ОКРЕМА ДУМКА
Суддів Великої Палати Верховного Суду Князєва В. С., Сімоненко В. М.,
Штелик С. П. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня
2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження 12-71гс20) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Приватне підприємство «Ніка-2», про визнання договору дарування недійсним
Короткий виклад історії справи
У грудні 2018 року ОСОБА_1 (далі - позивач, скаржник) звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_2
(далі - відповідачка 1), ОСОБА_3 (далі - відповідачка 2) про визнання недійсним договору дарування частки в статутному капіталі Приватного підприємства «Ніка-2» (далі - ПП «Ніка-2»), укладеного відповідачками 13 липня 2015 року.
Заявлені вимоги позивач мотивує тим, що не уповноважував відповідачку 1 на розпорядження спільним сумісним майном - статутним капіталом
ПП «Ніка-2». Зокрема, позивач зазначає, що ПП «Ніка-2» створено
відповідачкою 1 під час перебування в шлюбі з позивачем на основі майна, яке знаходилось у їх спільній сумісній власності, зокрема, за спільно нажиті кошти подружжя. Станом на час укладення оскаржуваного договору подружжю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 належало 80 % статутного капіталу ПП «Ніка-2» (60 % статутного капіталу, що дорівнює 18 000 000 грн,- ОСОБА_2 , 20 % статутного капіталу, що дорівнює 6 000 000 грн, - ОСОБА_1 ). Водночас на підставі договору дарування від 13 липня 2015 року ОСОБА_2 без відома ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_3 частку статутного капіталу ПП «Ніка-2» у розмірі 40 %, що дорівнює 12 000 000,00 грн. Оскільки відповідачка 1 у вказаний спосіб розпорядилася спільним сумісним майном подружжя без погодження з позивачем, тобто за відсутності необхідних повноважень, спірний договір дарування має бути визнаний судом недійсним на підставі частини четвертої статті 369 Цивільного кодексу України (тут і далі - ЦК України у редакції, чинній на час укладення спірного правочину).
Позивач стверджує, що взагалі не знав про факт укладення договору дарування частки в статутному капіталі ПП «Ніка-2» від 13 липня 2015 року, а дізнався про нього лише після подання ним до Господарського суду Одеської області позовної заяви про визнання недійсними рішень загальних зборів засновників ПП «Ніка-2», оформлених протоколами від 13 липня 2015 року № 1 та
від 23 листопада 2015 року № 3, яка розглядалась у справі № 916/1553/17.
При цьому позивач також посилається на те, що 23 листопада 2015 року після розлучення було прийнято рішення загальних зборів учасників приватного підприємства про виключення його зі складу учасників, виплату йому частини майна підприємства, пропорційної його частці в статутному капіталі, у розмірі 6 000 000 грн та про зменшення статутного капіталу підприємства на цю суму.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 14 березня 2018 року, залишеним без змін постановою цього суду від 14 березня 2018 року визнано недійсним зміни до статуту зареєстровані на підставі зазначеного рішення зборів про його виключення та протокол. А в частині визнання недійсним протоколу від 13 липня 2013 року про перерозподіл часток у зв`язку з укладенням договору дарування відмовлено у зв`язку із чинністю договору дарування.
29 червня 2021 року Великою Палатою Верховного Суду було прийнято постанову, якою касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Господарського суду Одеської області від 05 грудня 2019 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09 червня 2020 року у справі № 916/2813/18 змінено, викладено мотивувальні частини рішень у редакції цієї постанови, в іншій частині рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду залишено без змін.
Відповідно до частини першої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із частиною третьою статті 35 ЦПК України суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Залишаючи касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, Велика Палата Верховного Суду серед інших висновків висловила правову позицію щодо правової природи приватного підприємства як товариства з обмеженою відповідальністю, щодо необхідності згоди подружжя на відчуження частки в приватному підприємстві та юрисдикції спору щодо відчуження частки в статутному капіталі приватного підприємства.
Крім того, у цій справі Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків, що подружжя шляхом добровільного поділу статутного капіталу здійснило його поділ як спільного майна подружжя.
Погоджуючись із позицією щодо віднесення до юрисдикції господарських судів спору про поділ частки в статутному капіталі корпоративного господарського товариства та про поділ майна подружжям у цій справі, вважаєм за потрібне викласти окрему думку щодо інших правових позицій Великої Палати Верховного Суду, висловлених у постанові від 29 червня 2021 року.
Щодо правової природи приватного підприємства
Основні мотиви, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду
Велика Палата Верховного Суду, зокрема, зазначала, що приватне підприємство - це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності. Разом із цим за ознакою наявності чи відсутності учасників юридичні особи поділяються на товариства та установи, у зв`язку із чим приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника.
Відповідно до частини першої статті 84 ЦК України товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об`єднання, що діють з метою одержання прибутку. Отже, якщо приватне підприємство створене для ведення підприємницької діяльності й розподілу прибутку між учасниками (засновниками), то таке приватне підприємство є підприємницьким товариством.
Встановлення виду підприємницького товариства, до якого належить приватне підприємство, а саме що приватне підприємство є господарським товариством (зокрема, товариством з обмеженою або додатковою відповідальністю) або кооперативом (зокрема, сільськогосподарським кооперативом, сільськогосподарським кооперативним об`єднанням), у кожному конкретному випадку зумовлюватиме застосування до спірних правовідносин відповідного законодавства, зокрема Законів України «Про господарські товариства», «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», «Про кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію».
Крім того, визначаючи вид підприємницького товариства, до якого належить приватне підприємство, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що приватне підприємство створено з метою здійснення ринкових взаємовідносин і отримання прибутку шляхом виконання робіт і надання послуг у сферах, визначених предметом його діяльності; приватне підприємство має статутний капітал, поділений на частки, та не встановлено наявності в його статуті положень, які передбачають, що один член кооперативу має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, а також що його учасники несуть відповідальність за зобов`язаннями приватного підприємства; приватне підприємство не випускає акції, а тому воно не може бути акціонерним товариством; учасники (засновники) не несуть відповідальності за зобов`язаннями приватного підприємства (якщо інше не встановлено статутом), і в такому випадку приватне підприємство не є повним або командитним товариством чи товариством з додатковою відповідальністю; приватне підприємство не є кооперативом, оскільки голоси при голосуванні розподіляються відповідно до часток його учасників, а тому відповідно до статті 84 ЦК України таке підприємство може бути лише товариством з обмеженою відповідальністю.
У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку,
що ПП «Ніка-2» у цій справі є товариством з обмеженою відповідальністю.
При цьому Велика Палата Верховного Суду посилалась на те, що в Державному класифікаторі України ДК 002:2004 «Класифікація організаційно-правових форм господарювання», затвердженому наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 року № 97 (далі - Класифікатор), приватне підприємство поіменовано окремою організаційно-правовою формою господарювання, однак вважає за необхідне звернути увагу, що відповідно до абзацу другого розділу 1 (Вступ) Класифікатора об`єктом класифікації є, зокрема, визначені чинним законодавством організаційно-правові форми юридичних осіб. Тобто Класифікатор самостійно не визначає організаційно-правові форми юридичних осіб, а лише містить їх систематизований виклад, який має бути заснований на формах, визначених законодавством.
У контексті наведеного в ухвалі від 09 вересня 2020 року про направлення справи на розгляд Великої Палати правового питання та виходячи з розуміння Великою Палатою Верховного Суду можливості застосування інституту аналогії закону для регулювання спірних відносин лише у випадку, якщо їх не врегульовано нормами права, які безпосередньо регулюють ці відносини, зокрема актами законодавства або договором чи статутом, зазначений інститут при вирішенні цієї справи не застосовується, оскільки відносини з управління та діяльності приватного підприємства як підприємницького товариства безпосередньо врегульовані Законом України «Про господарські товариства» в редакції, чинній на момент укладення договору.
Підстави та мотиви окремої думки
Відповідно до Конституції України усі суб`єкти права власності рівні перед законом (частина четверта статті 13); кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом (частини перша, друга статті 41); правовий режим власності визначається виключно Законами України (пункт 7 частини першої статті 92).
Вирішуючи зазначену Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду виключну правову проблему щодо визначення правової природи приватного підприємства як господарюючого суб`єкта, його співвідношення з товариством з обмеженою відповідальністю та можливості і необхідності застосування в цих правовідносинах аналогії закону, Велика Палата Верховного Суду не звернула уваги на таке.
Щодо правової природи приватного підприємства як суб`єкта господарських правовідносин
За змістом підрозділу 2 ЦК України юридична особа приватного права, що створюється за рахунок внесків фізичних та юридичних осіб є об`єктом їх права власності та одночасно управління. При цьому така юридична особа є суб`єктом господарських правовідносин.
Згідно із частинами першою, другою статті 55 Господарського кодексу України (далі - ГК України) суб`єктами господарювання визнаються особи, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб`єктами господарювання є: 1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
Відповідно до частин першої, другої статті 83 ЦК України юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством є організація, створена шляхом об`єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.
Отже, цивільне та й господарське законодавство одним зі способів здійснення підприємницької діяльності передбачає здійснення господарської діяльності шляхом створення як господарського товариства, так і підприємства як суб`єктів та об`єктів цивільного права і господарських правовідносин.
Приватне підприємство як форма підприємницької діяльності є окремим видом підприємницької діяльності і за змістом статті 113 ЦК України визначається як підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб`єкта господарювання - юридичної особи.
Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом та іншими законами.
Спеціального закону, що регулює правовий статус приватного підприємства, немає, а за змістом зазначених норм матеріального права слід зробити висновок, що будь-яке підприємство, створене за рахунок приватної власності, є приватним підприємством або приватним товариством.
Для визначення правового статусу приватного підприємства слід взяти за основу організаційно-правові форми юридичних осіб.
Такі організаційно-правові форми, крім визначення їх у ЦК України, ГК України, інших законах, як правильно зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду, визначаються в Класифікаторі, який дійсно не створює зазначені в ньому форми, а лише констатує факт їх наявності відповідно до законодавства. Неприйняття Великою Палатою Верховного Суду цього класифікатора до уваги та висновок про відсутність такої організаційно-правової форми юридичної особи, як приватне підприємство, суперечить положенням усього законодавства щодо організаційно-правових форм здійснення підприємницької діяльності.
За положеннями статті 83 ЦК України юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством є організація, створена шляхом об`єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.
Товариством з обмеженою відповідальністю відповідно до частини третьої
статті 80 ГК України є господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов`язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов`язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.
Згідно зі статтею 3 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» товариство несе відповідальність за своїми зобов`язаннями всім належним йому майном. Товариство не відповідає за зобов`язаннями своїх учасників. Крім того, законом не обмежена кількість та склад учасників товариства (стаття 4 зазначеного Закону).
Приватним підприємством відповідно до частини першої статті 113 ГК України визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб`єкта господарювання - юридичної особи.
У статті 191 ЦК України визначається підприємство як єдиний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом.
Такого статусу для товариства з обмеженою відповідальністю законодавством не передбачено.
Правовий статус приватного підприємства, створеного одним з подружжя, як єдиного майнового комплексу також визначено в Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням (№ 17-рп/2012) Приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України (далі - СК України) у контексті спільної власності подружжя на приватне підприємство.
Так, у пункті 2.2 цього Рішення, Конституційний Суд України зазначив, що «вклад до статутного капіталу та виділене із спільної сумісної власності подружжя майно (кошти) передаються у власність приватного підприємства. Відповідно до
статті 191 ЦК України підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності; до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом; підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю; підприємство або його частина можуть бути об`єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. Тобто зі змісту цієї статті вбачається, що стосовно підприємства як єдиного майнового комплексу або його частини можуть виникати цивільні права і обов`язки. На думку Конституційного Суду України, приватне підприємство (або його частина), засноване одним із подружжя, - це окремий об`єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, у тому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності».
Правовий режим підприємства як особливого об`єкта цивільних прав має значення не тільки для договору продажу підприємства, а й для будь-якого правочину щодо цього підприємства та/або його частини, а також для управління цим підприємством та/або його майном.
В Україні залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу діють підприємства унітарні та корпоративні; унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства; унітарними є підприємства, засновані, зокрема, на приватній власності засновника (частини третя, четверта статті 63 ГК України).
Відповідно до статті 1 Закону України № 1576-XII «Про господарські товариства», у редакції, яка діяла на час спірних правовідносин, господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарськими товариствами цим Законом визнаються також підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об`єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.
Відповідно до частин першої, третьої статті 80 ГК України до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов`язаннями тільки своїм майном. Вочевидь приватне підприємство до цього переліку не віднесено.
Разом з тим, зважаючи на можливість створення господарського товариства та приватного підприємства однією або декількома особами, такі господарські товариства і підприємства можуть бути унітарними, тобто створеними однією особою без поділу статутного капіталу на частки, та/або корпоративними, де статутний капітал поділений на частки (частини третя, четверта статті 63 ГК України).
На відміну від унітарного приватного підприємства як єдиного майнового комплексу і зазвичай цілісного об`єкта права власності його засновника, корпоративне приватне підприємство не є цілісним об`єктом права власності одного засновника, а належить його учасникам у частках відповідно до їх часток у статутному капіталі. Розмір частки в статутному капіталі породжує не тільки права власності на частку, а й корпоративні права кожного з учасників, пропорційні цій частці, що наближує його правове регулювання до товариства з обмеженою відповідальністю. Інші правові форми господарських товариств,
як правильно зауважила Велика Палата Верховного Суду в цій справі, мають більше відмінностей, ніж товариство з обмеженою відповідальністю.
Відтак перетворення приватного підприємства, заснованого одним учасником у приватне підприємство з декількома учасниками наближує приватне підприємство за своєю правовою природою до господарського товариства, створеного декількома учасниками, а саме товариства з обмеженою відповідальністю.
Разом з тим сам по собі поділ статутного капіталу в приватному підприємстві на частки не перетворює приватне підприємство з декількома учасниками на іншу організаційну форму господарювання - господарське товариство з обмеженою відповідальністю, оскільки в правовому статусі цих господарюючих суб`єктів є декілька відмінностей.
Зазначені суб`єкти господарювання мають багато схожих ознак, проте не є тотожними.
Наприклад, законодавство дозволяє створення господарським товариством окремих підприємств (стаття 9 Закону 1576-XII), однак не передбачає створення підприємством інших товариств та інших підприємств (стаття 113 ГК України).
Критерієм за яким приватне підприємство відрізняється від товариства з обмеженою відповідальністю є і форма власності кожного з них. На відміну від товариства з обмеженою відповідальністю, яке може бути будь-якої форми власності (частина третя статті 167, частина друга статті 169 ЦК України), приватне підприємство може створюватися лише на основі приватної форми власності, та його засновниками не може бути, ані держава, ані територіальні громади.
Товариство з обмеженою відповідальністю здійснює підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку, у той час як приватні підприємства можуть створюватись для некомерційної господарської діяльності.
Заснувати приватне підприємство може одна або декілька фізичних осіб. Також його засновником може бути одна юридична особа (частина перша статті 113 ГК України). Тобто у випадку з приватним підприємством, ми бачимо законодавче обмеження щодо складу засновників, саме відсутність можливості заснувати приватне підприємство одночасно юридичними та фізичними особами.
Заснувати товариство з обмеженою відповідальністю може будь-яка кількість фізичних та/або юридичних осіб, оскільки законодавством не обмежена ні кількість, ні склад учасників товариства, ні їх види.
Приватне підприємство може управлятись його засновником на безоплатній основі, а товариство з обмеженою відповідальністю - ні, оскільки стаття 65 ГК України має назву «Управління підприємством» і розміщена в главі 7 «Підприємство» вказаного кодексу. Відносини ж за участю господарських товариств регулюються Главою 9 «Господарські товариства» ГК України.
Іншими словами, положення частини другої статті 65 ГК України не поширює свою дію на товариства з обмеженою відповідальністю і його засновники (учасники) ТОВ не можуть виконувати функції директора на безоплатній основі.
Крім цього, потрібно зауважити, що діяльність приватного підприємства менше врегульована законодавчо, ніж діяльність товариства з обмеженою відповідальністю. Такий стан законодавства надає приватному підприємству більш широкі повноваження для врегулювання власної діяльності статутними документами та право власного розсуду для регулювання взаємовідносин його учасників.
Визначення організаційної форми приватного підприємства як товариства з обмеженою відповідальністю не на підставі аналогії закону (тобто лише в неврегульованій законодавством частині господарської діяльності), а на рівні регулювання законодавства про товариство з обмеженою відповідальністю звужує зазначені вище права приватного підприємства та надає можливість зацікавленим особам на визнання його статутних документів недійсними у зв`язку з протиріччям їх змісту закону. Такий підхід може привести до звуження свободи підприємницької діяльності у вигляді приватних підприємств.
Відтак висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що приватне підприємство є товариством з обмеженою відповідальністю, суперечить законодавству, і застосування законодавчих норм щодо товариства з обмеженою відповідальністю для регулювання правовідносин в приватного підприємства можливо лише за принципом «аналогія закону» та лише у випадках неврегулювання цих правовідносин, ані законодавством, ані статутними документами приватного підприємства.
Щодо майна приватного підприємства як спільного майна подружжя
Висловлюючись щодо правового статусу майна приватного підприємства як товариства з обмеженою відповідальністю, у пунктах 8.36 - 8.40 постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з урахуванням положень статті 115 ЦК України, статті 85 ГК України та статті 12 Закону, за якими власником майна, переданого господарському товариству у власність (у тому числі вклад учасника, переданий учасником до статутного капіталу), є саме товариство, таке майно не може належати на праві власності іншим особам на праві спільної власності учаснику приватного підприємства та його подружжю (колишньому подружжю).
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду (пункт 8.40 постанови), з моменту внесення грошових коштів чи іншого майна як вкладу таке майно належить на праві власності самому товариству, і воно втрачає ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Схожі висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 03 липня 2013 у справі № 6-61цс13, з якими Велика Палата Верховного Суду погоджується.
Тобто Велика Палата Верховного Суду погодилась, що вклад, у тому числі в грошовій формі, переданий учасником до статутного капіталу втрачає ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя.
При цьому в пунктах 8.57-8.60 постанови, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 03 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, від 10 жовтня 2018 року у справі № 569/6236/16 та від 12 листопада 2019 року у справі № 918/598/18, що частка в статутному капіталі приватного підприємства, яка придбана за спільні кошти подружжя, не об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та може бути відчужена одним з них без згоди іншого.
Також Велика Палата Верховного Суду з посиланням на положення статей 60 та 65 СК України зазначила, що аналіз статей 116, 177, 190, 369 ЦК України, статті 10 Закону України «Про господарські товариства» у поєднанні з нормами СК України, які визначають порядок розпорядження майном, у тому числі часткою в статутному капіталі господарського товариства (пункт 8.58 постанови), дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.
При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення іншим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину (пункт 8.63 постанови).
Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 03 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, Верховного Суду у постанові від 10 жовтня 2018 року у справі № 569/6236/16-ц та від 12 листопада 2019 року у справі № 918/598/18, що частка в статутному капіталі приватного підприємства, яка придбана за спільні кошти подружжя, не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та може бути відчужена одним з них без згоди іншого.
Висловлюючись щодо правового статусу приватного підприємства та його майна і аналізуючи Рішення Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2018, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що проведений аналіз свідчить, що висновки, викладені в Рішенні Конституційного Суду України, слід розуміти так: статутний капітал приватного підприємства - юридичної особи або майно приватного підприємства - єдиного майнового комплексу можуть бути об`єктами права спільної сумісної власності подружжя (якщо вони не є об`єктами права особистої власності одного з подружжя).
Підстави для висловлення окремої думки в цій частині
З такими висновками Великої Палати Верховного Суду повною мірою погодитись не можна, оскільки вони є суперечливими та заснованими на хибності позиції щодо правового статусу приватного підприємства як товариства з обмеженою відповідальністю.
Якщо, як виснувала Велика Палата Верховного Суду, приватне підприємство є за своєю організаційною формою товариством з обмеженою відповідальністю, то за положеннями статті 115 ЦК України, статті 85 ГК України та статті 12 Закону України «Про господарські товариства» вклад учасників є власністю товариства і перестає бути власністю подружжя, відтак згода подружжя на відчуження цієї частки не потрібна не тому, що подружжя, відчужуючи частку, діє за взаємною згодою, а тому, що це майно не є спільною власністю подружжя.
Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що приватне підприємство створене в період шлюбу одним з подружжя, є об`єктом права спільної власності подружжя, а вклад, внесений до статутного капіталу, є спільною власністю подружжя.
За такої презумпції приватне підприємство не може бути товариством з обмеженою відповідальністю, оскільки правовий статус їх статутного капіталу різний. Зазначене зайвий раз підтверджує, що висновок про регулювання правовідносин в приватного підприємства за нормами, що регулюють діяльність товариства з обмеженою відповідальністю, без застосування аналогії закону є помилковим.
При цьому тлумачення Великою Палатою Верховного Суду Рішення Конституційного Суду України на власний розсуд також не усуває породжену в цій постанові правову проблему правового статусу приватного підприємства як товариства з обмеженою відповідальністю.
За змістом зазначеного Рішення, Конституційний Суд України висловився, що приватне підприємство є цілісним майновим комплексом та об`єктом спільної сумісної власності подружжя-як його статутний капітал, так і його майно.
Тлумачення Великою Палатою Верховного Суду пункту 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України як двох окремих випадків правового статусу майна та статутного капіталу приватного підприємства суперечить правовій проблемі, яка розглядалась Конституційним Судом України, та змісту усього рішення. І це тлумачення зроблено з метою усунути суперечності між правовою позицією щодо правового статусу приватного підприємства, висловленою у цій постанові та Рішенням Конституційного Суду України.
Аналізуючи норми, що регулюють діяльність приватного підприємства та норми СК України щодо майна подружжя в поєднані з Рішенням Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2018 (заява №17-рп/2012), слід дійти до таких висновків.
Як уже зазначалось, приватне підприємство, створене одним з подружжя, як єдиний майновий комплекс, відповідно до статті 65 СК України є єдиним об`єктом спільної сумісної власності подружжя та унітарним приватним підприємством.
Разом з тим, майно подружжя може бути поділено як в натурі (стаття 67 СК України, стаття 370 ЦК України), так і шляхом виплати компенсації (стаття 364 ЦК України), або подружжя може домовитись про спільне використання та управляння таким майном (стаття 369 ЦК України та стаття 63 СК України).
Основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).
Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша
статті 61 СК України).
Відтак слід погодитись із висновками Великої Палати Верховного Суду, що унітарне приватне підприємство як єдиний майновий комплекс належить подружжю на праві спільної сумісної власності та управляється одним з подружжя за взаємною згодою.
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (Рішення Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2018, заява № 17-рп/2012).
Конституційний Суд України в Рішенні від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2018 дійшов висновку, що статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, є об`єктом їх спільної сумісної власності, а відтак на правовідносини з приводу цього майна розповсюджуються норми сімейного права, а правовідносини щодо поділу приватного підприємства, поділу статутного капіталу шляхом стягнення частки або поділу самого приватного підприємства як цілісного майнового комплексу є правовідносинами з сімейних правовідносин, і спір щодо поділу унітарного приватного підприємства відповідно до рішення Конституційного Суду України є спором із сімейних правовідносин.
Разом із цим слід зазначити, що така позиція Конституційного Суду України не може бути універсальною для всіх випадків спорів щодо приватного підприємства і є застосовною тільки до унітарного приватного підприємства, створеного одним з подружжя за рахунок їх спільного майна.
Поділ статутного капіталу приватного підприємства на частки та їх розподіл між подружжям та/або іншими, ніж подружжя, особами, як зазначалось вище, уже створює ознаки корпоративності, а отже, й наближує його правову природу до товариства з обмеженою відповідальністю, у якому статутний капітал поділений на частки.
Порядок поділу підприємства як унітарного приватного підприємства або відчуження частки одним з подружжя приватного підприємства на користь іншого з подружжя повинно відбуватись відповідно до законодавства щодо порядку реєстрації змін до статутних документів юридичних осіб шляхом укладення цього договору в письмовій формі шляхом передачі прав на частку у статутному капіталі товариства або виплати компенсації за таку частку та/або майно підприємства.
Передача частки в статутному капіталі одному з подружжя перетворює унітарне приватне підприємство в корпоративне та змінює правовий статус статутного капіталу та майна підприємства зі спільного сумісного майна подружжя на спільну власність з визначенням часток кожного з подружжя, чим фактично здійснюється поділ майна подружжя.
На відміну від унітарного приватного підприємства як єдиного майнового комплексу і цілісного об`єкта спільної сумісної власності подружжя, корпоративне приватне підприємство не є цілісним об`єктом права власності, а належить його учасникам у частках відповідно до їх часток у статутному капіталі. Розмір частки в статутному капіталі породжує не тільки права власності на частку, а й корпоративні права кожного з учасників пропорційні цій частці.
Перетворення унітарного приватного підприємства в корпоративне підприємство, позбавляє статутний капітал та майно такого підприємства статусу спільного майна, перетворює його в корпоративне підприємство , а тому кожний з учасників такого підприємства, у тому числі і якщо учасниками є подружжя або колишнє подружжя, має право на розпорядження належною йому часткою на власний розсуд.
Отже, передача одним з подружжя іншому частки в унітарному приватному підприємстві є способом поділу такого підприємства та перетворює це підприємство в корпоративне, засноване на особистій власності кожного з подружжя, та породжує в іншого подружжя корпоративні права в цьому підприємстві.
За таких умов спір щодо часток у корпоративному приватному підприємстві не є спорі з сімейних правовідносин.
Саме така позиція щодо поділу корпоративного господарського товариства висловлена в постанові Касаційного господарського суду від 12 листопада 2019 року у справі № 918/598/18.
У зазначеній постанові Верховний Суд зазначав, що: «згідно з положеннями статті 10 Закону України «Про господарські товариства» та статті 116 ЦК України учасники господарського товариства мають право здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують його участь у товаристві, у порядку, встановленому законом. З моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому лише в тому разі, коли спільні кошти всупереч статті 65 ЦК України були використані одним із подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу. Подальше розпорядження учасником товариства його часткою в статутному капіталі з огляду на положення статті 116, 147 ЦК України є суб`єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки в статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого подружжя та не в інтересах сім`ї. Таким чином, у разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні господарського товариства це майно належить зазначеному товариству на праві власності, подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним із подружжя (засновником) шляхом участі в управлінні товариством, а друге подружжя набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна між подружжям».
Подібна правова позиція з урахуванням фактичних обставин справи, викладена у постанові Верховного Суду України від 03 липня 2013 року у справі №6-61цс13 і підстав для відходу від неї не вбачається.
Судді В. С. Князєв
В. М. Сімоненко
С. П. Штелик
