П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 лютого 2021 року

м. Київ

Справа № 9901/152/20

Провадження № 11-214заі20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Князєва В. С.,

суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,

розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Громадської організації «Гільдія кінематографістів Одеси» до Верховної Ради України, третя

особа - ОСОБА_1 , про визнання протиправною та нечинною постанови Верховної Ради України

за апеляційною скаргою Громадської організації «Гільдія кінематографістів Одеси» на ухвалу судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду

від 19 червня 2020 року (суддя Мельник-Томенко Ж. М.),

У С Т А Н О В И Л А:

Короткий зміст та обґрунтування наведених у позовній заяві вимог

1. Громадська організація «Гільдія кінематографістів Одеси» (далі - ГО «Гільдія кінематографістів Одеси») звернулася до суду з позовом до Верховної Ради України, третя особа - ОСОБА_1 , у якому просила визнати протиправною та нечинною Постанову Верховної Ради України від 04 червня 2020 року № 669-ІХ «Про призначення ОСОБА_1 Міністром культури та інформаційної політики України» (далі - Постанова № 669-ІХ).

2. Крім того, позивач заявив низку процесуальних клопотань:

- визнати загальновідомими обставини володіння ОСОБА_1 акціями Приватного акціонерного товариства «Одеська кіностудія» (далі - ПрАТ «Одеська кіностудія») та іншими медіакомпаніями та звільнити позивача від обов`язку їх доказування;

- визнати загальновідомими обставини звернення позивача до відповідача з листом від 01 червня 2020 року № 1/06/20 та мирних протестів громадськості проти призначення ОСОБА_1 Міністром культури та інформаційної політики України та звільнити позивача від їх доказування;

- стягнути з відповідача на користь позивача сплачений за подання позовної заяви судовий збір у розмірі 2 102 грн.

3. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив таке.

4. Проєкт Постанови про призначення ОСОБА_1 Міністром культури та інформаційної політики України було зареєстровано у Верховній Раді України

03 червня 2020 року за номером 3585. Ініціатором цього проєкту виступив Прем`єр-міністр України Шмигаль Д. А., який вніс подання про призначення ОСОБА_1 Міністром культури та інформаційної політики України за пропозицією депутатської фракції Політичної партії «Слуга народу». Головним комітетом було визначено Комітет Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики (далі - Комітет). Того ж дня, 03 червня 2020 року, цей Комітет дав висновок, згідно з яким підтримав зазначену кандидатуру та прийняв рішення рекомендувати Верховній Раді України призначити ОСОБА_1 на посаду Міністра культури та інформаційної політики України. Цей висновок підписано першим заступником Голови Комітету Констанкевич І. М .

5. Разом з тим відповідно до Постанови Верховної Ради України від 29 серпня

2019 року № 20-ІХ «Про обрання голів, перших заступників, заступників голів, секретарів, членів комітетів Верховної Ради України дев`ятого скликання» Головою Комітету було обрано того ж ОСОБА_1 , проєкт постанови про призначення якого Міністром культури та інформаційної політики України розглядав цей Комітет. На час проведення відповідного засідання Комітету ОСОБА_1 не було звільнено з цієї посади.

6. Позивач зазначає, що вказана обставина могла стати засобом тиску на членів Комітету, оскільки саме ОСОБА_1 за посадою володів усіма адміністративними ресурсами, аби усунути від голосування чи від участі в роботі Комітету осіб, незгодних з його кандидатурою, а потім повідомити їх фракції про відсутність на засіданні без поважної причини.

7. Позивач звертає увагу на те, що статтею 35 Закону України «Про комітети Верховної Ради України» передбачене виконання обов`язків Голови Комітету його першим заступником лише в разі відсутності Голови з поважних причин або якщо його місце вакантне, однак у цьому випадку Голову Комітету не було звільнено і він був присутній на засіданні Комітету. З огляду на це позивач уважає, що перша заступниця Голови Комітету Констанкевич І. М. не мала права підписувати висновок про підтримку кандидатури ОСОБА_1 .

