ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 квітня 2023 року
м. Київ
cправа № 910/10892/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Сухового В.Г. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А.,
за участю секретаря судового засідання - Денисевича А.Ю.
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Львівської обласної ради на рішення Господарського суду міста Києва від 02.11.2021 (Котков О.В.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.07.2022 (Станік С.Р., Тищенко О.В., Шаптала Є.Ю.) у справі №910/10892/21
за позовом Львівської міської ради до Львівської обласної ради про витребування майна з чужого незаконного володіння
(в судовому засіданні 29.03.2023 оголошувалася перерва в межах розумного строку)
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
1. Львівська міська рада (далі - Позивач) звернулася в Господарський суд міста Києва з позовом до Львівської обласної ради (далі - Відповідач) про витребування майна з чужого незаконного володіння.
2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Відповідачем безпідставно самовільно проведено розпоряджання спірними об`єктами нерухомого майна, вилучено їх із комунальної власності територіальної громади міста Львова і передано у власність Львівської обласної ради, про що видано відповідні свідоцтва про право власності та проведено державну реєстрацію, тоді як Позивачем рішення про відчуження спірного майна не приймалося; спірне майно вибуло з власності Позивача поза його волею, що є підставою для витребування спірного майна з чужого незаконного володіння Відповідача.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень, ухвалених судом першої та апеляційної інстанцій
3. Рішенням Господарського суду міста Києва від 02.11.2021, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.07.2022, позов задоволено повністю.
4. Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, мотивовано тим, що з врахуванням рішень судів у інших справах №910/3581/17 та №910/13969/18, предметом яких були вимоги Позивача про визнання недійсним рішення обласної ради №477 "Про питання врегулювання прав власності на об`єкти нерухомого майна спільної власності територіальних громад Львівської області" від 26.02.2008, встановлено факт розпорядження Відповідачем, як органом місцевого самоврядування, об`єктами комунальної власності територіальної громади міста Львова, оформивши без її згоди право власності на спірні об`єкти, та встановлено, що Позивач є дійсним власником спірних об`єктів. З огляду на встановлені у вказаних справах обставини незаконного вибуття спірних об`єктів нерухомого майна з власності Львівської міської територіальної громади, відсутність волі Львівської міської територіальної громади на вибуття з володіння спірних об`єктів нерухомого майна, суд дійшов висновку, що вимоги Позивача про витребування спірних об`єктів нерухомого майна є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі. Пропуск строку на звернення з позовом суд визнав поважними з огляду на судові спори із оскарження правомірності вибуття майна із власності Позивача, які свідчать про те, що Позивачем протягом часу вибуття майна зі свого фактичного володіння здійснювалися заходи щодо відновлення порушеного права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги Відповідача
5. Відповідач подав касаційну скаргу на рішення та постанову судів попередніх інстанцій, в якій просить їх скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Аргументи учасників справи
Доводи Відповідача, який подав касаційну скаргу (узагальнено)
6. Судами попередніх інстанцій прийнято оскаржувані судові рішення без урахування висновку щодо застосування частини першої статті 316 ЦК України, частини першої статті 321 ЦК України, статті 387 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у справі №914/970/20.
7. Судами першої та апеляційної інстанцій застосовано частину четверту статті 75 ГПК України без урахування висновку щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у справах №910/13969/18, №914/970/20, №907/323/18.
8. Судами попередніх інстанцій застосовано частину першу статті 261 ЦК України без урахування висновку щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у справах №916/521/18, №908/61/13, №10/Б-743, №6-89цс15, №6-1763цс16, а також застосовано частину п`яту статті 267 ЦК України без урахування висновку щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у справах №910/13969/18, №907/323/18, №911/3681/17, №911/3680/17, №911/3677/17, №706/1272/14-ц, №904/3405/21.
9. Попередніми судовими інстанціями не враховано правовий висновок щодо застосування частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ГПК України у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у справі №761/7299/17 щодо неможливості повторного розгляду справи, оскільки Позивач намагається повторно вирішити спір, який був вирішений у справі №910/13696/18, що є порушенням принципу "res judicata".
