УХВАЛА
16 березня 2021 року
м. Київ
Справа № 924/287/18
Волковицька Н. О. - головуючий, Мачульський Г. М., Случ О. В.,
секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Міністерства енергетики України
на рішення Господарського суду міста Києва від 02.06.2020 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2020 у справі
за позовом Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Хмельницькгаз"
до Міністерства енергетики України
про визнання укладеною додаткової угоди.
У судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Волощук П. Ю. (адвокат), відповідача - Гузема А. А.
ВСТАНОВИВ:
У квітні 2018 року Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Хмельницькгаз" (далі - ПАТ "Хмельницькгаз") звернулося до Господарського суду Хмельницької області з позовом до Міністерства енергетики та вугільної промисловості України (правонаступником якого є Міністерство енергетики та захисту довкілля України, а в подальшому Міністерство енергетики України) (далі - Міністерство) про визнання укладеною додаткової угоди № 1 до договору експлуатації газорозподільних систем або їх складових від 24.05.2017 № 240517/18-Хм-ГРМ укладеного між позивачем та відповідачем, у редакції, запропонованій позивачем та викладеній в протоколі розбіжностей від 06.03.2018.
Позовні вимоги із посиланнями на положення статті 188 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 203, 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) обґрунтовані не підписанням Міністерством додаткової угоди № 1 до договору експлуатації газорозподільних систем або їх складових від 24.05.2017 № 240517/18-Хм-ГРМ у редакції протоколу розбіжностей від 06.03.2018 та неможливістю підписання такої додаткової угоди в редакції відповідача.
Позивач наголошує, що оновлення переліку державного майна газорозподільчих систем, сформованого на підставі належних правовстановлюючих документів, підписання його як додатку до договору є необхідною умовою для дотримання інтересів як держави, так і кожного окремого споживача природного газу України. Враховуючи те, що джерела фінансування плати за державні газорозподільні системи є тариф на розподіл природного газу, споживачі не повинні оплачувати у складі такого тарифу зайвих коштів.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 02.06.2020 у справі № 924/287/18 (суддя Ващенко Т. М.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2020 (Тищенко А. І. - головуючий, судді Михальська Ю. Б., Скрипка І. М.) позовні вимоги задоволено, визнано укладеною додаткову угоду № 1 до договору експлуатації газорозподільних систем або їх складових від 24.05.2017 № 240517/18-Хм-ГРМ, укладеного між Міністерством та Акціонерним товариством "Оператор газорозподільної системи "Хмельницькгаз" у редакції, викладеній в резолютивній частині рішення суду.
Судове рішення аргументоване тим, що укладення додаткової угоди, в редакції протоколу розбіжностей позивача, має на меті більш повне врегулювання спірних правовідносин сторін з метою проведення належної інвентаризації газорозподільних систем, які обліковуються на балансі позивача, як оператора газорозподільних систем; перевірки наявності правовстановлюючих документів на державне майно, що використовується для розподілу природного газу, та у разі потреби їх відновлення.
Не погоджуючись із рішенням Господарського суду міста Києва від 02.06.2020 і постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2020 у справі № 924/287/18, Міністерство звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення та постанову, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
У відзиві на касаційну скаргу ПАТ "Хмельницькгаз" просить оскаржувані рішення та постанову залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 924/287/18, з огляду на таке.
При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що Акціонерне товариство "Оператор газорозподільної системи "Хмельницькгаз" є оперетором газорозподільної системи, який на підставі ліцензії здійснює діяльність із розподілу природного газу газорозподільною системою.
29.11.2012 між Акціонерним товариством "Оператор газорозподільної системи "Хмельницькгаз" (підприємство) та Міністерством енергетики та вугільної промисловості України (орган управління) було укладено договір № 31/14 про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва (далі - договір), предметом якого є надання підприємству на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі підприємства і не може бути відокремлене від їх основного виробництва (далі - державне майно).
Строк дії договору сторонами погоджено пунктом 7.1 з дати підписання і діє до моменту відчуження майна з державної власності.
Сторонами погоджено, що невід`ємними частинами цього договору є додаток № 1 "Перелік державного майна, яке перебуває на балансі підприємства ПАТ "Хмельницькгаз" та надається йому на праві господарського відання станом на 31.12.2011" та додаток № 2 "Форма звіту про рух державного майна".
У подальшому, 24.05.2017 між сторонами підписано додаткову угоду № 1 до договору щодо його приведення до вимог примірного договору експлуатації газорозподільних систем та їх складових, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2017 № 95 (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 29.03.2017 № 188).
Зазначену додаткову угоду було підписано з протоколом розбіжностей в редакції оператора, відповідно до пункту 2 якого протокол розбіжностей є її невід`ємною частиною.
Додаток № 1, який складався до договору, зміненого додатковою угодою № 1 від 24.05.2017 зазнав змін тільки в частині назви (назву додатку № 1 змінено на перелік майна, право експлуатації на яке надається оператору газорозподільної системи і містить інформацію щодо кількості та вартості об`єктів державного майна станом на 31.12.2011.
Договір експлуатації газорозподільних систем або їх складових № 240517/18-Хм-ГРМ від 24.05.2017 укладено відповідно до примірного договору експлуатації газорозподільних систем та їх складових, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2017 № 95 (далі - примірний договір).
Відповідно до примірного договору експлуатації газорозподільних систем або їх складових, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 95 від 21.02.2017: предметом цього договору є надання оператору в експлуатацію газорозподільних систем або їх складових (далі - майно) за переліком за формою згідно з додатком 1, до яких підключені (приєднані) інші газові мережі (п. 1); право власності на майно, надане за цим договором, належить державі (п. 5).
Таким чином, відповідно до умов примірного договору предметом договору експлуатації газорозподільних систем або їх складових можуть бути лише газорозподільні системи або їх складові, право власності на які належить державі.
Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2017 № 95 "Про забезпечення ефективного використання газорозподільних систем або їх складових" (далі - Постанова № 95) визначено Міністерство енергетики та вугільної промисловості органом управління газорозподільними системами, власником яких є держава, або їх складовими (далі - газорозподільні системи).
Пунктом 5 Постанови № 95 зобов`язано Міністерство енергетики та вугільної промисловості разом з Фондом державного майна забезпечити проведення до 1 грудня 2017 року інвентаризації газорозподільних систем, які обліковуються на балансі операторів газорозподільних систем та перевірки наявності правовстановлюючих документів на державне майно, що використовується для розподілу природного газу.
Як установлено судами попередніх інстанцій, Міністерство направило на адресу позивача лист № 31/31-1381 від 16.02.2018 щодо укладення додаткової угоди № 1 до договору експлуатації газорозподільних систем або їх складових № 240517/18-Хм-ГРМ від 24.05.2017, відповідно до якого запропонувало викласти додаток № 1 до договору експлуатації "Перелік майна, право експлуатації на яке надається оператору газорозподільної системи" в новій редакції. При цьому, в додатковій угоді (п. 2) зафіксовано, що додаток до цієї угоди, сформований на підставі матеріалів інвентаризації газорозподільних систем або їх складових, що належать державі станом на 31.12.2016.
У свою чергу, позивач листом № Hm077.1-ЛВ-1595-0318 від 06.03.2018 надіслав відповідачу підписану зі своєї сторони додаткову угоду № 1 від 31.01.2018 до договору та два примірники протоколу розбіжностей від 06.03.2018 до неї.
У протоколі розбіжностей ПАТ "Хмельницькгаз" запропонувало врегулювати між сторонами відносини та зобов`язання, необхідні для оновлення Переліку об`єктів державного майна відповідно до умов Примірного договору, а саме:
- Міністерству виконати вимоги пунктів 5 та 6 Постанови № 95 стосовно перевірки та відновлення правовостановлюючих документів на державне майно;
- АТ "Хмельницькгаз" завершити інвентаризацію державного майна станом на 31 грудня 2017 року та сформувати перелік за наслідками перевірки та відновлення правовстановлюючих документів на державне майно.
Листом від 29.03.2018 № 31.3-ВИХ/415-18 відповідач відмовився підписувати додаткову угоду № 1 від 31.01.2018 до договору в редакції протоколу розбіжностей від 06.03.2018 до неї.
Зазначена відмова Міністерства від підписання додаткової угоди в редакції протоколу розбіжностей і стала підставою для звернення позивача з даним позовом до суду.
У поданій касаційній скарзі Міністерство послалося на те, що в оскаржуваних судових рішеннях суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували положення статті 181 ГК України (загальний порядок укладення господарських договорів), без урахування висновків щодо застосування зазначеної норми права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом у справах № 910/20897/17 (постанова від 05.02.2019) та № 908/3203/16 (постанова від 21.03.2018).
Скаржник зазначив, що протокол розбіжностей не відповідає меті договірних відносин та створює перешкоди для виконання Постанови № 95, викладає певні умови, за яких можливо викласти додаток № 1 у новій редакції, запропонованій Міністерством.
Крім цього, скаржник наголосив на порушенні судами попередніх інстанцій норм процесуального права, зазначаючи про те, що висновок експерта від 21.02.2020 № 170/205-209/20-22 не можна віднести до достовірних доказів відповідно до положень статті 78 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Питання щодо права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.
Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.
Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення ЄСПЛ у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).
У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, N 212-A, с.15, п.31).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Зі змісту зазначеної норми права випливає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і в справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
Суди під час розгляду справи № 908/3203/16 за позовом Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Запоріжгаз" (далі - ПАТ "Запоріжгаз") до Товариства з обмеженою відповідальністю "Південь Буд" (далі - Товариство) про зобов`язання укласти договір на користування складовими газорозподільної системи в редакції, запропонованій позивачем за первісним позовом та зустрічною позовною заявою Товариства до ПАТ "Запоріжгаз" про визнання укладеним договору на користування складовими газорозподільної системи в редакції, запропонованій Товариством установили, що ПАТ "Запоріжгаз" отримавши протокол розбіжностей у визначений Законом 20-ти денний термін (до 11.10.2016) заходів щодо врегулювання розбіжностей не вжило, неврегульовані розбіжності для вирішення суду не передало, отже в силу імперативної норми частини 7 статті 181 ГК України пропозиції Товариства, визначені ним у протоколі розбіжностей до спірного договору вважаються прийнятими ПАТ "Запоріжгаз", а спірний договір є таким, що укладений в редакції цього протоколу розбіжностей.
У постанові від 05.02.2019 у справі № 910/20897/17 за позовом Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Луганськгаз" (далі - ПАТ "Луганськгаз") до Міністерства енергетики та вугільної промисловості України про визнання укладеною додаткової угоди від 02.10.2017 до договору № 31/03 від 12.11.2012 "Про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва" щодо його приведення до вимог примірного договору експлуатації газорозподільних систем та їх складових, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2017 № 95 (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 29.03.2017 № 188) в редакції Міненерговугілля з урахуванням змін, викладених у протоколі розбіжностей ПАТ "Луганськгаз" від 10.10.2017, суд касаційної інстанції, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог, зазначив про обов`язковість для сторін укладення договору експлуатації газорозподільних систем або їх складових на підставі закону. Водночас, суд касаційної інстанції наголосив, що відповідно до положень частини 7 статті 181 ГК України визначені у протоколі розбіжностей до спірного договору вважаються прийнятими Міністерством енергетики та вугільної промисловості України, а спірний договір є таким, що укладений в редакції цього протоколу розбіжностей. За таких обставин підстави для задоволення позову відсутні, адже спір з приводу умов договору був врегульований сторонами до звернення ПАТ "Луганськгаз" до суду з цим позовом.
Отже зі змісту постанов Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 908/3203/16 та від 05.02.2019 у справі № 910/20897/17, висновками в яких Міністерство обґрунтувало наявність підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, слідує, що Верховний Суд, переглянувши судові рішення у справах, предметом яких було укладення договорів на користування складовими газорозподільної системи, виклав висновки, щодо застосування норми права, а саме положень статті 181 ГК України, яка регулює загальний порядок укладення господарських договорів, підлягала застосуванню у зазначених правовідносинах.
Натомість у справі № 924/287/18, яка розглядається, спір стосується визнання укладеною додаткової угоди № 1 до договору експлуатації газорозподільних систем або їх складових від 24.05.2017 № 240517/18-Хм-ГРМ, укладеного між позивачем та відповідачем, у редакції, запропонованій позивачем та викладеній в протоколі розбіжностей від 06.03.2018, тобто про зміну господарського договору, яка слугувала підставою для звернення із позовом до суду у справі № 924/287/18 та була застосована судами попередніх інстанцій під час розгляду цієї справи.
Таким чином, зазначені постанови свідчать, що підстави позовів, зміст позовних вимог, установлені фактичні обставини, предмет зі справи № 908/3203/16, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин у справах № 908/3203/16 та № 910/20897/17 є відмінними від предмета, підстав позову, змісту позовних вимог та обставин у справі № 924/287/18, правовідносини у цих справах є різними, позивачі зверталися до суду за захистом різних прав.
Щодо решти доводів, викладених Міністерстовом у касаційній скарзі, Верховний Суд зазначає, що умовою для застосування положень пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу. Проте у цій справі заявлена скаржником підстава для касаційного оскарження судових рішень попередніх інстанцій з посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 ГПК України не підтвердилася.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
УХВАЛИВ:
Касаційне провадження за касаційною скаргою Міністерства енергетики України на рішення Господарського суду міста Києва від 02.06.2020 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2020 у справі у справі № 924/287/18 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді Г. М. Мачульський
О. В. Случ