8. Також ГО «Гільдія кінематографістів Одеси» зазначає, що іншим комітетом було вказано Комітет Верховної Ради України з питань антикорупційної політики, який, однак, висновку не надав.

9. Позивач указує, що оскаржувану Постанову № 669-ІХ прийнято на підставі висновку, підписаного не уповноваженою на те особою, та за відсутності необхідного висновку про відповідність проєкту антикорупційному законодавству.

10. ГО «Гільдія кінематографістів Одеси» наголошує на тому, що ОСОБА_1 є відомим медіамагнатом. Згідно з декларацією кандидата в народні депутати

за 2018 рік ОСОБА_1 є власником, співвласником або бенефіціарним власником низки компаній, у яких він має приватний інтерес, та які належать до сфери управління Міністерства культури та інформаційної політики України. На думку позивача, призначення такої особи на посаду Міністра культури відбулося з ігноруванням значного ризику використання нею свого службового положення всупереч державним інтересам та задля задоволення своїх приватних інтересів.

11. Обґрунтовуючи своє право на звернення до суду із цим позовом, позивач зазначає, що відповідно до Статуту ГО «Гільдія кінематографістів Одеси» основними цілями організації є, зокрема, сприяння здійсненню громадського контролю, аналіз методів та активна участь у практичному забезпеченні ефективності управління діяльністю Одеської кіностудії та інших кіно/теле/відеопідприємств міста Одеси та Одеської області. Серед основних завдань організації зазначені соціальна, культурна і просвітницька діяльність для розвитку кінематографу, традицій і звичаїв, власної історії кіно, проведення суспільно значущих і культурно-масових заходів, а також сприяння розвитку кіно/теле/відеовиробництва, підтримка української індустрії. З огляду на всі викладені обставини позивач, уважаючи, що існує конфлікт інтересів при призначенні ОСОБА_1 Міністром культури та інформаційної політики України,

01 червня 2020 року направив Голові Верховної Ради України Разумкову Д. О. лист, у якому містилось прохання професійних кінематографістів Одеси не допустити призначення ОСОБА_1 на зазначену посаду.

12. ГО «Гільдія кінематографістів Одеси» наголошує на тому, що всупереч усім протестам і повідомленням про незаконні, на думку позивача, дії ОСОБА_1 . Верховна Рада України винесла оскаржувану Постанову №669-ІХ без висновку Комітету Верховної Ради України з питань антикорупційної політики. Така обставина порушує права як ПрАТ «Одеська Кіностудія», так і кінематографії загалом як галузі, сприяння розвитку якої і є статутним завданням позивача. Однак, знаючи про такі суперечності, Комітет не запросив представників організації на обговорення проєкту Постанови Верховної Ради України № 3585.

13. Позивач уважає, що оскаржуваною Постановою № 669-ІХ порушено його права та законні інтереси, тому просить її скасувати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

14. Суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою

від 19 червня 2020 року відмовила у відкритті провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки цей позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

15. Судове рішення мотивовано тим, що оскаржувана позивачем Постанова

№ 669-ІХ є нормативно-правовим актом індивідуальної дії, а тому породжує права та обов`язки лише для особи, щодо якої її прийнято, тобто для ОСОБА_1 . З огляду на це між позивачем та відповідачем відсутній публічно-правовий спір,тому юрисдикція адміністративного суду на ці правовідносини не поширюється. Суддя також зауважила, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» в цьому випадку слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду, оскільки такий спір не може бути вирішений у суді жодної юрисдикції.

Короткий зміст та обґрунтування вимог, наведених в апеляційній скарзі та у відзиві на неї

16. В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить скасувати ухвалу судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 червня 2020 року та направити справу до цього ж суду для продовження розгляду.