Позиція Позивача у відзиві на касаційну скаргу
10. Позивач подав відзив на касаційну скаргу Відповідача, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення та постанову судів попередніх інстанцій - без змін.
Інші документи
11. Відповідачем подано клопотання про залучення експерта у галузі права та про залучення висновку експерта у галузі права до матеріалів справи, а також подано пояснення до касаційної скарги, в якому просить врахувати висновок експерта у галузі права Львівського національного університету імені Івана Франка та висновок науково-правової експертизи Західноукраїнського національного університету.
11.1. В силу положень статті 73 ГПК України висновок експерта є одним з видів доказів.
Суд має право за заявою учасників справи або з власної ініціативи викликати експерта для надання усних пояснень щодо його висновку (частина п`ята статті 98 ГПК України).
У відповідності до вимог частини першої статті 70 ГПК України рішення про допуск до участі в справі експерта з питань права та долучення його висновку до матеріалів справи ухвалюється судом.
Згідно зі статтею 109 ГПК України висновок експерта у галузі права не є доказом, має допоміжний (консультативний) характер і не є обов`язковим для суду.
Водночас, частиною другою статті 300 ГПК України визначено, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
11.2. З огляду на наведене, Верховний Суд не вбачає підстав для задоволення клопотань про залучення експерта у галузі права, оскільки виклик експерта за заявою учасників справи є правом, а не обов`язком суду, а суд касаційної інстанції не вбачає необхідності отримання додаткових пояснень експерта щодо висновків, що є додатками до клопотань Відповідача. До того ж, зважаючи на положення статті 300 ГПК України, відсутні підстави для прийняття до розгляду і самих висновків експертів у галузі права.
12. Представником Відповідача в судовому засіданні 29.03.2023 заявлено усне клопотання про залишення позову без розгляду з підстав відсутності повноважень у адвоката Коваленко Н.В. на підписання позовної заяви, оскільки до позову було додано лише ордер на надання правничої (правової) допомоги №1125187 від 18.06.2021 та копію свідоцтва про зайняття адвокатською діяльністю.
12.1. Колегія суддів відхиляє вказане клопотання, оскільки відповідно до приписів частини четвертої статті 60 ГПК України, пункту 2 частини першої статті 20, частини другої статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" позовну заяву підписано особою, яка має право її підписувати і повноваження якої підтверджено документально. При цьому, відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 26.04.2021 у справі №766/17492/16-ц, ордер, який видано відповідно до статті 20 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката.
13. Від представника Відповідача адвоката Колішенко Л.С. до Верховного Суду 28.03.2023 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи з підстав перебування вказаної особи у відпустці. До клопотання додано копію роздруківки електронного квитка.
13.1. Суд касаційної інстанції відхиляє клопотання адвоката Колішенко Л.С., оскільки копія квитка не може підтверджувати доводи (перебування у відпустці), на які посилається особа у своєму клопотанні. При цьому, в судовому засіданні 29.03.2023 присутній інший представник Відповідача - адвокат Гасяк Я.В., повноваження якого на представництво інтересів Відповідача перевірено, обмежень на представництво інтересів Відповідача не встановлено.
14. До Верховного Суду 10.04.2023 та 12.04.2023 від Позивача надійшли письмові пояснення.
14.1. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (частина друга статті 161 ГПК України). Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним (частина п`ята статті 161 ГПК України).
Право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (частини перша та друга статті 118 ГПК України).
14.2. Позивач не просив дозволу подати письмові пояснення, а суд за межами строку для подання відзиву на касаційну скаргу не визнавав їх подання необхідним, а тому ці пояснення Верховний Суд залишає без розгляду.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій
15. Під час розгляду позовних вимог у цій справі, судами попередніх інстанцій в порядку частини четвертої статті 75 ГПК України було покладено в основу рішення та постанови обставини, встановлені рішеннями судів у інших справах №910/13696/18 та №910/3581/17.
