Постанова
Іменем України
8 лютого 2022 року
м. Київ
Справа № 209/3085/20
Провадження № 14-182цс21
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до ОСОБА_2 (далі - відповідач) про поділ спільної сумісної власності подружжя на неподільну річ
за касаційною скаргою позивачки на постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 липня 2021 року,прийняту колегією суддів у складі Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Пищиди М. М.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
(1) Вступ
1. Сторони спору певний час перебували у зареєстрованому шлюбі. Позивачка ініціювала його розірвання та звернулася з позовом до відповідача про поділ набутого ними під час шлюбу автомобіля. Оскільки об`єктом поділу є неподільна річ, просила, зокрема, визнати право власності на автомобіль за відповідачем, за яким він зареєстрований, а їй сплатити грошову компенсацію замість її частки у праві спільної сумісної власності на цю річ.
2. Суд першої інстанції позов задовольнив: визнав автомобіль спільним майном подружжя; припинив їхнє право спільної сумісної власності на цей об`єкт і виділив його у власність відповідача; стягнув з останнього на користь позивачки грошову компенсацію у розмірі 1/2 ринкової вартості автомобіля.
3. Апеляційний суд у межах предмета оскарження відмовив у задоволенні позову в частині вимог про припинення права спільної сумісної власності подружжя на автомобіль, виділення його відповідачеві у власність і стягнення з нього на користь позивачки грошової компенсації. Вважав, що поділ автомобіля є неможливим без згоди відповідача на викуп у позивачки її частки у спільному майні подружжя та без внесення ним на депозитний рахунок суду відповідної суми.
4. Позивачка подала касаційну скаргу через те, що апеляційний суд не врахував висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду про можливість стягнення з відповідача компенсації за частку позивача у праві спільної сумісної власності на неподільну річ без внесення відповідачем відповідної суми на депозитний рахунок суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження і передав справу для продовження розгляду до Великої Палати. Вважав за необхідне відступити від давнішого висновку Верховного Суду України, за змістом якого, коли позивач (один із подружжя) просить стягнути з відповідача (іншого із подружжя) компенсацію за належну позивачеві у праві спільної сумісної власності частку, останній погоджується на отримання цієї компенсації, а відповідач має внести відповідну суму на депозитний рахунок суду.
5. Велика Палата Верховного Суду мала, зокрема, відповісти на питання про те, чи має відповідач внести на депозитний рахунок суду суму компенсації, яку з нього хоче стягнути позивачка за належну їй частку у праві спільної сумісної власності подружжя на неподільну річ. Вирішила, що не має.
(2) Короткий зміст позовної заяви
6. 26 жовтня 2020 року позивачка звернулася до суду з позовом до відповідача, у якому просила:
6.1. Визнати спільним майном подружжя автомобіль марки «Toyota Venza» (рік випуску - 2011, колір - чорний, тип - загальний легковий універсал - В, об`єм двигуна - 2700 м куб., номер шасі (кузова) - НОМЕР_1 , номерний знак - НОМЕР_2 ; далі - автомобіль), зареєстрований за відповідачем відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 .
6.2. Припинити право спільної сумісної власності подружжя на автомобіль.
6.3. Визнати за відповідачем право власності на автомобіль.
6.4. Стягнути з відповідача на користь позивачки грошову компенсацію за її частку у праві спільної сумісної власності на майно подружжя - 1/2 ринкової вартості автомобіля у сумі 292 231,50 грн, а також стягнути 3 342,71 грн судових витрат.
7. Мотивувала позов так:
7.1. Із 23 липня 2005 року позивачка перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі. З жовтня 2019 року сторони припинили спільне проживання. Позивачка ініціювала у суді розірвання шлюбу. Разом із нею залишилися проживати двоє неповнолітніх дітей.
7.2. За час перебування у шлюбі за спільні кошти подружжя придбало автомобіль, вартість якого до звернення до суду складала 584 463,00 грн. Цю вартість підтверджує звіт про незалежну оцінку ринкової вартості транспортного засобу, складений Товарною біржею «Правобережна товарна біржа». Домовленості про укладення договору про поділ спільної сумісної власності подружжя не досягло.
7.3. На підставі частин першої та другої статті 71 Сімейного кодексу України (далі - СК України) суд має присудити неподільну річ відповідачеві, а позивачці на підставі частини другої статті 364 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) - грошову компенсацію вартості її частки у праві спільної сумісної власності на це майно.
(3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
8. 22 березня 2021 року Дніпровський районний суд м. Дніпродзержинська ухвалив рішення, згідно з яким «позов про розподіл спільного майна подружжя» задовольнив: визнав спільним майном подружжя автомобіль; припинив право спільної сумісної власності подружжя на автомобіль і виділив його у власність відповідачеві; стягнув з останнього на користь позивачки 292 231,50 грн грошової компенсації у розмірі 1/2 ринкової вартості автомобіля та 3 342,71 грн судового збору. Мотивував рішення так:
8.1. Зареєстрований за відповідачем автомобіль подружжя придбало за спільні кошти під час шлюбу. Тому цей транспортний засіб є об`єктом спільної сумісної власності позивачки та відповідача.
8.2. Автомобілем користується відповідач. Щоби поділити це майно, треба виділити його відповідачеві «з визнанням за ним права власності на цей автомобіль» і стягнути на користь позивачки 1/2 ринкової вартості автомобіля. Одержати таку компенсацію позивачка погодилася (цей підхід узгоджується з висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульованим у постанові від 25 травня 2020 року у справі № 347/955/16).
(4) Короткий зміст апеляційної скарги та постанови суду апеляційної інстанції
9. 6 травня 2021 року відповідач подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Вказав, що не погоджується з цим рішенням. Просив його скасувати у частині задоволення вимог про припинення права спільної сумісної власності подружжя на автомобіль і про стягнення з відповідача грошової компенсації та відмовити у позові в частині цих вимог. Але також висловився проти виділення йому автомобіля у власність.