17. Скаржник вважає помилковим висновок суду першої інстанції з приводу того, що між позивачем та Верховною Радою України не виникло публічно-правового спору, оскільки оскаржувана Постанова № 669-ІХ прийнята на виконання владних управлінських функцій стосовно призначення Міністра культури та інформаційної політики України, при цьому позивач як організація, що здійснює діяльність у сфері культури, має право участі у процесі розгляду проєкту такої постанови. Водночас

ГО «Гільдія кінематографістів Одеси» наполягає на тому, що і Верховна Рада України як суб`єкт призначення на посаду Міністра культури та інформаційної політики України, і особа, яка займає цю посаду, і сам позивач здійснюють публічну діяльність у культурній сфері, тобто є суб`єктами правовідносин у публічній діяльності, пов`язаній з цією сферою.

18. ГО «Гільдія кінематографістів Одеси» також наголошує на тому, що розширене тлумачення суддею поняття спору, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства як спору, який взагалі не підлягає судовому розгляду, суперечить статті 124 Конституції України.

19. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Зокрема, наголошує на тому, що суд першої інстанції правильно застосував статтю 170 КАС, оскільки вважає, що оскаржувана Постанова № 669-ІХ не створює жодних прав або обов`язків для позивача, отже і не надає йому права на звернення до суду.

20. Третя особа у справі ОСОБА_1 у своєму відзиві на апеляційну скаргу просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. ОСОБА_1 також наголошує на тому, що оскаржувана постанова хоч і прийнята відповідачем як суб`єктом владних повноважень на виконання управлінських функцій, але є нормативним актом індивідуальної дії, стосується прав, інтересів та обов`язків виключно ОСОБА_1 , і дія такого акта вичерпалась його виконанням, тобто призначенням третьої особи на посаду Міністра культури та інформаційної політики України.

21. У додаткових поясненнях до апеляційної скарги позивач повторно наголошує на тому, що судом першої інстанції порушено норми КАС, що призвело до неправильного, на думку позивача, вирішення питання про відкриття провадження у справі. Також позивач заперечує проти наведених у відзиві на апеляційну скаргу доводів відповідача щодо застосування висновків, викладених у Рішенні Конституційного Суду України від 27 грудня 2001 року № 20-рп/2001 та від 22 квітня 2008 року № 9-рп/2008, та зазначає, що норми КАС передбачають можливість оскарження Постанов Верховної Ради України незалежно від їх нормативно-правового чи індивідуально-правового характеру. Крім того, позивач повторно наголошує на тому, що оскаржувана Постанова № 669-ІХ порушує права позивача як суб`єкта культурної діяльності.

Рух апеляційної скарги

22. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 вересня 2020 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ГО «Гільдія кінематографістів Одеси» на ухвалу судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду

від 19 червня 2020 року та витребувала матеріали справи № 9901/152/20.

23. Ухвалою від 27 жовтня 2020 року цю справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування

24. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

25. Справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтується. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у контексті обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав і свобод, гарантованих Конвенцією.

26. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).

27. Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

28. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні та конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією та законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

29. Згідно із частиною третьою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

30. Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року

№ 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права;

б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

31. Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

32. Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів.

33. Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів визначені у статті 266 КАС, згідно з пунктом 1 частини першої якої правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ, зокрема щодо законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України.

34. Відповідно до частини четвертої статті 266 КАС Верховний Суд за наслідками розгляду справи може: 1) визнати акт Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів протиправним та нечинним повністю або в окремій його частині, застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу; 2) визнати дії чи бездіяльність Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів протиправними, зобов`язати Верховну Раду України, Президента України, Вищу раду правосуддя, Вищу кваліфікаційну комісію суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарну комісію прокурорів вчинити певні дії; 3) застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу.

35. Так, позивач оскаржує Постанову Верховної Ради України № 669-ІХ, якою ОСОБА_1 призначено на посаду Міністра культури та інформаційної політики України, оскільки позивач уважає, що цю Постанову прийнято з порушенням вимог чинного законодавства, а також за наявності конфлікту інтересів.

36. У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).

37. Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

38. За змістом частини першої статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.

39. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи в публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

40. Відповідно до пункту 18 частини першої статті 4 КАС нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який установлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

41. Натомість індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 КАС).

42. За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.

43. У вітчизняній теорії права загальновизнано, що нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов`язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб`єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.

44. Натомість індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, у яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.

45. Отже, нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм

права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує свою дію фактами його застосування, тоді як дія індивідуального акта закінчується у зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин.

46. Виходячи з наведеного оскаржувана Постанова № 669-ІХ є актом індивідуальної дії, оскільки: не містить загальнообов`язкових правил поведінки, а передбачає індивідуалізовані приписи щодо призначення Міністра культури та інформаційної політики України; не регулює певний вид суспільних відносин; адресована виключно ОСОБА_1 .

47. З огляду на викладене правильним є висновок суду першої інстанції про те, що право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується.

48. Оскільки ГО «Гільдія кінематографістів Одеси» не є учасником (суб`єктом) правовідносин щодо призначення ОСОБА_1 Міністром культури та інформаційної політики України, то оскаржувана постанова відповідача не породжує для позивача права на захист, тобто права на звернення до суду із цим позовом.

49. Аналогічну правову позицію Велика Палата Верховного Суду висловила, зокрема, в постановах від 16 жовтня 2018 року у справі № 9901/415/18, від 09 квітня 2019 року у справі № 9901/611/18, від 21 серпня 2019 року у справі № 9901/283/19,

від 01 липня 2020 року у справі № 9901/317/19 та інших.

50. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до пункту 9 Положення про Міністерство культури та інформаційної політики України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2019 року № 885, Міністерство культури та інформаційної політики України очолює Міністр, який призначається на посаду за поданням Прем`єр-міністра України і звільняється з посади Верховною Радою України.

51. Згідно зі статтею 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить, зокрема, призначення за поданням Прем`єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, до яких належить і Міністр культури та інформаційної політики України в силу положень статті 6 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», відповідно до якої до складу Кабінету Міністрів України входять, зокрема, міністри України.

52. Таким чином, призначення та звільнення з посади Міністра культури та інформаційної політики України є дискреційним повноваженням Верховної Ради України, встановленим Конституцією України, яке здійснюється шляхом прийняття відповідного законодавчого акта відповідно до статті 91 Конституції України, якою визначено, що Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією.

53. При цьому за визначенням статті 76 Конституції України під конституційним складом Верховної Ради України розуміється чотириста п`ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п`ять років.

54. Варто зауважити, що право на вільне обрання органів державної влади є невід`ємним правом громадянина, установленим статтею 38 Конституції України.

55. Отже вплив та політична воля на призначення та/або звільнення з посади посадовців органів виконавчої влади, яке здійснюється Верховною Радою України виражається громадянами шляхом реалізації виборчого права - обрання народних депутатів України, які у подальшому в складі Верховної Ради України здійснюють представницькі функції від імені громадян, виконуючи свої дискреційні повноваження з прийняття відповідних актів.

56. Суд першої інстанції також обґрунтовано зауважив, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

57. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що приписи «позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 170 КАС) та «справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 238 КАС) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами адміністративного судочинства, так і позовів, які суди взагалі не можуть розглядати. Відповідні висновки викладені у її постановах

від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц, від 13 березня 2019 року у

справі № 331/6927/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17,

від 08 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17, від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18, від 28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19, від 07 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц.

58. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 170 КАС суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

59. Отже, відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

60. Згідно зі статтею 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

61. Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвалу суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального права, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують правильних висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, а тому підстав для її скасування немає.

Висновки щодо розподілу судових витрат

62. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

63. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 266, 308, 311, 316, 322 КАС, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Апеляційну скаргу Громадської організації «Гільдія кінематографістів Одеси» залишити без задоволення.

2. Ухвалу судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду

від 19 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В. С. КнязєвСудді: Т. О. Анцупова Г. Р. Крет В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік В. І. Данішевська В. М. Сімоненко Ж. М. Єленіна І. В. Ткач О. С. Золотніков С. П. Штелик