15.1. Як зазначили суди попередніх інстанцій, у постанові Верховного Суду від 15.06.2021 у справі №910/13969/18 встановлено, що рішенням №477 від 26.02.2008 "Про питання врегулювання прав власності на об`єкти нерухомого майна спільної власності територіальних громад Львівської області" вирішено оформити за Відповідачем право спільної власності територіальних громад Львівської області на об`єкти нерухомого майна, які задовольняють потреби територіальних громад Львівської області (пункт 6 рішення), зокрема, на об`єкти закладів охорони здоров`я, в тому числі психоневрологічний диспансер, адреси: м. Львів, вул. Коциловського,30; м. Львів, вул. О. Басараб,2; будівлі: диспансер 706,8 м2, гараж 61,5 м2, стаціонар 617,6м2, пральня 32,2 м2, погріб 6,1 м2, гараж зі складом 89,6 м2. Рішенням Відповідача №883 від 10.03.2009 внесено зміни та доповнено рішення №477 підпунктами 31-36.
Відповідач 08.07.2008 прийняв рішення №669 "Про прийняття у спільну власність територіальних громад Львівської області закладів охорони здоров`я", яким надав згоду на прийняття у спільну власність територіальних громад Львівської області наступних лікувальних закладів: Комунальна інфекційна клінічна лікарня - м. Львова вул. Пекарська,54, м. Львів; Львівське комунальне медичне об`єднання "Фтизіопульмонологія" - вул. Лемківська,24, м. Львів; Львівський міський психоневрологічний диспансер - вул.Коциловського,30, м.Львів; Комунальний Львівський шкірно-венерологічний диспансер - вул.Замарстинівська,83, м. Львів; Комунальний дитячий туберкульозний санаторій - вул. Антоновича,80, м. Львів; Комунальний дитячий ревмокардіологічний санаторій - вул. Коновальця,116, м.Львів; Комунальний будинок №1 м. Львова для дітей з порушенням центральної нервової системи і порушенням психіки - вул. Комаринця, 2-А, м.Львів; Комунальний будинок №2 м.Львова для дітей з порушенням центральної нервової системи і порушенням психіки - вул.Антоновича,117, м.Львів.
Позивач 10.07.2008 ухвалою №1939 погодив передачу у спільну власність Відповідача таких закладів охорони здоров`я: Комунальний будинок дитини №1 м.Львова для дітей з ураженням центральної нервової системи та порушенням психіки; Комунальний будинок дитини №2 м. Львова для дітей з ураженням ЦНС і порушенням психіки; Комунальний дитячий туберкульозний санаторій м.Львова; Комунальний дитячий ревмокардіологічний санаторій; Комунальний Львівський міський шкірно-венерологічний диспансер; Львівське міське медичне об`єднання "Фтизіопульмонологія"; Львівський міський психоневрологічний диспансер; Комунальна інфекційна клінічна лікарня.
Відповідно до акту приймання-передачі закладів охорони здоров`я, що надають спеціалізовану медичну та санітарно-реабілітаційну допомогу від 19.09.2008, Управління охорони здоров`я Департаменту гуманітарної політики Позивача передало, а Управління майном спільної власності Відповідача прийняло вказані в рішенні №669 від 08.07.2008 та в ухвалі Львівської міської ради №1939 від 10.07.2008 заклади охорони здоров`я.
На підставі рішення №477 за Відповідачем зареєстровано право власності на нерухоме майно, а саме, об`єкти охорони здоров`я за адресами у місті Львові: вул. Коциловського, 15а; вул. О. Басараб, 2; вул. Коциловського, 30; вул.Комаринця, 2а; вул. Антоновича, 117; вул. Житомирська, 8а; вул. Гіпсова, 40б; вул. Антоновича, 80; вул. Є. Коновальця, 116; вул. Є. Коновальця, 114.
15.2. Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.07.2018 в іншій справі №910/3581/17, яке набрало законної сили, визнано недійсним рішення Відповідача №477 від 26.02.2008 "Про питання врегулювання прав власності на об`єкти нерухомого майна спільної власності територіальних громад Львівської області" в частині пункту 6. Судовими рішеннями у вказаній справі встановлено, що Позивач не приймав рішення про надання згоди на вилучення у територіальної громади м. Львова та передачу у спільну власність територіальних громад Львівської області спірних об`єктів нерухомого майна саме до прийняття Відповідачем рішення №477. Оскільки, приймаючи рішення №477, Відповідач розпорядився майном шляхом прийняття його у спільну власність без встановлених законом підстав, тому рішення №477 не відповідає законодавству, яке регулює відповідні правовідносини щодо підстав і порядку набуття права власності та прийнято поза межами компетенції, визначеної законодавством.
15.3. Приймаючи рішення у справі про задоволення позовних вимог, суди попередніх інстанцій, керуючись частиною четвертою статті 75 ГПК України, дійшли висновку, що, оскільки висновки судів у справі №910/13969/18 про не прийняття Позивачем рішення про надання згоди на вилучення у територіальної громади м. Львова та передачу у спільну власність територіальних громад Львівської області спірних об`єктів нерухомого майна не можуть бути поставлені під сумнів, встановленим є факт, що спірні об`єкти нерухомого майна вибули з власності Львівської міської територіальної громади поза волею власника, яким є Позивач, і встановлення вказаних фактів входило до предмету доказування, а обставини щодо незаконності набуття права власності Відповідачем на спірні об`єкти та прийняття рішення про набуття на них права власності в цілому, відображені в резолютивних частинах судових рішень у інших справах №910/3581/17 та №910/13969/18.
16. Колегія суддів не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій та вважає їх передчасними, з огляду на таке.
17. Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Отже, до господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено, не визнається, оспорюється, тобто має значення лише суб`єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Разом із тим, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
18. Як встановили суди попередніх інстанцій, предметом позовних вимог є витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння Відповідача.
В обґрунтуванням позовних вимог Позивач послався на статті 316, 317, 319 та 387 ЦК України. Отже, Позивачем пред`явлено віндикаційний позов, тобто, позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого не власника.
19. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Згідно з частиною першою статті 317 та частиною першою статті 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
За статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
20. Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Зазначений спосіб захисту права власності застосовується у тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває із його володіння.
Згідно з наведеною нормою власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна із чужого незаконного володіння із дотриманням вимог, передбачених ЦК України.
Правовий аналіз положень статті 387 ЦК України дає підстави для висновку, що у наведеній нормі йдеться про право власника на віндикаційний позов, тобто позов власника, який не володіє, до невласника, який незаконно володіє майном, про вилучення цього майна в натурі.
Віндикаційний позов належить до речово-правових способів захисту; захищає право власності в цілому, оскільки він пред`являється у тих випадках, коли порушено права володіння, користування та розпорядження одночасно.
Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний).
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
При цьому, до кола обставин, що підлягають доказуванню за віндикаційним позовом, належить встановлення судом факту виникнення (набуття) позивачем права власності на спірне майно. Обов`язок доказування таких обставин покладається на позивача, в той час коли відповідач має право спростувати такі обставини.
21. Позивач у позовній заяві зазначає, що спірне майно належало до комунальної власності територіальної громади міста Львова відповідно до Переліку об`єктів, що передані до комунальної власності районів та міст обласного підпорядкування, затвердженого ухвалою Львівської обласної ради народних депутатів №288 від 12.05.1993. Спірне майно, як зазначає Позивач, яке є комунальною власністю територіальної громади міста Львова, було безпідставно передано у власність Відповідача.
21.1. Водночас, колегія суддів звертає увагу на те, що першочергово, встановленню підлягають обставини набуття права комунальної власності на спірне майно, які, в силу статей 13, 73, 74 ГПК України мають бути підтверджені відповідно до законодавства.
21.2. Відповідно до постанов Верховної Ради УРСР від 08.12.1990 "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування", від 26.03.1991 "Про введення в дію Закону Української РСР "Про власність" 05.11.1991 Кабінет Міністрів України прийняв постанову №311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)", якою затвердив перелік державного майна України, що передається у власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).
У даному випадку, підставою для набуття державного майна України у комунальну власність, є, зокрема, Закон Української РСР "Про власність" та постанова Кабінету Міністрів України №311 від 05.11.1991 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)".
Відповідно до статті 35 Закону Української РСР "Про власність" об`єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об`єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров`я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв`язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб`єктами права власності.
Постановою Кабінету Міністрів України №311 від 05.11.1991 затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). У власність областей передано майно, зокрема, охорони здоров`я, соціального забезпечення.
21.3. Отже, колегія суддів зазначає, що первинними правовими підставами набуття права комунальної власності у процесі розмежування державної власності на загальнодержавну та комунальну є саме приписи Закону Української РСР "Про власність", а також постанова Кабінету Міністрів України №311 від 05.11.1991, прийнята на підставі Постанови Верховної Ради Української РСР "Про введення в дію Закону Української РСР "Про власність" від 26.03.1991.
22. Відповідно до частини четвертої статті 300 ГПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
23. Після подання Відповідачем касаційної скарги, а саме 24.12.2022, Верховним Судом розглянуто справу №910/20600/21 за позовом Київської міської ради до Служби Безпеки України, треті особи Головне управління Служби Безпеки України у м. Києві та Київській області, Фонд державного майна України про витребування майна з чужого незаконного володіння. Тому, суд касаційної інстанції вбачає правові підстави для застосування положень частини четвертої статті 300 ГПК України шляхом виходу за межі доводів касаційної скарги з метою врахування висновку щодо застосування норми права, а саме статті 387 ЦК України, Закону Української РСР "Про власність" і постанови Кабінету Міністрів України №311 від 05.11.1991, викладеного у постанові Верховного Суду у справі №910/20600/21.
24. При вирішенні спорів щодо набуття права комунальної власності в процесі трансформації державної власності та розмежування загальнодержавної та комунальної власності слід системно-історично враховувати зазначені приписи законодавства.
При цьому, рішення органів місцевого самоврядування про прийняття у комунальну власність у процесі розмежування державного майна чи затвердження переліків об`єктів комунальної власності у зв`язку з таким розмежуванням, як і акти передачі державного майна від міністерств та інших відомств у комунальну власність органам місцевого самоврядування, мають оцінюватись (з урахуванням загальних засад диспозитивності та змагальності судочинства) судами на предмет їх відповідності правовій підставі набуття такого права, зокрема, в контексті даного спору, Закону Української РСР "Про власність" і постанові Кабінету Міністрів України №311 від 05.11.1991, оскільки у даному випадку рішення ради чи її виконкому, а також акт прийому-передачі об`єктів загальнодержавної власності у комунальну мають бути прийняті виключно до приписів названих закону та постанови.
24.1. Крім того, слід враховувати, що державне майно у процесі його розмежування передавалося областям відповідними міністерствами на підставі актів передачі, а у комунальну власність міст і районів таке майно передавалося органами місцевого самоврядування відповідної області, зокрема, за рішеннями обласних рад, якими визначався перелік такого майна та його склад.
24.2. При цьому, колегія суддів звертає увагу, що наявні у матеріалах справи реєстраційні посвідчення на підтвердження реєстрації об`єктів нерухомості в органах (бюро) технічної інвентаризації не можуть вважатися доказом набуття (виникнення) права комунальної власності у Позивача, оскільки з державної реєстрації у особи не виникає відповідне цивільне право.
24.3. Судами попередніх інстанцій не досліджено наявних у справі доказів щодо підтвердження Позивачем факту набуття (виникнення) права комунальної власності міста на спірне майно згідно з рішенням (ухвалою) обласної ради, а також його склад, з огляду на наявність спору між сторонами і в частині складу спірного майна закладів охорони здоров`я.
25. Виходячи з предмета та підстав позову у цій справі №910/10892/21, про що зазначено вище, колегія суддів вважає, що для правильного вирішення спору, враховуючи наведені вище норми права, першочергово мають бути встановлені обставини щодо підстав набуття (виникнення) у Позивача права комунальної власності на спірне майно, оскільки до кола обставин, що підлягають доказуванню за віндикаційним позовом, належить встановлення судом факту виникнення (набуття) Позивачем права власності на спірне майно і обов`язок доказування таких обставин покладається на Позивача. При цьому, Відповідач має право спростувати такі обставини.
26. Згідно з частинами першою та третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до частини другої статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
27. Оскільки питання набуття Позивачем права власності на спірне майно відповідно до закону судами попередніх інстанцій не досліджувалося та не з`ясовувалося, тому, зважаючи на наведене, судам попередніх інстанцій слід дослідити наявні в матеріалах справи докази на предмет набуття (виникнення) Позивачем у комунальну власність міста спірного майна та його склад.
27.1. В залежності від встановленого, слід враховувати, що при оцінці всіх наявних у матеріалах справи документів, прийнятих як Позивачем, Відповідачем самостійно, так і сторонами справи спільно (рішення Відповідача №477 від 26.02.2008, №833 від 10.03.2009, №669 від 08.07.2008, ухвала Позивача №1939 від 10.07.2008, акт від 19.03.2008 тощо) необхідно враховувати наявність у цих органів повноважень на їх прийняття, а також те, що органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
28. Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій, надавши оцінку лише обставинам, встановленим у інших справах №910/3581/17, №910/13969/18, застосувавши частину четверту статті 75 ГПК України, зазначили, що, оскільки, приймаючи рішення №477, Відповідач розпорядився майном шляхом прийняття його у спільну власність без встановлених законом підстав, тому рішення №477 не відповідає законодавству, яке регулює відповідні правовідносини щодо підстав і порядку набуття права власності та прийнято поза межами компетенції, визначеної законодавством, з огляду на що, спірні об`єкти нерухомого майна вибули з власності Львівської міської територіальної громади поза волею власника, яким є Позивач. Встановлення вказаних фактів входило до предмету доказування, а обставини щодо незаконності набуття права власності Відповідачем на спірні об`єкти та прийняття рішення про набуття на них права власності в цілому, відображені в резолютивних частинах судових рішень у інших справах №910/3581/17 та №910/13969/18.
29. Згідно з частиною четвертою статті 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Обставинами справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, є юридичні факти, що призвели до виникнення спірного правовідношення, настання відповідальності або інших наслідків, тобто такі факти, з якими норми матеріального права пов`язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов`язків суб`єктів спірного матеріального правовідношення.
Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 24.05.2018 у справі №922/2391/16).
Преюдицію утворюють лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що відображується в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивостей преюдиціальності. Також преюдиціальні факти слід відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин.
Важливим видається те, що обставини, встановлені у першій справі, що є преюдиційною, мають належати до предмета доказування, тобто їх встановлення має бути необхідне для вирішення тієї справи. Оскільки предмет доказування спочатку визначається підставами позову, а потім обґрунтовується нормами матеріального права, які підлягають застосуванню при вирішенні спору, то питання про те, чи належав певний факт до предмета доказування, є питанням права, а не факту.
Питання факту це питання про те, чи була наявна/відсутня певна обставина, що має значення для вирішення певного спору. Фактичні обставини встановлюються через доказування. Доказування дає змогу відтворити той чи інший фрагмент дійсності в асортименті значущості для справи (предмет доказування). Аналогічний висновок щодо застосування статті 75 ГПК України викладено у постанові Верховного Суду від 16.12.2020 у справі №914/554/19.
30. З огляду на наведене, колегія суддів зазначає, що під час розгляду іншої справи №914/970/20 (постанова Верховного Суду від 31.08.2022), на яку посилається скаржник в касаційній скарзі, Верховний Суд погодився з встановленими судами попередніх інстанцій обставинами щодо того, що перехід закладів охорони здоров`я із комунальної власності територіальної громади міста Львова у спільну власність територіальних громад Львівської області відбувся на підставі рішення органу місцевого самоврядування про погодження передачі права власності на заклади охорони здоров`я - ухвали Львівської міської ради №1939 від 10.07.2008 та підтверджується актом прийманні-передачі від 19.09.2008, підписаним членами комісії створеної Управлінням охорони здоров`я департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради та Управлінням майном спільної власності Львівської обласної ради, що свідчить про наявність волі власника (Львівської міської ради) на вибуття спірного нерухомого майна з його власності у власність Львівської обласної ради. Передача спірного нерухомого майна здійснювалась не на підставі рішення Львівської обласної ради №477 від 26.02.2008, а на підставі звернення Львівської обласної ради №02-вих/1231 від 03.07.2008 та ухвали Львівської міської ради №1939 від 10.07.2008, яка була прийнята після прийняття Львівською обласною радою рішення №477 від 26.02.2008 і послідовність дій Львівської міської ради свідчить про наявність її волі на передачу спірного нерухомого майна.
31. Отже, судами у цій справі не враховано, що у справах №910/3581/17 і №910/13969/18 предметом спору були рішення обласної ради, на час ухвалення яких судами встановлено відсутність волевиявлення міської ради на передачу (відчуження) спірного майна, що стало підставою для визнання цих рішень незаконними.
32. Проте, у вирішенні спору за віндикаційним позовом необхідним є встановлення обставин щодо наявності чи відсутності волевиявлення власника на передачу (відчуження) спірного майна саме на час, коли таке майно вибуло з володіння власника.
33. Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частиною п`ятою статті 236 ГПК України визначено, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
34. Зважаючи на вказане, суди попередніх інстанцій дійшли передчасних висновків про те, що спірне майно є комунальною власністю територіальної громади міста Львова. Крім того, передчасними є висновки про вибуття цього майна з власності Львівської міської територіальної громади поза волею міської ради.
З огляду на зазначене вище, судам слід надати оцінку всім наявним у справі доказам та аргументам учасників справи, встановити обставини, з якими пов`язано набуття Позивачем права власності на спірне майно відповідно до закону і, в залежності від встановленого, дослідити та встановити обставини наявності або відсутності волевиявлення Позивача на передачу Відповідачу, зокрема, за актом від 19.09.2008, спірного майна.
35. Таким чином, доводи скаржника, наведені в пунктах 6, 7, 9 постанови, колегія суддів вважає обґрунтованими.
36. Щодо посилання скаржника на неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статей 261, 267 ЦК України (пункт 8 постанови), колегія суддів зазначає, що перебіг позовної давності для позивача, у межах якого він міг звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права, має починатися від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про вибуття спірних об`єктів нерухомого майна із володіння власника (в разі доведення наявності таких обставин). Закон не пов`язує початок перебігу позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи, а тому посилання судів попередніх інстанцій на те, що причини пропуску строку позовної давності, наведені Позивачем, а саме, що ним вживалися заходи щодо відновлення порушеного права в межах інших судових проваджень, є поважними, колегія суддів вважає помилковими.
37. Також, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частини 1 статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
37.1. Згідно зі статтею 282 ГПК України в мотивувальній частині постанови зазначається, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.
В описовій частині постанови апеляційного господарського суду зазначено, що, звертаючись з апеляційною скаргою, Відповідач зазначив, що при ухваленні рішення судом першої інстанції не було враховано, зокрема, що ні Закон України "Про власність", ні постанова Кабінету Міністрів України "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно- територіальних одиниць (комунальною) власністю" №311 від 05.11.1991, ні положення ЦК чи ГК України, ні господарські суди при розгляді інших справ №910/3581/17, №91013969/18, не наділяли Позивача правом комунальної власності на спірні об`єкти нерухомості.
Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати.
37.2. Разом з тим, при прийнятті постанови, суд апеляційної інстанції, всупереч вимогам статті 282 ГПК України, не надав оцінки вказаним доводам Відповідача.
38. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 73, 74, 76, 77, 86, 236- 238, 282 ГПК України, визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів), з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Для повного і всебічного розгляду справи важливим є встановлення та аналіз сукупного зв`язку зазначених вище обставин, а їх відсутність не дає змогу розглянути спір у відповідності до вимог законодавства та встановити наявність підстав для задоволення чи відмови у задоволенні позовних вимог.
39. З огляду на викладене Суд вважає, що наведені скаржником в касаційній скарзі підстави для касаційного оскарження судових рішень, передбачені пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, знайшли своє підтвердження.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
40. За змістом пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
Згідно із частиною третьою статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
41. З урахуванням наведеного касаційна скарга підлягає задоволенню, оскаржувані рішення та постанова судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню, з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
42. Під час нового розгляду справи судам необхідно врахувати викладене і в залежності від встановлених обставин вирішити спір відповідно до норм матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
Щодо судових витрат
43. Оскільки справа передається на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 310, 314, 315, 316, 317 ГПК України, Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу Львівської обласної ради задовольнити.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 02.11.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.07.2022 у справі №910/10892/21 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. Суховий
Судді І. Берднік
В. Зуєв