10. 21 липня 2021 року Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою рішення суду першої інстанції скасував у частині припинення права спільної сумісної власності подружжя на автомобіль, виділення автомобіля у власність відповідача та стягнення з останнього на користь позивачки 292 231,50 грн грошової компенсації за її частку у спільній сумісній власності на автомобіль; у задоволенні вказаних вимог відмовив. Мотивував постанову так:
10.1. Рішення суду першої інстанції треба переглянути лише у частині вимог про «припинення права на частку у спільному майні» подружжя та про стягнення грошової компенсації, оскільки апеляційна скарга стосується тільки цих вимог.
10.2. Позивачка не довела фінансову спроможність відповідача для сплати 292 231,50 грн грошової компенсації. У справі відсутні об`єктивні дані про дохід відповідача.
10.3. Задоволення позову у вказаній частині призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), бо відповідач не дав згоду викупити у позивачки її частку у праві спільної сумісної власності на майно подружжя та виплатити їй компенсацію за цю частку. Відсутність коштів зумовить примусове виконання рішення суду шляхом продажу автомобіля.
10.4. Примушування відповідача до викупу у позивачки її частки у спільному майні подружжя є порушенням його прав, оскільки законодавство не передбачає набуття права власності у примусовому порядку.
10.5. Виплата позивачці компенсації за її частку у праві спільної сумісної власності на майно подружжя становитиме для відповідача надмірний тягар, суперечить вимогам статті 319 ЦК України, принципу пропорційності та порушує баланс приватних інтересів (близький за змістом висновок Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду сформулював у постанові від 29 серпня 2019 року у справі № 371/1369/15-ц).
(5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
11. 19 серпня 2021 року позивачка подала до Верховного Суду касаційну скаргу. Стверджувала про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Просила скасувати постанову апеляційного суду і залишити у силі рішення суду першої інстанції у частині, у якій його скасував апеляційний суд.
(6) Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
12. 7 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження через те, що апеляційний суд не врахував висновок, сформульований у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2020 року у справі № 347/955/16, а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункти 1 і 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
13. 6 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував так:
13.1. З метою дотримання балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин необхідно відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-2811цс15 щодо застосування приписів частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України про обов`язковість надання одним із подружжя згоди на отримання компенсації вартості частки у праві спільної сумісної власності на майно, та обов`язковість внесення іншим із подружжя на депозитний рахунок суду відповідної суми у справах, у яких позивач заявляє про стягнення з відповідача компенсації за належну позивачеві у праві спільної сумісної власності частку.
13.1.1. За обставинами тієї справи один із подружжя, який подав позов про поділ спільного майна, погодився на присудження на його користь грошової компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на нерухомість, тоді як інший із подружжя (відповідач) на сплату компенсації не погодився, і гроші на депозитний рахунок суду не вніс. Верховний Суд України вказав, що у разі, коли один із подружжя на підставі частини п`ятої статті 71 СК України попередньо не вніс відповідну суму на депозитний рахунок суду, а речі не можна реально поділити між сторонами відповідно до їх часток, треба визнати ідеальні частки подружжя у цьому майні без його реального поділу і залишити майно у спільній частковій власності (близький за змістом висновок сформулював Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 16 червня 2021 року у справі № 559/609/15).
13.1.2. Визначений у частині четвертій СК України принцип обов`язкового отримання згоди особи на присудження їй грошової компенсації, крім випадків, передбачених статтею 365 ЦК України, треба застосовувати до правовідносин, які виникають у разі звернення одного з подружжя до суду з вимогами про припинення права власності іншого з подружжя (відповідача) на частку у спільному майні з одночасним присудженням грошової компенсації. З метою гарантування виплати компенсації вартості частки, на яку позивач просить припинити право власності відповідача, позивач вносить необхідну суму на депозитний рахунок суду. Такий підхід відповідає засадам справедливості, розумності та добросовісності (стаття 7 СК України), бо відповідач надає згоду на позбавлення його частки у праві власності, отримуючи гарантоване грошове відшкодування.
13.1.3. Якщо позивач просить припинити не право власності відповідача на частку у спільному майні з одночасним присудженням грошової компенсації, а своє право на частку у цьому майні та стягнути компенсацію з відповідача, то на ці правовідносини поширюються, зокрема, положення частини другої статті 364 ЦК України. Відповідний припис передбачає, що співвласник, частку якого у майні не можна виділити в натурі, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості цієї частки.
13.1.4. Заявляючи вимогу про припинення права власності на частку у праві спільної власності, позивач погоджується на отримання грошової компенсації, а відповідач, як правило, не згоден її виплачувати, що і є суттю спору. Тому відповідач не має наміру вносити відповідні кошти на депозитний рахунок суду. Залишення неподільної речі у спільній власності без проведення реального поділу не позбавить того із подружжя, хто фактично цією річчю користується, можливості користуватися нею надалі. Тоді як інший із подружжя, як правило, не має такої можливості, хоча залишається співвласником.
13.1.5. Частина п`ята статті 71 СК України не встановлює вимогу про обов`язкове внесення на депозитний рахунок грошової компенсації у спорах, у яких про припинення своєї частки у праві спільної сумісної власності на майно й отримання компенсації на свою користь заявляє позивач.
13.1.6. Подібні за змістом висновки висловлені, зокрема, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 квітня 2020 року у справі № 210/4854/15-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 3 червня 2020 року у справі № 487/6195/16-ц і від 9 червня 2021 року у справі № 760/789/19.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
14. Позивачка мотивувала касаційну скаргу так:
14.1. Суд апеляційної інстанції у постанові не врахував висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2020 року у справі № 347/955/16. Згідно з тим висновком придбаний у період шлюбу автомобіль відповідно до статей 60, 61, 70, 71 СК України є спільним майном подружжя, яке підлягає поділу; оскільки він є у користуванні відповідача, то суди правомірно присудили стягнути з відповідача 1/2 вартості цього об`єкта як компенсацію за частку позивача у праві спільної сумісної власності на неподільну річ.
14.2. Під час розгляду справи відповідач не оскаржив ринкову вартість автомобіля, клопотання про призначення судової експертизи не заявив.
