Постанова
Іменем України
09 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 127/18808/18
провадження № 61-10021св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Будмонтажпроект»,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Семенчук Оксани Антонівни на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 грудня 2018 року у складі судді Сичука М. М. та постанову Вінницького апеляційного суду від 23 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Сала Т. Б., Ковальчука О. В., Шемети Т. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Будмонтажпроект» (далі - ТОВ «Будмонтажпроект») про поділ майна подружжя та визнання права власності на 1/2 частку майна, посилаючись на те, що з 10 серпня 1991 року по 07 липня 2016 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народилася дочка ОСОБА_3 22 вересня 2015 між ОСОБА_3 та ТОВ «Будмонтажпроект» було укладено два інвестиційні договори № 33 та № 34, об`єктами яких були дві однокімнатні квартири в 10-ти поверховому житловому будинку по АДРЕСА_1 (проектні номера квартир 69 , 70). На виконання умов указаних договорів згідно з квитанціями до прибуткового касового ордера від 22 та 25 вересня 2015 року № 298, № 307 внесено суму в розмірі 550 550 грн та 446 284 грн. Кошти на придбання житла в розмірі 42 200 доларів США були отримані ним у позику в інтересах сім`ї від ОСОБА_5 16 червня 2014 року. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати об`єктом спільної власності подружжя майнові права на квартири (проектний номер АДРЕСА_2 ; в порядку поділу майна подружжя визнати за ним право власності на 1/2 майнових права на вказані квартири.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 21 грудня 2018 року позов задоволено. Визнано об`єктом спільної власності подружжя майнові права на квартири (проектний номер АДРЕСА_2 . В порядку поділу майна визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 майнових прав на квартири (проектний номер АДРЕСА_2 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що спірні майнові права на квартири є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а тому позивач має право на 1/2 їх частини.
Постановою Вінницького апеляційного суду від 23 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 грудня 2018 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Майнові права за інвестиційними договорами є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 , а зазначення в інвестиційних договорах ОСОБА_3 як «Інвестора», має формальний характер.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У травні 2019 року представник ОСОБА_2 - адвокат Семенчук О. А. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 грудня 2018 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 23 квітня 2019 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що інвестиційні договори укладені між ТОВ «Будмонтажпроект» та ОСОБА_3 , тобто квартири придбавалися дочкою, а не подружжям. Зважаючи на це, предмет інвестиційних договорів не може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя та не підлягає поділу між ними. Жодного належного, достатнього та достовірного доказу того, що саме позивач здійснював купівлю (інвестування будівництва) квартир, в матеріалах справи немає, що вказує на незаконність та необґрунтованість судових рішень. Судами безпідставно не враховано того факту, що гроші за інвестиційними договорами були сплачені саме ОСОБА_3 , яка отримала такі кошти в подарунок від бабусі для придбання квартир. Визнання права власності на 1/2 частку майнових прав є неможливим, оскільки квартири і майнові права на них не є тотожними поняттями. Судами не прийнято до уваги, що інвестиційні договори не виконані в повному обсязі, частина вартості квартир залишена неоплаченою, проте суди, не зважаючи на це, визнали за позивачем право власності на 1/2 майнових прав без будь-яких зобов`язань щодо здійснення доплат, що є неприпустимим.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 травня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Вінницького міського суду Вінницької області.
11 червня 2019 року справа № 127/18808/18 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому в шлюбі з 10 серпня 1991 року по 07 липня 2016 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 в сторін народилася дочка ОСОБА_3 .
22 вересня 2015 року між ОСОБА_3 (дочкою сторін) та ТОВ «Будмонтажпроект» було укладено два інвестиційні договори № 33 та № 34, згідно з якими ОСОБА_3 як інвестор дає згоду на прийняття участі в інвестуванні об`єкта будівництва, а Товариство як забудовник за рахунок внесків інвесторів зобов`язується організувати спорудження об`єкта будівництва, ввести його в експлуатацію, передати інвестору квартиру, яка обумовлена договорами.
Згідно з умовами вказаних договорів об`єктами інвестицій були дві однокімнатні квартири в 10-ти поверховому житловому будинку по АДРЕСА_1 (номери 69, 70).
На день укладання договорів ОСОБА_3 була неповнолітньою.
На виконання інвестиційних договорів згідно з квитанціями до прибуткового касового ордера від 22 та 25 вересня 2015 року № 298, № 307 внесено кошти в сумі 550 550 грн та 446 284 грн.
На час розгляду судами справи квартири, вказані в договорах, не були передані інвестору за актом прийому-передачі.
24 липня 2018 року ОСОБА_3 змінила своє прізвище на « ОСОБА_3 », що підтверджується свідоцтвом про шлюб.
Між сторонами існує спір, в якому позивач стверджує, що майнові права на квартири є спільною сумісною власністю подружжя, а відповідачі наполягають на тому, що це є особистою власністю ОСОБА_3 .
Відповідно до частини першої статті 173 Сімейного кодексу України (далі - СК України) батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна.
Положення вказаної частини цієї статті мають характер презумпції і встановлюють загальні засади правового режиму майна, яке знаходиться у власності батьків і дітей. Метою такого позитивного регулювання є внесення визначеності у майновий статус зазначених осіб з тим, щоб не допустити виникнення спорів про належність майна між батьками і дітьми.
Згідно з частиною другою статті 173 СК України при вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків, якщо інше не встановлено судом.
Зазначена презумпція заснована на тому, що за загальним правилом малолітні та неповнолітні діти, як правило, не мають самостійного заробітку чи іншого доходу, який дозволяв би їм претендувати на частку у майні сім`ї. Тому вважається, що при вирішенні спору малолітні та неповнолітні особи повинні довести, що майно є їх індивідуальною власністю.
Відповідно до частини третьої статті 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.
Отже інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку. Характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї.
Законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.
За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно з частинами другою та третьою статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування вказаної презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Виходячи з наведеного, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позову з огляду на те, що майнові права на спірні квартири є об`єктами спільної власності подружжя, а тому вони підлягають поділу між ними в рівних частинах.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, щопредмет інвестиційних договорів, укладених дочкою сторін, не може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя та не підлягає поділу як майно подружжя, не заслуговують на увагу, оскільки під час укладення вказаних договорів ОСОБА_3 була неповнолітньою, не мала власних доходів, а ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які є її батьками, перебували у шлюбі, що свідчить про те, що майнові права за інвестиційними договорами є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 , а зазначення в цих договорах ОСОБА_3 як «Інвестора» має формальний характер.
Аргументи касаційної скарги про те, що грошові кошти на придбання квартир за інвестиційними договорами неповнолітня ОСОБА_3 отримала в подарунок від бабусі, є неспроможними, так як для належного підтвердження цього факту необхідно надати докази вчинення правочину - дарування. Допустимим доказом цих обставин може бути договір дарування в письмовій формі, адже в усній формі договір дарування можна укласти щодо предметів особистого користування та побутового призначення. Договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п`ятидесятикратний розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (частина п`ята статті 719 ЦК України). Показання свідка не є належним доказом на підтвердження укладення договору дарування.
Доводи касаційної скарги про те, що визнання права власності на майнові права є неможливим, оскільки квартири і майнові права на них не є тотожними поняттями, також не заслуговують на увагу, оскільки майновими визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, в тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги. Майнове право, яке можна визначити як право очікування, є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому. Враховуючи, що об`єкт будівництва (інвестування) не завершений, квартири згідно з актами не передані інвестору, то позивач правильно звернувся до суду з позовом про визнання саме майнових прав об`єктами права спільної власності подружжя.
Аргументи касаційної скарги про те, що інвестиційні договори не виконані в повному обсязі, частина вартості квартир залишена неоплаченою, проте суди, не зважаючи на це, визнали за позивачем право власності на 1/2 майнових прав без будь-яких зобов`язань щодо здійснення доплат, не заслуговують на увагу, оскільки набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на окремі об`єкти, а тому позивач лише після вчинення всіх дій, передбачених інвестиційними договорами, зможе набути право власності на частину квартир, які є об`єктами цих договорів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
З огляду на викладене, оскільки питання про достатність доказів відноситься до компетенції судів першої та апеляційної інстанцій і апеляційним судом не встановлено порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції, то аргументи касаційної скарги про те, що суди не сприяли повному, об`єктивному і неупередженому розгляду справи, не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень і стосуються переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Семенчук Оксани Антонівни залишити без задоволення.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 грудня 2018 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 23 квітня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко
