Постанова

Іменем України

25 березня 2024 року

м. Київ

справа № 336/6023/20

провадження № 61-11523сво23

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Грушицького А. І., Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Фаловської І. М., Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Чепкова Олена Володимирівна, П`ята Запорізька державна нотаріальна контора, товариство з обмеженою відповідальністю «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації», департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 листопада 2022 року в складі судді: Щасливої О. В., та постанову Запорізького апеляційного суду від 11 липня 2023 року в складі колегії суддів: Кухаря С. В., Крилової О. В., Полякова О. З.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з позовом про встановлення факту постійного проживання із спадкодавцем, визнання правочинів недійсними, визнання права власності в порядку спадкування, витребування майна з чужого володіння.

Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5 , якій належало право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

На момент смерті із спадкодавицею постійно проживала її донька ОСОБА_6 , яка доводиться позивачці рідною сестрою по батьківській лінії і є донькою батька позивачки ОСОБА_7 .

Після смерті матері ОСОБА_6 заяви про прийняття спадщини до нотаріальної контори не подала, проте в силу статті 1268 ЦК України вважається такою, що прийняла спадщину, оскільки постійно проживала разом із спадкодавцем на момент відкриття спадщини. ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_6 .

Позивач, яка є її єдиною спадкоємицею другої черги за законом, у встановлений строк звернулась до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, до складу якої увійшли два об`єкти нерухомості, а саме:

квартира АДРЕСА_1 , яку ОСОБА_6 успадкувала після смерті матері ОСОБА_5 ;

квартира АДРЕСА_2 .

Обставини смерті ОСОБА_6 стали предметом досудового розслідування, яке проводилось Шевченківським відділенням поліції Дніпровського відділу поліції ГУНП в Запорізькій області в межах кримінального провадження № 12019080080002663, під час якого на квартиру АДРЕСА_1 , речі і документи, що зберігалися в житлі на момент смерті ОСОБА_6 , ухвалою слідчого судді від 21 жовтня 2019 року накладений арешт.

Під час строку на прийняття спадщини позивачці стало відомо про наявність двох укладених на Запорізькій товарній біржі «Торг-Інвест» договорів купівлі-продажу спадкового майна, а саме:

договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 24 грудня 2001 року № Н-2893, укладеного між ОСОБА_2 , як покупцем, та ОСОБА_6 , як продавцем;

договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04 січня 2002 року № Н-2929, укладеного між ОСОБА_2 як покупцем та ОСОБА_5 як продавцем.

В період дії ухвали слідчого судді про накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Чепкова О. В. як державний реєстратор на підставі заяви ОСОБА_2 та договору від 04 січня 2002 року № Н-2929, укладеного на товарній біржі «Торг-Інвест», здійснила державну реєстрацію права власності на означене нерухоме майно за відповідачем.

Договори купівлі-продажу вказаних квартир є недійсними як такі, що не відповідають вимогам закону. Вказані договори не лише не посвідчені нотаріально, а й сторонами не досягнуто жодної домовленості щодо істотних умов цих договорів, а також не виконано їх, оскільки ОСОБА_5 до своєї смерті проживала в належній їй квартирі АДРЕСА_1 , а ОСОБА_6 , яка до 29 березня 2016 року фактично проживала в квартирі АДРЕСА_2 , після свого переїзду до матері ОСОБА_8 залишалась зареєстрованою у вказаному житлі, яке передала в оренду іншій особі. Окрім того, під час продажу квартири АДРЕСА_2 , учасником права спільної сумісної власності якої на момент укладення оспорюваного правочину була неповнолітня особа ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , дозвіл органу опіки та піклування на відчуження вказаного житла не надавався.

Одразу після смерті власників житла ОСОБА_5 та ОСОБА_6 квартири були протиправно відчужені ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідчених договорів від 27 січня 2020 року, за яким ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 купила квартиру АДРЕСА_2 , та від 23 вересня 2020 року, у відповідності до якого ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_4 купила квартиру АДРЕСА_1 .

Оскільки ОСОБА_2 не мав права вчиняти правочини щодо спірного майна, способом захисту порушеного права особи, яка є власником майна, є витребування нерухомості у наступних набувачів. Позивачці належить право вказаної вимоги, оскільки вона є єдиним спадкоємцем другої черги за законом після смерті рідної сестри ОСОБА_6 , яка була учасником права спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_2 та вважається такою, що прийняла спадщину після смерті другого співвласника - свого сина ОСОБА_9 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , постійно проживаючи разом із спадкодавцем на момент відкриття спадщини та будучи зареєстрованою у вказаному житлі на момент своєї смерті. Стосовно права ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1 , вона вважається такою, що прийняла її після смерті своєї матері ОСОБА_5 , проте не встигла оформити право на спадщину через власну смерть, яка сталася 03 жовтня 2019 року.

ОСОБА_1 з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог, просила:

встановити факт постійного проживання ОСОБА_6 разом із спадкодавцею ОСОБА_5 на день смерті останньої, яка мала місце 02 серпня 2019 року, в квартирі АДРЕСА_1 ;

визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 , яка сталася 03 жовтня 2019 року;

визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 , яка сталася 03 жовтня 2019 року;

визнати недійсним договір купівлі-продажу від 24 грудня 2001 року № Н-2893 квартири АДРЕСА_2 , укладений на Запорізькій товарній біржі «Торг-Інвест» між ОСОБА_2 , з одного боку, та ОСОБА_6 і ОСОБА_9 - з іншого;

визнати недійсним договір купівлі-продажу від 04 січня 2002 року № Н-2989 квартири АДРЕСА_1 , укладений на Запорізькій товарній біржі «Торг-Інвест» між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 ;

витребувати у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 ;

витребувати у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 .

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 листопада 2022 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задоволено.

Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_6 разом із спадкодавцею ОСОБА_5 на день смерті останньої, яка мала місце 02 серпня 2019 року, в квартирі АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 , яка сталася ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 , яка сталася ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Встановлено, що договір купівлі-продажу квартири № Н-2893 від 24 грудня 2001 року квартири АДРЕСА_2 , укладений на Запорізькій товарній біржі «Торг-Інвест» між ОСОБА_2 , з одного боку, та ОСОБА_6 і ОСОБА_9 з іншого, є нікчемним.

Встановлено, що договір купівлі-продажу квартири № Н-2989 від 04 січня 2002 року квартири АДРЕСА_1 , укладений на Запорізькій товарній біржі «Торг-Інвест» між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , є нікчемним.

Витребувано у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 .

Витребувано у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_6 . Позивач, яка є рідною сестрою ОСОБА_6 за спільним походженням від батька ОСОБА_7 , 20 вересня 1938 року, як свідчать відомості в Державному реєстрі актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження (а. с. 17, 17 (зворотний бік) т. 1, а. с. 37, 44 т. 2), здійснила право на прийняття спадщини, звернувшись протягом встановленого статтею 1270 ЦК строку для прийняття спадщини до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини (а. с. 33 т. 2). Інших спадкоємців за законом в спадкодавця немає, заповіт від її імені не посвідчувався, як слідує з інформації П`ятої Запорізької державної нотаріальної контори (а. с. 31, 82 т. 2). Звернення ОСОБА_1 до нотаріальної контори з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину увінчалось винесенням постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії з посиланням на таку причину відмови, як відсутність реєстрації за спадкодавцем права власності на квартиру АДРЕСА_1 та на квартиру АДРЕСА_2 (а. с. 82-83);

ОСОБА_1 здійснила право на прийняття спадщини, звернувшись протягом встановленого законом строку до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, оскільки постійно не проживала разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Відсутність реєстрації права власності на спадкове майно за спадкодавцем, яка стала підставою для відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину, не повинна звужувати право учасника цивільних правовідносин. Наявність вказаної постанови нотаріуса є підставою для звернення до суду;

право власності на квартиру АДРЕСА_2 на момент смерті ОСОБА_9 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , належало на праві спільної сумісної власності ОСОБА_6 та ОСОБА_9 . ОСОБА_6 , яка є матір`ю ОСОБА_9 і постійно проживала разом з ним та була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , тоді як смерть батька ОСОБА_9 - ОСОБА_10 - сталася 16 червня 2012 року в силу статті 1268 ЦК України вважається такою, що прийняла спадщину. Факт постійного проживання ОСОБА_6 разом з ОСОБА_9 на момент смерті останнього підтверджують надані суду фактичні дані;

ОСОБА_6 після смерті сина ОСОБА_9 успадкувала частку в праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_4 , яка дорівнює розміру належної їй частки, оскільки частки в праві спільної сумісної власності її учасників вважаються рівними, якщо інше не встановлено законом або договором, та становить частину квартири, таким чином набувши право неподільної власності на житло.

стосовно набуття права власності ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1 , суд врахував такі, встановлені під час розгляду справи, обставини. ОСОБА_11 , яка є матір`ю ОСОБА_6 (а. с. 17 (зворотний бік) т. 1, а. с. 24), на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом та свідоцтва про право спільної часткової власності належало право на квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 148 т. 1). Факт постійного проживання ОСОБА_6 із спадкодавцем ОСОБА_5 доведений наданими суду фактичними даними, тому існують підстави для задоволення вимоги позову про встановлення факту постійного проживання ОСОБА_6 із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Встановлені судом обставини дають суду підстави для констатації того, що ОСОБА_6 вчинила дії щодо прийняття спадщини, оскільки постійно проживала разом із спадкодавцем ОСОБА_5 на момент смерті останньої, тоді як інші спадкоємці ОСОБА_5 , як випливає з інформації П`ятої Запорізької державної нотаріальної контори, до нотаріальної контори не звертались, спадкова справа не заводилась. Оскільки ОСОБА_6 вважається такою, що прийняла спадщину після ОСОБА_5 , суд вважав обґрунтованими вимоги позову про визнання за позивачкою права власності і на квартиру АДРЕСА_1 ;

вимога про визнання права власності в порядку спадкування спрямована в русло правовідносин, що регулюють відносини спадкування. Фактичні обставини справи, встановлені судом, дозволяють суду зробити беззаперечний висновок, який вже наведений судом вище, про здійснення позивачем права на спадкування; неможливість реалізації цього права шляхом отримання свідоцтва про право на спадщину зумовлена об`єктивними перешкодами, а саме: незаконною передачею цього права іншим особам. У зв`язку з викладеним суд вважав за можливе застосувати судовий захист в спосіб, обраний позивачем, і визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 ;

суд не погодився з доводами позову про перехід права на прийняття спадщини до ОСОБА_1 в порядку трансмісії, оскільки за змістом статті 1276 ЦК України, яка внормовує такий перехід, спадкова трансмісія має місце у випадку, коли спадкоємець не встиг прийняти спадщину, між тим сама позивачка доводить те, що ОСОБА_6 є такою, що прийняла спадщину в розумінні статті 1268 ЦК України, та судом встановлений факт її спільного проживання разом із спадкодавцем на момент відкриття спадщини, що дає законні підстави вважати її такою, що прийняла спадщину. За логікою цієї вимоги суду належало б встановити право на перехід права на спадкування позивачкою після смерті ОСОБА_5 , а для реалізації цього права частиною другою статті 1276 ЦК України встановлена процедура, за якою право на прийняття спадщини здійснюється на загальних підставах, тобто шляхом звернення до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини протягом строку, що залишився на прийняття спадщини після смерті саме ОСОБА_5 ;

при вирішенні вимог позову про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартир, укладених на товарній біржі, суд вважав, що оскільки до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, то і особа, що прийняла спадщину, вправі порушити питання про визнання недійсними правочинів, на підставі яких відчужене спадкове майно. Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України. Вимоги до правочину, як зазначено, встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України;

на підставі укладеного на Запорізькій товарній біржі «Торг-Інвест» 24 грудня 2001 року договору № Н-2893 квартиру АДРЕСА_2 -Кільцевій ОСОБА_6 та ОСОБА_12 продано ОСОБА_13 . На підставі укладеного на Запорізькій товарній біржі «Торг-Інвест» 04 січня 2002 року договору № Н-2989 квартиру АДРЕСА_1 продано ОСОБА_5 . ОСОБА_2 ;

правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону врегульовані параграфом 2 Глави 16 Розділу ІV Книги першої ЦК України і зводяться до визнання правочину недійсним за позовом однієї із сторін правочину або іншої заінтересованої особи, підставою для чого є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК. Як зазначено в статті 47 ЦК Української РСР, що діяв на момент виникнення спірних правовідносин, нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу. Договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин, за змістом статті 227 ЦК Української РСР. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору. Аналогічні положення містить статті 657 ЦК України, відповідно до якої договір купівлі-продажу нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Договори, зареєстровані на біржі, не прирівнюються до нотаріально посвідчених, в зв`язку з чим необхідно дотримуватися законодавчо встановленої форми угод про відчуження нерухомого майна незалежно від місця, де ці угоди укладаються. Таким чином, договори щодо придбання на біржових торгах об`єктів нерухомого майна вимагають оформлення в письмовій формі та підлягають нотаріальному посвідченню;

згідно з частиною першою статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Договори, дійсність яких оспорює позивачка, всупереч вимог закону не посвідчені нотаріально, тому в силу наведених положень законодавства вони є нікчемними. Хоча позивач і посилається на інші порушення законодавства при укладенні цих договорів, зокрема, статтю 15 Закону України «Про товарну біржу», згідно з якою біржові операції дозволяється здійснювати тільки членам біржі або брокерам, а також Закону України «Про охорону дитинства», відповідно до якого батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню, проте суд враховує, що прямо встановлена законом нікчемність правочину не вимагає визнання його недійсним. Правові наслідки недійсності правочину встановлені статтею 216 ЦК України, відповідно до якої недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю;

вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Аналогічні положення містить пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», за яким відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред`являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. З наведеного випливає, що вимога про встановлення нікчемності правочину може бути розглянута судом за наявності спору про це. У відповідності до п. 7 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України у разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину. У зв`язку з викладеним суд при розв`язанні цього позову вважає за можливе застосувати засіб захисту права, що полягає у встановленні нікчемності означених правочинів;

тому суд при вирішенні цього позову вважав за можливе застосувати засіб захисту права, що полягає у встановленні нікчемності означених правочинів. Відчуження спірного майна за нікчемними правочинами потягло за собою можливість його подальшого відчуження на підставі договорів купівлі-продажу від 27 січня 2020 року, за яким ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 купила квартиру АДРЕСА_2 , та від 23 вересня 2020 року, відповідно до якого ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_4 купила квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 89-93 т. 1). Право власника (спадкоємця власника) на захист свого права шляхом висування вимоги про витребування майна із чужого незаконного володіння та від добросовісного набувача внормоване статтями 387, 388 ЦК України, а засобом судового захисту є подання віндикаційного позову;

коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право на підставі статті 388 ЦК звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів. Аналогічні роз`яснення містяться в пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до яких за умови визнання першого договору недійсним позови власника майна про визнання наступних правочинів щодо відчуження цього майна недійсними не підлягають задоволенню, а засобом судового захисту є подання віндикаційного позову;

так як законом встановлено презумпцію правомірності набуття права власності (стаття 328 ЦК України), при вирішенні вимоги про витребування майна з чужого володіння суд вважав за необхідне застосувати положення статті 388 ЦК України, виходячи з добросовісності набуття ОСОБА_3 та ОСОБА_4 спірного майна, оскільки інше не випливає прямо із закону і не встановлено судом. Майно може бути витребувано від добросовісного набувача, якими є відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , оскільки воно, будучи відчуженим особою за нікчемними правочином, вибуло з володіння власників всупереч їхній волі. На підставі наведених міркувань суд вважав, що вимога про витребування квартир ґрунтується на положеннях матеріального права і підлягає задоволенню.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Запорізького апеляційного суду від 11 липня 2023 року апеляційні скарги ОСОБА_4 в особі представника - адвоката Никоненка О. О., ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 листопада 2022 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

судом першої інстанції встановлено факт постійного проживання ОСОБА_6 разом із спадкодавцем ОСОБА_5 на день смерті останньої, що враховуючи звернення ОСОБА_1 до нотаріальної контори з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, після ОСОБА_6 , за відсутністю інших спадкоємців, вказує на те, що позивачка має право на звернення до суду з даним позовом, як спадкоємиця спірного нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1 та квартири АДРЕСА_2 , які увійшли до спадкової маси;

чинним законодавством України на момент вчинення правочинів не було передбачено такої форми угоди, як біржова. Положення статті 227 ЦК Української РСР спрямовані безпосередньо на встановлення форми договору купівлі-продажу житлового будинку (квартири). Тобто, правові норми, закріплені цією статтею, мають спеціальний характер по відношенню до відповідних договорів, тоді як стаття 15 Закону України «Про товарну біржу» закріплює умови, за наявності яких угоду можна вважати біржовою. З цього випливає, що положення статті 15 Закону України «Про товарну біржу» по відношенню до угод про відчуження нерухомого майна житлового призначення мають загальний характер. Закон спеціальний переважає закон загальний. Угоди щодо придбання на біржових торгах, об`єктів нерухомого майна вимагають оформлення в нотаріальній формі. Таким чином, договір купівлі-продажу (міни) житлового будинку (в нашому випадку квартири), укладений на біржі в простій письмовій формі, може бути визнаний недійсним;

для договорів купівлі-продажу, міни жилого будинку (стаття 227, 242 ЦК Української РСР) у разі, якщо хоча б однією із сторін є громадянин, було установлено обов`язкову нотаріальну форму. Недотримання цієї вимоги тягне недійсність договору. Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Згідно з частиною першою статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину. У зв`язку з викладеним суд першої інстанції при розв`язанні цього позову вважав за можливе застосувати засіб захисту права, що полягає у встановленні нікчемності означених правочинів, і колегія суддів погоджується з такими висновками;

оспорювані біржові угоди не були фактично виконані, оскільки ОСОБА_9 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , - продавці та власники спірних квартир, користувалися без обмеження своїми правами власника до моменту смерті. Обставини смерті ОСОБА_6 стали предметом досудового розслідування, яке проводилось Шевченківським відділенням поліції Дніпровського відділу поліції ГУНП в Запорізькій області в межах кримінального провадження № 12019080080002663, під час якого на квартиру АДРЕСА_1 , речі і документи, що зберігалися в житлі на момент смерті ОСОБА_6 , ухвалою слідчого судді від 21 жовтня 2019 року накладений арешт. В період дії ухвали слідчого судді про накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Чепкова О. В. як державний реєстратор на підставі заяви ОСОБА_2 та договору від 04 січня 2002 року № Н-2929, укладеного на товарній біржі «Торг-Інвест», здійснила державну реєстрацію права власності на означене нерухоме майно за відповідачем. Державна реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_2 теж була проведена приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Чепковою О. В. як державним реєстратором лише 27 січня 2020 року;

судом встановлено, що спірні квартири вибули із власності спадкодавців незаконно, шляхом укладення нікчемних правочинів. Позивачка є власницею спірного нерухомого майна відповідно до рішення суду, як спадкоємиця за законом померлої ОСОБА_6 ;

згідно зі статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу. Ураховуючи викладене, обґрунтованими є вимоги позивача про витребування спірних квартир із чужого незаконного володіння. Посилання в апеляційних скаргах на те, що витребування спірних квартир із чужого незаконного володіння осіб, які є добросовісними набувачами, призведе до покладення на них індивідуального та надмірного тягаря, є безпідставними, оскільки критеріями пропорційності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Спірне майно вибуло із власності спадкодавців позивача незаконно, поза їх волею, тому обґрунтованим є втручання у мирне володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_4 спірним майном, яке відповідає положенням національного законодавства і легітимній меті. Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Аргументи учасників справи

У серпні 2023 року ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку подала касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 листопада 2022 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 11 липня 2023 року, в якій просила:

скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 листопада 2022 року в частині визнання права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 , яка сталася 13 жовтня 2019 року; визначення нікчемним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , зареєстрованого на Запорізькій товарній біржі «Торг-Інвест» 24 грудня 2001 року за № Н-2893, зареєстрованого ОП ЗМБТІ 09 січня 2002 року номер запису 34624 в книзі 188; витребування у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_2 - стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судового збору;

скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 11 липня 2023 року;

постановити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 стосовно прав на квартиру АДРЕСА_2 відмовити;

вирішити питання про розподіл судових витрат.

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що:

реєстрація за адресою в квартирі не є доказом права власності на цю квартиру. Невідомо з яких підстав в 2015 році ОСОБА_6 прийняла спадщину після смерті другого співвласника - свого сина ОСОБА_9 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 . В 2015 році власником зазначеної квартири на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 2001 року був ОСОБА_2 . Позивач ОСОБА_1 ніколи не жила разом з ОСОБА_6 , не спілкувалася з нею, не володіла інформацією про особисте життя ОСОБА_6 . Тобто право на спадщину треба довести в суді, але цей факт залишений без уваги суду першої і другої інстанції. Суди першої і другої інстанції вирішили питання про позбавлення права власності добросовісного набувача ( ОСОБА_3 ) ігноруючи черговість розгляду даного спору. Договір купівлі-продажу від 24 грудня 2001 року № Н-2893 (укладений більш 20 років тому) суди першої і другої інстанції визнали безпідставно нікчемним. І так, як квартира АДРЕСА_2 входить до складу спадкового майна стає власністю позивача ОСОБА_1 , незрозуміло яким чином ОСОБА_1 стала спадкоємцем померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 , але суди першої і другої інстанції вирішили питання про позбавлення власності ОСОБА_3 (добросовісного набувача) квартири АДРЕСА_2 ;

якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18). В зазначеній справі недобросовісність набувача не розглядалася і не доказана. ОСОБА_3 є добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_2 ;

оспорювати дійсність договору вправі лише його учасник, яким не є ОСОБА_1 (позивач по справі) і яка не навела жодної з передбачених статтею 203 ЦК України підстав для визнання договору недійсним. Між тим всі договори, в тому числі біржові, укладені у відповідності до вимог закону, що діяв на момент їхнього вчинення, а договір купівлі-продажу, що укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , відповідно до правил цивільного законодавства підданий нотаріальному посвідченню. Майно, що відчужено, на момент посвідчення договору не перебувало під арештом та не було обтяжено будь-якими іншими заходами забезпечення, в чому переконалась нотаріус, що посвідчувала договір. Право витребувати майно з чужого володіння належить лише власнику цього майна. Між тим ОСОБА_1 не належить і ніколи не належало право власності на квартиру АДРЕСА_2 ;

у пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц зроблено висновок, що: «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо»;

у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 725/1824/20 зроблено висновок, що: «конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. За таких обставин апеляційний суд зробив неправильний висновок про неможливість витребування спірної квартири АДРЕСА_2 , оскільки задоволення позову про витребування майна в цій справі матиме наслідком покладення на добросовісного набувача індивідуального й надмірного тягаря.

У серпні 2023 року ОСОБА_4 засобами поштового зв`язку подала касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 листопада 2022 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 11 липня 2023 року, в якій просила:

оскаржені судові рішення скасувати;

ухвалити нове судове рішення, яким в позові відмовити.

Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що:

договори укладено та виконано в 2001 та 2002 роках. Суди при оцінці договорів застосували положення ЦК України 2003 року до правовідносин 2001 року та 2002 року. Повинні були застосовувати ЦК УРСР 1963 року. Згідно до статті 227 ЦК УРСР 1963 року, який діяв на час укладання договорів, договір купівлі-продажу саме жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору. Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

згідно до статті 15 Закону України «Про товарну біржу», в редакції, що діяла на час укладання договорів, угоди, зареєстровані на біржі, не підлягали нотаріальному посвідченню. Отже, вказані договори укладені у повній відповідності до законодавства, що діяло в 2001-2002 роках. Власник квартир, як вважав за потрібне, так ними і розпорядився. Це було його право, у повній відповідності до законодавства, що діяло. Позиція судів незаконна. Позиція судів попередніх інстанцій суперечить висновку, викладеному в постанові Верховного Суду від 24 квітня 2020 року в справі № 522/25151/14-ц, провадження № 61-101св19, де зазначено що підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину. В 2001-2002 році такої категорії як нікчемний правочин взагалі не існувало;

позиція судів щодо витребування майна суперечить приписам статті 388 ЦК. ОСОБА_4 є добросовісним набувачем майна. Особа, яка продала квартиру, придбала її за двадцять років до того. Майно, набуте ОСОБА_4 , добросовісним набувачем, не може бути витребуване. У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц зроблено висновок, що: «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Оскаржені рішення суперечать цій позиції Великої Палати Верховного Суду;

вибраний позивачем спосіб захисту порушеного права - визнання права власності на квартири, не є ефективним. Оскаржувані рішення суперечать позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 15 березня 2023 року в справі №725/1824/20.

У грудні 2023 року ОСОБА_1 подала клопотання, в якому просила продовжити строк на подання відзивів.

У січні 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала відзив на касаційні скарги в якому вказувала, що касаційні скарги відповідачів є такими, що не підлягають задоволенню, а судові рішення суду підлягають залишенню без змін.

Відзив на касаційну скаргу мотивовано тим, що:

суд першої інстанції, вирішуючи спір, так чи інакше ґрунтовно прийняв до уваги правові позиції Великої Палати Верховного Суду, здійснив правильну правову кваліфікацію спірних правовідносин та застосував для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини;

як на дати, за якими нібито відбулось укладання та посвідчення біржових договорів купівлі-продажу обох квартир від 24 грудня 2001 року, від 04 січня 2002 року відомості, так і на будь-які інші дати існування Товарної біржі «Строй-Інвест» за відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань такої посадової особи як «президент ОСОБА_14 » не існувало. Ні сам відповідач ОСОБА_2 , ні спадкодавець ОСОБА_15 , ні неповнолітній ОСОБА_9 (інвалід дитинства 1-ї групи за зором), ні ОСОБА_11 (інвалід 2-ї групи) не були членами будь-якої товарної біржі; не уповноважували та об`єктивно не могли уповноважувати жодних брокерів будь-якої товарної біржі на вчинення від свого імені будь-яких правочинів купівлі-продажу нерухомого майна і ніколи особисто не вчиняли на Запорізькій товарній біржі «Торг-Інвест» будь-яких біржових угод, не отримували дозвіл органу опіки та піклування на укладання біржової угоди за участю ОСОБА_9 та до 03 жовтня 2019 року - до настання смерті (до часу відкриття спадщини), користувались квартирами, сплачували комунальні послуги, отримували субсидії та до смерті вважали себе законними власниками житла;

біржовий договір купівлі-продажу кв. АДРЕСА_2 , від 24 грудня 2001 року за номером № Н-2893 , між «продавцями» ОСОБА_6 , ОСОБА_9 та «покупцем» ОСОБА_2 прямо суперечить положенням статті 48 ЦК України (в ред.1963 року), статті 145 КпШС УРСР, як укладений від імені дитини без дозволу органу опіки та піклування, нотаріально не посвідчений, гроші за придбану квартиру продавцям не передавались. Зі змісту дослідженого судом договору купівлі-продажу двокімнатної квартири АДРЕСА_2 за номером № Н-2893 , у єдиного підписанта - «продавця» ОСОБА_15 були відсутні жодні повноваження на підписання договору замість неповнолітнього сина - ОСОБА_9 . У будь-якому разі, зі змісту частини першої статті 71 ЦК України, частини першої статті 224 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його вчинено опікуном всупереч інтересам дитини без дозволу органу опіки та піклування, згода цього органу необхідна лише у випадку, коли дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується. Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-232цс16;

згідно зі статтею 15 Закону України «Про товарну біржу» спірні договори купівлі-продажу квартири не мають ознак законних біржових операцій та є недійсними (нікчемними). Згідно статті 224 ЦК (в ред. 1963 року), за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Згідно роз`яснень, що містяться в пунктах 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання; застави, купівлі-продажу (в тому числі при придбанні на біржових торгах). За правилами статті 48 ЦК угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах наданої їм компетенції. Стаття 48 ЦК застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов`язків, при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства;

відповідач ОСОБА_2 знов повторно у всіх (без виключення) випадках поспіль, користуючись послугами виключно приватного нотаріуса Чепкової О. В., шляхом укладання наступних договорів купівлі-продажу вчинив чергове відчуження зазначених квартир добросовісним набувачам; 27 січня 2020 року відповідачці ОСОБА_3 , а 23 вересня 2020 року відповідачці ОСОБА_4 . Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не мали перешкод у доступі до законодавства, мали можливість проявити розумну обачність, що може ставити їх, відповідачів, добросовісність під час набуття права власності на квартири під обґрунтований сумнів (постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 372/2180/15-ц (№ 14-76цс18), у справі № 469/1203/15-ц (№ 14-95цс18), у справі № 469/1393/16-ц (№ 14-71цс18). Права добросовісних набувачів ( ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ) підлягають захисту, зокрема, шляхом застосування механізму, передбаченого в статті 661 ЦК України. До такого висновку прийшов Верховний Суд, виклавши його в постанові від 19 лютого 2020 року (справа № 756/8945/15-ц, № 61-40020св18);

відповідач ОСОБА_3 після набрання чинності рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 28 листопада 2022 року та постанови Запорізького апеляційного суду від 11 липня 2023 року у передбачений законом спосіб 14 серпня 2023 року звернулася до Комунарського районного суду м. Запоріжжя з позовом до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_1 «Про стягнення коштів, одержаних за недійсним правочином» (справа № 336/7020/23). Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 23 листопада 2023 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_1 про стягнення коштів, одержаних за недійсним правочином задоволений;

позбавлення позивача ОСОБА_1 її власності покладатиме на нього як приватного власника надмірний тягар, пов`язаний з втратою майна, відтак розподіл ризиків між власником і добросовісним набувачем у такому випадку є невиправданим, що узгоджується з висновками, викладеними Верховним Судом у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 644/2204/19. Права позивачки ОСОБА_1 порушені, оскільки належні їй з моменту відкриття спадщини після смерті ОСОБА_15 спірні квартири вибули з її володіння поза її волею через фактично шахрайські дії ОСОБА_2 ;

доводи касаційних скарг ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про те, що вони є добросовісними набувачами, а витребування у нього квартири не відповідає принципу пропорційності, не заслуговують на увагу. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3234/16 зазначено, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом;

застосований судами спосіб захисту порушених прав ОСОБА_1 шляхом визнання права власності спадкоємця на спадкове майно підлягає застосуванню у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Визнання за спадкоємцем (за ОСОБА_1 ) права власності на спірні квартири у порядку спадкування за законом слід визнати таким, що спрямоване на остаточне вирішення спору та ефективне поновлення прав позивача. До подібних висновків прийшов Верховний Суд у постанові від 27 вересня 2023 року в справі № 761/46056/17 провадження № 61-6612св23.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2023 року: відкрито касаційне провадження у справі; в задоволенні клопотання ОСОБА_4 про звільнення від сплати судового збору відмовлено; в задоволенні заяви ОСОБА_4 про зупинення виконання рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 листопада 2022 року та постанови Запорізького апеляційного суду від 11 липня 2023 року відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2023 року: відкрито касаційне провадження у справі; в задоволенні заяви ОСОБА_3 про зупинення виконання рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 листопада 2022 року та постанови Запорізького апеляційного суду від 11 липня 2023 року відмовлено.

09 жовтня 2023 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 08 грудня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 листопада 2022 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 11 липня 2023 року повернуто.

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2023 року: клопотання ОСОБА_1 про продовження строку на подання відзивів задоволено; продовжено ОСОБА_1 строк на подання відзивів на касаційну скаргу ОСОБА_4 та касаційну скаргу ОСОБА_3 .

Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 28 вересня 2023 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі ОСОБА_4 доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 24 квітня 2020 року у справі № 522/25151/14-ц; від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц; від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц; від 30 листопада 2022 року у справі № 522/14900/19; від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19; від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16; від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17; від 15 березня 2023 року у справі № 725/1824/20.

В ухвалі Верховного Суду від 28 вересня 2023 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі ОСОБА_3 доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Аналіз касаційний скарг свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині: встановлення факту постійного проживання ОСОБА_6 разом із спадкодавцею ОСОБА_5 на день смерті останньої, яка мала місце 02 серпня 2019 року, в квартирі АДРЕСА_1 ; визнання за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 , яка сталася 13 жовтня 2019 року; визнання за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_5 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 , яка сталася 13 жовтня 2019 року; встановлення, що договір купівлі-продажу квартири № Н-2893 від 24 грудня 2001 року квартири АДРЕСА_2 , укладений на Запорізькій товарній біржі «Торг-Інвест» між ОСОБА_2 , з одного боку, та ОСОБА_6 і ОСОБА_9 з іншого, є нікчемним; встановлення, що договір купівлі-продажу № Н-2989 від 04 січня 2002 року квартири АДРЕСА_1 , укладений на Запорізькій товарній біржі «Торг-Інвест» між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , є нікчемним; витребування у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_2 ; витребування у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 , стягнення судових витрат. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 січня 2024 року передано справу № 336/6023/20 на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 січня 2024 року мотивована тим, що:

аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що в практиці Касаційного цивільного суду сформувалося два підходи щодо застосування норм ЦК УРСР 1963 року: а) в ЦК УРСР 1963 року не передбачалося конструкції нікчемності правочину; б) в ЦК УРСР 1963 року передбачалася конструкція нікчемності правочину;

по-перше, в ЦК УРСР 1963 року не передбачалося конструкції нікчемності правочину. Наприклад:

(1) у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року в справі № 478/708/19 (провадження № 61-2680св20) вказано, що «термін «нікчемність правочину», передбачений ЦК України 2003 року, до прийняття цього Кодексу у законодавстві не вживався. ЦК УРСР узагалі не передбачав поділу правочинів на нікчемні та оспорювані за характером їх недійсності. Однак відсутність нотаріальної форми правочину у випадках, коли вона є обов`язковою, призводила до наслідків, які є подібними до сучасного тлумачення поняття «нікчемність»;

(2) у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 183/900/17 (провадження № 61-9101св21) зазначено, що: «оскільки оспорюваний ОСОБА_3 договір купівлі-продажу квартири було вчинено у 2003 році, то спір про визнання його недійсним з підстав недодержання нотаріальної форми його укладення має вирішуватися на підставі норм, які були чинними в момент його вчинення, тобто ЦК УРСР (в редакції, чинній на момент вчинення договору від 20 березня 2003 року). У статті 44 ЦК УРСР встановлено, що повинні укладатися у письмовій формі: угоди державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою і з громадянами, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та окремих видів угод, для яких інше передбачено законодавством Союзу РСР і Української РСР; угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та інших угод, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР; інші угоди громадян між собою, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми. Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають. Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі (частина перша статті 45 ЦК УРСР). Відповідно до статті 47 цього Кодексу нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу. У статті 48 цього Кодексу визначено, що недійсною є угода, яка не відповідає вимогам закону. Згідно з першим абзацом пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28 квітня 1978 року «Про судову практику по справам про визнання угод недійсними» (зі змінами) з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання, застави, купівлі-продажу, в тому числі при придбанні на біржових торгах; міни або дарування жилого будинку (квартири) чи його (її) частини; дарування іншого майна на суму понад 500 крб. і валютних цінностей на суму понад 50 крб. За змістом вказаного роз`яснення постанови Пленуму Верховного Суду України з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними угоди: - які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання (будинку або його частини - статті 425, 426 ЦК УРСР), застави (жилого будинку - стаття 184 ЦК УРСР), купівлі-продажу (жилих будинків - стаття 227 ЦК УРСР), в тому числі при придбанні на біржових торгах; - міни або дарування жилого будинку (квартири) чи його (її) частини (стаття 242, частина третя статті 244 ЦК УРСР); - дарування іншого майна на суму понад 500 крб. і валютних цінностей на суму понад 50 крб (частина перша статті 244 ЦК УРСР). Договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів (стаття 227 ЦК УРСР). Отже, за статтею 227 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод було обов`язкове лише у випадках укладення договору купівлі-продажу жилого будинку. Тому законодавство чинне на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу не передбачало обов`язку нотаріально посвідчувати договір купівлі-продажу квартири, у тому числі у випадку укладення договору, стороною якого є фізична особа, крім жилих будинків (стаття 227 ЦК УРСР)».

по-друге, в ЦК УРСР 1963 року передбачалася конструкція нікчемності правочину. Наприклад:

(1) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2021 року у справі № 488/1937/17 (провадження № 61-4994св19) вказано, що: «ЦК Української РСР та ЦК України визначено підстави недійсності угод (правочинів). Верховний Суд зазначає, що угода (правочин) може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків. За ступенем недійсності правочини поділяються на нікчемні та оспорювані. Нікчемні - абсолютно недійсні правочини за законом. Оспорювані - такі, що можуть бути недійсними лише за певних умов. Для визнання правочинів (або їх частин) дійсними або недійсними кожна особа може звернутися до суду. Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. У ЦК Української РСР нікчемні та оспорювані угоди виражені через формулу відповідно: «недійсною є угода», «угода може бути визнана судом недійсною». Угода, укладена на товарній біржі, яка не посвідчена нотаріально, відповідно до статті 47 ЦК Української РСР є недійсною, тобто нікчемною, і не потребує визнання її недійсною».

(2) у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 490/5891/19 (провадження № 61-18668св21) зазначено, що: «ЦК Української РСР та ЦК України визначено підстави недійсності угод (правочинів). Верховний Суд зазначає, що угода (правочин) може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків. За ступенем недійсності правочини поділяються на нікчемні та оспорювані. Нікчемні - абсолютно недійсні правочини за законом. Оспорювані - такі, що можуть бути недійсними лише за певних умов. Для визнання правочинів (або їх частин) дійсними або недійсними кожна особа може звернутися до суду. Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. У ЦК Української РСР нікчемні та оспорювані угоди виражені через формулу відповідно: «недійсною є угода», «угода може бути визнана судом недійсною». Угода, укладена на товарній біржі, яка не посвідчена нотаріально, відповідно до статті 47 ЦК Української РСР є недійсною, тобто нікчемною, і не потребує визнання її недійсною (див. постанову Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 488/1937/17 (провадження № 61-4994св19)). Отже, оскільки оспорюваний правочин є нікчемним, то наявні підстави для витребування спірного майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь позивачів».

за загальним правилом, дія актів цивільного законодавства в часі має футороспективний характер, тобто спрямована на майбутнє. У зв`язку з чим законодавець передбачає, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року в справі № 671/22/19 (провадження № 61-9511сво19)). Касаційний суд зауважує, що: правочин чи договір з`являються як юридичний факт в момент їх вчинення. Недійсність може «вражати» правочин чи договір, і вона стосується саме моменту його вчинення, а не виконання. Саме на момент вчинення правочин чи договір перевіряються на те чи він відповідає, зокрема, вимогам щодо його дійсності, яка форма встановлена законом щодо правочину чи договору на момент його вчинення. Тому при вирішенні питання щодо кваліфікації правочину чи договору як недійсного має застосовуватися той закон, який був чинний на момент його вчинення; в ЦК УРСР 1963 року не передбачалося конструкції нікчемності правочину чи договору. Правочин чи договір, які вчинялися під час чинності ЦК УРСР 1963 року, могли бути визнанні недійсними на підставі рішення суду; норми ЦК України 2003 року щодо недійсності правочинів не можуть бути застосовані при вирішенні спору про недійсність правочину чи договору, який вчинявся під час чинності ЦК УРСР 1963 року;

з урахуванням викладеного, касаційний суд вважає за необхідне відступити від висновку щодо норм ЦК УРСР 1963 року у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2021 року у справі № 488/1937/17 (провадження № 61-4994св19), в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 490/5891/19 (провадження № 61-18668св21) та зробити висновок про те, що: «правочин чи договір з`являються як юридичний факт в момент їх вчинення. Недійсність може «вражати» правочин чи договір, і вона стосується саме моменту його вчинення, а не виконання. Саме на момент вчинення правочин чи договір перевіряються на те чи він відповідає, зокрема, вимогам щодо його дійсності, яка форма встановлена законом щодо правочину чи договору на момент його вчинення. Тому при вирішенні питання щодо кваліфікації правочину чи договору як недійсного має застосовуватися той закон, який був чинний на момент його вчинення; в ЦК УРСР 1963 року не передбачалося конструкції нікчемності правочину чи договору. Правочин чи договір, які вчинялися під час чинності ЦК УРСР 1963 року, могли бути визнанні недійсними на підставі рішення суду; норми ЦК України 2003 року щодо недійсності правочинів не можуть бути застосовані при вирішенні спору про недійсність правочину чи договору, який вчинявся під час чинності ЦК УРСР 1963 року».

Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року прийнято та призначено до розгляду справу № 336/6023/20.

Фактичні обставини

Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_5 помер ОСОБА_9

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_6 .

ОСОБА_1 (позивачка) є рідною сестрою ОСОБА_6 за спільним походженням від батька ОСОБА_7 .

Позивачка здійснила право на прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 , звернувшись протягом встановленого статтею 1270 ЦК строку для прийняття спадщини до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Інших спадкоємців за законом в ОСОБА_6 немає, заповіт від її імені не посвідчувався.

Постановою нотаріуса відмовлено у вчиненні нотаріальної дії про видачу свідоцтва про право на спадщину, оскільки відсутня реєстрація за спадкодавцем права власності на квартиру АДРЕСА_1 та на квартиру АДРЕСА_2 .

Квартира АДРЕСА_2 на момент смерті ОСОБА_9 29 серпня 2015 року, належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_6 та ОСОБА_9 .

ОСОБА_6 , яка є матір`ю ОСОБА_9 і постійно проживала разом з ним та була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , тоді як смерть батька ОСОБА_9 - ОСОБА_10 - сталася 16 червня 2012 року, в силу статті 1268 ЦК України вважається такою, що прийняла спадщину.

Факт постійного проживання ОСОБА_6 разом з ОСОБА_9 на момент смерті останнього підтверджують надані суду фактичні дані, а саме: інформація про реєстрацію місця проживання в паспорті громадянина України на ім`я ОСОБА_6 , а також в зверненні департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради; розпорядження голови Комунарської Ради народних депутатів про приватизацію щодо передання квартири АДРЕСА_2 в спільну сумісну власність ОСОБА_6 та ОСОБА_9 ; інформація про реєстрацію ОСОБА_9 в паспорті громадянина України на його ім`я; довідка з місця проживання про проживання ОСОБА_6 разом з сином ОСОБА_9 за адресою: АДРЕСА_3 ; довідка про перебування ОСОБА_9 на обліку в управлінні праці та соціального захисту населення Запорізької міської ради по Комунарському району як особи з інвалідністю першої групи; довідка про потребу ОСОБА_9 як особи з інвалідністю в постійному сторонньому догляді та про здійснення такого догляду ОСОБА_6 як особою, що надає соціальні послуги інваліду першої групи і отримує компенсацію в управлінні праці та соціального захисту населення Запорізької міської ради по Комунарському району; посвідчення особи з інвалідністю на ім`я ОСОБА_9 , видане управлінням праці та соціального захисту населення Запорізької міської ради по Комунарському району, договір про надання послуг з централізованого опалення та підігріву води в квартирі АДРЕСА_2 , укладений концерном «Міські теплові мережі» та ОСОБА_6 ; повідомлення про призначення субсидії на житлово-комунальні послуги в квартирі АДРЕСА_2 ; отримання ОСОБА_6 та ОСОБА_9 карток платників податків у відділенні у Комунарському районі м. Запоріжжя Запорізької обласної податкової інспекції ГУ ДФС.

ОСОБА_11 , яка є матір`ю ОСОБА_6 , на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом та свідоцтва про право спільної часткової власності належало право на квартиру АДРЕСА_1 .

З 29 березня 2016 року ОСОБА_6 почала проживати разом з матір`ю ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_6 , на що вказують такі надані суду фактичні дані: власноручне звернення ОСОБА_6 до головного лікаря другої поліклініки м. Запоріжжя, за змістом якого вона просить надавати їй медичну допомогу за місцем фактичного проживання, в квартирі АДРЕСА_1 ; відомості про отримання нею послуг в лютому 2016 року в комунальному закладі «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 2»; довідка про її перебування на обліку в управлінні соціального захисту населення Запорізької міської ради по Шевченківському району в період з 29 березня 2016 року по 02 серпня 2019 року, коли сталася смерть ОСОБА_5 , як одержувача компенсації, який надає послуги по догляду за особою похилого віку ОСОБА_5 ; сторінки карти амбулаторного хворого на ім`я ОСОБА_6 , що проживає за адресою: АДРЕСА_7 ; договір оренди про передачу ОСОБА_6 іншій особі в оренду з 10 квітня 2016 року належної їй квартири АДРЕСА_2 ; договір-замовлення на організацію та проведення поховання ОСОБА_5 , укладений з ОСОБА_6 ; інформація про місце смерті ОСОБА_6 , яким є Шевченківський район м. Запоріжжя, з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть.

Інші спадкоємці ОСОБА_5 , як слідує з інформації П`ятої Запорізької державної нотаріальної контори, до нотаріальної контори не звертались, спадкова справа не заводилась.

Відповідно до укладеного на Запорізькій товарній біржі «Торг-Інвест» 24 грудня 2001 року договору № Н-2893 квартиру АДРЕСА_2 , ОСОБА_6 та ОСОБА_9 продано ОСОБА_2 .

Згідно укладеного на Запорізькій товарній біржі «Торг-Інвест» 04 січня 2002 року договору № Н-2989 квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_5 продано ОСОБА_2 .

На підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 27 січня 2020 року ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 купила квартиру АДРЕСА_2 .

Згідно нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 23 вересня 2020 року ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_4 купила квартиру АДРЕСА_1 .

ОСОБА_9 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , продавці та власники спірних квартир, користувалися без обмеження своїми правами власника до моменту смерті. Обставини смерті ОСОБА_6 стали предметом досудового розслідування, яке проводилось Шевченківським відділенням поліції Дніпровського відділу поліції ГУНП в Запорізькій області в межах кримінального провадження № 12019080080002663, під час якого на квартиру АДРЕСА_1 , речі і документи, що зберігалися в житлі на момент смерті ОСОБА_6 , ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 жовтня 2019 року в справі № 336/6595/19 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/85069972) накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно не зареєстровано з забороною користуватися та розпоряджатися вказаною квартирою.

В період дії ухвали слідчого судді про накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Чепкова О. В. як державний реєстратор на підставі заяви ОСОБА_2 та договору від 04 січня 2002 року № Н-2929, укладеного на товарній біржі «Торг-Інвест», здійснила державну реєстрацію права власності на означене нерухоме майно за відповідачем. Державна реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_2 була проведена приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Чепковою О. В. як державним реєстратором лише 27 січня 2020 року.

Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина третя статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 17 вересня 2020 року в справі № 336/6595/19 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/91642614) клопотання ОСОБА_2 про скасування арешту задоволено, скасовано арешт, накладений ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 жовтня 2019 року в справі № 336/6595/19, пр. № 1-кс/336/2129/2019 року, а саме - квартири АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про прийняття аргументів, викладених у касаційних скаргах, з таких мотивів.

Щодо наявності підстав відступу

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (частина третя статті 5 ЦК України).

За загальним правилом, дія актів цивільного законодавства в часі має футороспективний характер, тобто спрямована на майбутнє. У зв`язку з чим законодавець передбачає, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року в справі № 671/22/19 (провадження № 61-9511сво19)).

Нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу. Якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається (стаття 47 ЦК УРСР).

Недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей (частина перша статті 48 ЦК УРСР).

Угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення (частина перша статті 59 ЦК УРСР).

Договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів (стаття 227 ЦК УРСР).

Угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню (частина друга статті 15 Закону України «Про товарну біржу», в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Об`єднана палата зазначає що:

вимоги щодо змісту та форми правочинів визначаються законодавством, чинним на момент їх вчинення. Це саме положення стосується також підстав визнання правочинів недійсними. При розгляді справи про визнання правочину недійсним він оцінюється на предмет відповідності до вимог законодавства, чинного під час його укладення. Отже, на правочини вчинені до моменту набуття чинності Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 року, тобто до 01 січня 2004 року, поширюється законодавство, чинне на момент їх укладення, зокрема Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 року (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року в справі № 478/708/19 (провадження № 61-2680св20), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 205/1783/20 (провадження № 61-480св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2023 року в справі № 203/4638/20 (провадження № 61-4402ск23));

у статті 227 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод було обов`язкове лише у випадках укладення договору купівлі-продажу жилого будинку. В ЦК УРСР не передбачалося обов`язку нотаріально посвідчувати договір купівлі-продажу квартири, у тому числі у випадку укладення договору, стороною якого є фізична особа (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29 березня 2018 року в справі № 904/4573/16, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 вересня 2019 року в справі № 903/729/16, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 183/900/17 (провадження № 61-9101св21));

термін «нікчемність правочину», передбачений ЦК України 2003 року, до прийняття цього Кодексу у законодавстві не вживався. ЦК УРСР узагалі не передбачав поділу правочинів на нікчемні та оспорювані за характером їх недійсності. Однак відсутність нотаріальної форми правочину у випадках, коли вона є обов`язковою, призводила до наслідків, які є подібними до сучасного тлумачення поняття «нікчемність» (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року в справі № 478/708/19 (провадження № 61-2680св20));

Цивільний кодекс Української РСР не встановлював інституту нікчемності правочину, який запровадили аж у ЦК України, що набрав чинності 1 січня 2004 року. Єдиним механізмом підтвердження недійсності угоди, що існував до появи вказаного інституту, було визнання такої недійсності за рішенням суду (див. пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21));

підстава недійсності правочину має існувати в момент вчинення правочину (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2020 року в справі № 522/25151/14-ц (провадження № 61-101св19));

в чинному ЦК України 2003 року передбачено поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. В ЦК України 2003 року закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року в справі № 473/1878/19 (провадження № 61-20469сво19)). Оспорюваний правочин визнається недійсним на підставі рішення суду за позовом сторони чи заінтересованої особи. Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права чи інтересу. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (див. пункти 53 - 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19), пункти 69 - 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 року у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21)).

Обміркувавши викладене Об`єднана палата зауважує, що:

за загальним правилом, дія актів цивільного законодавства в часі має футороспективний характер, тобто спрямована на майбутнє. У зв`язку з чим законодавець передбачає, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року в справі № 671/22/19 (провадження № 61-9511сво19));

правочин чи договір з`являються як юридичний факт в момент їх вчинення. Недійсність може «вражати» правочин чи договір, і вона стосується саме моменту його вчинення, а не виконання;

саме на момент вчинення правочин чи договір перевіряються на те чи він відповідає, зокрема, вимогам щодо його дійсності, яка форма встановлена законом щодо правочину чи договору на момент його вчинення. Тому при вирішенні питання щодо кваліфікації правочину чи договору як недійсного має застосовуватися той закон, який був чинний на момент його вчинення; в ЦК УРСР 1963 року не передбачалося конструкції нікчемності правочину чи договору;

правочин чи договір, які вчинялися під час чинності ЦК УРСР 1963 року, могли бути визнанні недійсними на підставі рішення суду; норми ЦК України 2003 року щодо недійсності правочинів не можуть бути застосовані при вирішенні спору про недійсність правочину чи договору, який вчинявся під час чинності ЦК УРСР 1963 року;

на рівні ЦК УРСР 1963 року не передбачалося правила про пріоритетність його норм над нормами інших законів;

у частині другій статті 15 Закону України «Про товарну біржу» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) міститься спеціальна норма щодо положень статті 47 та 227 ЦК УРСР 1963 року. Адже статті 47 і 227 ЦК УРСР 1963 року внормовували форму угоди/договору купівлі-продажу жилого будинку, а частина друга статті 15 Закону «Про товарну біржу» регулювала форму цього договору у вужчому розумінні - як укладеного на товарній біржі;

спеціальна норма (частина друга статті 15 Закону України «Про товарну біржу» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)) має перевагу над загальними (статті 47 та 227 ЦК УРСР 1963 року) нормами (lex specialis derogat generali). Прийнята пізніше в часі спеціальна норма (частина друга статті 15 Закону України «Про товарну біржу» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин))) має перевагу над загальними (статті 47 та 227 ЦК УРСР 1963 року) нормами (lex posterior derogat priori). Відповідно, укладення договору на товарній біржі унеможливлювало його нотаріальне посвідчення в силу прямої вказівки на це в законі.

За таких обставин, з урахуванням викладеного, Об`єднана палата вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2021 року у справі № 488/1937/17 (провадження № 61-4994св19) та в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 490/5891/19 (провадження № 61-18668св21).

Щодо встановлення нікчемності біржових договорів купівлі-продажу

У справі, що переглядається:

при задоволенні позовних вимог про встановлення нікчемності договору купівлі-продажу квартири № Н-2893 від 24 грудня 2001 року та договору купівлі-продажу квартири № Н-2989 від 04 січня 2002 року суди застосували і норми ЦК УРСР 1963 року і норми ЦК України 2003 року;

суди не звернули увагу, що при вирішенні питання щодо кваліфікації правочину чи договору як недійсного має застосовуватися той закон, який був чинний на момент його вчинення;

суди не врахували, що в ЦК УРСР 1963 року не передбачалося конструкції нікчемності правочину чи договору. Правочин чи договір, які вчинялися під час чинності ЦК УРСР 1963 року, могли бути визнанні недійсними на підставі рішення суду;

суди не звернули уваги, що норми ЦК України 2003 року щодо недійсності правочинів не можуть бути застосовані при вирішенні спору про недійсність правочину чи договору, який вчинявся під час чинності ЦК УРСР 1963 року;

позивачка просила визнати недійсними договір купівлі-продажу квартири № Н-2893 від 24 грудня 2001 року та договір купівлі-продажу квартири № Н-2989 від 04 січня 2002 року. Натомість суди встановили нікчемність договору купівлі-продажу квартири № Н-2893 від 24 грудня 2001 року та договору купівлі-продажу квартири № Н-2989 від 04 січня 2002 року. Тому судові рішення в частині задоволення позовних вимог про встановлення нікчемності договору купівлі-продажу квартири № Н-2893 від 24 грудня 2001 року і договору купівлі-продажу квартири № Н-2989 від 04 січня 2002 року належить скасувати.

Об`єднана палата відхиляє аргумент відзиву на касаційну скаргу про те, що існують підстави для кваліфікації біржових договорів як недійсних з інших підстав з таких мотивів.

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Диспозитивність - один з основних принципів судочинства, на підставі якого особа (зокрема, позивач чи відповідач), самостійно вирішує, зокрема, чи оскаржувати судові рішення в касаційному порядку та в яких межах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2023 року в справі № 465/6549/16-ц (провадження № 61-11927св23)).

Касаційний цивільний суд вже звертав увагу, що принцип заборони повороту до гіршого (non reformatio in peius) відомий ще з часів римського права та існував у зв`язку із іншим правилом - tantum devolutum quantum appellatum (скільки скарги, стільки і рішення). Правило заборони повороту означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто, особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2023 року у справі № 179/363/21 (провадження № 61-4060св23), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2023 року в справі № 757/42885/19-ц (провадження № 61-9060св22)).

У справі, що переглядається, позивачка судові рішення в частині встановлення нікчемності договору купівлі-продажу квартири № Н-2893 від 24 грудня 2001 року та договору купівлі-продажу квартири № Н-2989 від 04 січня 2002 року не оскаржувала ні в апеляційному ні в касаційному порядку через наявність інших підстав для їх кваліфікації як недійсних. Тому відповідачки, не можуть потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що такі особи досягнули в попередній інстанції.

Щодо позовних вимог про встановлення факту постійного проживання та визнання права власності на спірні квартири

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. У разі якщо на об`єкті нерухомого майна на момент відкриття спадщини знаходиться рухоме майно, що входить до складу спадщини, таке рухоме майно переходить у власність територіальної громади, якій передано нерухоме майно (частина перша статті 1277 ЦК України, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У справі за позовом спадкоємця, який прийняв спадщину, про встановлення факту родинних відносин із спадкодавцем, належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 березня 2023 року в справі № 554/356/21 (провадження № 61-5463св22)).

Належним відповідачем за вимогою про встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем мають бути спадкоємці, які прийняли спадщину, а при відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття - територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2021 року у справі № 175/891/19 (провадження № 61-7081св20)).

У справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 234/17030/18 (провадження № 61-12859св21), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2023 року в справі № 199/1204/21 (провадження № 61-4074св23)).

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

У справі, що переглядається:

суди не звернули увагу, що за позовними вимогами про встановлення факту постійного проживання ОСОБА_6 разом із спадкодавцем ОСОБА_5 та визнання права власності на спірні квартири належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування;

позивачка пред`явила позовні вимоги про встановлення факту постійного проживання ОСОБА_6 разом із спадкодавцем ОСОБА_5 та визнання права власності на спірні квартири до осіб які не є спадкоємцями, позовних вимог до відповідногооргану місцевого самоврядування не пред`явлено;

тому суди мали відмовити в задоволенні цих позовних вимог внаслідок їх пред`явлення до неналежних відповідачів. Як наслідок, судові рішення належить скасувати в цій частині та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Щодо позовних вимог про витребування квартир

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19)).

У справі, що переглядається:

при задоволенні позовних вимог про витребування спірних квартир суди вважали, що спірні кварти відчужені особою за нікчемними правочинами і вибули з володіння власників всупереч їх волі;

з урахуванням того, що касаційний суд зробив висновок про відсутність підстав для встановлення нікчемності договору купівлі-продажу квартири № Н-2893 від 24 грудня 2001 року та договору купівлі-продажу квартири № Н-2989 від 04 січня 2002 рокута для задоволення позовних вимог про встановлення факту постійного проживання ОСОБА_6 разом із спадкодавцем ОСОБА_5 , про визнання права власності на спірні квартирита про, то відсутнє порушене право чи інтерес позивачки і немає підстав для віндикації спірних квартир. Тому судові рішення в частині задоволення позовних вимог про витребування спірних квартир належить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні таких вимог.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Доводи касаційних скарг дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

У зв`язку із наведеним, касаційний суд вважає, що:

касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_3 належить задовольнити;

судові рішення про встановлення факту постійного проживання із спадкодавцем, визнання права власності в порядку спадкування, встановлення нікчемності договорів купівлі-продажу, витребування майна з чужого володіння, стягнення судових витрат скасувати;

у задоволенні позовних вимог про встановлення факту постійного проживання із спадкодавцем, визнання права власності в порядку спадкування, витребування майна з чужого володіння відмовити.

Оскільки в задоволенні позовних вимог відмовлено, то судовий збір за подання позову покладається на позивача.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України).

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 06 лютого 2023 року ОСОБА_4 звільнено від сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

ОСОБА_3 сплатила судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 15 188,48 грн (т. 3, а. с. 170а) та 13 627,00 грн (т. 5 а. с. 21, 52) за подання касаційної скарги, які покладаються на позивача.

ОСОБА_4 сплатила судовий збір за подання касаційної скарги в розмірі 24 384,00 грн (т. 5 а. с. 74-75).

Висновки про правильне застосування норм права

У постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати (частина друга статті 416 ЦПК України).

На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду висловлює такі висновки про застосування норм права.

Правочин чи договір з`являються як юридичний факт в момент їх вчинення. Недійсність може «вражати» правочин чи договір, і вона стосується саме моменту його вчинення, а не виконання.

Саме на момент вчинення правочин чи договір перевіряються на те чи він відповідає, зокрема, вимогам щодо його дійсності, яка форма встановлена законом щодо правочину чи договору на момент його вчинення. Тому при вирішенні питання щодо кваліфікації правочину чи договору як недійсного має застосовуватися той закон, який був чинний на момент його вчинення.

В ЦК УРСР 1963 року не передбачалося конструкції нікчемності правочину чи договору.

Правочин чи договір, які вчинялися під час чинності ЦК УРСР 1963 року, могли бути визнанні недійсними на підставі рішення суду; норми ЦК України 2003 року щодо недійсності правочинів не можуть бути застосовані при вирішенні спору про недійсність правочину чи договору, який вчинявся під час чинності ЦК УРСР 1963 року.

На рівні ЦК УРСР 1963 року не передбачалося правила про пріоритетність його норм над нормами інших законів. У частині другій статті 15 Закону України «Про товарну біржу» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) міститься спеціальна норма щодо положень статті 47 та 227 ЦК УРСР 1963 року. Адже статті 47 і 227 ЦК УРСР 1963 року внормовували форму угоди/договору купівлі-продажу жилого будинку, а частина друга статті 15 Закону «Про товарну біржу» регулювала форму цього договору у вужчому розумінні - як укладеного на товарній біржі. Спеціальна норма (частина друга статті 15 Закону України «Про товарну біржу» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)) має перевагу над загальними (статті 47 та 227 ЦК УРСР 1963 року) нормами (lex specialis derogat generali). Прийнята пізніше в часі спеціальна норма (частина друга статті 15 Закону України «Про товарну біржу» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин))) має перевагу над загальними (статті 47 та 227 ЦК УРСР 1963 року) нормами (lex posterior derogat priori). Відповідно, укладення договору на товарній біржі унеможливлювало його нотаріальне посвідчення в силу прямої вказівки на це в законі.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 листопада 2022 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 11 липня 2023 року в частині:

встановлення факту постійного проживання ОСОБА_6 разом із спадкодавицею ОСОБА_5 на день смерті останньої, яка мала місце 2 серпня 2019 року, в квартирі АДРЕСА_1 ;

визнання за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 , яка сталася 13 жовтня 2019 року;

визнання за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 , яка сталася 13 жовтня 2019 року;

встановлення, що договір купівлі-продажу квартири № Н-2893 від 24 грудня 2001 року квартири АДРЕСА_2 , укладений на Запорізькій товарній біржі «Торг-Інвест» між ОСОБА_2 , з одного боку, та ОСОБА_6 і ОСОБА_9 , з іншого, є нікчемним;

встановлення, що договір купівлі-продажу квартири № Н-2989 від 04 січня 2002 року квартири АДРЕСА_1 , укладений на Запорізькій товарній біржі «Торг-Інвест» між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , є нікчемним;

витребування у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_2 ;

витребування у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 , стягнення судових витрат, скасувати.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про:

встановлення факту постійного проживання ОСОБА_6 разом із спадкодавицею ОСОБА_5 на день смерті останньої, яка мала місце 2 серпня 2019 року, в квартирі АДРЕСА_1 ;

визнання за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 , яка сталася 13 жовтня 2019 року;

визнання за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 , яка сталася 13 жовтня 2019 року;

витребування у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_2 ;

витребування у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 , відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 15 188,48 грн судового збору за подання апеляційної скарги та 13 627,00 грн судового збору за подання касаційної скарги.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 24 384,00 грн судового збору за подання касаційної скарги.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 листопада 2022 року та постанова Запорізького апеляційного суду від 11 липня 2023 року в скасованих частинах втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: А. І. Грушицький

Б. І. Гулько

Д. Д. Луспеник

Є. В. Синельников

І. М. Фаловська

М. Є. Червинська