідомлень про судові засідання на вебсторінці суду, а також згадок в ухвалах суду про те, що слід надіслати ці судові рішення й інші документи всім учасникам справи, на мій погляд, недостатньо для дотримання судом гарантій справедливого судочинства у справі за участі держави-відповідача, з якою в України відсутні дипломатичні відносини. Крім того, хибною є вказівка у судових рішеннях і супровідних листах судів на те, що «юридичною адресою» рф є « АДРЕСА_1 ». Цю адресу місцезнаходження посольства рф в Україні ні юридично, ні фактично не можна вважати адресою рф (хоча би з огляду на відсутність дипломатичних відносин із Україною).
(2.2) Питання дотримання гарантій справедливого судочинства у цій справі
27. Провадження у суді першої інстанції:
- 7 грудня 2022 року суд першої інстанції постановив ухвалу про відкриття провадження у справі (а. с. 7). В ухвалі визначив відповідачеві 15-денний строк для надання відзиву на позовну заяву, 5-денний строк для надання заперечень на відповідь позивача на відзив і роз`яснив відповідачеві його права. Вирішив надіслати копію цієї ухвали, позовної заяви та доданих документів «учасникам справи», зокрема відповідачеві на його «юридичну адресу»: 03049, м. Київ, просп. Повітрофлотський, 27. Зазначив, що інформацію про справу можна отримати на загальній вебсторінці Центрально-міського районного суду м. Кривого Рогу;
- відсутні будь-які докази того, що суд першої інстанції зробив хоча б одну спробу проінформувати рф про судовий процес в Україні. Не є таким доказом супровідний лист від 8 грудня 2022 року (а. с. 8) про надсилання судом першої інстанції ухвали від 7 грудня 2022 року про відкриття провадження у справі та позовної заяви з додатками до Києва на просп. Повітрофлотський, 27. Хоча би тому, що у матеріалах справи відсутні дані як про отримання відповідної кореспонденції, так і про її повернення до суду;
- 19 січня 2023 року суд першої інстанції отримав уточнену позовну заяву (а. с. 9-16) з примірником для відповідача. Однак у випадку з цим процесуальним документом навіть немає супровідного листа, аналогічного до того, який суд виготовив після постановлення ухвали про відкриття провадження у справі. Так само відсутні дані про те, що уточнену позовну заяву суд надсилав відповідачеві, але вона повернулася (копія уточненої позовної заяви з додатками для відповідача є у матеріалах справи, але не підшита до них);
- 30 січня 2023 року суд першої інстанції постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду. В ухвалі вказав, що на судове засідання не з`явився як позивач (клопотав розглядати справу без його участі), так і «представник відповідача». Належність повідомлення держави-відповідача про розгляд справи не оцінював;
- 6 березня 2023 року суд першої інстанції за відсутності позивача та відповідача, але у відкритому судовому засіданні в залі суду розглянув цивільну справу й ухвалив заочне рішення (а. с. 24-27) про часткове задоволення позову. Зокрема вказав, що «представник відповідача у судове засідання не з`явився». Способи його повідомлення про розгляд справи у суді не зазначив. Належність такого повідомлення не оцінював;
- у матеріалах справи відсутня інформація про те, що суд першої інстанції вжив які-небудь заходи для повідомлення відповідача про заочне рішення. Вимоги статті 283 ЦПК України не виконав. Немає навіть супровідного листа, аналогічного до того, який суд виготовив 8 грудня 2022 року;
- позивач із заочним рішенням не погодився та подав апеляційну скаргу.
28. Провадження в апеляційному суді:
- 30 березня 2023 року апеляційний суд отримав датовану 29 березня 2023 року апеляційну скаргу позивача на заочне рішення і 30 березня 2023 року відкрив апеляційне провадження у справі (а. с. 36). Вирішив надіслати «учасникам справи» копію цієї ухвали з копією апеляційної скарги, надати відповідачеві 15-денний строк з моменту отримання тієї ухвали на подання відзиву, а також повідомити учасників справи про можливість проведення судових засідань у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Інформації про порядок повідомлення рф як відповідача про апеляційне провадження в ухвалі немає;
- згідно із супровідним листом від 30 березня 2023 року (а. с. 37) апеляційний суд надіслав копію вказаної ухвали з апеляційною скаргою до рф на дві адреси: 03049, м. Київ, просп. Повітрофлотський, 27 і rusemb@kv.ukrtel.net (у матеріалах справи відсутні дані про надсилання електронного листа на зазначену електронну адресу);
- 24 квітня 2023 року поштове відділення 03049 склало довідку про те, що відповідна кореспонденція повертається до апеляційного суду через відсутність адресата за вказаною адресою (копія конверта з довідкою поштового відділення, супровідним листом від 30 березня 2023 року, копією ухвали від 30 березня 2023 року та примірником апеляційної скарги для відповідача є у матеріалах справи, але не підшиті до них);
- 7 квітня 2023 року апеляційний суд постановив ухвалу про призначення справи до розгляду (а. с. 39). Вказав, що він установив, зокрема, «обставини, на які посилаються учасники справи як на підставу своїх вимог і заперечень», з`ясував, «які обставини визнаються чи заперечуються учасниками справи». Питання про належність повідомлення держави-відповідача про розгляд справи не вирішував. Із матеріалів справи незрозуміло, як він установив обставини, які відповідач визнає, та якими заперечує проти апеляційної скарги чи проти позовних вимог;
- того ж дня апеляційний суд оформив супровідний лист (а. с. 40), згідно з яким вказав дату, час і місце розгляду справи. Адресував цей лист до рф на адресу: 03049, м. Київ, просп. Повітрофлотський, 27;
