Єдиний державний реєстр судових рішень
26 червня 2024 року
м. Київ
ОКРЕМА ДУМКА (розбіжна)
суддів Великої Палати Верховного Суду Власова Ю. Л., Банаська О. О., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23 (провадження № 14-50цс24), прийнятої за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 05 липня 2023 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 16 серпня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини
Коротка історія справи
1. ОСОБА_1 у березні 2023 року подав до суду позов до ОСОБА_2 , у якому просив визначити йому додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , терміном у два місяці з дня набрання рішенням суду законної сили.
2. Позивач обґрунтовував пред`явлений позов тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його та відповідача батько - ОСОБА_3 , після смерті якого відкрилася спадщина у виді земельної ділянки площею 2,24 га, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, та житлового будинку. За життя ОСОБА_3 залишив заповіт, відповідно до якого належну йому земельну ділянку заповів позивачу.
3. У березні 2022 року померла мати позивача. Після смерті матері позивач прибирав у будинку та знайшов заповіт, складений батьком на його ім`я. ОСОБА_1 30 березня 2022 року звернувся до нотаріуса, яка повідомила, що після смерті ОСОБА_3 . Хмельницька районна державна нотаріальна контора 07 жовтня 2021 року завела спадкову справу за заявою ОСОБА_2 .
4. На думку позивача, всупереч вимогам законодавства нотаріус не повідомила його про потребу подати заяву про прийняття спадщини за заповітом чи про відмову від її прийняття. Відповідач, дізнавшись про наявність заповіту на ім`я брата, також його про це не повідомив та не надав нотаріусу інформації про його місце проживання.
5. ОСОБА_1 вважав, що шестимісячний строк для звернення із заявою про прийняття спадщини пропустив у зв`язку з обставинами, які є об`єктивними та істотними, не залежали від його волі та спричинили неможливість своєчасно оформити свої спадкові права.
6. Таким чином, предметом спору у цій справі є вимога про надання додаткового строку для прийняття спадщини у зв`язку з тим, що, як стверджує позивач, він не знав про складення спадкодавцем на його користь заповіту, що й є поважною причиною пропуску такого строку.
7. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 05 липня 2023 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 16 серпня 2023 року, відмовлено у задоволенні позову.
8. З-поміж іншого, суди попередніх інстанцій зазначили про те, що посилання позивача на необізнаність про наявність заповіту на його ім`я як на поважну причину пропуску строку на подання заяви про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_3 підлягає відхиленню, оскільки позивач є спадкоємцем першої черги. Тож, незалежно від наявності заповіту на його ім`я, він у разі якби бажав прийняти спадщину після смерті батька, мав можливість звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини за законом.
9. Позивач оскаржив рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 05 липня 2023 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 16 серпня 2023 року в касаційному порядку, просив Верховний Суд вказані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
10. Ухвалою від 11 квітня 2024 року колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від правового висновку щодо застосування частини першої статті 1269, частини першої статті 1270, частини третьої статті 1272 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), викладеного у постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17, про те, що «необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини».
Зміст постанови Великої Палати Верховного Суду
11. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23 (провадження № 14-50цс24) касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Судові рішення попередніх інстанцій залишено без змін.
12. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спадкоємець за законом першої черги здійснює право на спадкування в такому ж порядку, що й спадкоємець за заповітом, відповідно до статей 1268-1270 ЦК України, та на нього поширюються наслідки пропущення строку для прийняття спадщини, передбачені статтею 1272 ЦК України.
13. Тож факт усвідомлення спадкоємцем першої черги або кожної наступної черги спадкоємців за законом (у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування), який не знав про існування заповіту, наявності в нього права на спадкування та невчинення ним необхідних активних дій щодо встановлення спадкової маси і прийняття спадщини не свідчить про виникнення в нього об`єктивних обставин, які унеможливили або істотно ускладнили йому своєчасне звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини у передбачений ЦК України строк у зв`язку з його необізнаністю про існування заповіту, складеного на його ім`я. Сам факт відмови нотаріуса, за цих обставин, у видачі спадкоємцю свідоцтва про право на спадщину не порушує принцип свободи заповіту. Важливим під час вирішення питання про надання особі додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини також є факт прийняття спадщини іншими спадкоємцями за законом, оскільки в такому разі може відбутися втручання у право власності інших осіб, порушення принципу правової визначеності стосовно особи, яка добросовісно реалізувала власні цивільні права. Наведене зумовлює потребу в дотриманні принципу «пропорційності» втручання у права спадкоємців, які прийняли спадщину (пункти 71-73 постанови).
14. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду виснувала, що необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, що випливає з принципу свободи заповіту, проте таку необізнаність суд не повинен ототожнювати з його (спадкоємця) незнанням про його право на спадкування загалом, оскільки в такому випадку особа з незалежних від неї причин не вчиняє юридично значущих дій, які пов`язані з набуттям нею певних прав, що випливають із спадкування. Коли ж особа усвідомлює чи повинна усвідомлювати, що вона є учасником процесу спадкування, зокрема на підставі своєї спорідненості зі спадкодавцем як спадкоємець першої черги спадкування або кожної наступної черги спадкоємців за законом, у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування, і не вчиняє активних дій, спрямованих на прийняття спадщини (засвідчення своєї згоди на вступ у всі правовідносини спадкодавця) виходячи з обставин, які не пов`язані з об`єктивними, непереборними та істотними труднощами для своєчасного прийняття спадщини, то її необізнаність про наявність заповіту не може розглядатися як підстава для визначення їй додаткового строку на подання заяви про прийняття спадщини (пункти 77-78).
15. З урахуванням наведених мотивів Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання про наявність підстав для відступу від загального правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17, про те, що «необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини», шляхом конкретизації, зазначивши таке:
- необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини, а у вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права;
- втім це стосується обставин, за яких заповіт є єдиною підставою спадкування і незнання про його існування не вимагає від спадкоємця вчинення дій щодо прийняття спадщини;
- спадкоємець за законом, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, має подати до нотаріуса заяву про прийняття спадщини у встановлений строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини;
- тож необізнаність про наявність заповіту може вважатися поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини винятково для осіб, які не є спадкоємцями за законом першої черги або кожної наступної черги спадкоємців за законом, у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, які набували право на спадкування за законом (закликані до спадкування) (пункт 87 постанови).
Причини незгоди з постановою Великої Палати Верховного Суду
16. Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
17. Ми не погоджуємося із здійсненим більшістю суддів тлумаченням приписів частини першої статті 1269, частини першої статті 1270, частини третьої статті 1272 ЦК України, за змістом якого сама лише необізнаність спадкоємця за законом про наявність заповіту не може вважатися поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини.
18. Вважаємо зазначену позицію помилковою з наступних підстав.
19. Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (статті 1216, 1217 ЦК України).
20. Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
21. Згідно із частиною першою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. У частині першій статті 1270 ЦК України зазначено, що для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
22. Відповідно до частини першої статті 1272 ЦК України, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.
23. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини (частина третя статті 1272
ЦК України).
24. Отже, якщо спадкоємець пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, закон гарантує йому право на звернення до суду із позовом про визначення додаткового строку на подання такої заяви.
25. За конкретних фактичних обставин кожної справи пропуск строку для прийняття спадщини суд має оцінювати з урахуванням тривалості такого пропуску та загальних засад цивільного законодавства, як-от розумність, добросовісність та справедливість.
26. При цьому ознакою поважних причин такого пропуску є те, що вони унеможливлюють своєчасне звернення із заявою про прийняття спадщини.
27. Згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом України у постанові від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17, під час вирішення питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права.
28. Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належно вираженим, підлягає правовій охороні і після смерті заповідача.
29. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.
30. Тобто, складаючи заповіт, спадкодавець виражає свою волю на набуття спадкоємцем права на визначене в ньому майно. Водночас прийняття спадщини є правом, а не обов`язком спадкоємця, який, відмовляючись від прийняття спадщини, не порушує свободи заповіту, а діє у власних інтересах. Відмова від прийняття спадщини може бути виражена як у формі подання заяви про відмову від прийняття спадщини, так і шляхом невчинення спадкоємцем дій, потрібних для прийняття спадщини. Натомість, за загальним правилом, прийняття спадщини потребує активних дій спадкоємця.
31. Враховуючи зазначене, дотриманням свободи заповіту в частині реалізації волі спадкодавця є забезпечення спадкоємцю можливості прийняти спадщину в порядку, встановленому чинним законодавством.
32. У свою чергу, на виконання зазначених правових засад спадкування спрямовані окремі положення законодавства про нотаріат.
33. Так, статтею 63 Закону України від 02 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що нотаріус або в сільських населених пунктах - посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, отримавши від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов`язана повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких відоме. Нотаріус або посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, також може зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення у пресі.
34. Відповідно до підпункту 2.2 пункту 2 та підпункту 3.2 пункту 3 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за № 282/20595 у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій), під час заведення спадкової справи нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту. Для того, щоб не допустити пропуску шестимісячного строку для прийняття спадщини, нотаріус роз`яснює спадкоємцям право подачі заяви про прийняття спадщини чи про відмову від її прийняття.
35. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2024 року у цій справі № 686/5757/23 зауважила, що наведеними вище правилами передбачено обов`язок нотаріуса після заведення спадкової справи перевіряти наявність заповіту, вчиняти дії щодо сповіщення спадкоємців, місце проживання або роботи яких йому/їй є відомим, а також право зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення у пресі. Суди першої та апеляційної інстанцій не встановили факту повідомлення нотаріусом ОСОБА_3. про наявність заповіту, складеного на його ім`я (пункти 111-112 постанови).
36. Отже, наявними у цій справі доказами не спростовано тверджень позивача про те, що він не знав про існування заповіту, складеного батьком на його ім`я, до березня 2022 року, у зв`язку із чим не міг звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини за заповітом протягом встановленого законом шестимісячного строку з моменту відкриття спадщини.
37. Водночас Велика Палата Верховного Суду виснувала, що ця обставина не може слугувати підставою для задоволення позову та визначення ОСОБА_1 додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , оскільки позивач, знаючи про смерть батька, будучи спадкоємцем першої черги спадкування за законом, який не проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, та маючи на меті реалізувати свої спадкові права, мав обов`язок звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини у встановлений шестимісячний строк як спадкоємець першої черги за законом й незалежно від його обізнаності про наявність заповіту, складеного на його ім`я, оскільки спадщину спадкоємець може прийняти лише повністю, а не частинами (пункт 112 постанови).
38. Зазначений висновок Великої Палати Верховного Суду вважаємо помилковим, оскільки очевидно, що особа може реалізовувати своє право лише з того часу, коли вона дізналася або могла дізнатися про наявність цього права.
39. Спадкування за законом і за заповітом - це різні правові інститути, які охоплюють собою різний обсяг правомочностей спадкоємця, і, на наше переконання, їх не можна поєднувати в одне ціле, лише виходячи з того, що закон встановлює однакові строки для реалізації спадкоємцем своїх прав в межах обох зазначених правових інститутів.
40. Тобто, використовуючи наведене вище твердження Великої Палати Верховного Суду, можна зробити правовий висновок про те, що «особа, маючи на меті реалізувати свої спадкові права, має обов`язок звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини у встановлений шестимісячний строк як спадкоємець першої черги за законом незалежно від її обізнаності про наявність заповіту» - лише якщо особа як спадкоємець першої черги за законом бажає прийняти спадщину.
41. Але особа може не мати бажання приймати спадщину як спадкоємець першої черги за законом, зокрема, з тих підстав, що спадщина буде поділена між кількома спадкоємцями першої черги (як у цій справі), і вона отримає лише частину спадкового майна, яка їй не цікава.
42. Тобто, особа може відмовитися від реалізації свого права на прийняття спадщини за законом як спадкоємець першої черги шляхом невчинення дій, потрібних для прийняття спадщини (пасивної поведінки), що, власне, і мало місце у цій справі.
43. Натомість спадкування за заповітом визначає для спадкоємця зовсім інший обсяг спадкових прав, в більшості випадків значно більший, ніж спадкування за законом.
44. Виходячи із засад добросовісності, розумності та справедливості, керуючись положеннями спадкового законодавства, суд має забезпечити спадкоємцю можливість на власний розсуд вирішити, чи хоче він реалізувати своє право на отримання спадкового майна за заповітом (тобто, іншого майна, ніж те, яке б він очікував отримати як спадкоємець за законом), чи ні.
45. У цій справі суд не надав позивачу такої можливості, що ми вважаємо помилковим.
46. У постанові від 06 вересня 2017 року у справі № 315/765/14-ц Верховний Суд України зазначив, що «у вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права». Ми погоджуємося із цим правовим висновком та вважаємо, що у Великої Палати Верховного Суду не було правових підстав від нього відступати.
47. Особа не може реалізовувати своє право, не знаючи про його наявність (наприклад, людина не починає проживати в квартирі, не знаючи про те, що має право на це житло; не звертається в органи Пенсійного фонду за отриманням пенсії, не знаючи, що отримала право на пенсію; не бере участі в управлінні господарським товариством, не знаючи про те, що є його учасником тощо).
48. Особа не може реалізувати своє право спадкоємця за заповітом, не знаючи про його наявність.
49. Тільки після того, як особа дізнається про те, що вона має можливість за певних умов отримати у власність певне майно, вона може прийняти рішення про те, чи хоче вона набути відповідне право власності, чи ні.
50. Тобто, виходячи з обставин цієї справи, після смерті батька позивач дізнався про те, що він як спадкоємець першої черги за законом може отримати у власність лише частину спадкового майна разом з іншими спадкоємцями - матір`ю та братом. Дізнавшись про це, позивач прийняв рішення не набувати зазначене право власності.
51. Знайшовши заповіт, складений на його ім`я, позивач дізнався про те, що він як спадкоємець за заповітом може отримати у власність все спадкове майно. Дізнавшись про це, позивач прийняв рішення вчинити дії для набуття цього права власності.
52. Натомість, відмовивши позивачу у встановленні додаткового строку на прийняття спадщини за заповітом, суд позбавив позивача можливості реалізувати належне йому право. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду прийняла рішення всупереч власному твердженню про те, що «дотриманням свободи заповіту в частині реалізації волі спадкодавця є забезпечення спадкоємцю можливості прийняти спадщину в порядку, встановленому чинним законодавством» (пункт 66 постанови від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23).
53. Також вважаємо, що у цій справі Велика Палата Верховного Суду не повною мірою виконала завдання, покладені на Верховний Суд як суд касаційної інстанції.
54. У пункті 1 частини другої статті 45 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» врегульовано, що Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
55. За змістом статті 403, підпункту 7 пункту 1 розділу XIII ЦПК України Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду за необхідності у певній справі відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні Верховного Суду України, передає Великій Палаті Верховного Суду таку справу для розгляду за касаційною скаргою на оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій.
56.Прийнявши справу до розгляду з таких підстав, Велика Палата Верховного Суду здійснює перегляд оскаржуваних рішень за касаційною скаргою як суд касаційної інстанції згідно з приписами процесуального закону.
57.Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
58. Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу (частина перша статті 415 ЦПК України).
59. У мотивувальній частині постанови суду касаційної інстанції зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного в касаційній скарзі та відзиві на касаційну скаргу (частина перша статті 416 ЦПК України).
60. Отже, Велика Палата Верховного Суду має не тільки розглянути питання відступу від певного правового висновку, для вирішення якого прийняла справу до свого розгляду, але й забезпечити перегляд оскаржуваних рішень відповідно до статті 300 ЦПК України по суті вимог і доводів касаційної скарги, мотивовану оцінку яких відобразити у постанові за результатами касаційного перегляду справи згідно з вимогами статті 416 ЦПК України.
61.Відповідно до частин першої, другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
62. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
63.Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є компетенцією виключно національних судів першої та апеляційної інстанцій. Проте зважаючи на прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.
64. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником [див. mutatis mutandis рішення у справах «Мала проти України» (Mala v. Ukraine), заява № 4436/07, від 03 липня 2014 року; «Богатова проти України» (Bogatova v. Ukraine), заява № 5231/04, від 07 жовтня 2010 року; «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, від 18 липня 2006 року та «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, від 21 квітня 2011 року].
65. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом [див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Дюлоранс проти Франції» (Dulaurans v. France), заява № 34553/97, від 21 березня 2000 року та «Донадзе проти Грузії» (Donadze v. Georgia), заява № 74644/01, від 07 березня 2006 року]. Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами [див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. the Netherlands) від 19 квітня 1994 року].
66. Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду [див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року та у справі «Руїз Матеос проти Іспанії» (Ruiz-Mateos v. Spain) від 23 червня 1993 року].
67. Таким чином, чітке обґрунтування та аналіз, зокрема доводів сторін, є базовими вимогами до судових рішень і важливим аспектом права на справедливий суд.
68. У касаційній скарзі позивач підставою касаційного оскарження визначив неврахування судами висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, на обґрунтування якої стверджував, зокрема, що суди попередніх інстанцій:
- ухвалили оскаржувані рішення без урахування правових висновків про те, що пріоритетне право під час спадкування мають спадкоємці за заповітом, викладених у постановах Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі № 703/4978/19, від 26 квітня 2022 року у справі № 932/16345/19, від 14 червня 2023 року у справі № 292/564/22;
- не урахували висновки про необхідність вчинення нотаріусом дій для повідомлення спадкоємця про відкриття спадщини та здійснення виклику спадкоємця за заповітом відповідно до статті 63 Закону України «Про нотаріат», викладені у постановах Верховного Суду України від 23 серпня 2017 року у справі № 2/235/10/16, від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17 та постанові Верховного Суду від 08 червня 2023 року у справі № 585/2163/22;
- у вирішенні питання про поважність причин пропуску позивачем строку для прийняття спадщини суди залишили поза увагою принцип свободи заповіту, що є фундаментальним у спадковому праві, про що наголошував Верховний Суд у постанові від 08 червня 2023 року у справі № 585/2163/22.
69. Вважаємо, що цим доводам касаційної скарги не надано належної оцінки під час касаційного розгляду справи та не погоджуємося з їх відхиленням Великою Палатою Верховного Суду, зважаючи на таке.
70. Законом визначено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України). Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт може бути здійснене протягом усього життя особи і включає в себе як право на складення заповіту або кількох заповітів (щодо певного або всього майна), так і права на їх зміну чи скасування. Усі законні правомочності заповідача в сукупності із засобами їх правової охорони забезпечують реалізацію свободи заповіту, зокрема, обов`язковість виконання волі заповідача.
71. Цей принцип підлягає врахуванню при вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини, про що виснував Верховний Суд України у постанові від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17. Наразі такий підхід є усталеним і незмінним у практиці Верховного Суду (див. постанови від 25 березня 2020 року у справі № 296/12396/18, від 17 грудня 2021 року у справі № 315/386/19, від 29 січня 2024 року у справі № 552/4825/22, від 07 лютого 2024 року у справі № 474/454/18, від 21 лютого 2024 року у справі № 760/4267/21 та інші).
72. Водночас, наголосивши на свободі заповіту у цій справі, Велика Палата Верховного Суду залишила поза увагою нерозривно пов`язаний із забезпеченням цієї свободи елемент - принцип пріоритету заповіту, відповідно до частин першої, другої статті 1223 ЦК України.
73.Тлумачення цих норм дає підстави для висновку, що під правом на спадкування розуміється право на набуття спадщини. За загальним правилом, пріоритет надається спадкуванню за заповітом (якщо спадкодавець заповів всю спадщину, немає підстав для нікчемності заповіту чи рішення суду про визнання його недійсним, спадкоємці, визначені як такі в заповіті, прийняли спадщину, відсутня відмова від її прийняття спадкоємцями за заповітом), адже перевагу має остання воля спадкодавця, виражена ним у заповіті (див. постанови Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 27 травня 2020 року у справі № 383/18/19, від 29 вересня 2020 року у справі № 663/2569/17, від 06 березня 2024 року у справі № 299/1967/22).
74. Тому за наявності заповіту право на спадкування виникає лише в осіб, визначених у заповіті. В інших осіб, які належать до спадкоємців певних черг, установлених у главі 86 ЦК України, у цьому разі право на спадкування не виникає.
75.Відповідно до частини першої статті 1269, частини першої статті 1270 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
76. Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її (частина перша статті 1272 ЦК України).
77. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини (частина третя статті 1272 ЦК України).
78. У постанові Верховного Суду України від 23 серпня 2017 року у справі № 6-1320цс17 сформульовано висновок, що право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов`язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Правила частини третьої статті 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними. Цей висновок не втратив своєї актуальності і застосовний до правовідносин у цій справі.
79. У своєму позові про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини за заповітом, у апеляційній і касаційній скаргах ОСОБА_1 стверджував, зокрема, про те, що пропустив строк для подання такої заяви з поважних причин, оскільки не знав про складення заповіту на його користь і не був у інший спосіб повідомлений про існування заповіту, зокрема нотаріусом, який відкрив спадкову справу після смерті спадкодавця.
80. Як уже зазначалося вище, у статті 63 Закону України «Про нотаріат» закріплено обов`язок нотаріуса (посадової особи органу місцевого самоврядування, уповноваженої на вчинення нотаріальних дій) повідомити про відкриття спадщини тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких відоме.
81. З цими нормами корелюються і наведені вище приписи Порядку вчинення нотаріальних дій, зокрема, щодо з`ясування нотаріусом наявності заповіту за даними Спадкового реєстру та роз`яснення нотаріусом спадкоємцям права подачі заяви про прийняття спадщини чи про відмову від її прийняття.
82. Отже, закріплений у законодавстві обов`язок повідомлення нотаріусом спадкоємців, про яких йому відомо, про відкриття спадщини, та роз`яснення права на її прийняття є одним з правових механізмів забезпечення права на спадкування, дотримання якого має перевірити суд при вирішенні питання про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини за заповітом через поважність причин пропуску такого строку.
83. Необхідність вчинення нотаріусом дій для повідомлення спадкоємця про відкриття спадщини, здійснення виклику спадкоємця за заповітом, у тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення у пресі узгоджується із правовими висновками Верховного Суду України, викладеними в постановах від 23 серпня 2017 року у справі № 6-1320цс17, від 06 вересня 2017 року в справі № 6-496цс17, а також висновками Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду у постановах від 26 січня 2022 року у справі № 390/195/21, від 06 березня 2023 року у справі № 559/2112/19-ц, від 22 листопада 2023 року у справі № 333/8115/21.
84. Зокрема на такі висновки посилався позивач, обґрунтовуючи позов та підстави оскарження ухвалених у цій справі рішень.
85. Проте суди попередніх інстанцій наведеного не врахували, адже не з`ясовували під час розгляду цієї справи чи перевірив нотаріус при заведенні спадкової справи за даними Спадкового реєстру наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту та відповідно чи вчиняв дії для повідомлення позивача про відкриття спадщини, чи мав інформацію про його місце проживання чи роботи, чи здійснював виклик позивача як спадкоємця за заповітом, у тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі, що свідчило б про належне сприяння для здійснення особистого розпорядження спадкодавця.
86. На нашу думку, така неповнота оцінки доводів позивача та невстановлення усіх обставин, які мають значення для справи, є підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України.
87. Проте, у прийнятій постанові від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23 Велика Палата Верховного Суду належної оцінки відповідним доводам позивача не надала, як наслідок оминула увагою, що у цій справі очевидно наявні підстави для часткового задоволення касаційної скарги позивача, повного скасування судових рішень місцевого та апеляційного судів, відтак передачі справи до суду першої інстанції на новий розгляд.
88. Категорично не погоджуємося з висновком Великої Палати Верховного Суду про те, що невчинення нотаріусом певних дій стосовно повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини та про заповіт не створювало перешкоди у прийнятті спадщини позивачем, оскільки слід враховувати, що останній, хоча і є спадкоємцем першої черги, міг відмовитися саме від спадкування за законом, як у формі подання відповідної заяви, так і шляхом невчинення дій, потрібних для прийняття спадщини.
89. Проте, за відсутності даних про обізнаність спадкоємця за законом, що на його користь складено заповіт, неприйняття ним спадщини за законом не має ототожнюватися судом з відмовою від спадкування за заповітом, який може стосуватися певного обсягу або всього масиву прав і обов`язків заповідача, отже встановлювати суттєво інші умови ніж спадкування за законом.
90. За наведеного вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду у цій справі мала або мотивовано відступити від висновку про необхідність вчинення нотаріусом дій для повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини відповідно до статті 63 Закону України «Про нотаріат» та врахування цих обставин при вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, викладеного у постановах Верховного Суду України від 23 серпня 2017 року у справі № 2/235/10/16, від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17 та постановах Верховного Суду, на які посилався касант, або врахувавши цей висновок скасувати оскаржувані рішення та направити справу на новий розгляд, замість того, щоб вдаватися до суперечливої інтерпретації дій і волі позивача щодо спадкування за заповітом, про існування якого він не знав.
Висновки
91. Виходячи з наведеного, вважаємо, що були відсутні правові підстави для того, щоб відступати від правової позиції, сформульованої у постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17.
92. Велика Палата Верховного Суду мала частково задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_1 , скасувати рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 05 липня 2023 року і постанову Хмельницького апеляційного суду від 16 серпня 2023 року та направити справу № 686/5757/23 на новий розгляд до суду першої інстанції.
Судді Ю. Л. Власов О. О. Банасько Л. Ю. Кишакевич В. В. Король
