Постанова
Іменем України
08 липня 2020 року
м. Київ
справа № 219/11731/16-ц
провадження № 61-15437св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Головне управління Національної гвардії України, Державна казначейська служба України, Антитерористичний центр при Службі безпеки України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 23 листопада 2017 року у складі судді Дубовика Р. Є. та постанову Апеляційного суду Донецької області від 25 січня 2018 року у складі колегії суддів: Санікової О. С., Будулуци М. С., Соломахи Л. І.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України про стягнення майнової шкоди, завданої внаслідок проведення антитерористичної операції.
Позовна заява мотивована тим, що вона є власником будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . 16 липня 2014 року внаслідок проведення антитерористичної операції на сході України належний їй житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за вказаною адресою зазнав пошкоджень, має нежилий стан, потребує капітального ремонту і не може використовуватися для проживання.
Відповідно до звіту, складеного 12 січня 2017 року суб`єктом оціночної діяльності фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 , розмір збитків, завданих ОСОБА_1 унаслідок руйнування її будинку в результаті обстрілу 16 липня 2014 року с. Серебрянка реактивними снарядами, становить 253 300 грн.
Враховуючи приписи положень статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статті 22, 1166, 1177 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 86 Кодексу цивільного захисту України (далі - КЦЗ України), ОСОБА_1 вважає, що завдана їй майнова шкода підлягає солідарному відшкодуванню всіма відповідачами у справі, оскільки вони брали участь у проведенні антитерористичної операції.
З огляду на викладене ОСОБА_1 просила суд стягнути з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України на свою користь майнову шкоду в розмірі 251 793,10 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 23 листопада 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що встановлені у справі обставини та надані сторонами докази не дають підстав для висновку про те, що майнова шкода завдана позивачці саме внаслідок терористичного акту, відповідальність за який передбачена статтею 258 Кримінального кодексу України (далі - КК України), оскільки ні органами досудового слідства, ні судом не приймались процесуальні рішення стосовно цього і досудове розслідування за вказаним позивачкою фактом терористичного акту не проводилось. Крім того, оскільки відповідно до положень статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини, а після відшкодування до держави переходить право вимоги до винної особи, до участі у справі підлягає залученню винна у вчиненні терористичного акту особа, до якої держава, у разі відшкодування нею шкоди позивачці, може у подальшому пред`явити регресні вимоги. Однак, враховуючи відсутність вироку у кримінальній справі, що набрав законної сили, відповідно до якого було б встановлено особу, винну у завданні майнової шкоди позивачці внаслідок вчинення такою особою терористичного акту, суд позбавлений можливості залучити таку винну особу до участі у справі.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Апеляційного суду Донецької області від 25 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 23 листопада 2017 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що незважаючи на те, що держава Україна в особі Кабінету Міністрів України та Державна казначейська служба України є належними відповідачами у цій справі, позовні вимоги ОСОБА_1 до них є недоведеними, оскільки позивачка не надала суду доказів на підтвердження факту передачі нею зруйнованого будинку органу місцевого самоврядування, що б указувало на можливість отримання грошової компенсації вартості такого житла відповідно до положень статті 86 КЦЗ України. Крім того, звіт про визначення розміру збитків, наданий позивачкою, не є належним доказом у справі.
Рішення суду першої інстанції в частині відмови ОСОБА_1 у задоволенні позову до Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України є обґрунтованим.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У касаційній скарзі, поданій у лютому 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 23 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Донецької області від 25 січня 2018 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що обставини діяння, унаслідок якого було зруйновано будинок позивачки, мають певні ознаки, які відрізняють його від інших злочинів та вказують на вчинення терористичного акту. Встановивши правомірність пред`явлення ОСОБА_1 позову до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», апеляційний суд відмовив у його задоволенні, оскільки не врахував, що обставини передачі зруйнованого житла органу місцевого самоврядування, які б указували на можливість отримання грошової компенсації вартості такого житла відповідно до положень статті 86 КЦЗ України, не досліджувались під час вирішення цього спору.
Висновок апеляційного суду про те, що звіт про визначення розміру збитків, наданий позивачкою, не є належним доказом у справі, є необґрунтованим, тому що суперечить положенням частини десятої статті 86 КЦЗ України щодо методики визначення вартості грошової компенсації за зруйноване житло.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 23 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Донецької області від 25 січня 2018 року і витребувано із Артемівського міськрайонного суду Донецької області цивільну справу № 219/11731/16-ц.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15 квітня 2020 року справу призначено судді-доповідачу Черняк Ю. В.
Ухвалою Верховного Суду від 04 травня 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України про стягнення майнової шкоди, завданої в результаті проведення антитерористичної операції, призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
На підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, посвідченого Другою артемівською державною нотаріальною конторою 24 лютого 2004 року за реєстром № 683, ОСОБА_1 є власником житлового будинку, загальною площею 31,70 кв. м, з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з актом обстеження технічного стану будинку ОСОБА_1 з метою визначення збитків, завданих унаслідок надзвичайної ситуації, яка склалася 16 липня 2014 року в результаті обстрілу с. Серебрянка реактивними снарядами, від 24 вересня 2014 року, складеним комісією Серебрянської сільської ради Артемівського району Донецької області та затвердженим головою Серебрянської сільської ради Ходаком В. П., проведено обстеження житлового будинку ОСОБА_1 на АДРЕСА_1, та встановлено, що вказаний будинок розміром 6,90 х 5,90 м, зруйновано повністю; ОСОБА_1 потребує надання матеріальної допомоги для капітального ремонту будинку.
Відповідно до звіту про визначення розміру збитків, складеного суб`єктом оціночної діяльності фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 12 січня 2017 року, розмір збитків, завданих ОСОБА_1 внаслідок руйнування будинку за адресою: АДРЕСА_1 , унаслідок обстрілу 16 липня 2014 року с. Серебрянка реактивними снарядами, становить 253 300 грн.
Згідно з довідкою Бахмутського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області від 30 січня 2017 року № 1723/201/01-2017 та довідкою Управління Служби безпеки України в Донецькій області від 30 січня 2017 року № 56/13-598нт ОСОБА_1 не зверталась до правоохоронних органів із заявою щодо внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом руйнування її будинку в с. Серебрянка Бахмутського (Артемівського) району Донецької області і такі відомості до ЄРДР не вносились.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Положеннями частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ») передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.
Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.
Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.
Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.
Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.
З аналізу наведених норм процесуального права колегія суддів Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що вона звернулася до суду, мотивувавши позовні вимоги, зокрема й тим, що вона не отримала від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акта її майна, на яке вона, на її думку, має право згідно із законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Також позивачка зазначила, що право на судовий захист їй гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтею 86 КЦЗ України.
Проаналізувавши зміст позовної заяви, її матеріально-правове обґрунтування, а також характер правовідносин сторін у справі відповідно до встановлених судами попередніх інстанцій обставин, які передували зверненню до суду з цим позовом, Верховний Суд виходить із того, що посилання ОСОБА_1 як на правову підставу позову на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 КЦЗ України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є безпідставним.
Відповідно й суди попередніх інстанції неправильно керувалися вказаними нормами права при вирішенні цього спору.
Збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», схваленої постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VIII).
У преамбулі Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» вказано, що збройна агресія Російської Федерації розпочалася з неоголошених і прихованих вторгнень на територію України підрозділів збройних сил та інших силових відомств Російської Федерації, а також шляхом організації та підтримки терористичної діяльності, Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об`єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення.
При цьому зобов`язання держави Україна стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройного конфлікту та у випадку втрати контролю над частиною власної території.
Положення преамбули Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов`язання.
Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.
Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).
Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.
ОСОБА_1 обґрунтувала розмір завданої їй шкоди опосередкованою вартістю знищеного житлового будинку, керуючись при цьому статтею 86 КЦЗ України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, проте не зазначила, що держава винна у пошкодженні її майна.
Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).
З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі.
Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.
При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).
Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої
статті 89 КЦЗ України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623.
На підставі викладеного колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції будинок.
Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачці на праві власності житлового будинку, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачки.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про те, що вимоги позивачки про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 КЦЗ України є безпідставними.
Разом з тим ОСОБА_1 має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Позивачка, зокрема, зазначила, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Разом з цим позивачка помилково вважала, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акта житлового будинку у заявленому розмірі.
Також ОСОБА_1 посилалася на: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення будинку; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджений унаслідок терористичного акта будинок; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ.
Зазначені доводи ОСОБА_1 . Верховний Суд вважає доведеними та обґрунтованими.
Так, відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).
Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням нерухомого майна позивачки внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).
Оскільки Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» ( Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).
Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльності органів влади держави-відповідача.
Викладені у цій постанові висновки щодо безпідставності позовних вимог ОСОБА_1 в контексті положень статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 КЦЗ України, а також щодо відповідальності держави за невиконання свого позитивного обов`язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та компенсації особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, узгоджуються з правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), а також Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду, зокрема, у постановах від 04 березня 2020 року у справі № 237/557/18 (провадження № 61-47151св18), від 04 березня 2020 року у справі № 646/5063/17-ц (провадження
№ 61-36595св18), від 25 березня 2020 року у справі № 757/61954/16-ц (провадження № 4058св18).
Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
При цьому Верховний Суд виходить із того, що згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Ураховуючи викладене, оскаржувані судові рішення не можуть вважатись законними та підлягають скасуванню.
Отже, Верховний Суд, встановивши, що суди неправильно застосували норми матеріального права, а суд касаційної інстанції згідно зі статтею 412 ЦПК України наділений повноваженнями змінити оскаржувані судові рішення або ухвалити нове рішення, дійшов висновку про скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанції у цій справі з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 40 000 грн, виходячи при цьому з наведених вище підстав та обґрунтування позову, а саме: відсутність механізму компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та порядку відновлення житла, пошкодженого в результаті проведення антитерористичної операції, недоведеність вжиття державою заходів з метою захисту власності у розумінні ЄСПЛ.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 23 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Донецької області від 25 січня 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.
Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 40 000 (сорок тисяч) грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк
