ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/4666/23 Справа № 216/5657/22 Суддя у 1-й інстанції - Онопченко Ю.В. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 травня 2023 року м.Кривий Ріг
справа № 216/5657/22
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Остапенко В.О.,
суддів Бондар Я.М., Зубакової В.П.
секретар судового засідання Гладиш К.І.
сторони:
позивач ОСОБА_1
відповідач Російська Федерація
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, без участі учасників справи, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 березня 2023 року, яке ухвалено суддею Онопченко Ю.В. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області, відомостей щодо дати складання повного тексту рішення суду матеріали справи не містять,
УСТАНОВИВ:
В грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Російської Федерації про відшкодування шкоди.
В обґрунтування позову позивачем зазначено, що 20 лютого 2014 року розпочалася військова збройна агресія РФ проти України, що призвело до окупації РФ частини території України, а саме: Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та включення цієї території до складу РФ на правах суб`єктів федерації Республіки Крим та міста федерального значення Севастополь, про що було проголошено РФ 18 березня 2014 року нібито внаслідок проведення 16 березня 2014 року так званого референдуму про статус Криму. З цього моменту фактично розпочалася перша фаза військової збройної агресії РФ проти України.
В квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії РФ проти України, коли 07 квітня 2014 року контрольовані, керовані і фінансовані спецслужби РФ проголосили створення Донецької народної республіки та 27 квітня 2014 року - Луганської народної республіки.
27 серпня 2014 року РФ розпочала масове вторгнення регулярних підрозділів Збройних Сил РФ на територію Донецької та Луганської областей.
21 лютого 2022 року президент РФ Путін підписав укази про визнання Донецької народної республіки та Луганської народної республіки самостійними республіками, а також підписав з республіками договори про дружбу, співпрацю та допомогу.
24 лютого 2022 року розпочалася збройна агресія РФ проти України повномасштабне вторгнення агресора РФ на суверенну територію України, обстрілявши крилатими ракетами великої дальності з території Білорусі майже всі міста України. В даний час Україна залишається об`єктом збройної військової агресії з боку РФ яку остання здійснює.
РФ своїми протиправним діями заподіяла як матеріальну, так і нематеріальну шкоду не тільки Україні, а й її громадянам, порушуючи їхні права, у тому числі право на життя, право мирно володіти та розпоряджатися своїм майном і майновими правами, як на території АРК, Донецької та Луганської областей, а також на шельфі Чорного моря в економічній зоні України. Таким чином, РФ несе відповідальність за порушення прав і свобод Українського народу та за незаконну експропріацію майна громадян України, які проживають на її території.
З інформації, розміщеної The Washington Post і Нафтогаз України в мережі Інтернет встановлено, що за час незаконної окупації Криму та Донецької області РФ присвоїла 41 родовище вугілля, 27 родовищ природного газу, 14 родовищ пропану, 9 родовищ нафти, 6 родовищ залізної руди, 2 родовища титанової руди, 2 родовища цирконієвої руди, а також по одному урану, золота та великий кар`єр з видобутку вапняку, який раніше використовувався для виробництва сталі в Україні. За підрахунками експертів Нафтогаз України, Україна втратила 63 відсотки покладів вугілля, 11 відсотків родовищ нафти, 20 відсотків родовищ природного газу, 42 відсотки родовищ металів і 33 відсотки родовищ рідкісноземельних корисних копалин, у тому числі літію, які є об`єктами права власності Українського народу.
РФ взяла під контроль чимало українських родовищ корисних копалин, вартість яких оцінюється в 12,4 трильйона доларів США, і це лише половина доларової вартості 2209 родовищ, повідомила газета The Washington Post (WP) із посиланням на аналіз, проведений на замовлення канадською аналітичною компанією SecDev. Також, РФ захопила 63 % вугільних родовищ, 11 % родовищ нафти, 20 % родовищ природного газу,42 % покладів металів та 33 % рідкісноземельних та інших важливих корисних копалин, включаючи літій.
«Акціонери» України, якими є Український народ, тобто громадяни України понесли збитків у сумі 36 трильйона 700 мільярдів доларів США, що на кожного громадянина України припадає 1990149,79 доларів США, якщо брати за розрахунок чисельність громадян України в загальній кількості 18440 823 людини, враховуючи динаміку виробництва споживання хліба населенням України за 2020 рік, без врахування населення та тимчасово окупованих територіях, які за час окупації в добровільному порядку набули громадянства РФ.
Як зазначає Державна служба статистики України, за 1 півріччя 2020 року виробництво хліба та хлібобулочних виробів становило 373 тисячі тонн хліба, що за весь 2020 рік становитиме 746 000 тонн, середньостатистична кількість споживання хліба (кг) на одну людину на рік становить 88,38 кг/рік (2020) без врахування населення на тимчасово окупованих територіях. Так, 746 000 тонн/людино/рік: 88,38 кг/людино/рік, що 8440 823 людини, добавимо до цієї кількості 10 мільйонів людей, які виїхали з України за кордон отримаємо 18440 823 людини.
Позивач вважає, що незаконна експропріація РФ зазначених вище природних ресурсів України під час незаконної окупації території АРК, Луганської та Донецької областей РФ порушила низку прав і основоположних свобод, визначених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і Протоколів до неї призвело до нанесення йому матеріальної шкоди в розмірі 1990 149,79 доларів США за порушення РФ майнового права, встановленого в статтях 13 Конституції України та 324 ЦК України, що не суперечить рішенню Міжнародного Арбітражного суду м. Гаага, Нідерланди від 02 травня 2018 року у справі ПТС № 2015-36, тому позивач просив суд про стягнення сум з боржника РФ в якості компенсації за експропріацію РФ відповідного нерухомого майна та майнових прав. Крім того, просив стягнути моральну шкоду в розмірі 5200000 грн, та визнати повномасштабну збройну агресію РФ проти України, захоплення військовим шляхом значної частини території суверенної держави України та експропріацію РФ природних родовищ корисних копалин, які знаходяться на тимчасово окупованих РФ територіях Луганської і Донецької областях і АРК геноцидом Українського народу.
Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 березня 2023 року позов задоволено частково.
Стягнуто з Російської Федерації на користь ОСОБА_1 відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок експропріацією Російської Федерації природних ресурсів українського народу під час незаконної збройної агресії проти України в розмірі 24583718,34 грн. та моральної шкоди в розмірі 1259300 грн., а всього 25843018,34 грн.
В іншій частині в задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі позивачпросить змінити резолютивну частину заочного рішення суду виклавши її в редакції уточненої позовної заяви.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції безпідставно відмовив в задоволенні позовних вимог позивача про визнання повномасштабної збройної агресії РФ проти України, захоплення військовим шляхом значної частини території суверенної держави України та експропріацію РФ природних родовищ корисних копалин, які знаходяться на тимчасово окупованих РФ територіях Луганської і Донецької областях і АРК геноцидом Українського народу, оскільки вказані обставини визнані Верховною Радою України і не підлягають доказуванню.
Апелянт зауважує на тому, що від відповідача по справі не надходило жодних заперечень проти заявленого позивачем позову, тому суд першої інстанції безпідставно зменшив позовну вимогу позивача майнового характеру з 1990149,79 доларів США до 672421,18 доларів США, не виконавши свого обов`язку незалежного арбітру в судовому процесі, чим надав відповідачу змогу уникнути від справедливого судового переслідування.
Також апелянт вказує на те, що суд першої інстанції не мав законних підстав вносити зміни в прохальну частину позовної заяви позивача, в який розмір майнової та моральної шкоди викладений в іноземній валюті, оскільки чинним законодавством не забороняється обіг іноземної валюти, при цьому дійсно, гривня має статус універсального платіжного засобу.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилися, про причини своєї неявки суд не повідомили, що, у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розглядові справи.
Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.
Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.
У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 суд дійшов висновку про те, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд апеляційної інстанції вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Колегія суддів не вбачає підстав для визнання обов`язкової явки сторін по справі в судове засідання, оскільки наявні у справі матеріали є достатніми для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи.
Відповідно до ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалося.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, за наявними матеріалами справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Рішення суду першої інстанції не оскаржено відповідачем в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , тому, відповідно до ч. 1ст. 367 ЦПК України, в цій частині не підлягає перегляду судом апеляційної інстанції.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).
Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій (ч. 5 ст. 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Рішення суду першої інстанції в повній мірі відповідає вказаним положенням закону.
Відповідно до частини першої статті 4 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (стаття 55).
Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Звертаючись до суду із даним позовом ОСОБА_1 вказував, що збройною агресією РФ проти України та окупацією РФ території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя йому завдано істотної матеріальної та моральної шкоди.
Підставою звернення до суду із вимогами про стягнення з РФ шкоди, завданої збройною агресією останньої проти України є, зокрема, численні порушення РФ його численних основоположних прав і свобод.
Задовольняючи частково позовні вимоги позивача, в частині відшодування матеріальних збитків та моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що діями з боку РФ було порушено гарантованест. 13 Конституції Україниправо позивача на природні ресурси, тобто сам факт збройної агресії РФ проти України є причиною завдання позивачу матеріальних збитків та моральної шкоди.
Відмовляючи взадоволенні позовупозивача,в частинівизнання повномасштабноїзбройної агресіїРФ протиУкраїни,захоплення військовимшляхом значноїчастини територіїсуверенної держави Українита експропріаціюРФ природнихродовищ кориснихкопалин,які знаходятьсяна тимчасовоокупованих РФтериторіях Луганськоїі Донецькоїобластях іАРК геноцидом Українськогонароду,суд першоїінстанції виходивз того,що постановою Верховної Ради України від 14 квітня 2023 року було схвалено Заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», згідно якої від імені Українського народу Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади України, керуючись положеннямиКонвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, нормами звичаєвого міжнародного права та беручи до уваги положенняРимського статуту Міжнародного кримінального суду, визнала дії, вчинені Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії Російської Федерації проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження» (Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 51; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 59).
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція 1950 року) лише у разі, якщо таке обмеження: 1) переслідує законну мету, 2) є пропорційне меті, яка переслідується, та 3) не порушує самої сутності права на доступ до суду (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28 травня 1985 року, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55; Fogarty v. the United Kingdom (скарга № 37112/97), рішення від 21 листопада 2001 року, § 33; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 55).
ЄСПЛ неодноразово визнавав, що «надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави» (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 60; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 29 червня 2011 року, § 52; Wallishauser v. Austria, (скарга № 156/04), рішення від 17 липня 2012 року, § 60).
Таким чином, у контексті наведеної практики ЄСПЛ, застосування судового імунітету Російської Федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права. У той же час, збройна агресія проти України, здійснена Російською Федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи Російської Федерації, питання ввічливості та добрих відносин між країнами.
Це позбавляє застосування судового імунітету Російської Федерації, що обмежує право позивача на справедливий суд, законної мети.
Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, «обмеження буде несумісне з пунктом 1 статті 6 Конвенції 1950 року, якщо не існує розумної пропорції між використовуваними засобами та метою, яка переслідується». Також, при розгляді питання про доступ до суду в контексті застосування юрисдикційного імунітету держави, «необхідно переконатися, що обмеження, що застосовуються, не обмежують і не скорочують доступ, що залишився особі, таким чином або такою мірою, що порушується сама сутність права [доступу до суду]» (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28 травня 1985 року, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55). В іншому випадку, повне перешкоджання у розгляді справи, без будь-якої провини з боку позивача, буде суперечити пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року (McElhinney v. Ireland (скарга № 31253/96), рішення від 21 листопада 2001 року, Окрема думка Судді L. Лукейдіса).
Загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування - частина третя статті 82 ЦПК України), що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би Російська Федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду Російської Федерації.
Таким чином, звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.
Згідно приписів ч. 1ст.49ЗаконуУкраїни«Про міжнароднеприватнеправо» - права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
Частиною 1ст. 48 Закону України «Про міжнародне приватне право»визначено, що до зобов`язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положеньстатей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія.
Згідно п. 8 ч. 2ст. 16 ЦК України,способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
За приписамичастин 1-3 статті 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правилстатті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування.
Враховуючи положення частини четвертоїстатті 22 ЦК України, стягнення збитків є формою відшкодування майнової шкоди.
Згідно з ч. 2ст. 2 ЦК Україниучасниками цивільних відносин є, зокрема: іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.
Згідно із ч. 1ст. 2 ЦПК Українизавданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною 1статті 4 ЦПК Українипередбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч. 1ст. 5 ЦПК Україниздійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
На підставі ч. 1ст. 19 ЦПК Українисуди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Загальновідомим є той факт, що в лютому 2014 року розпочалася військова агресія РФ проти України, внаслідок якої була анексована територія Автономної Республіки Крим, частково окуповані території Донецької та Луганської областей України.
Відомим також є той факт, що 24 лютого 2022 року РФ здійснила широкомасштабну військову агресію проти України, що стало підставою для введення з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року воєнного стану на території України, відповідно доУказу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022Про введення воєнного стану в Україні, а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами ч. 3ст. 82 ЦПК України.
Згідно зістаттею 1 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року № 1932-ХІІ, збройна агресія це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
Силові дії РФ, що тривають з 20 лютого 2014 року (як початкова подія) та як її продовженнявійськове вторгнення РФ до України 24 лютого 2022 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «a», «b», «с», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14.12.1974.
Судом першої інстанції прийнято до уваги приписистатті 1166 ЦК України, якою визначено загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду, зокрема, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Крім того, судом враховано, що за приписами ч. 6ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 № 1207-VIIвідшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на РФ як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди РФ.
Відповідно до статті 13 Конституції України та статті 324 ЦК України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу.
Згідно відомостей газети The Washington Post (WP) із посиланням на аналіз, проведений на замовлення канадською аналітичною компанією SecDev встановлено, що РФ контролює території України з покладами енергоресурсів, металів та мінералів, які оцінюють як мінімум у 12,4 трильйонів доларів США, і це лише половина доларової вартості 2209 родовищ. РФ захопила 63 % вугільних родовищ, 11 % родовищ нафти, 20 % родовищ природного газу, 42 % покладів металів та 33 % рідкісноземельних та інших важливих корисних копалин, включаючи літій. Також, було взято під контроль низку родовищ: 41 вугільне, 27 газових, 14 пропанових, дев`ять нафтових, шість залізорудних, два родовища титанової руди, два родовища цирконієвої руди та по одному родовищу стронцію, літію, урану, золота, а також контролює значні поклади вапняку, який широко використовується у виробництві сталі. Близько 30 мільярдів тонн українського вугілля зараз перебуває під контролем РФ, що складає близько 11,9 трильйонів доларів США.
У справі «Про воєнні дії на території Демократичної Республіки Конго» (ДР Конго проти Уганди) міжнародний суд ООН у лютому 2022 року розглядав питання відшкодування різних типів збитків, заподіяних вторгненням Уганди: як фізичним особам та майну, так і збитки, заподіяні довкіллю, природним ресурсам та макроекономічну шкоду. Під час агресії Уганди Конго зазнала значних втрат природних ресурсів. Зокрема в позові висувалися вимоги про відшкодування понад 1 мільярда доларів США через незаконну вирубку деревини, викрадення та видобуток мінералів (золота, алмазів, колтану, олова та вольфраму) та кави з територій, які перебували під контролем Уганди. Міжнародний суд визнав порушення норм міжнародного права та міжнародного гуманітарного права, які забороняють грабіж, розкрадання і незаконну експлуатацію природних ресурсів та зобов`язують окупаційну владу запобігати таким діям.
Діями з боку РФ було порушено гарантованест. 13 Конституції Україниправо позивача на природні ресурси, тобто сам факт збройної агресії РФ проти України є причиною виникнення ситуації за якої позивач змушена відстоювати порушене відповідачем право у судовому порядку.
РФ здійснивши збройну агресію відносно України, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.
Зокрема, п. 1 Будапештського меморандуму передбачено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов`язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.
Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.
Згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975, які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці.
Виходячи із викладеного держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземними судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені злочини проти життя та здоров`я людини, а також нанесення шкоди її майну.
Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон, РФ вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих ст. 2 Статуту ООН, а тому є державою-агресором, що в свою чергу свідчить про відсутність у неї судового імунітету. При цьому, оскільки вчинення РФ з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, РФ заперечує суверенітет України, тому зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.
РФ, вчинивши повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування.
Згідно частини першої та четвертої статті 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.
Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. (ч. 1 ст. 1167 Цивільного кодексу України).
Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що внаслідок військової агресії РФ проти України, позивач зазнав моральних втрат і душевних страждань.
У пункті 82 рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» зазначено, що ст. 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту для забезпечення дотримання суті конвенційних прав і свобод, у якій формі вони не закріплювались в національному правопорядку. Особа на практиці повинна мати можливість скористатись ефективним засобом захисту, тобто засобами, які б запобігли вчиненню порушень чи їх продовженню або забезпечили заявнику відповідне відшкодування.
Отже, відсутність на національному рівні ефективного юридичного захисту для забезпечення дотримання суті конвенційних прав не може бути перешкодою у реалізації особою таких прав та свобод.
Враховуючи множинний та триваючий характер порушень прав та законних інтересів позивача, а також зважаючи на практику Європейського суду з прав людини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що обраний позивачем спосіб стягнення майнової та моральної шкоди у виді одноразової суми, яка покриває всі передбачувані порушення, що були допущені РФ відносно нього.