14.3. Апеляційний суд не звернув увагу на акт виконаних робіт № 50715-А від 12 січня 2021 року, у якому перераховані ремонтні роботи та запчастини до автомобіля на загальну суму 75 146,00 грн. Цей акт підтверджує фінансову спроможність відповідача та факт користування ним автомобілем. Тому висновок суду апеляційної інстанції про фінансову неспроможність відповідача та про надмірність для нього тягаря зі сплати на користь позивачки компенсації є помилковим.
(2) Позиція відповідача
15. 20 вересня 2021 року відповідач подав відзив на касаційну скаргу. Просить суд залишити її без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Мотивував так:
15.1. Висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 25 травня 2020 року у справі № 347/955/16, є нерелевантним до обставин справи № 209/3085/20, бо стосувався інших правовідносин.
15.2. За оціненою вартістю автомобіль продати неможливо. Автомобілем користується позивачка, а не відповідач. Останній не виявив бажання отримати автомобіль у власність і не вніс 1/2 його вартості на депозитний рахунок суду.
15.3. На утриманні відповідача є двоє неповнолітніх дітей, яких він забезпечує матеріально та бере участь у їхньому вихованні.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
(1) Межі розгляду справи у касаційному суді
16. Позивачка оскаржила постанову апеляційного суду, який переглядав рішення суду першої інстанції тільки у частині задоволення вимог про припинення права спільної сумісної власності подружжя на автомобіль, виділення автомобіля у власність відповідачеві та про стягнення з останнього грошової компенсації. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження з двох підстав, які зазначила позивачка у касаційній скарзі: (1) апеляційний суд застосував норми матеріального права, не врахувавши висновок щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, сформульований у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2020 року у справі № 347/955/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); (2) апеляційний суд не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
17. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
18. З огляду на вказаний припис Велика Палата Верховного Суду переглядає постанову апеляційного суду у межах доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
(2) Оцінка аргументів сторін і висновків судів першої й апеляційної інстанцій
(2.1) Чи має відповідач внести на депозитний рахунок суду суму компенсації, яку з нього хоче стягнути позивачка за належну їй частку у праві спільної сумісної власності подружжя на неподільну річ?
19. Позивачка хотіла поділити майно подружжя так, щоби виділити відповідачеві у власність автомобіль, яким він користується, а їй виплатити компенсацію замість її частки у праві спільної сумісної власності на цю неподільну річ - 1/2 ринкової вартості останньої. Суд першої інстанції так і зробив.
20. Апеляційний суд вважав, що оскільки відповідач не дав згоди на викуп у позивачки її частки у праві спільної сумісної власності подружжя та неспроможний сплатити їй грошову компенсацію за цю частку, то примушування до викупу та виплати компенсації порушуватиме права відповідача і становитиме для нього надмірний тягар.Із цим висновком суду апеляційної інстанції Велика Палата Верховного Суду не погоджується. У спорі, в якому особа просить суд припинити її (а не відповідача) право власності на частку у праві спільної сумісної власності подружжя на майно та виплатити грошову компенсацію вартості цієї частки, немає необхідності в отриманні згоди відповідача на таке припинення права позивача, а також у внесенні відповідачем суми компенсації на депозитний рахунок суду.
21. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Ці право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31)).
22. Отже, коли особа звернулася до суду за захистом її порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, а суд позов задовольнив, виконання його рішення має настільки, наскільки це можливо, відновити стан позивача, який існував до порушення його права та інтересу, чи не допустити таке порушення. Судове рішення не має породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту.
23. Крім того, спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58)).
24. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема й неподільне. Це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).
25. Позивачка звернулася до суду з метою поділу неподільної речі - автомобіля, що перебуває у спільній сумісній власності, бо набутий за час перебування у шлюбі з відповідачем. Єдиним варіантом вирішення такого спору бачила відмову від її частки у праві спільної сумісної власності на автомобіль і отримання від відповідача грошової компенсації за цю частку. Спору про поділ іншого автомобіля - «Skoda Oktavia» - у сторін немає, бо відповідач ним користується на підставі довіреності. Позивачка вказала про це у відповіді на відзив на позовну заяву від 30 грудня 2020 року (а. с. 108 - 110) та під час судового засідання 22 березня 2021 року (а. с.140; файл 20210322-100403; час: 00:07:40 - 00:08:50). Відповідач не заперечував. Відомості про наявність у сторін інших спорів щодо поділу набутого у шлюбі спільного сумісного майна відсутні. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає можливим ефективний захист прав позивачки у межах цієї справи.
26. За змістом частин першої та сьомої статті 41 Конституції України, частин першої та п`ятої статті 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.
27. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України).Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання.
28. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).
29. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (частина перша статті 60 СК України).
30. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України (стаття 68 СК України).
31. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).
32. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
33. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу (частина третя статті 370 ЦК України).
34. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою (абзаци перший і другий частини другої статті 364 ЦК України).
35. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина друга статті 183 ЦК України).
36. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини друга, четверта та п`ята статті 71 СК України).
37. Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї (частина перша статті 365 ЦК України). Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду (частина друга статті 365 ЦК України).
38. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини:
38.1. Сторони з 23 липня 2005 року до 2 січня 2021 року перебували у зареєстрованому шлюбі та мають двох неповнолітніх дітей, які проживають разом із позивачкою.
38.2. До жовтня 2019 року вони жили однією сім`єю, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, разом працювали, отримували доходи та заощаджували гроші, зокрема для придбання автомобіля.
38.3. 10 січня 2019 року сторони придбали автомобіль і зареєстрували за відповідачем, який цим майном користується. Згідно зі звітом про незалежну оцінку ринкової вартості транспортного засобу вартість автомобіля становить 584 463,00 грн.
39. Метою позивачки є поділ спільного сумісного майна подружжя. Таким майном є неподільна річ - автомобіль. Суди обох інстанцій, хоч і зробили протилежні висновки щодо суті позову, правильно вважали, що вимоги про визнання за відповідачем права власності на автомобіль і стягнення на користь позивачки відповідної грошової компенсації треба розглядати як вимогу про поділ цієї неподільної речі шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього компенсації замість частки позивачки у праві спільної сумісної власності на автомобіль.
40. Крім того, суд першої інстанції задовольнив вимогу про припинення права спільної сумісної власності подружжя на автомобіль, а апеляційний суд у задоволенні цієї вимоги відмовив. Оскільки річ є неподільною, позивачка просила стягнути з відповідача на її користь грошову компенсацію замість її частки у праві спільної сумісної власності на це майно. Унаслідок виділення останнього у власність відповідачеві і такого стягнення право спільної сумісної власності на автомобіль припиняється. Окрема вимога припинити право спільної сумісної власності є неефективним способом захисту. Тому апеляційний суд правильно відмовив у задоволенні цієї вимоги, хоч і з інших мотивів.
41. Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК Украйни).
42. Результат тлумачення приватно-правових норм, тобто діяльності зі з`ясування їхнього змісту (сенсу), має бути розумним. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вже звертав увагу на те, що загальні засади (принципи) цивільного права є фундаментальними, й інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту цих засад (принципів). Останні мають пряму дію, а тому їх слід ураховувати, здійснюючи, зокрема, тлумачення приписів актів цивільного законодавства (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц).
43. Позивачка не претендує на те, щоби автомобіль залишити собі, припинивши право відповідача на частку у праві спільної сумісної власності з компенсацією йому за цю частку. Вона навпаки дала згоду на те, щоби отримати грошову компенсацію за її частку у праві спільної сумісної власності на автомобіль від відповідача.
44. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що приписи частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України і статті 365 ЦК України з урахуванням принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК Украйни) треба розуміти так: (а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); (б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.
45. Інакше кажучи, вимога позивача про стягнення з відповідача грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на майно подружжя не породжує обов`язку відповідача попередньо внести відповідну суму на депозитний рахунок суду (див. висновок, сформульований у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року у справі № 299/2587/15-ц). Підтвердження платоспроможності такого відповідача законодавство України не вимагає.
46. Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятним аргумент позивачки про безпідставне неврахування судом апеляційної інстанції акта виконаних робіт № 50715-А від 12 січня 2021 року, що нібито засвідчує платоспроможність відповідача. Така платоспроможність не має значення для вирішення спору, у якому про припинення своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ та отримання відповідної компенсації на свою користь просить позивач. У разі задоволення цього позову відповідач стає одноосібним власником речі. Тому його не можна вважати неплатоспроможним. Більше того, якщо для задоволення позову про стягнення коштів суд мав би враховувати платоспроможність відповідача на час розгляду справи, то стягнення у судовому порядку багатьох боргів було би неможливим саме з цієї причини.
47. Факт відсутності у відповідача коштів для одномоментної виплати компенсації позивачеві сам по собі не може бути ознакою надмірності тягаря з такої виплати. Якщо у цього відповідача будуть відсутні кошти, зокрема регулярні доходи, для реального виконання рішення суду, за яким на користь позивача треба виплатити компенсацію, то під час виконавчого провадження виконавець може звернути стягнення на майно відповідача, у тому числі на присуджену йому річ (стаття 56 Закону України «Про виконавче провадження»). Виручені від реалізації кошти спрямовуються на задоволення вимог стягувача, сплату виконавчого збору, відшкодування витрат виконавчого провадження тощо.
48. Тому хибним є висновок апеляційного суду про те, що стягнення на користь позивачки компенсації за її частку у праві спільної сумісної власності на майно подружжя становитиме для відповідача надмірний тягар, суперечитиме принципу пропорційності та порушуватиме баланс приватних інтересів. За обставин цієї справи дисбаланс останніх виник якраз унаслідок того, що апеляційний суд відмовив у задоволенні вимог про виділення автомобіля у власність відповідача та стягнення з останнього на користь позивачки компенсації за її частку у праві спільної сумісної власності на це майно.
49. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок апеляційного суду про те, що таке стягнення призведе до порушення права відповідача на мирне володіння його майном (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції), зокрема внаслідок нібито примусового набуття права власності на автомобіль і відсутності згоди на виплату компенсації позивачці. Відповідач є власником цієї речі як такої, яку він придбав разом із позивачкою у шлюбі, тобто у спільну сумісну власність. Тому не є примусовим набуттям права приватної власності стягнення з одного співвласника такого майна компенсації на користь іншого співвласника, який відмовляється від своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ, щоби врегулювати конфлікт щодо користування та розпорядження нею. Більше того, суд не позбавляє відповідача його частки у праві на це спільне майно, а через рішення про стягнення з останнього відповідної компенсації збалансовує інтереси двох співвласників, які не дійшли згоди щодо долі неподільної речі.
50. Згода відповідача на виплату грошової компенсації позивачеві, право власності якого на частку у праві спільної сумісної власності припиняється, не є обов`язковою. За змістом частини четвертої статті 71 СК України згоду на отримання такої компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно при його поділі має надати той із подружжя, на чию користь таку компенсацію присуджує суд. Цей припис узгоджується з приписом частини другої статті 364 ЦК України, за змістом якого саме той співвласник, який бажає виділу, має надати згоду на одержання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки у неподільній речі (близькі за змістом висновки висловлені, зокрема, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 квітня 2020 року у справі № 210/4854/15-ц, від 24 березня 2021 року у справі № 501/2211/18, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від3 лютого 2020 року у справі № 235/5146/16-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного судувід 3 червня 2020 року у справі № 487/6195/16-ц і від 9 червня 2021 року у справі № 760/789/19).
51. Позивачка у касаційній скарзі вказала, що апеляційний суд вирішив спір без урахування висновку щодо застосування норм права, сформульованого у подібних правовідносинах Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 25 травня 2020 року у справі № 347/955/16. На думку відповідача, обставини тієї справи є нерелевантними до обставин справи № 209/3085/20. Велика Палата Верховного Суду з відповідачем не погоджується:
51.1. Подібність спірних правовідносин у справах можливо визначити за допомогою трьох критеріїв. З-поміж них змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а суб`єктний і об`єктний - додатковими. Останні два критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. Самі по собі предмет позову та сторони справи можуть не допомогти встановити подібність правовідносин за жодним із критеріїв. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказати на зміст і об`єкт спірних правовідносин. Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору (наприклад, коли позивач або відповідач неналежний). Тому порівняння сторін справи не обов`язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб`єктами спірних правовідносин (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункти 26-27, 30, 97-98)).
51.2. У постанові від 25 травня 2020 року у справі № 347/955/16 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про виплату позивачеві 1/2 вартості автомобіля як компенсації його частки у праві спільної сумісної власності подружжя. Вважав, що у ситуації, коли один із подружжя, який не користується спірним автомобілем, просить виплатити йому компенсацію вартості його частки у вказаному праві, згідно з вимогами статей 60, 61, 70, 71 СК України слід присудити відповідну компенсацію за рахунок іншого із подружжя, який цим автомобілем користується, незалежно від його згоди.
51.3. За змістом (правами й обов`язками щодо поділу неподільної речі шляхом присудження позивачеві компенсації його частки у праві спільної сумісної власності подружжя на цю річ і її виділення відповідачеві), одним із об`єктів (неподільною річчю, поділу якої стосується спір) і суб`єктами (особами, які набули у власність це майно, перебуваючи у шлюбі) спірні правовідносини у справі № 347/955/16 є подібними до спірних правовідносин у справі № 209/3085/20. Тому в останній суд першої інстанції правильно врахував висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові у першій справі.
(2.2) Чи є підстави для відступу від висновків Верховного Суду України, викладених, зокрема, у постановах від 30 березня 2016 року у справі № 6-2811цс15 і від 13 січня 2016 року у справі № 6-2925цс15?
52. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 6 жовтня 2021 року просив Велику Палату Верховного Суду відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-2811цс15. У тій справі Верховний Суд України виснував, що у разі, коли відповідач попередньо не вніс на депозитний рахунок суду кошти за частку позивача у праві спільної сумісної власності на неподільну річ, а останню не можна поділити в натурі відповідно до часток, то треба визначити ідеальні частки співвласників у цьому майні без його реального поділу та залишити відповідне майно у спільній частковій власності.
53. Аналогічний підхід застосував Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 16 червня 2021 року у справі № 559/609/15:
53.1. За обставинами тієї справи у подружжя виник спір щодо поділу набутих у шлюбі квартири, автомобіля та житлового будинку. Позивачка за первісним позовом просила, зокрема, виділити у власність відповідача автомобіль та стягнути на її користь компенсацію у розмірі 1/2 його вартості.
53.2. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду щодо вказаної вимоги залишив без змін рішення суду першої інстанції про визначення ідеальних часток подружжя у цьому майні без його реального поділу, бо відповідач не погодився на присудження грошової компенсації позивачеві та не вніс відповідну суму на депозитний рахунок суду згідно з частинами четвертою та п`ятою статті 71 СК України.
53.3. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду урахував висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 18 січня 2017 року у справі № 6-2565цс16. За її обставинами спір у подружжя виник щодо поділу набутих у шлюбі предметів домашньої обстановки та вжитку, автомобіля та заборгованості за кредитом. Позивачка за первісним позовом просила, зокрема, виділити їй у власність автомобіль та стягнути з неї компенсацію у розмірі 1/4 його вартості, а відповідач за первісним позовом у зустрічному просив залишити автомобіль у спільній частковій власності сторін. Верховний Суд України виснував, що у разі, коли один із подружжя не вчинив передбачених частиною п`ятою статті 71 СК України дій з попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можна реально поділити між сторонами відповідно до їхніх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя у цьому майні без його реального поділу та залишає майно у спільній частковій власності.
54. Крім того, у відзиві на касаційну скаргу відповідач стверджував про правильність застосування судом апеляційної інстанції сформульованого у постанові від 29 серпня 2019 року у справі № 371/1369/15-ц висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду про те, що, вирішуючи справу про виділ у натурі частки жилого будинку, що є спільною частковою власністю, якщо такий виділ неможливий, присудження компенсації позивачеві за його частку у спільній частковій власності допускається за наявності доказів, що відповідач спроможний таку компенсацію виплатити, і ця виплата не становитиме для нього надмірний тягар:
54.1. За обставинами тієї справи позивач просив виділити його ідеальну частку у спільній частковій власності на квартиру та стягнути з іншого співвласника, з якою у тій квартирі проживали малолітні діти, грошову компенсацію за цю частку. Відповідачка ж просила визначити порядок користування квартирою. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, керуючись зокрема висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 13 січня 2016 року у справі № 6-2925цс15 про застосування приписів статей 358, 364 та 365 ЦК України, залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій, які відмовили у задоволенні первісного позову про стягнення компенсації вартості частки у квартирі та задовольнили зустрічний позов про визначення порядку користування квартирою.
54.2. Верховний Суд України у постанові від 13 січня 2016 року у справі № 6-2925цс15 вказав, що у справі за позовом одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, суди мають встановити: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачеві частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники-відповідачі; чи сплачують інші співвласники, які володіють та користуються майном, матеріальну компенсацію позивачеві за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію у рахунок визнання за ними права власності на спільне майно, та чи не становитиме це для них надмірний тягар.
54.3. З огляду на припис частини третьої статті 370 ЦК України спірні правовідносини щодо поділу неподільного об`єкта спільної часткової власності у справі № 371/1369/15-ц (стягнення на користь позивача компенсації за його частку у такому об`єкті та виділення її іншому співвласникові-відповідачеві) та щодо поділу неподільного об`єкта спільної сумісної власності у справі № 209/3085/20 (стягнення на користь позивачки компенсації за її частку у праві спільної сумісної власності на неподільну річ і виділення останньої іншому співвласникові-відповідачеві) є подібними за змістом (права й обов`язки, урегульовані, зокрема, частиною другою статті 364 ЦК України) і за об`єктом (неподільна річ, поділу якої стосується спір). Цього достатньо, щоби відповідач міг допускати застосовність у справі № 209/3085/20 сформульованого у постанові від 29 серпня 2019 року у справі № 371/1369/15-ц висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду про можливість присудження позивачеві компенсації за його частку у спільній частковій власності за наявності доказів, що відповідач спроможний таку компенсацію виплатити, і що ця виплата не буде для нього надмірним тягарем.
55. Велика Палата Верховного Суду вважає, що від висновків, викладених, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 13 січня 2016 року у справі № 6-2925цс15, від 30 березня 2016 року у справі № 6-2811цс15, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 559/609/15, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2019 року у справі № 371/1369/15-ц слід відступити так, як вказано далі.
56. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49).
57. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43 - 45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29), від 8 червня 2021 року у справі № 346/1305/19 (пункт 32) та у справі № 487/8206/18 (пункт 95), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49)).
58. Велика Палата Верховного Суду вище виснувала, що частини четверта та п`ята статті 71 СК України не передбачають обов`язкову згоду відповідача на присудження позивачеві грошової компенсації замість частки останнього у праві спільної сумісної власності на майно, а також не передбачають обов`язкове внесення відповідачем на депозитний рахунок суду грошової компенсації у спорах, у яких про припинення своєї частки у праві спільної сумісної власності й отримання компенсації на свою користь просить позивач.
59. Якщо за позовом одного із подружжя (який відмовляється від його частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ на користь відповідача - іншого із подружжя - та просить стягнути відповідну грошову компенсацію за таку частку) суд визначить кожному з подружжя ідеальні частки у цьому майні, бо відповідач не погодився на присудження грошової компенсації позивачеві та не вніс відповідну суму на депозитний рахунок, таке судове рішення не буде ефективним для захисту прав та інтересів позивача як співвласника. Залишення неподільної речі у спільній власності не позбавить того із подружжя, хто фактично користується річчю, можливості це робити надалі. Але інший із подружжя, який формально залишається співвласником, усупереч частинам першій і сьомій статті 41 Конституції України за відсутності окремої домовленості фактично позбавляється можливості такого користування, впливу на долю речі, а також грошової компенсації, яку інша сторона добровільно на депозитний рахунок не внесла.
60. Зрештою, якби відповідач був згідний виплатити позивачеві компенсацію за частку останнього у праві спільної сумісної власності подружжя, а позивач погоджувався її прийняти замість належної йому частки, то для реалізації такої домовленості непотрібне внесення відповідачем коштів на депозитний рахунок суду. Він може виплатити ці кошти іншому співвласнику у позасудовому порядку.
61. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вище констатувала помилковість висновку апеляційного суду про те, що стягнення на користь позивачки компенсації за її частку у праві спільної сумісної власності на майно подружжя становитиме для відповідача надмірний тягар. У спірних правовідносинах відповідач не втрачає права власності на неподільну річ, а стає її одноосібним власником. Тому можлива відсутність у нього коштів для одномоментної виплати компенсації позивачеві не є ознакою надмірності тягаря з такої виплати.
62. З огляду на викладене задля ефективного захисту прав кожного зі співвласників неподільних речей і забезпечення єдності судової практикищодо застосування приписів частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України, частини другої статті 364 ЦК України Велика Палата Верховного Суду відступає:
від сформульованого, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-2811цс15 і Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 559/609/15 висновку про те, що суд має визначити ідеальні частки співвласників у неподільній речі без її реального поділу та залишити відповідне майно у спільній частковій власності у разі, коли відповідач попередньо не вніс на депозитний рахунок суду кошти за частку позивача у праві спільної сумісної власності на неподільну річ, а останню не можна поділити в натурі відповідно до часток;
від сформульованого, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 13 січня 2016 року у справі № 6-2925цс15 і Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2019 року у справі № 371/1369/15-ц висновку, що для вирішення питання про застосування частини другої статті 364 ЦК України юридичне значення має те, чи сплачує співвласник-відповідач, який володіє та користується спільним майном, матеріальну компенсацію позивачеві за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України, чи спроможний співвласник-відповідач виплатити співвласникові-позивачеві грошову компенсацію вартості його частки, і чи не буде така виплата надмірним тягарем.
63. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 49), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 43), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 44), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 31), від 8 червня 2021 року у справі № 487/8206/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.20), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 40), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 92), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 36)).
64. Підстави для відступу від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 18 січня 2017 року у справі № 6-2565цс16, відсутні. Цей висновок (який Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду згадав у постанові від 16 червня 2021 року у справі № 559/609/15) стосується інших обставин, ніж у справі № 209/3085/20, а саме ситуації, коли позивач просить виділити йому у власність автомобіль і стягнути з нього на користь відповідача компенсацію вартості частки останнього у праві спільної сумісної власності на цю неподільну річ.
(2.3) Щодо інших доводів відповідача у відзиві на касаційну скаргу
65. Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятною незгоду відповідача у відзиві на касаційну скаргу з визначеною вартістю автомобіля. Відповідач у судах попередніх інстанцій не надав докази іншої вартості автомобіля, ніж та, яку встановили суди, не просив призначити судову товарознавчу експертизу для визначення такої вартості, не подав з визначених процесуальним законом підстав касаційну скаргу щодо порушення судами норм процесуального права під час оцінки зібраних доказів. Тому не може заперечувати проти висновків судів попередніх інстанцій, зокрема і в частині вартості автомобіля. Ці суди встановили її саме на підставі звіту про незалежну оцінку ринкової вартості транспортного засобу, складеного суб`єктом оціночної діяльності. Незгода відповідача з установленим судами фактом вартості автомобіля у суді касаційної інстанції не має юридичного значення.
66. З огляду на вимоги частини першої статті 400 ЦПК України неприйнятним є і аргумент відповідача про те, що автомобілем користується позивачка:
66.1. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у разі поділу спільної сумісної власності необхідно настільки, наскільки це можливо, встановити, для кого зі сторін спору майно, яке є предметом поділу, має більше значення, враховуючи різні обставини його набуття та використання сім`єю.
66.2. Суди попередніх інстанцій не встановили факт того, що автомобілем користується саме позивачка. Доказів, які би підтвердили таке користування, відповідач судам не надав. Суд касаційної інстанції не має повноважень ні встановити нові факти, ні збирати й оцінювати нові докази у справі.
(3) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
(3.1) Щодо суті касаційної скарги
67. Зважаючи на наведену оцінку аргументів сторін і висновків судів першої й апеляційної інстанцій у межах предмету касаційного оскарження, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу частково обґрунтованою.
68. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд; скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині (пункти 1, 3 та 4 частини першої статті 409 ЦПК України).
69. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 410 ЦПК України).
70. Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя та четверта статті 412 ЦПК України).
71. Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону(стаття 413 ЦПК України).
72. Постанову апеляційного суду слід: скасувати у частині відмови у задоволенні вимог про виділення автомобіля у власність відповідача і стягнення з останнього на користь позивачки грошової компенсації за її частку у праві спільної сумісної власності на цю неподільну річ (у зазначеній частині - залишити у силі рішення суду першої інстанції про задоволення вказаних вимог); змінити у мотивувальній частині щодо відмови у задоволенні вимоги про припинення права спільної сумісної власності подружжя на автомобіль, виклавши ту частину у редакції цієї постанови, та залишити без змін таку відмову у резолютивній частині.
(3.2) Щодо судових витрат
73. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом (частина друга статті 133 ЦПК України).
74. Розподіл судового збору між сторонами та перевірка повноти сплати судового збору здійснюються відповідно до процесуального законодавства (частина восьма статті 6 Закону України «Про судовий збір» (далі - Закон №3674-VI)).
75. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі (частина перша статті 4 Закону №3674-VI у редакції, чинній на час звернення до суду).
76. За змістом пунктів 1, 2 і 10 частини першої статті 176 ЦПК України ціна позову у позовах про стягнення грошових коштів визначається сумою, яка стягується, у позовах про визнання права власності - вартістю майна, а у позовах, що складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог.
77. 6 листопада 2020 року Дніпровський районний суд м. Дніпродзержинська відкрив провадження у справі № 209/3082/20 про розірвання зареєстрованого 23 липня 2005 року Дніпровським відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпродзержинського міського управління юстиції Дніпропетровської області шлюбу позивачки з відповідачем (актовий запис № 459), а 2 грудня 2020 року - ухвалив рішення, згідно з яким розірвав цей шлюб. Вказане судове рішення набрало законної сили та є чинним (№ в Єдиному державному реєстрі судових рішень - 93245924).
78. 26 жовтня 2020 року позивачка звернулася до суду з чотирма майновими вимогами, спрямованими на поділ майна подружжя. З них три стосувалися реалізації права власності на автомобіль вартістю 584 463,00 грн, а одна - стягнення з відповідача компенсації у розмірі 1/2 цієї вартості, тобто 292 231,50 грн (а. с. 37-42). З огляду на те, що всі ці вимоги спрямовані на поділ майна при розірванні шлюбу судовий збір за кожну з них треба визначати згідно з підпунктом 3 пункту 1 частини другої статті 4 Закону № 3674-VI у редакції, чинній на час звернення до суду.
79. Станом на той час за подання позовної заяви про поділ майна при розірванні шлюбу справлявся судовий збір у розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 3 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 3 пункту 1 частини другої статті 4 Закону №3674-VI у відповідній редакції). Прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 1 січня 2020 року становив у місячному розмірі 2 102,00 грн (абзац четвертий статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»). Тобто мінімальний розмір вказаного збору становив 840,80 грн (2 102 х 0,4 = 840,8), а максимальний - 6 306,00 грн (2 102 х 3 = 6 306).
80. З огляду на загальну суму всіх майнових вимог, 1 % від яких перевищував межу максимального судового збору ((584 463 х 3 + 292 231,5) х 0,01 = 20 456,21), за подання позовної заяви позивачка мала сплатити 6 306,00 грн. Однак сплатила лише 2 922,31 грн, що підтверджує квитанція № 0.0.1876994594 2 від 20 жовтня 2020 року (а. с. 35), тобто на 3 383,69 грн менше від необхідного розміру (6 306 - 2 922,31 = 3 383,69). Крім того, позивачка сплатила 420,40 грн за подання заяви про забезпечення позову, що підтверджує квитанція № 0,0,1876993990,1 від 20 жовтня 2020 року (а. с. 3).
81. На рішення суду першої інстанції про задоволення всіх позовних вимог (а. c. 141-143) у травні 2021 року відповідач подав апеляційну скаргу (а. с. 146-157), мотивуючи незгодою з припиненням права спільної сумісної власності на автомобіль, виділенням останнього відповідачеві та стягненням із нього компенсації.
82. Станом на той час за подання апеляційної скарги на рішення суду судовий збір становив 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви (підпункт 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону №3674-VI у відповідній редакції). Якщо скаргу (заяву) подано про перегляд судового рішення в частині позовних вимог (сум, що підлягають стягненню за судовим рішенням), судовий збір за подання скарги (заяви) вираховується та сплачується лише щодо перегляду судового рішення в частині таких позовних вимог (оспорюваних сум) (частина четверта статті 6 Закону №3674-VI).
83. Отже, за подання апеляційної скарги щодо задоволених судом першої інстанції трьох позовних вимог, із яких дві стосувалися реалізації права власності на автомобіль, а одна - стягнення компенсації у розмірі 1/2 його вартості, відповідач мав сплатити судовий збір у розмірі 150% від тієї суми, яку за ці вимоги треба було сплатити у суді першої інстанції. Такий збір становив 9 459,00 грн - 150 % від максимальної ставки судового збору за подання відповідної позовної заяви ((584 463 х 2 + 292 231,5) х 0,01 = 14 611,58 грн за подання позовної заяви, що перевищує 6 306,00 грн, тобто максимально можливі 3 розміри прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначені на час звернення з позовом; 6 306 х 1,5 = 9 459). Проте відповідач сплатив за подання апеляційної скарги 5 014,65 грн, що підтверджує квитанція № 3251043 від 5 травня 2021 року (а. с. 145). Ця сума була на 4 444,35 грн меншою від тієї, яку він мав сплатити (9 459 - 5 014,65 = 4 444,35).
84. Апеляційний суд скаргу відповідача задовольнив: скасував рішення суду першої інстанції щодо задоволення вимог про припинення права спільної сумісної власності подружжя на автомобіль, виділення його відповідачеві та стягнення з нього на користь позивачки грошової компенсації; у задоволенні вказаних вимог відмовив.
85. 19 серпня 2021 року позивачка подала касаційну скаргу на постанову апеляційного суду (а. с. 188-191).
86. Станом на той час за подання касаційної скарги на рішення суду судовий збір становив 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, у розмірі оспорюваної суми (підпункт 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону № 3674-VI у відповідній редакції). З огляду на те, що за три позовні вимоги, у задоволенні яких відмовив суд апеляційної інстанції, позивачка мала сплатити максимальний судовий збір (6 306,00 грн), то за подання касаційної скарги він мав становити 12 612,00 грн (6 306 х 2 = 12 612). А позивачка сплатила 6 685,42 грн, що підтверджує квитанція № 0.0.2217276451.1 від 2 серпня 2021 року (а. с. 186). Ця сума була на 5 926,58 грн меншою від необхідного розміру (12 612 - 6 685,42 = 5 926,58).
87. Велика Палата Верховного Суду задовольнила касаційну скаргу частково, зокрема, скасувала постанову апеляційного суду щодо відмови у задоволенні двох позовних вимог, одна з яких стосується права власності на автомобіль, а інша - стягнення компенсації за частку позивачки у праві спільної сумісної власності на це майно. Тому розподіл судових витрат треба здійснити пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
88. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
89. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат (частина десята статті 141 ЦПК України).
90. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
91. Велика Палата Верховного Суду залишила без змін рішення суду першої інстанції тільки щодо задоволення вимог про виділення автомобіля у власність відповідачеві та стягнення з нього компенсації вартості її частки у праві спільної сумісної власності на цю неподільну річ, тобто за двома вимогами, ціна позову за якими становила 876 694,50 грн (584 463 + 292 231,5= 876 694,5). Крім того, жодна сторона не оскаржила рішення суду першої інстанції про задоволення вимоги про визнання автомобіля спільним майном подружжя, ціна позову за якою становить 584 463,00 грн. Сумарно ціна позову за задоволеними позовними вимогами становить 1 461 157,50 грн (876 694,50 + 584 463 = 1 461 157,50), тобто 71,43 % від загальної суми позовних вимог (584 463 х 3 + 292 231,5= 2 045 620,5; 1 461157,50 х 100 : 2 045 620,5 = 71,43). Отже, на відповідача слід покласти 71,43%, а на позивачку - 28,57 % судових витрат (100 - 71,43 = 28,57) у кожній інстанції.
92. Загальна сума судового збору, який мала сплатити за подання позовної заяви та касаційної скарги позивачка, становила 18 918,00 грн (6 306 + 12 612 = 18 918), а того, який мав сплатити за подання апеляційної скарги відповідач, - 9 459,00 грн. Крім того, позивачка сплатила 420,40 грн за подання заяви про забезпечення позову. Отже, відповідач мав би відшкодувати позивачці 13 813,42 грн ((18 918 + 420,4) х 71,43 : 100 = 13 813,42), а позивачка відповідачеві - 2 702,44 грн (9 459 х 28,57 : 100 = 2 702,44).
93. Ураховуючи, що відповідач мав би відшкодувати позивачці 13 813,42 грн, а вона не доплатила 9 310,27 грн судового збору, з яких 3 383,69 грн - за подання позовної заяви та 5 926,58 грн - за подання касаційної скарги, з відповідача слід стягнути у дохід Державного бюджету України вказані 9 310,27 грн, а решту 4 503,15 грн (13 813,42 - 9 310,27 = 4 503,15), які він мав би відшкодувати позивачці, треба зменшити на 2 702,44 грн, які позивачка мала би відшкодувати відповідачеві.
94. Таким чином, сумарно з відповідача слід стягнути: (а) на користь позивачки - 1 800,71 грн (4 503,15 - 2 702,44 = 1 800,71); (б) у дохід Державного бюджету України - 13 754,62 грн, з яких 9 310,27 грн недоплаченого позивачкою судового збору (3 383,69 грн - за подання позовної заяви, 5 926,58 грн - за подання касаційної скарги) та 4 444,35 грн недоплаченого відповідачем судового збору за подання апеляційної скарги.
(4) Висновки щодо застосування норм права
95. Приписи частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України і статті 365 ЦК України з урахуванням принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК Украйни) треба розуміти так: (а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); (б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.
Керуючись статтею 400, пунктами 1, 3 та 4 частини першоїстатті 409, статтями 410, 412, 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
п о с т а н о в и л а:
1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 липня 2021 року:
- про відмову у задоволенні вимог про виділення автомобіля «Toyota Venza» (рік випуску - 2011, колір - чорний, тип - загальний легковий універсал - В, об`єм двигуна - 2700 м куб., номер шасі (кузова) - НОМЕР_1 , номерний знак - НОМЕР_2 ) у власність ОСОБА_2 та стягнення з останнього на користь ОСОБА_1 292 231,50 грн компенсації замість її частки у праві спільної сумісної власності на цемайно скасувати. Рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська від 22 березня 2021 року про задоволення цих вимог залишити в силі;
- про відмову у задоволенні вимоги про припинення права спільної сумісної власності подружжя на зазначений автомобіль змінити у мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови, а в іншій частині - залишити без змін.
3. Стягнути з ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_5 ) 1 800,71 грн відшкодування сплаченого нею судового збору.
4. Стягнути з ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_4 ) у дохід Державного бюджету України 13 754,62 грн судового збору, з яких 3 383,69 грн - за подання ОСОБА_1 позовної заяви, 5 926,58 грн - за подання нею касаційної скарги, а також 4 444,35 грн судового збору за подання відповідачем апеляційної скарги.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:Т. О. АнцуповаГ. Р. Крет В. В. БританчукЛ. М. Лобойко Ю. Л. ВласовК. М. Пільков І. В. Григор`єваО. Б. Прокопенко М. І. ГрицівВ. В. Пророк Ж. М. ЄленінаЛ. І. Рогач І. В. ЖелєзнийО. М. Ситнік О. С. ЗолотніковВ. М. Сімоненко Л. Й. КатеринчукІ. В. Ткач С. П. Штелик