- 24 квітня 2023 року поштове відділення 03049 склало довідку про те, що відповідна кореспонденція (супровідний лист від 7 квітня 2023 року) повертається до апеляційного суду через відсутність адресата (відповідача) за вказаною адресою (копія конверта з довідкою поштового відділення та примірником супровідного листа від 7 квітня 2023 року для відповідача є у матеріалах справи, але не підшиті до них);
- згідно з протоколом судового засідання від 11 травня 2023 року (а. с. 44) апеляційний суд за відсутності учасників справи без фіксування судового процесу у відкритому судовому засіданні з 11:00:00 до 11:03:15 розглянув справу за відсутності сторін, видалився до нарадчої кімнати, вийшов із неї та відповідно до частини четвертої статті 268 ЦПК України оголосив про закриття судового засідання. У протоколі зафіксована ухвала суду про те, щоб «розглянути справу за відсутності сторін, зважаючи на їх належне повідомлення про дату, час та місце розгляду справи». Інформація про те, що вважати належним повідомленням відповідача про такі дату, час і місце, відсутня;
- 11 травня 2023 року апеляційний суд прийняв постанову (а. с. 45-50), згідно з якою залишив апеляційну скаргу позивача без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. У постанові вказав, що позивач в апеляційній скарзі зауважив, що «від відповідача по справі не надходило жодних заперечень проти заявленого позивачем позову» (а. с. 46). Критичної оцінки цього твердження у постанові немає. Апеляційний суд констатував, що «відзиву на апеляційну скаргу не подано», «учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилися, про причини своєї неявки суд не повідомили» (а. с. 46). З посиланням на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16 (яка не стосувалася участі у справі рф як відповідача), суд апеляційної інстанції зауважив, що «неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті» (а. с. 46). Що саме апеляційний суд вважав належним повідомленням відповідача про апеляційне провадження, незрозуміло;
- 12 травня 2023 року апеляційний суд склав супровідний лист (а. с. 51), згідно з яким відправив копію постанови від 11 травня 2023 року до рф на адресу: 03049, м. Київ, просп. Повітрофлотський, 27. Інформації про отримання кореспонденції відповідачем або про її повернення до суду у матеріалах справи немає.
29. Провадження у Верховному Суді:
- у червні 2023 року, незважаючи на те, що суди попередніх інстанцій частково задовольнили вимоги позивача, він оскаржив до Верховного Суду заочне рішення та постанову про перегляд останнього в апеляційному порядку;
- 15 липня 2023 року на виконання ухвали Верховного Суду від 22 червня 2023 року про залишення касаційної скарги позивача без руху позивач подав уточнену касаційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржені судові рішення повністю й ухвалити нове - про задоволення позову;
- 27 липня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, а 2 серпня 2023 року склав супровідний лист, згідно з яким надіслав до рф копію вказаної ухвали та касаційної скарги з додатками на адресу: 03049, м. Київ, просп. Повітрофлотський, 27;
- 29 березня 2024 року позивач подав додаткове обґрунтування касаційної скарги. Примірник такого «обґрунтування» для відповідача не надав;
- 24 квітня 2024 року позивач заявив відвід колегії суддів Верховного Суду;
- 2 і 3 травня 2024 року Верховний Суд постановив ухвали щодо вирішення питання про відвід колегії суддів;
- 20 червня 2024 року Верховний Суд прийняв постанову про залишення касаційної скарги без задоволення, а заочного рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін. На аргумент касаційної скарги про те, що від відповідача не надходило жодного заперечення проти позову, Верховний Суд не відповів. На мій погляд, оцінка цього аргументу передбачала потребу з`ясувати, чи можна взагалі вважати, що рф як держава-відповідач була залучена до участі у справі. Якщо так, то що дозволяє про це стверджувати? Лише те, що у позовній заяві позивач вказав рф відповідачем? Але ні він сам, ні суди всіх інстанцій не повідомили відповідача про провадження у справі.
30. Вважаю, що частини наведених вище процесуальних порушень, які нівелюють гарантії справедливого судового розгляду і, на мою думку, унеможливлюють виконання в іноземній юрисдикції заочного рішення суду, яке набрало законної сили, можна було б уникнути, якби суд першої інстанції виконав вимоги пунктів 3 і 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України, а саме з огляду на відсутність в України з рф дипломатичних відносин:
- роз`яснив позивачеві можливість самостійно інформувати державу-відповідача в особі її органів державної влади про провадження у справі в українському суді, зокрема надсилати на відомі електронні адреси органів влади рф або на офіційні сторінки цих органів у соціальних мережах заяви по суті справи, заяви з процесуальних питань і всі судові рішення з подальшим наданням суду доказів такого інформування рф (роздруківок електронних листів, знімків екрана з повідомленнями у соціальних мережах тощо);
- попередив позивача про наслідки неповідомлення держави-відповідача про провадження у справі для можливості виконання судового рішення в іноземній юрисдикції.
IV. ВИСНОВОК
31. З огляду на викладене, беручи до уваги очевидні порушення гарантій справедливого судового розгляду, вважаю, що касаційну скаргу слід було задовольнити частково: рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати, а справу спрямувати для нового розгляду до суду першої інстанції. За іншого підходу позивач, на мою думку, на жаль, не зможе виконати заочне рішення суду першої інстанції у жодній державі.
Суддя Д. А. Гудима