Вирішуючи питання щодо розміру такої компенсації за спричинену позивачу моральну шкоду, суд першої інстанції правильно врахував розмір задоволених вимог заявників по аналогічним спорам, що розглядалися Європейським судом з прав людини. Зокрема, згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v. TURKEY (Article 50), (40/1993/435/514), 28 July 1998), Турецька Республіка має сплатити позивачу компенсацію у розмірі 20 000 кіпрських фунтів (станом на 01.01.1998 р. Європейський Союз при підготовці до запровадження єдиної валюти ЄС - євро, виходив із співвідношення 0,585274 кіпрських фунтів за 1 євро, і таке відношення було актуальним на момент розгляду спору в Європейському суді з прав людини) та дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача на користь позивача в рахунок відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок експропріацією Російської Федерації природних ресурсів українського народу під час незаконної збройної агресії проти України в розмірі 24583718,34 грн., та моральної шкоди в розмірі 1259300 грн.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що від відповідача по справі не надходило жодних заперечень проти заявленого позивачем позову, тому суд першої інстанції безпідставно зменшив позовну вимогу позивача майнового характеру з 1990149,79 доларів США до 672421,18 доларів США, не виконавши свого обов`язку незалежного арбітру в судовому процесі, чим надав відповідачу змогу уникнути від справедливого судового переслідування не можуть бути підставою для скасуваня рішення суду першої інстанції, оскільки той факт, що від відповідача по справі не надходило заперечень проти заявленого позивачем позову, не є відповідною правовою підставою для задоволення позовних вимог позивача в повному обсязі.
При цьому суд першої інстанції правильно визначив, що валютою суми по відшкодування майнової та моральної шкоди в цій справі є національна валюта України гривня, оскільки відповідно до статей 192 та 524 ЦК України,гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Грошове зобов`язання може бути виражене у гривні або сторони в договорі можуть визначити грошовий еквівалент в іноземній валюті.
Відповідно до роз`яснень викладених у п.14 Постанови Пленуму Верховного суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», згідно з частиною першою статті 192 ЦК законним платіжним засобом, обов`язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. У зв`язку з цим при задоволенні позову про стягнення грошових сум суди повинні зазначати в резолютивній частині рішення розмір суми, що підлягає стягненню, цифрами і словами у грошовій одиниці України - гривні. При стягненні періодичних платежів суд має вказати період, протягом якого проводиться виконання.
У разі пред`явлення позову про стягнення грошової суми в іноземній валюті суду слід у мотивувальній частині рішення навести розрахунки з переведенням іноземної валюти в українську за курсом, встановленим Національним банком України на день ухвалення рішення.
Отже, валютою суми по відшкодування майнової та моральної шкоди, в даній справі, є національна валюта України - гривня.
Наведеним вище спростовуються доводи апеляційної скарги позивача про те, що суд першої інстанції не мав законних підстав вносити зміни в прохальну частину позовної заяви позивача, в який розмір майнової та моральної шкоди викладений в іноземній валюті, оскільки чинним законодавством не забороняється обіг іноземної валюти, при цьому дійсно, гривня має статус універсального платіжного засобу.
Також не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив в задоволенні позовних вимог позивача про визнання повномасштабної збройної агресії РФ проти України, захоплення військовим шляхом значної частини території суверенної держави України та експропріацію РФ природних родовищ корисних копалин, які знаходяться на тимчасово окупованих РФ територіях Луганської і Донецької областях і АРК геноцидом Українського народу, оскільки вказані обставини визнані Верховною Радою України і не підлягають доказуванню, так як Постановою Верховної Ради України від 14 квітня 2023 року було схвалено Заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», згідно якої від імені Українського народу Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади України, керуючись положеннямиКонвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, нормами звичаєвого міжнародного права та беручи до уваги положенняРимського статуту Міжнародного кримінального суду, визнала дії, вчинені Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії Російської Федерації проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу, тому вимоги позивача в частині є безпідставними.
Колегія суддів зауважує, що аргументи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів. Проте, відповідно до вимогст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані, підтверджуються письмовими доказами та не спростовуються доводами, викладеними в апеляційній скарзі.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Керуючись ст.ст.367, 374, 376, 381-383 ЦПК України, суд,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 березня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 11 травня 2023 року.
Головуючий:
Судді:
