Єдиний державний реєстр судових рішень
КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Справа № 753/8847/19 Головуючий у суді І інстанції Сирбул О.Ф.
Провадження № 22-ц/824/32/2022 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
6 липня 2022 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Ігнатченко Н.В.,
суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 2 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Дрозд Наталії Володимирівни, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Клітко Валентина Василівна, Департамент державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України, ОСОБА_5 , про визнання недійсними іпотечного договору та правочинів, припинення іпотеки та вилучення (скасування) записів про державну реєстрацію, зобов`язання вчинити дії,
в с т а н о в и в:
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Дрозд Н.В., треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Клітко В.В., Департамент державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України, ОСОБА_5 , про визнання недійсним іпотечного договору та правочинів (довіреностей), припинення іпотеки та вилучення (скасування) записів про державну реєстрацію, зобов`язання вчинити дії.
На обгрунтування пред`явленого позову зазначено, що 23 жовтня 2012 року приватний нотаріус КМНО Клітко В.В. посвідчила та зареєструвала у реєстрі за № 5370 довіреність (правочин), за якою ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_3 представляти її інтереси перед третіми особами, в тому числі щодо управління та розпорядження без права дарування всім рухомим та нерухомим майном позивача строком на п'ять років.
2 грудня 2016 року приватний нотаріус КМНО Дрозд Н.В. посвідчила та зареєструвала у реєстрі за № 1477 довіреність в порядку передоручення, за якою ОСОБА_3 , діючи від імені ОСОБА_1 , уповноважив ОСОБА_4 , представляти інтереси позивача перед третіми особами, в тому числі щодо управління та розпорядження без права дарування всім рухомим та нерухомим майном позивача.
30 березня 2017 року між ОСОБА_2 , як позикодавцем, та ОСОБА_3 як позичальником, укладено у простій письмовій формі договір позики грошових коштів в сумі 2 133 000,00 грн, відповідно до пункту 6 якого позичальник зобов`язувався в строк до 20 листопада 2017 року передати в іпотеку позикодавцю будинок АДРЕСА_1 з метою забезпечення виконання своїх зобов`язань за даним договором.
20 жовтня 2017 року приватний нотаріус КМНО Дрозд Н.В. посвідчила за зареєструвала у реєстрі за № 2040 іпотечний договір, підписаний ОСОБА_2 (іпотекодержатель) та ОСОБА_4 (представником іпотекодавця), який діяв на підставі посвідченої 2 грудня 2016 року приватним нотаріусом КМНО Дрозд Н.В. довіреності за реєстровим № 1477. Предметом іпотеки за вказаним іпотечним договором сторони визначили - житловий будинок АДРЕСА_1 , який на праві власності належить ОСОБА_1 .
Позивач вважає, що зазначені вище правочини (довіреності та іпотечний договір) укладені сторонами та посвідчені нотаріально з порушенням вимог законодавства, без її відома і згоди як власника майна та з порушенням її прав, у зв`язку з чим мають бути визнанні недійсними в судовому порядку. При цьому, позивач постійно проживає за кордоном, оспорюваний нею іпотечний договір посвідчувався нотаріально та укладався (підписувався) сторонами 20 жовтня 2017 року без повідомлення, у відсутність, без запрошення та без її відома як власника майна, тому вона не мала можливості отримати та ознайомитися із повним текстом (змістом) іпотечного договору та документами, які були підставою для його нотаріального посвідчення. Оспорювана довіреність від 23 жовтня 2012 року слугувала підставою для нотаріального посвідчення 20 жовтня 2017 року іпотечного договору, однак оформлюючи та підписуючи 23 жовтня 2012 року вказану довіреність, позивач не мала на меті та не уповноважувала ОСОБА_3 розпоряджатися належним їй нерухомим майном, а саме: житловим будинком АДРЕСА_1 та земельною ділянкою, на якій розташований і знаходиться зазначений будинок, площею 0,056 га, а термін дії довіреності від 23 жовтня 2012 року закінчився 23 жовтня 2017 року. Таким чином, позивач про обтяження майна, що належить їй на праві власності, іпотекою та наявність іпотечного договору дізналася випадково від свого представника. Ураховуючи обставини, що склалися, позивач пропустила строк позовної давності з поважних причин, що не залежали від її волі, тому строк звернення до суду із вказаними позовними вимогами підлягає поновленню.
Посилаючись на наведені вище обставини, ОСОБА_1 в особі свого представника - адвоката Горбового В.А. просила суд:
- поновити їй пропущений з поважних причин строк звернення до суду з позовною заявою про визнання недійсною довіреності, за якою ОСОБА_6 уповноважила ОСОБА_3 на представництво перед третіми особами від її імені щодо управління та розпоряджання всім її рухомим та нерухомим майном без права дарування строком на 5 (п`ять) років, що посвідчена та зареєстрована у реєстрі за № 5370 приватним нотаріусом КМНО Клітко В.В. 23 жовтня 2012 року;
- визнати недійсною довіреність, за якою ОСОБА_6 уповноважила ОСОБА_3 на представництво перед третіми особами від її імені щодо управління та розпоряджання всім її рухомим та нерухомим майном без права дарування строком на 5 (п`ять) років, що посвідчена та зареєстрована у реєстрі за № 5370 приватним нотаріусом КМНО Клітко В.В. 23 жовтня 2012 року;
- визнати недійсною довіреність, видану у порядку передоручення, за якою ОСОБА_3 , діючи від імені ОСОБА_1 , уповноважив ОСОБА_4 на представництво перед третіми особами від її імені щодо управління та розпоряджання всім її рухомим та нерухомим майном без права дарування, що посвідчена та зареєстрована у реєстрі за № 1477 приватним нотаріусом КМНО Дрозд Н.В. 2 грудня 2016 року;
- визнати недійсним та припинити іпотеку за іпотечним договором, який укладений, підписаний та нотаріально посвідчений 20 жовтня 2017 року між ОСОБА_2 , як іпотекодержателем з однієї сторони, та ОСОБА_7 , як іпотекодавцем та майновим поручителем ОСОБА_3 , підписаний представником за довіреністю ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Дрозд Н.В. 20 жовтня 2017 року за № 2040, за яким предметом іпотеки визначено житловий будинок АДРЕСА_1 ;
- зобов`язати приватного нотаріуса КМНО Дрозд Н.В. вилучити (скасувати) запис № 22943202 про державну реєстрацію заборони на нерухоме майно, припинити обтяження та вилучити запис № 22943757 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про обтяження іпотекою нерухомого майна, яке належить на праві власності ОСОБА_8 , а саме: житлового будинку АДРЕСА_1 , що були накладені, внесені та зареєстровані на підставі іпотечного договору від 20 жовтня 2017 року за № 2040.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 2 лютого 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довела ті обставини, на які вона посилалась як на підставу своїх вимог, а тому у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними іпотечного договору та правочинів, припинення іпотеки та вилучення (скасування) записів про державну реєстрацію, зобов`язання вчинити дії слід відмовити з огляду на їх необґрунтованість і недоведеність.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач через представника - адвоката Горбового В.А. звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів невідповідності висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неповного з`ясуванняобставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального та неправильного застосування норм матеріального права, та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції не врахував підстави пред`явленого позову, належним чином не оцінив наявні в матеріалах справи докази, зокрема щодо змісту, форми і порядку посвідчення оспорюваних довіреностей та іпотечного договору, невірно розтлумачив норми матеріального права, які підлягали застосуванню, не з'ясував характер правовідносин, що виникли між сторонами та правовий режим спірного нерухомого майна, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про відсутність передбачених законом підстав для задоволення позову.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Ненюк А.О. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
У своєму відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_3 просить апеляційну скаргу позивача задовольнити, вказуючи на безпідставність висновків суду першої інстанції та підтримуючи аргументи та вимоги апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з`явилися в судові засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзивів на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.Частиною другою статті 16 ЦК України визначено способи здійснення захисту цивільних прав та інтересів судом, одним із яких може бути визнання правочину недійсним.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).
З огляду на статтю 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) вказано, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 червня 2020 року в справі № 281/129/17 (провадження № 61-14661св19) зроблено висновок по застосуванню частини першої статті 203 ЦК України та вказано, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім, більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із цивільно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у цивільно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах.
Судом першої інстанції встановлено, що 23 жовтня 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Клітко В.В. посвідчено та зареєстровано у реєстрі за № 5370 довіреність ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_3 .
Зазначеною довіреністю позивач ОСОБА_6 уповноважила відповідача ОСОБА_3 представляти її інтереси перед третіми особами, зокрема, управляти та розпоряджатись без дарування всім її рухомим та нерухомим майном в цілому чи в будь-якій частині (продавати, міняти, здавати та брати оренду, позичку, заставляти, надавати в іпотеку, в тому числі виступати майновим поручителем, укладати договір конкретного користування, договір довічного утримання тощо), з чого б воно не складалося і де б воно не знаходилось.
Відповідно до частин першої, третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов`язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє.
Статтею 244 ЦК України передбачено, що представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, а правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 360/1742/18 (провадження № 61-16849св19).
За своєю правовою природою довіреністю є односторонній правочин, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника. Довіреність свідчить про надання представнику від імені довірителя відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа.
Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19).
Згідно частини першої статті 245 ЦК України форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказала, що вищевказана довіреність підлягає визнанню недійсною, оскільки при її оформленні були порушені вимоги законодавства передбачені для її форми та змісту, а саме: в тексті довіреності відсутній реєстраційний номер облікової картки платника податків (довірителя); в тексті довіреності, виданої на вчинення правочинів, щодо розпорядження майном не вказано по-батькові (довірителя) ОСОБА_1 , а також не зазначено місце складання (підписання) довіреності, що вказується за адресою робочого місця нотаріуса; в тексті довіреності відсутній опис майна достатній для його ідентифікації (повна назва, призначення, адреса, площа та інші), на яке поширюються повноваження представника щодо управління та розпорядження останнім; при підготовці та оформленні документа на комп`ютері нотаріусом використано шрифт розміром 9 друкарських пунктів, що призвело до поганої читабельності тексту довіреності, неправильного розуміння її змісту, зокрема обставин, що мають істотне значення для вчинення довіреності; довіреність видана та посвідчена без отримання письмової нотаріальної згоди її чоловіка - ОСОБА_5 , як співвласника спільного майна подружжя; при підписанні вказаної довіреності не було її вільного волевиявлення на те, щоб довірити ОСОБА_3 від її імені передати в іпотеку власний житловий будинок та земельну ділянку, на якій він розташований.
Таким чином, позивач стверджувала, що текст (зміст) цієї довіреності суперечить вимогам законодавства та обговореним сторонами у попередній домовленості (договорі) обставинам, які мають істотне значення для здійснення представництва за домовленістю, та для реального настання правових наслідків, що обумовлені попередньою усною домовленістю (договором) між довірителем та уповноваженим представником. Так як між позивачем та відповідачем ОСОБА_3 не було укладено у письмовій формі договору, на виконання якого видана дана довіреність, позивач вважала, що сторонами не було досягнуто згоди з усіх істотних умов за попередньою домовленістю, а також, що зміст довіреності не відповідає умовам попередньої домовленості між сторонами, що тягне за собою недійсність довіреності (правочину), адже: зміст правочину суперечить ЦК України (статтям 203, 209, 215 ЦК України), іншим актам цивільного законодавства (частина перша статті 203 ЦК України); волевиявлення учасника правочину не відповідає його внутрішній волі, так як із тексту (змісту) довіреності важко зрозуміти якого саме майна стосуються повноваження представника, за відсутності його опису (частина третя статті 203 ЦК України); правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що умовлені ним - позивач не мала на меті передати в іпотеку належне їй на праві власності нерухоме майно (частина п`ята статті 203 ЦК України).
Так, у приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
Аналіз статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20), яка оприлюднена в Єдиному державному реєстрі судових рішень 13 липня 2021 року, вказано, що «слід звернути увагу на вимогу частини першої статті 203 ЦК України, за якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Отже, звертає на себе увагу те, що тут йдеться, по-перше, про зміст правочину, а не про його форму та порядок посвідчення; по-друге, про невідповідність змісту не законам, а саме актам цивільного законодавства. При цьому вивчення змісту спірного заповіту та текстів судових рішень не дали жодних доводів для визначення актів цивільного законодавства, яким би суперечив зміст заповіту. Посилання на вимоги статті 13-1 Закону України «Про нотаріат», пункту 2 глави 1 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусом України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, є недоречним виходячи з такого. По-перше, наведені нормативно-правові акти не є актами цивільного законодавства у розумінні статті 4, частини першої статті 203 ЦК України. По-друге, недотримання і порушення правових норм, що в них містяться, не може нести будь-яких негативних наслідків для особи, яка такого порушення не вчиняла, оскільки таке застосування норм права було б порушенням принципу розумності, добросовісності та справедливості (стаття 3 ЦК України). Порушення норм про необхідність додержуватися нотаріусом свого нотаріального округу може тягти відповідальність нотаріуса, передбачену законом, але не тягне нікчемність заповіту, посвідченого з таким порушенням. Адже правове регулювання порядку посвідчення нотаріусом правочинів лежить поза сферою ЦК України і не є матеріальним правом. Законодавство про нотаріат і нотаріальну діяльність не може чинити негативний вплив на матеріальне право - встановлювати підстави нікчемності правочину, якщо саме таких підстав для його нікчемності матеріальне право не містить».
Оскільки Закон України «Про нотаріат», Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, та Правила ведення нотаріального діловодства, затверджені наказом Міністерства юстиції України 22 грудня 2010 року № 3253/5 не є актами цивільного законодавства у розумінні статті 4, частини першої статті 203 ЦК України, а тому в них не можуть міститися вимоги до змісту правочину.
За таких обставин підстав для визнання недійсним довіреності від 23 жовтня 2012 року за реєстровим № 5370 у зв`язку з невідповідністю її змісту та форми нормам вказаних Закону, Порядку і Правил немає, незважаючи на те, що суд першої інстанції в повній мірі перевірив доводи позовної заяви в цій частині на предмет їх обґрунтованості.
Посилання ОСОБА_1 на те, що на момент видачі довіреності вона не була власником майна, яке в подальшому було передано у іпотеку не відповідають дійсності, оскільки з матеріалів справи вбачається, що на момент видачі довіреності ОСОБА_7 вона вже була власником земельної ділянки АДРЕСА_2 , площею 0,0560 га та садового будинку АДРЕСА_2 на підставі ухвали Голосіївського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2002 року про затвердження мирової угоди щодо розподілу спадкового майна.
В частині доводів позивача про відсутність згоди її чоловіка - ОСОБА_3 як співвласника спільного майна подружжя на вчинення оспорюваної довіреності суд першої інстанції правильно вказав, що вищевказана земельна ділянка і садовий будинок набуті ОСОБА_1 на підставі мирової угоди про розподіл спадкового майна після смерті батька від 15 жовтня 2002 року, затвердженої в судовому порядку, тому в силу вимог пункту 2 частини першої статті 57 СК України є особистою приватною власністю позивача та будь-яка згода іншого з подружжя на укладення правочину щодо володіння, користування та розпорядження зазначеним майном не потрібна.
Аналогічна норма містилась й в частині першій статті 24 Кодексу про шлюб та сім`ю УРСР в редакції, що діяла до 1 січня 2004 року, якою було передбачено, що майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.
Крім того, як правильно вказав суд першої інстанції, довіреність це правочин щодо представництва, а не щодо розпорядження майном, відтак нотаріальну згода іншого подружжя необхідна не при посвідченні довіреності в нотаріальному порядку, а при посвідченні договору щодо розпорядження майном, наприклад, договору купівлі-продажу, міни, іпотеки, тощо.
За загальним правилом коли посвідчується довіреність на розпорядження конкретно визначеним майном, то в довіреності зазначається повна адреса об`єкту нерухомого майна, реєстраційний номер тощо, проте, актами цивільного законодавства не заборонено громадянам видавати довіреності, як і складати заповіти, щодо всього їх майна, в тому числі нерухомого і рухомого, де б воно не було і з чого б воно не складалося, не конкретизуючи перелік всього нерухомого та рухомого майна, бо Цивільний кодекс України дає чітке поняття, що таке майно, в тому числі нерухомі та рухомі речі (Глава 13 ЦК України).
Також колегія суддів відхиляє аргументи представника позивача про те, що оспорювана довіреність не відповідала дійсному волевиявленню ОСОБА_1 , оскільки позивач вказану довіреність засвідчила власним підписом, що не заперечувалось під час розгляду справи, а приватним нотаріусом КМНО Клітко В.В. було роз`яснено позивачу зміст статей 237, 240, 244 ЦК України, статей 60, 65 СК України.
Виходячи з положень статті 237 ЦК України суд обґрунтовано вважав, що довіреність як документ, за яким здійснюється представництво, яке ґрунтується на договорі є правочином, оскільки в даному випадку присутня обов`язкова ознака правочину, встановлена частиною першою статті 202 ЦК України, а саме дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Судом також встановлено, що наданим у статті 249 ЦК України правом, позивач не скористалась, оспорювана довіреність останньою не відкликалась та не скасовувалась у встановленому порядку, до приватного нотаріуса позивач протягом п`яти років її чинності не зверталась.
Враховуючи викладене, правильним є висновок суду першої інстанції про відсутність передбачених законом підстав для визнання оспорюваної довіреності недійсною, оскільки вказана довіреність від 23 жовтня 2012 року, що видана від імені ОСОБА_1 , якою вона уповноважила ОСОБА_3 на представництво її інтересів перед третіми особами щодо управління та розпоряджання всім її рухомим та нерухомим майном без права дарування строком на 5 (п`ять) років, що нотаріально посвідчена та зареєстрована у реєстрі за № 5370, відповідає вимогам статті 203 ЦК України.
Як вбачається з матеріалів справи, 2 грудня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дрозд Н.В. було посвідчено довіреність в порядку передоручення за реєстровим № 1477, за якою ОСОБА_3 , діючи від імені ОСОБА_1 , на підставі довіреності, посвідченої 23 жовтня 2012 року приватним нотаріусом КМНО Клітко В.В. за реєстровим № 5370, уповноважив ОСОБА_4 розпоряджатися без права дарування всім майном, в тому числі рухомим та нерухомим, в цілому чи в будь-якій частці (продавати, міняти, здавати та брати в оренду, позичку, заставляти, надавати в іпотеку, в тому числі виступати майновим поручителем, укладати договір конкретного користування, договір довічного утримання тощо), з чого б воно не складалось і де б воно не знаходилось.
Позивач в обґрунтування своїх вимог про визнання вказаної довіреності недійсною посилалась на те, що довіреність у порядку передоручення була видана її уповноваженим представником - ОСОБА_5 третій особі ОСОБА_4 для оформлення майнового поручительства за своїм грошовим зобов`язанням, в чому вбачається беззаперечна наявність власного інтересу. Відтак, за основним дорученням (довіреністю) уповноважений представник не мав права вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах. Дії представника, щодо видачі довіреності в порядку передоручення від 2 грудня 2016 року за № 1477 на ім`я ОСОБА_4 та передачі в іпотеку належного їй на праві власності нерухомого майна позивачем та її чоловіком не схвалені та не відповідають їх внутрішньому волевиявленню. Більш того, є підстави вважати, що видача ОСОБА_3 довіреності ОСОБА_4 у порядку передоручення з подальшим укладенням останнім від імені ОСОБА_1 іпотечного договору є результатом зловмисної домовленості, наслідком якої є вчинення правочину, а саме іпотечного договору, що згідно з частиною першою статті 232 ЦК України визнається судом недійсним. Враховуючи, що ОСОБА_3 , діючи від свого імені, зобов`язався розпорядитися майном, яке йому не належить, у власних інтересах і на свій розсуд, позивач вважає таке положення договору прямим доказом наявності умислу щодо вчинення в подальшому її представником правочину (довіреності у порядку передоручення) від імені позивача, з метою приховання тих юридичних наслідків, настання яких він дійсно прагнув. Відповідно до пункту 6 договору позики ОСОБА_3 неправомірно (не будучи наділеним відповідними повноваженнями) зобов`язувався передати в іпотеку, для забезпечення свого власного грошового зобов`язання майно, що належить на праві власності ОСОБА_8 , діючи від її імені у власних інтересах, що призвело до порушення законних прав та інтересів позивача шляхом неправомірного обтяження іпотекою її майна. Також, при вчиненні довіреності в порядку передоручення нотаріус роз`яснює положення статті 240 ЦК України, якою встановлено, що представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передано відповідні повноваження (замісника). Проте, позивач стверджує, що ОСОБА_3 не повідомляв її про передачу повноважень ОСОБА_4 , чого вимагає вищезазначена норма закону.
Однак, зазначені твердження позивача не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду справи з огляду на наступне.
Перш за все колегія суддів звертає увагу, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах.
Закон України «Про нотаріат», Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України та Правила ведення нотаріального діловодства не є актами цивільного законодавства у розумінні статті 4, частини першої статті 203 ЦК України, а тому в них не можуть міститися вимоги до змісту правочину.
Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 219/11149/18 (провадження № 61-12723св21) та від 4 травня 2022 року у справі № 447/142/18 (провадження № 61-6341св21).
Зважаючи на це, колегія суддів дійшла висновку, що відсутні підстави для визнання недійсною оспорюваної довіреності від 2 грудня 2016 року за реєстровим № 1477 з мотивів її невідповідності форми, а також порушення порядку нотаріального посвідчення.
Згідно із частиною першою статті 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.
Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом (частина третя статті 238 ЦК України).
Повноваження представника фізичної особи може здійснюватися за довіреністю, якою є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.
За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов`язана діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, що встановлено статтею 239 ЦК України.
Статтею 241 ЦК України також встановлено, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину.
За змістом частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.
Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.
За змістом зазначеної правової норми необхідними ознаками правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою є: 1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і другої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень.
Для задоволення позовних вимог за статтею 232 ЦК України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Таким чином, має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину.
Під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої, проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, яку представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен утілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним.
Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя, та бажав (або свідомо допускав) настання негативних наслідків для довірителя. При цьому не має значення, від кого виходила ініціатива здійснити змову, - від представника чи від другої сторони правочину. Головне, що характеризує цей правочин, - наявність усвідомленості і волі другої сторони правочину та представника на вчинення дій усупереч інтересам особи, яку він представляє.
Кваліфікація правочину, як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, зумовлює встановлення, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.
Критерій «зловмисності» не залежить від того, чи був направлений умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розходження волі довірителя та волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя.
Зазначене відповідає правовим висновкам, висловленим Верховним Судом у постановах від 19 листопада 2021 року у справі № 383/302/20, від 07 серпня 2019 року у справі № 753/7290/17, від 05 серпня 2020 року у справі № 638/2324/14-ц та від 04 листопада 2020 року у справі № 370/2309/18.
Як свідчать матеріали справи, 20 жовтня 2017 року приватним нотаріусом КМНО Дрозд Н.В., посвідчено іпотечний договір за реєстровим № 2040, укладений між відповідачем ОСОБА_2 , як іпотекодержателем, та відповідачем ОСОБА_4 як представником іпотекодавця ОСОБА_1 , який діяв на підставі посвідченої 2 грудня 2016 року приватним нотаріусом КМНО Дрозд Н.В. довіреності за реєстровим № 1477. Предметом іпотеки за вказаним іпотечним договором сторони визначили - житловий будинок АДРЕСА_1 , який на праві власності належить ОСОБА_1 .
Судом було встановлено, що спірний садовий будинок, який є предметом іпотеки за вказаним договором, належать іпотекодавцю ОСОБА_8 на праві особистої приватної власністю, оскільки набутий в порядку спадкування, а тому з огляду на вимоги законодавства згода подружжя для розпорядження зазначеним нерухомим майном при визначенні порядку посвідчення довіреності в порядку передоручення не є обов`язковою.
Твердження сторони позивача про те, що довіреність в порядку передоручення була видана первісним представником для оформлення майнового поручительства за його грошовими зобов`язання, тобто у власних інтересах ОСОБА_3 , а також з перевищенням наданих йому повноважень, не знайшли свого підтвердження у ході судового розгляду справи.
Так, представник позивача вказував, що довіреність в порядку передоручення від 2 грудня 2016 року видана для вчинення конкретного правочину - договору забезпечення зобов`язань майнового поручителя, зокрема грошових зобов`язань за договором позики грошових коштів, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та відповідно іпотечного договору, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 , від імені та інтересах якої діяв ОСОБА_4 .
Як вбачається зі змісту довіреності від 2 грудня 2016 року, вона була видана в порядку передоручення за довіреністю від 23 жовтня 2012 року.
За довіреністю від 2 грудня 2016 року було передано всі повноваження, надані позивачем ОСОБА_3 за основною довіреністю від 23 жовтня 2012 року.
При цьому в довіреності від 2 грудня 2016 року відсутні будь-які дані, які б свідчили про те, що вона видавалась саме з метою вчинення правочину з майнового поручительства за грошовими зобов`язаннями ОСОБА_3 перед ОСОБА_2 .
Лише 30 березня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір позики грошових коштів, згідно з умовами якого позикодавець передав у власність позичальника грошові кошти в сумі 2 133 000,00 грн, що складає еквівалент 79 000,00 доларів США, а позичальник, зокрема, з метою забезпечення виконання своїх зобов`язань за даним договором приймає на себе обов`язок в строк до 20 листопада 2017 року передати позикодавцю в іпотеку об`єкт нерухомості, а саме: будинок АДРЕСА_1 .
Аналіз правовідносин та правочинів, укладених в їх результаті свідчить про відсутність будь-яких доказів того, що довіреність ОСОБА_3 в порядку передоручення на ім`я ОСОБА_4 видавалася 2 грудня 2016 року лише з метою оформлення майнового поручительства за грошовими зобов`язаннями ОСОБА_3 , тобто у власних інтересах останнього.
Водночас на час видачі довіреності 2 грудня 2016 року у ОСОБА_3 не було жодних грошових зобов`язань перед ОСОБА_2 , оскільки договір позики грошових коштів між ними укладено тільки 30 березня 2017 року, тобто після того, як було посвідчено оспорювану довіреність.
Отже, видача довіреності в порядку передоручення від 2 грудня 2016 року значно передує в часі правовідносинам з виникнення грошових зобов`язань у ОСОБА_3 перед ОСОБА_2 та забезпечення таких грошових зобов`язань іпотекою нерухомого майна, що належить позивачу.
За таких обставин, суд першої інстанції обґрунтовано відхилив твердження позивача про те, що довіреність в порядку передоручення видана умисно з метою вчинення правочину в інтересах повіреного ОСОБА_3 , а саме забезпечення його грошових зобов`язань, як такі, що не ґрунтується на матеріалах справи, адже на момент видачі вказаної довіреності у ОСОБА_3 не існувало грошових зобов`язань, на які посилається сторона позивача.
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Вищезазначені процесуальні норми передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.
Отже, доведеність факту вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, полягає у тому, що такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що третя особа - контрагент за договором, діяв за домовленістю із представником сторони оспорюваного правочину, внаслідок такої домовленості оспорюваний договір укладено на таких умовах, які не відповідають волі довірителя; умови договору, укладеного представником, очевидно, є невигідними для довірителя, а вигоду отримує тільки сторона - контрагент.
Суд встановив, що довіреністю від 23 жовтня 2012 року ОСОБА_6 уповноважила ОСОБА_3 представляти її інтереси з усіма необхідними повноваженнями, з усіх без винятку питань, що стосуватимуться управління та розпорядження будь-яким належним їй нерухомим та рухомим майном, в тому числі щодо передачі його в іпотеку (заставу). Вказані повноваження ОСОБА_3 перейшли до ОСОБА_4 на підставі довіреності в порядку передоручення від 2 грудня 2016 року.
Вказані довіреності на момент укладання іпотечного договору садового будинку та земельної ділянки, на які він розташований, від 20 жовтня 2017 року були дійсними та не були припиненими.
З огляду на викладене, суд першої інстанції, встановивши, що позивачем було добровільно видано довіреність, якою вона уповноважила ОСОБА_3 на розпорядження будь-яким належним їй нерухомим майном, при цьому, видаючи довіреність ОСОБА_4 , він діяв не в особистих інтересах, а в інтересах позивача, а також враховуючи, що нею не доведено зловмисної домовленості між відповідачами, дійшов цілком законного висновку, що ОСОБА_1 не доведено обставини, на які вона посилалась як на підставу своїх позовних вимог, а тому позовні вимоги у частині визнання довіреності від 2 грудня 2016 року недійсною не підлягають задоволенню.
Крім того, позивач не довела, що оспорювані нею довіреність від 2 грудня 2016 року та іпотечний договір від 20 жовтня 2017 року укладені представниками на невигідних для неї умовах і такі правочини суперечить її інтересам з огляду на зміст вказаних договорів та ту обставину, що повірений ОСОБА_3 є її близькою людиною, а саме сином.
Видаючи первину довіреність, позивач мала усвідомлювати, що наділила ОСОБА_3 правом, зокрема, передачі нерухомого майна в іпотеку будь-якій особі на умовах, визначених повіреним на власний розсуд, тому доводи апеляційної скарги про те, що позивач не знала, що було вчинено відповідні правочини з обтяження садового будинку та що з нею не погоджувались умови іпотеки такого майна є безпідставними.
Також позивач не надала належних і достатніх доказів про те, що в даному випадку має місце умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, розходження волі довірителя та волевиявленням представника при укладенні оспорюваних договорів саме на час їх укладення.
Колегія суддів відзначає те, що укладення іпотечного договору щодо нерухомого майна, в ситуації коли від імені іпотекодавця діяв її син, який передоручив відповідні повноваження третій особі, а іпотекодержателем - кредитор сина іпотекодавця, саме по собі не свідчить, що мала місце зловмисна домовленість представників між собою та із іншими стороною - іпотекодержателем.
Схожі висновки містяться і в у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 554/10202/13-ц (провадження № 61-30808св18) та від 24 лютого 2022 року у справі № 161/20878/19 (провадження № 61-11856св21).
Встановивши, що позивачем не доведено підстав, передбачених статтею 232 ЦК України, для визнання довіреностей недійсними, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позовних вимог, оскільки за змістом оспорюваних довіреностей повірені мали право на укладення договорів іпотеки нерухомого майна, що належало позивачу.
Матеріали справи не містять доказів про те, що був умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості з третьою особою, внаслідок такої домовленості оспорювані договори укладені на таких умовах, які не відповідають волі довірителя, умови договору, укладеного представником, очевидно, є невигідними для довірителя, а також існує причинний зв`язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 також вказала, що іпотечний договір за реєстровим № 2040, за яким ОСОБА_4 , діючи від імені ОСОБА_1 , на підставі довіреності в порядку передоручення за реєстровим № 1477, передав в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1055969480363, слід визнати недійсним, а іпотеку припиненою, з огляду на те, що при його оформленні приватним нотаріусом були порушені вимоги законодавства передбачені для її оформлення, а саме: предметом іпотеки визначено майно, яке не може бути відчужене - відсутня державна реєстрація земельної ділянки, на якій знаходиться нерухоме майно; у договорі не зазначені усі істотні умови, а саме: повні прізвище, ім`я та по-батькові іпотекодавця - громадянина України, повний опис предмета іпотеки, достатній ідентифікації та/або його реєстраційні дані, у тому числі кадастровий номер, цільове призначення земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок, кадастровий номер зазначено невірно; у тексті договору не зазначено посилання на видачу заставної або її відсутність; договір (правочин) вчинено представником позивача з перевищенням повноважень, що передбачені у тексті довіреності, так як у довіреності не було (зазначено достатній для ідентифікації опис майна, яким представник мав право управляти та розпоряджатися від імені позивача; позивачем не схвалено дії представника, що вчинені з перевищенням повноважень - підписання та укладення іпотечного договору та обтяження нерухомого майна іпотекою; зміст договору не відповідає волевиявленню учасника правочину - чоловіка позивача (іншого співвласника майна та другого з подружжя), так як відсутня його письмова нотаріальна згода; іпотечний договір містить низку порушень істотних умов у розумінні статті 18 Закону України «Про іпотеку».
Вищевказаним обставинам суд першої інстанції дав належну правову оцінку та обґрунтовано виходив з того, що такі посилання позову є недоведеними ураховуючи таке.
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
За змістом частин першої, третьої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи; правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.
Згідно з частиною першою статті 576 ЦК України предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.
Відповідно до частини третьої статті 583 ЦК України заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.
Як вбачається зі змісту іпотечного договору, у ньому зазначені усі істотні умови, необхідні для укладення такого виду правочину, а саме: прізвища, ім`я та по-батькові: ОСОБА_6 , громадянка України, але виїхала на постійне місце проживання до Німеччини, (відмітка в паспорті про взяття на облік Генконсульстві України в Мюнхені 11 липня 1995 року), тому в її паспорті громадянки України для виїзду закордон, як і в картці платника податків немає по-батькові, а зазначено тільки прізвище та ім`я.
Опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації та/або його реєстраційні дані, у тому числі кадастровий номер і площа земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок.
Так, іпотечний договір від 20 жовтня 2017 року укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_9 через представника ОСОБА_4 та посвідчений приватним нотаріусом Дрозд Н.В. з метою забезпечення вимог ОСОБА_2 , що виникають з договору позики грошових коштів від 30 березня 2017 року укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Згідно з пунктом 1.2 іпотечного договору предметом іпотеки є нерухоме майно, а саме: житловий будинок АДРЕСА_1 , реєстраційний номер нерухомого майна: 1055969480363.
Абзацом 2 пункту 1.2 іпотечного договору визначено, що вказаний житловий будинок загальної площею 51,3 кв. м, житловою площею 19,4 кв. м, знаходиться на земельній ділянці площею 0,056 га кадастровий номер 8000000000:90:648:0007.
Пунктом 1.3. іпотечного договору визначено, що житловий будинок, що зазначений як предмет іпотеки належить ОСОБА_10 на підставі мирової угоди від 15 жовтня 2002 року та ухвали Голосіївського районного суду м. Києва від від 15 жовтня 2002 року. Право власності на предмет іпотеки зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 11 жовтня 2016 року, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 79903885 від 8 лютого 2017 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1055969480363.
У частині першій статті 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що нерухоме майно (нерухомість) - земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці і невід`ємно пов`язані з нею, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення; іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку» предметом іпотеки можуть бути один або декілька об`єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об`єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.
Предметом іпотеки також може бути об`єкт незавершеного будівництва, майнові права на нього, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником такого майна на час укладення іпотечного договору.
Частина об`єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об`єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості.
Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що предмет іпотеки - житловий будинок АДРЕСА_1 належить іпотекодавцю на праві власності і зареєстрований у встановленому порядку як окремий об`єкт права власності (пункти 1.2, 1.3 іпотечного договору); може бути відчужене іпотекодавцем (пункт 1.4 іпотечного договору).
Таким чином, встановивши, що спірне нерухоме майно, а саме: житловий (садовий) будинок був зареєстрований за позивачем на праві власності на підставі відповідного судового рішення про затвердження мирової угоди, суд правильно вважав, що його передача в іпотеку в повній мірі відповідає вимогам статті 5 Закону України «Про іпотеку», а твердження позивача, що іпотечний договір є неправомірним не ґрунтуються на вимог чинного законодавства.
За приписами статті 18 Закону України «Про іпотеку» іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Іпотечний договір повинен містити такі істотні умови: 1) для іпотекодавця та іпотекодержателя - юридичних осіб відомості про: для резидентів - найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб - підприємців; для нерезидентів - найменування, місцезнаходження та державу, де зареєстровано особу; для іпотекодавця та іпотекодержателя - фізичних осіб відомості про: для громадян України - прізвище, ім`я, по батькові, місце проживання із зазначенням адреси та індивідуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів; для іноземців, осіб без громадянства - прізвище, ім`я, по батькові (за наявності), адресу постійного місця проживання за межами України; 2) зміст та розмір основного зобов`язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов`язання; 3) опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані, у тому числі кадастровий номер. У разі іпотеки земельної ділянки має зазначатися її цільове призначення; 4) посилання на видачу заставної або її відсутність. У разі відсутності в іпотечному договорі однієї з вказаних вище істотних умов він може бути визнаний недійсним на підставі рішення суду.
Як видно зі змісту іпотечного договору від 20 жовтня 2017 року, у ньому зазначено прізвище та ім`я, місце проживання та реєстраційний номер облікової картки платника податків іпотекодержателя, а відсутність по-батькові іпотекодавця в іпотечному договорі обґрунтовано тим, що паспортний документ та довіреність подана на підтвердження повноважень представника іпотекодавця не містять у собі по-батькові особи іпотекодавця.
Разом з тим, ані договір позивача з адвокатом, ні довіреність видана ОСОБА_9 , посвідчена консулом Генерального консульства України в Мюнхені не містять по-батькові ОСОБА_11 , що у свою чергу може свідчити, що паспортний документ останньої взагалі не містить по-батькові.
Предметом іпотечного договору є нерухоме майно, а саме: житловий будинок АДРЕСА_1 , реєстраційний номер нерухомого майна: 1055969480363. Вказаний житловий будинок загальною площею 51,3 кв. м, житловою площею 19,4 кв. м, знаходиться на земельній ділянці площею 0,056 га, кадастровий номер 8000000000:90:648:0007.
Отже, іпотечний договір містить повний опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації та/або його реєстраційні дані, у тому числі кадастровий номер земельної ділянки.
Посилання позивача на те, що кадастровий номер 8000000000:90:648:0007 не відповідає кадастровому номеру жодної земельної ділянки, правильно оцінено судом з правомірною критичністю з огляду на те, що довідка про результати пошуку на Публічній кадастровій карті (додаток № 11) не може бути прийнята як належний та допустимий доказ, адже не є офіційним правовстановлюючим документом та не містить достовірної інформації, на що і вказує напис, який міститься у цій довідці, про те, що Державною службою України з питань геодезії, картографії та кадастру здійснюються заходи із виправлення помилок.
Доводи позивача про відсутність в іпотечному договорі посилання на видачу заставної або її відсутність також не заслуговують на увагу суду, адже згідно з пунктом 1.9 іпотечного договору випуск (оформлення) заставної за цим договором не здійснюється.
Виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що іпотечний договір від 20 жовтня 2017 року відповідає вимогам статті 18 Закону України «Про іпотеку» та містить всі необхідні істотні умови, а посилання позивача на порушення вимог статей 377, 638 ЦК України та статті 120 ЗК України при його укладенні і посвідченні є необґрунтованими.
В оцінці доводів апеляційної скарги щодо вчинення іпотечного договору представниками позивача з перевищенням повноважень колегія відзначає, що згідно з довіреністю, виданою позивачем ОСОБА_3 23 жовтня 2012 року, повноваження за якою в подальшому були передоручені ОСОБА_4 (довіреність від 2 грудня 2016 року), які на момент вчинення іпотечного договору були чинними, ОСОБА_6 уповноважила ОСОБА_3 бути її представником управляти та розпоряджатися без права дарування всім її майном, у тому числі рухомим і нерухомим в цілому чи в будь-якій частині (продавати, міняти, здавати та брати в оренду, позичку, заставу, надавати в іпотеку, в тому числі виступати майновим поручителем, укладати договір конкретного користування, договір довічного утримання тощо), з чого б воно не складалося і де б воно не перебувало.
Вказані обставини свідчать, що як ОСОБА_3 , так і ОСОБА_4 не перевищили своїх повноважень за вказаними вище довіреностями, адже видаючи 23 жовтня 2012 року довіреність на управління усім своїм майном з правом передачі його в іпотеку, позивач усвідомлювала правову природу такого правочину та можливі наслідки для неї, а за таких обставин такі дії представника за дорученням не потребують схвалення у відповідності до вимог статті 241 ЦК України.
Суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про те, що спірний іпотечний договір відповідає вказаним вище вимогам закону, а отже відсутні підстави для припинення іпотеки.
Доводи апеляційної скарги про те, що іпотечний договір не відповідає волевиявленню іншого співвласника майна (другого з подружжя) вже були предметом судового дослідження та не знайшли свого підтвердження у зв`язку з тим, що нерухоме майно, що є предметом іпотеки є особистою приватною власністю ОСОБА_1 , а тому згода її чоловіка ОСОБА_3 на будь-які правочини щодо володіння, користування та розпорядження вказаним майном не потрібна.
У позовних вимогах позивач також просила зобов`язати приватного нотаріуса КМНО Дрозд Н.В. вилучити (скасувати) запис № 22943202 про державну реєстрацію заборони на нерухоме майно, припинити обтяження та вилучити запис № 22943757 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про обтяження іпотекою нерухомого майна, яке належить на праві власності ОСОБА_8 , а саме: житлового будинку АДРЕСА_1 , що були накладені, внесені та зареєстровані на підставі іпотечного договору від 20 жовтня 2017 року за № 2040.
Відповідно до частини першої статті 593 ЦК України право застави припиняється у разі: 1) припинення зобов`язання, забезпеченого заставою; 2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави; 3) реалізації предмета застави; 4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави. Право застави припиняється також в інших випадках, встановлених законом.
Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 Закону України «Про іпотеку», відповідно до частини першої якої іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом.
Тобто припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені Законом України «Про іпотеку».
Пунктом 1.1 іпотечного договору визначено, що цей договір укладений з метою забезпечення вимог ОСОБА_2 , що випливають з договору позики грошових коштів від 30 березня 2017 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , за умовами якого останній зобов`язаний в порядку, передбаченому договором позики, повернути ОСОБА_2 не пізніше 1 грудня 2018 року, суму позики у розмірі 2 133 000,00 грн.
Оскільки позовні вимоги про визнання недійсним іпотечного договору, який був укладений 20 жовтня 2017 року з метою забезпечення вимог кредитора, що випливають з договору позики грошових коштів від 30 березня 2017 року, за яким боржником є ОСОБА_3 , не підлягають задоволенню, а в розпорядженні суду немає доказів повного виконання зобов`язань щодо повернення суми позики, то відсутні правові підстави для застосування положень частини першої статті 593 ЦК України та частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» і як наслідок задоволення вимог ОСОБА_1 про зобов`язання нотаріуса до вчинення певних дій щодо предмети іпотеки та зняття відповідних обтяжень.
Таким чином доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що судом при ухваленні оскаржуваного судового рішення порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови більш ніж достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги сторони позивача.
За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат у вигляді сплаченого позивачем судового збору відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
п о с т а н о в и в:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Дарницького районного суду міста Києва від 2 лютого 2021 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Головуючий Н.В. Ігнатченко
Судді: С.А. Голуб
Д.О. Таргоній
