Єдиний державний реєстр судових рішень
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 листопада 2024 року
м. Київ
справа № 229/7156/19
провадження № 61-14035ск24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О.,
Сердюка В. В.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сологуб Сергій Анатолійович, на постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 жовтня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дружківського міського нотаріального округу ОСОБА_12, про визнання заповіту недійсним,
ВСТАНОВИВ:
У листопаді 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом
до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дружківського міського нотаріального округу ОСОБА_12 (далі - приватний нотаріус Дружківського МНО), про визнання заповіту та довіреності недійсними.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько ОСОБА_2 - ОСОБА_3 .
Починаючи з 2012 року до моменту смерті, ОСОБА_3 тривалий час часто хворів серцево-судинними захворюваннями, цукровим діабетом, переніс інфаркт, інсульт.
28 вересня 2017 року ОСОБА_3 вчинив заповіт на ім`я ОСОБА_1
21 лютого 2018 року ОСОБА_3 видав довіреність на ім`я ОСОБА_1 .
Позивач вважав, що при складанні й підписанні оспорюваних заповіту та довіреності ОСОБА_3 , останній, з огляду на вказані вище захворювання, знаходився у такому стані, який призводить до дефектів у формуванні його внутрішньої волі та його справжнього волевиявлення, фактично він не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.
Оскільки до позивача як до спадкоємця першої черги перейшло майно, майнові та немайнові права, ОСОБА_2 просив суд:
- визнати недійсною довіреність від 21 лютого 2018 року, видану
ОСОБА_3 на ім`я ОСОБА_1 , посвідчену приватним нотаріусом Дружківського МНО ОСОБА_12 та зареєстровану у реєстрі за № 812;
- визнати недійсним заповіт від 28 вересня 2017 року, складений
ОСОБА_3 на ім`я ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дружківського МНО ОСОБА_12 та зареєстрований у реєстрі за № 4769.
Дружківський міський суд Донецької області рішенням від 31 жовтня
2023 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовив.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
під час розгляду справи, суд не встановив факту неспроможності
ОСОБА_3 в момент укладення оспореного заповіту розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. У висновку судово-медичного експерта
від 05 жовтня 2021 року № 59 вбачається неповнота обґрунтування наявності ознак органічних психічних розладів судинного ґенезу (внаслідок перенесеного інсульту у 2012 році) з психоорганічним синдромом, вираженими когнітивними та емоційно-вольовими розладами, що позбавляло ОСОБА_3 здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час укладення правочинів 28 вересня 2017 року та 21 лютого 2018 року;
правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними визначенні у статті 225 ЦК України. Частинами першою, другою цієї статті встановлено, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені;
правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, але у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Для визначення тимчасового стану особи, при якому вона внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих станів не може розуміти значення своїх дій та керувати ними у момент укладення нею правочину, необхідно обов`язкове призначення
судово-психіатричної експертизи;
у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі
№ 161/17119/16-ц (провадження № 61-11268св18); від 12 вересня 2018 року
у справі № 522/25597/13-ц (провадження № 61-6428св18); від 18 вересня
2019 року у справі № 311/3823/15 (провадження № 61-13462св18) зазначається, що розгляд вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 225 ЦК України здійснюється з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, які підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент укладення оспорюваного правочину особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними. При цьому підставою для визнання правочину недійсним за
статтею 225 ЦК України може бути лише встановлення абсолютної неспроможності особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях (постанова Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі
№ 6-9цс12);
висновок про відсутність підстав для визнання недійсним оспорюваного заповіту, з огляду на відсутність доказів, що підтверджують абсолютну неспроможність спадкодавця ОСОБА_3 у момент складання і підписання ним заповіту усвідомлювати значення своїх дій та неможливість керувати ними;
показання свідків, надані у судовому засіданні, та інші встановлені судом обставини, суперечать висновкам судово-психіатричної експертизи
від 05 жовтня 2023 року № 59, проведеної Державною установою «Науково-дослідного інституту психіатрії МОЗ України» про те, що ОСОБА_3 у період підписання заповіту (28 вересня 2017 року) та довіреності (21 лютого
2018 року) не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, був позбавлений здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час укладення правочинів 28 вересня 2017 року та 21 лютого 2018 року;
допитані у судовому засіданні нотаріус ОСОБА_12, свідки ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , які були сусідами померлого, свідок ОСОБА_6 , який підтримував дружні стосунки з родиною ОСОБА_7 , свідок ОСОБА_8 лікар невропатолог, вони спостерігали за життям ОСОБА_3 , та вказували на те, що будь-яких порушень психіки у ОСОБА_3 вони не помічали, чоловік був щирим та приємним. Дійсно, останнім часом стан його здоров`я погіршився, але це не впливало на його розумову діяльність;
суд критично віднісся до показань свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_9 , оскільки вони є близькими родичами позивача ОСОБА_2 , раніше, під час розгляду справи у господарському суді, давали інші протилежні покази та зацікавлені в результаті судового розгляду, оскільки свідок ОСОБА_9 безпосередньо пояснювала у судовому засіданні, що раніше батько обіцяв переписати акції на онука її сина;
відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Як вбачається із змісту рішення Господарського суду Донецької області від 13 листопада 2019 року за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора виконавчого комітету Дружківської міської ради Донецької області, ТОВ «Контакт», ОСОБА_2 , ОСОБА_10 про визнання недійсним рішення позачергових загальних зборів учасників, оформленого протоколом від 22 травня 2019 року № 7, скасування державної реєстрації змін, встановлено таке: 1. «суд звертає увагу, що протокол загальних зборів фіксує факт проведення, хід загальних зборів, прийняття рішень і вирішення питань порядку денного. В протоколі відображається хід і результат голосування присутніх на зборах з кожного питання порядку денного. В протоколі зазвичай відображається дата та місце проведення загальних зборів, перелік учасників присутніх на них та результат голосування. Згідно з протоколом загальних зборів учасників ТОВ «Контакт» від 22 травня 2019 року № 7 на зборах присутні 3 учасники товариства, що володіють в сукупності 75 % голосів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та
ОСОБА_10 . Разом із тим, у вказаному протоколі не зазначено місце проведення загальних зборів». 2. «Відповідач 2 під час розгляду даної справи наполягав на тому, що ОСОБА_3 самостійно приймав участь у загальних зборах учасників, займався веденням господарської діяльності товариства. Зокрема, відповідач 2 зазначав про те, що твердження позивача про те, що ОСОБА_3 після ішемічного інсульту у 2012 році став погано ходити та розмовляти, не відповідає дійсності, на підтвердження чого надав не засвідчені належним чином копії заяв свідків ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 та ОСОБА_3 ». Це рішення суду набрало чинності і не скасовано;
будь-яких даних щодо перебування ОСОБА_3 під опікою чи піклуванням інших осіб, використання ним послуг представництва матеріали справи не містять;
відсутні правові підстави для визнання оспорюваного заповіту недійсним, оскільки позивачем не надано доказів абсолютної неспроможності спадкодавця в момент складання заповіту розуміти значення своїх дій. Сам по собі факт наявності у заповідача психічної хвороби не є безумовною підставою для визнання заповіту недійсним. Більш того, у судовому засіданні не було встановлено факту наявності у заповідача психічної хвороби. З огляду на викладене, підставою для визнання правочину недійсним згідно
з частиною першою статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними. Таким чином, позовні вимоги задоволенню не підлягають, оскільки вимоги позивача не доведені в судовому засіданні.
Не погодившись з вказаним рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 31 жовтня 2023 року, ОСОБА_2 оскаржив його в апеляційному порядку.
Верховний Суд розпорядженням від 22 липня 2022 року № 40
змінив територіальну підсудність судових справ Донецького апеляційного суду - Дніпровському апеляційному суду.
Дніпровський апеляційний суд постановою від 19 березня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив.
Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 31 жовтня
2023 року скасував та ухвалив нове судове рішення, позов ОСОБА_2 задовольнив.
Визнав недійсною довіреність від 21 лютого 2018 року, видану ОСОБА_2 на ім`я ОСОБА_1 , посвідченої приватним нотаріусом Дружківського МНО ОСОБА_12 та зареєстрованою у реєстрі за № 812.
Визнав недійсним заповіт від 28 вересня 2017 року, складений
ОСОБА_3 на ім`я ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дружківського МНО ОСОБА_12 та зареєстрований у реєстрі за № 4769.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
норми статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд має призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказав, що підставою для визнання правочину недійсним згідно з частиною першою
статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними. Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 06 грудня
2023 року у справі № 2-25/11 (провадження № 61-7816св23);
відповідно до висновку повторної судово-психіатричної експертизи
від 05 жовтня 2021 року № 59 ОСОБА_3 на момент складання заповіту, посвідченого 28 вересня 2017 року, виявляв ознаки органічних психічних розладів судинного ґенезу (внаслідок перенесеного інсульту у 2012 році)
з психоорганічним синдромом, вираженими когнітивними та
емоційно-вольовими розладами. ОСОБА_3 на момент складання довіреності, посвідченої 21 лютого 2018 року, виявляв ознаки органічних психічних розладів судинного ґенезу (внаслідок перенесеного інсульту
у 2012 році) з психоорганічним синдромом, вираженими когнітивними та емоційно-вольовими розладами. За своїм психічним станом ОСОБА_3 на момент складання заповіту 28 вересня 2017 року та довіреності 21 лютого 2018 року не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Виявлені у ОСОБА_3 ознаки органічних психічних розладів судинного ґенезу (внаслідок перенесеного інсульту у 2012 році) з психоорганічним синдромом, вираженими когнітивними та емоційно-вольовими розладами, позбавляли його здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час укладення правочинів 28 вересня 2017 року та 21 лютого
2018 року;
висновок повторної судово-психіатричної експертизи від 05 жовтня 2021 року № 59 не містить суперечностей чи протиріч, натомість, він повністю спростовує висновок судово-психіатричного експерта від 22 вересня
2020 року № 78, а відповідачка ОСОБА_1 , заперечуючи проти заявлених позовних вимог, клопотання про проведення повторної комплексної
судово-психіатричної експертизи не заявила. За таких обставин, наявні правові підстави для визнання оспорюваних заповіту та довіреності недійсними, оскільки належним доказом медичного характеру, в розумінні статті 77 ЦПК України, підтверджено абсолютну неспроможність спадкодавця в момент складання заповіту розуміти значення своїх дій;
покази ж свідків, які були допитані судом першої інстанції, вказаного висновку повторної судово-психіатричної експертизи від 05 жовтня 2021 року № 59 не спростовують. Посилання ж суду першої інстанції на ту обставину,
що будь-яких даних щодо перебування ОСОБА_3 під опікою чи піклуванням інших осіб, використання ним послуг представництва матеріали справи не містять, та у судовому засіданні не було встановлено факту наявності у заповідача психічної хвороби, є неспроможними та не можуть бути самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , оскільки стаття 225 ЦК України передбачає правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, а тому у даному спорі не підлягають встановленню обставини щодо перебування ОСОБА_3 під опікою чи наявності у нього психічної хвороби;
апеляційний суд не погодився з посиланням суду першої інстанції на рішення Господарського суду Донецької області від 13 листопада 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора виконавчого комітету Дружківської міської ради Донецької області, ТОВ «Контакт», ОСОБА_2 , ОСОБА_10 про визнання недійсним рішення позачергових загальних зборів учасників, оформленого протоколом від 22 травня 2019 року № 7, скасування державної реєстрації змін, оскільки, судом у цій справі не встановлювалися та не досліджувалися обставини щодо усвідомлення ОСОБА_3 своїх дій на момент складання заповіту - 28 вересня
2017 року та довіреності - 21 лютого 2018 року, а тому положення частини четвертої статті 82 ЦПК України не можуть бути застосовані до правовідносин сторін у цій справі.
Не погодившись з постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 березня 2024 року, ОСОБА_1 оскаржила її в касаційному порядку.
Верховний Суд постановою від 30 травня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 березня 2024 року скасував.
Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 31 жовтня
2023 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсною довіреності змінив, виклав його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції в частині позовної вимоги про визнання недійсним заповіту.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що:
застосування позову про оспорення правочину (ресцисорного позову) потребує не лише встановлення підстав для оспорення, але й порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду;
суди не звернули увагу, що хоча спадкоємці й можуть оспорювати на підставі статті 225 ЦК України вчинені спадкодавцем правочини, проте порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має бути позивачем обґрунтоване, а судом встановлене. З урахуванням встановлених обставин справи позивач в позові порушення цивільного права чи інтересу оспорюваною довіреністю не обґрунтовував, і суди таких обставин не встановили;
за таких обставин, з урахуванням того, що відсутнє порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, то постанову апеляційного суду про задоволення вимоги про визнання недійсною довіреності належить скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині змінити в мотивувальній частині. Бо суд першої інстанції керувався іншими мотивами при відмові в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсною довіреності.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про визнання заповіту недійсним, суд першої інстанції вважав, що ця позовна вимога задоволенню не підлягає, оскільки не доведена в судовому засіданні;
апеляційний суд при задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним заповіту вважав, що наявні правові підстави для визнання оспорюваного заповіту недійсним, оскільки належним доказом медичного характеру, в розумінні статті 77 ЦПК України, підтверджено абсолютну неспроможність спадкодавця в момент складання заповіту розуміти значення своїх дій;
аналіз матеріалів справи свідчить, що: у відзиві на позов в суді першої інстанції відповідачка посилалася на те, що ОСОБА_2 при розгляді господарської справи № 905/1134/19 у відзиві на позов зазначав, що після перенесеної хвороби ОСОБА_3 займався веденням господарської діяльності товариства, приймав участь у загальних зборах, недієздатним не визнавався. До відзиву відповідачки додано копію відзиву у справі
№ 905/1134/19 та копію заяви свідка ОСОБА_2 ; до суду першої інстанції подано відповідачкою висновок фахівця від 21 січня 2022 року щодо висновку судово-психіатричної експертизи № 59; у відзиві на апеляційну скаргу відповідачка посилалася на зазначені обставини;
як свідчить аналіз оскарженої постанови апеляційного суду, відповідь на вказані важливі й доречні аргументи відзиву на апеляційну скаргу відсутня;
апеляційний суд не звернув уваги, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання. Як наслідок, апеляційний суд не відповів на важливі й доречні аргументи апеляційної скарги та не звернув уваги, що у справі про оспорювання правочину, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами.
За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про задоволення позовної вимоги про визнання недійсним заповіту.
Дніпровський апеляційний суд постановою від 01 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково.
Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 31 жовтня
2023 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання заповіту недійсним скасував та ухвалив в цій частині нове судове рішення, яким позовну вимогу в цій частині задовольнив.
Визнав недійсним заповіт від 28 вересня 2017 року, складений
ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дружківського МНО ОСОБА_12 та зареєстрований у реєстрі за № 4769.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідно до висновку повторної судово-психіатричної експертизи від 05 жовтня 2021 року № 59, на момент складання заповіту від 28 вересня 2017 року ОСОБА_3 виявляв ознаки органічних психічних розладів судинного ґенезу (внаслідок перенесеного інсульту у 2012 році) з психоорганічним синдромом, вираженими когнітивними та емоційно-вольовими розладами, а тому не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, що є підставою для визнання такого заповіту недійсним.
У касаційній скарзі, поданій 21 жовтня 2024 року через систему «Електронний суд», ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сологуб С. А., просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 жовтня
2024 року в частині вирішення позовної вимоги про визнання заповіту недійсним і залишити в силі рішення Дружківського міського суду Донецької області від 31 жовтня 2023 року в цій частині, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Верховий Суд ухвалою від 24 жовтня 2024 року касаційну скаргу залишив без руху та надав строк для усунення недоліків, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення цієї ухвали. Запропонував заявниці додати документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону. Попередив про наслідки невиконання вимог вказаної ухвали.
29 жовтня 2024 року до Верховного Суду через систему «Електронний суд»
на виконання вимог ухвали суду від 24 жовтня 2024 року від ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сологуб С. А., надійшла заява про усунення недоліків, до якої долучений документ, що підтверджує сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі відповідно до закону.
Отже, недоліки касаційної скарги, визначені ухвалою Верховного Суду
від 24 жовтня 2024 року, усунуті.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені
у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі
№ 6-9цс12, від 17 вересня 2014 року у справі № 6-131цс14, постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 461/9578/15-ц (провадження № 14-175цс20), постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі
№ 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19), постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 204/5127/16-ц (провадження
№ 61-35824св18), від 18 лютого 2021 року у справі № 727/9908/17-ц (провадження № 61-3574св19), від 01 червня 2023 року у справі № 696/220/21 (провадження № 61-2354св23), від 06 грудня 2023 року у справі № 2-25/11 (провадження № 61-7816св23), від 30 травня 2024 року у справі
№ 229/7156/19 (провадження № 61-4283св24).
Касаційна скарга мотивована тим, що під час розгляду цієї справи не встановлена абсолютна неспроможність ОСОБА_3 в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними, а в основу оскаржуваної постанови апеляційного суду покладені суперечливі та недобросовісні твердження позивача, а також науково необґрунтований висновок експертизи, складений з порушеннями нормативних та методичних вимог.
Разом з тим, заявниця вказує, що апеляційний суд вказав на неможливість застосування положень частини четвертої статті 82 ЦПК України щодо висновків, викладених у рішенні Господарського суду Донецької області
від 13 листопада 2019 року у справі № 905/1134/19, до спірних правовідносин.
Крім того, апеляційний суд не застосував принцип «процесуальної доброї совісті».
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких підстав.
Апеляційний суд установив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , що підтверджується актовим записом від 13 серпня 2019 року № 960.
21 лютого 2018 року ОСОБА_3 надав довіреність на ім'я ОСОБА_1 представляти його інтереси, дана довіреність була посвідчена приватним нотаріусом Дружківського МНО Донецької області ОСОБА_12
Відповідно до умов заповіту від 28 вересня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Дружківського МНО ОСОБА_12, усе належне ОСОБА_3 майно, він заповів ОСОБА_1 .
Згідно з висновком судово-психіатричного експерта від 22 вересня 2020 року № 78 дослідження проводилось в умовах відсутності можливості встановлення експертами індивідуально-психологічних особливостей, особистого трактування події при безпосередньому контакті з підекспертним. Анамнез захворювання, аналіз матеріалів взято з матеріалів цивільного провадження, медичної документації. Таким чином, з матеріалів цивільного провадження та медичної документації видно, що ОСОБА_3 , 1951 року народження, протягом багатьох років страждав на гіпертоничну хворобу, ішемічну хворобу серця, церебральний атеросклероз. У 2012 році гіпертоничний кріз ускладнився ГНМК з неврологічними порушеннями у формі геміпорезу, моторної афазії, вестибулярних порушень, з приводу чого лікувався стаціонарно, діагностовано цукровий діабет 2 типу. Спостерігався неврологами з даного приводу, проводились реабілітаційні заходи. Медична документація щодо спостереження неврологами малоінформативна щодо відображення психічного стану підекспертного.
05 жовтня 2021 року проведена повторна судово-психіатрична експертиза
№ 59, відповідно до якої вказано, що ОСОБА_3 на момент складання заповіту, посвідченого 28 вересня 2017 року, виявляв ознаки органічних психічних розладів судинного ґенезу (внаслідок перенесеного інсульту у
2012 році) з психоорганічним синдромом, вираженими когнітивними та емоційно-вольовими розладами.
ОСОБА_3 на момент складання довіреності, посвідченої 21 лютого
2018 року, виявляв ознаки органічних психічних розладів судинного ґенезу (внаслідок перенесеного інсульту у 2012 році) з психоорганічним синдромом, вираженими когнітивними та емоційно-вольовими розладами.
За своїм психічним станом ОСОБА_3 на момент складання заповіту
28 вересня 2017 року та довіреності 21 лютого 2018 року не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Виявлені у ОСОБА_3 ознаки органічних психічних розладів судинного ґенезу (внаслідок перенесеного інсульту у 2012 році) з психоорганічним синдромом, вираженими когнітивними та емоційно-вольовими розладами, позбавляли його здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час укладення правочинів 28 вересня 2017 року та 21 лютого
2018 року.
Також суди встановили, що Господарський суд Донецької області рішенням від 13 листопада 2019 року у справі № 905/1134/19 за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора Виконавчого комітету Дружківської міської ради Донецької області, ТОВ «Контакт», ОСОБА_2 , ОСОБА_10 про визнання недійсним рішення позачергових загальних зборів учасників, оформленого протоколом від 22 травня 2019 року № 7, скасування державної реєстрації змін встановив, що:
1. «суд звертає увагу, що протокол загальних зборів фіксує факт проведення, хід загальних зборів, прийняття рішень і вирішення питань порядку денного.
У протоколі відображається хід і результат голосування присутніх на зборах з кожного питання порядку денного. В протоколі зазвичай відображається дата та місце проведення загальних зборів, перелік учасників присутніх на них та результат голосування. Згідно з протоколом загальних зборів учасників
ТОВ «Контакт» від 22 травня 2019 року № 7 на зборах присутні 3 учасники товариства, що володіють в сукупності 75 % голосів: ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 та ОСОБА_10 . Разом із тим, у вказаному протоколі не зазначено місце проведення загальних зборів»;
2. «відповідач 2 під час розгляду даної справи наполягав на тому, що
ОСОБА_3 самостійно приймав участь у загальних зборах учасників, займався веденням господарської діяльності товариства. Зокрема, відповідач 2 зазначав про те, що твердження позивача про те, що ОСОБА_3 після ішемічного інсульту у 2012 році став погано ходити та розмовляти,
не відповідає дійсності, на підтвердження чого надав не засвідчені належним чином копії заяв свідків ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 та ОСОБА_3 ».
Дане рішення суду набрало законної сили 06 квітня 2020 року і не скасовано (https://reestr.court.gov.ua/Review/85936137).
У справі були допитані свідки.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Частинами першою, другою статті 1257 ЦК України передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений
з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Стаття 203 ЦК України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Заповіт як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_2 як на підставу своїх порушених прав посилався не те, що його батько ОСОБА_3 на момент складання заповіту 28 вересня 2017 року на ім`я ОСОБА_1 , у зв`язку із перенесеними захворюваннями знаходився у стані, які могли вплинути на рівень його свідомості у момент підписання заповіту. Тому ОСОБА_3 не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними.
Відповідно до частини першої статті 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Згідно з частиною першою статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд призначає судово-психіатричну експертизу.
Оскільки у частині першій статті 225 ЦК України вживається термін «момент» вчинення правочину, то в разі призначення психіатричної експертизи слід ставити перед експертом запитання стосовно конкретно визначеного відрізку часу, оскільки психічний стан особи може змінюватись.
Висновок про недієздатність учасника такого правочину слід робити перш за все на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи у справі є лише одним із доказів і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, інші докази (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Подібні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року № 6-9цс12 та від 17 вересня 2014 року у справі
№ 6-131цс14 (на які заявниця посилається в касаційній скарзі), у постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц (провадження № 61-30685св18), від 02 листопада 2020 року у справі
№ 326/81/15 (провадження № 61-837св19) та від 26 травня 2021 року у справі № 639/348/17 (провадження № 61-4822св21).
У постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19), на яку заявниця також посилається у касаційній скарзі, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду зазначила, що «правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Тобто, для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 145 ЦПК України 2004 року (пункт 2 частини першої статті 105 ЦПК України) зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року (стаття 89 ЦПК України). Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину».
Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 06 грудня
2023 року у справі № 2-25/11 (провадження № 61-7816св23), на яку заявниця посилається в касаційній скарзі.
У справі, яка переглядається, з метою встановлення наявності такого стану у спадкодавця, як заповідача на час складання заповіту, Дружківський міський суд Донецької області ухвалою від 06 травня 2020 року призначив у справі судово-психіатричну експертизу.
22 грудня 2020 року до Дружківського міського суду Донецької області надано висновок судово-психіатричної експертизи від 22 вересня 2020 року
№ 78.
01 липня 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про призначення повторної судово-психіатричної експертизи.
02 грудня 2021 року до Дружківського міського суду Донецької області надано висновок повторної судово-психіатричної експертизи від 05 жовтня 2021 року № 59.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частиною першою статті 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Тобто, психічний стан особи може бути підтверджений саме судово-психіатричною експертизою, яка і є допустимим доказом у встановленні спірних обставин.
Апеляційний суд установив, що відповідно до висновку повторної судово-психіатричної експертизи від 05 жовтня 2021 року № 59 ОСОБА_3 на момент складання заповіту, посвідченого 28 вересня 2017 року, виявляв ознаки органічних психічних розладів судинного ґенезу (внаслідок перенесеного інсульту у 2012 році) з психоорганічним синдромом, вираженими когнітивними та емоційно-вольовими розладами.
Разом з тим, висновок повторної судово-психіатричної експертизи
від 05 жовтня 2021 року № 59 не містить суперечностей чи протиріч, натомість, він повністю спростовує висновок судово-психіатричної експертизи від 22 вересня 2020 року № 78, а відповідачка ОСОБА_1 , заперечуючи проти заявлених позовних вимог, клопотання про проведення повторної комплексної судово-психіатричної експертизи не заявляла.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовної вимоги про визнання заповіту недійсним та ухвалюючи в цій частині рішення про задоволення позовної вимоги в цій частині, апеляційний суд повно та всебічно дослідив обставини справи, призначивши повторну
судово-психіатричну експертизу та дослідивши висновок, отриманий за результатами її проведення, показання свідків, дійшов обґрунтованого висновку про наявність належних та допустимих доказів щодо підстав для визнання заповіту недійсним, зокрема щодо неспроможності спадкодавця усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними станом на час вчинення заповіту.
Відповідно до сталої практики Верховного Суду, викладеної у постановах
від 06 лютого 2020 року у справі № 495/538/16-ц (провадження
№ 61-43716св18), від 24 травня 2021 року у справі № 607/13067/17 (провадження № 61-8407св20), від 16 вересня 2021 року у справі
№ 643/6473/17 (провадження № 61-13275св20) та від 25 листопада
2021 року у справі № 210/573/19 (провадження № 61-9493св21), зроблено висновок про застосування норми права, відповідно до якої підставою для визнання правочину недійсним згідно з частиною першою
статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Згідно з частиною першою статті 394 ЦПК України, одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).
Пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України визначено, що суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Як на підставу для відкриття касаційного провадження, заявник послався на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначив, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року
у справі № 6-9цс12, від 17 вересня 2014 року у справі № 6-131цс14, постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі
№ 461/9578/15-ц (провадження № 14-175цс20), постанові Верховного Суду
у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада
2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19), постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 204/5127/16-ц (провадження № 61-35824св18), від 18 лютого 2021 року у справі
№ 727/9908/17-ц (провадження № 61-3574св19), від 01 червня 2023 року у справі № 696/220/21 (провадження № 61-2354св23), від 06 грудня 2023 року у справі № 2-25/11 (провадження № 61-7816св23), від 30 травня 2024 року у справі № 229/7156/19 (провадження № 61-4283св24).
Для визначення подібності правовідносин Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальній частині постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), згідно з яким на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 461/9578/15-ц (провадження № 14-175цс20) предметом позову є вимоги про скасування наказу, зобов`язання привести в попередній стан горище будинку, не чинити перешкод у користуванні горищем, визнання права на частку горища.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 461/9578/15-ц (провадження № 14-175цс20), та у справі, що переглядається, предмет спору, підстави позову та характер спірних правовідносин відрізняються. Застосування принципу добросовісності у справі, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, не може свідчити про неоднакове застосування норми права, бо у справі, яка переглядається, апеляційний суд надав належну правову оцінку таким доводам відповідачки.
У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 204/5127/16-ц (провадження
№ 61-35824св18) Верховний Суд вказав, що «суд першої інстанції встановивши, що ОСОБА_3 не довела належними доказами факт неспроможності у повній мірі розуміти значення своїх дій та керувати ними під час видачі довіреності 27 листопада 2014 року, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову».
Висновки у цій справі, і у справі, що переглядається, а також встановлені апеляційним судом фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у вказаній справі суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
У постанові від 18 лютого 2021 року у справі № 727/9908/17-ц (провадження № 61-3574св19) Верховний Суд виснував, що «розгляд вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 225 ЦК України здійснюється з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, які підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент укладення оспорюваного правочину особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними».
Колегія суддів не бере до уваги посилання заявниці на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Верховного Суду
від 30 травня 2024 року у справі № 229/7156/19 (провадження
№ 61-4283св24), оскільки вказаною постановою, за результатами скасування судового рішення, справу в частині вирішення позовної вимоги про визнання заповіту недійсним направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, що не означає остаточного вирішення відповідної справи, а отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у такій справі та в судовому рішенні. За результатами нового розгляду цієї справи фактично-доказова база у них може істотно змінитися, оскільки сам новий розгляд став наслідком недостатнього дослідження і встановлення у справі обставин і доказів, а така зміна, у свою чергу, вплине на правові висновки.
Висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12, від 17 вересня 2014 року у справі № 6-131цс14, постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження
№ 61-7835сво19), постановах Верховного Суду від 18 лютого 2021 року у справі № 727/9908/17-ц (провадження № 61-3574св19), від 06 грудня
2023 року у справі № 2-25/11 (провадження № 61-7816св23) не суперечать висновками апеляційного суду під час розгляду цієї справи.
Разом з тим, оскільки господарський суд у справі № 905/1134/19 не встановлював та не досліджував обставини щодо усвідомлення
ОСОБА_3 своїх дій на момент складання заповіту (28 вересня
2017 року), тому положення частини четвертої статті 82 ЦПК України щодо висновків, викладених у рішенні Господарського суду Донецької області
від 13 листопада 2019 року у справі № 905/1134/19, не можуть бути застосовані до правовідносин сторін у справі, що переглядається.
Апеляційний суд надав оцінку доводам апеляційної скарги в цій частині
в сукупності з іншими доказами у справі, зокрема висновку повторної
судово-психіатричної експертизи від 05 жовтня 2021 року № 59.
Тому не заслуговують на увагудоводи касаційної скарги, які були предметом дослідження та оцінки апеляційного суду, зокрема щодо неврахування висновків, зроблених в господарській справі в контексті не застосування апеляційним судом принципу «доброї совісті» під час розгляду справи.
У справі, яка перебуває на розгляді суду касаційної інстанції, апеляційний суд установив, що висновком повторної судово-психіатричної експертизи
від 05 жовтня 2021 року № 59 підтвердився факт того, що спадкодавець не розумів значення своїх дій, вчиняючи оспорюваний заповіт, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовної вимоги про визнання заповіту недійсним. Водночас, доводи касаційної скарги зводяться до надання власної, суб`єктивної оцінки доказам у справі, зокрема висновку повторної судово-психіатричної експертизи, який належним чином оцінено апеляційним судом в сукупності з іншими доказами у справі. Тому доводи касаційної скарги, що апеляційний суд не встановив абсолютної неспроможності ОСОБА_3 в момент вчинення заповіту є необґрунтованими.
Верховний Суд наголошує на тому, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі
№ 373/2054/16-ц ((провадження № 14-446цс18)).
Разом з тим, посилання на інші підстави, зокрема передбачені
частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України, для скасування оскарженого судового рішення, касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сологуб С. А.,не містить.
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з наданою апеляційним судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин у тому контексті, який, на думку відповідача, свідчить про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду.
Відповідно до частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
З огляду на зміст касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, скарга є необґрунтованою, Верховний Суд уже викладав у вказаних вище постановах висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який
стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується
у Верховному Суді, може бути більш формальною.
Виходячи з викладеного, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дружківського міського нотаріального округу ОСОБА_12, про визнання заповіту недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сологуб Сергій Анатолійович, на постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 жовтня 2024 року.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявниці.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:І. М. Фаловська С. О. Карпенко В. В. Сердюк
