Постанова
Іменем України
01 червня 2020 року
м. Київ
справа № 345/2844/16-ц
провадження № 61-48099св18
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Мартєва С. Ю., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Сімоненко В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Служба у справах дітей Калуської міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 26 липня 2018 року у складі судді: Кардаш О. І. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 31 жовтня 2018 року у складі колегії суддів: Мелінишин Г. П., Пнівчук О. В., Томин О. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2016 року ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - Служба у справах дітей Калуської міської ради про визначення місця проживання малолітньої дитини.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що з липня 2007 по липень 2015 року сторони проживали та вели спільне господарство на території Італійської Республіки. ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народилась дочка ОСОБА_3 , яка має громадянство України. У зв`язку із постійними конфліктами та аморальною поведінкою відповідача вони із дочкою в липні 2015 року змушені були переїхати в Україну. Посилаючись на створення умов для належного проживання та гармонійного розвитку дитини, наявність власного житла квартири по АДРЕСА_1 , неприйняття відповідачем участі у вихованні та утриманні дитини, просила визначити місце проживання дочки із нею.
Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 26 липня 2018 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 31 жовтня 2018 року, у задоволенні позову відмовлено.
Рішення мотивовано тим, що виходячи з приписів статті 16 Гаазької Конвенції вбачається, що питання про визначення місця проживання дитини, її забезпечення та піклування про неї, повинно вирішуватися після повернення дитини до країни попереднього проживання.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У грудні 2018 року до суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в якій просила скасувати рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 26 липня 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 31 жовтня 2018 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
22 грудня 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу з Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області.
21 січня 2019 року до Верховного Суду надійшла витребовувана цивільна справа.
Згідно розпорядження від 14 квітня 2020 року про призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи на підставі подання судді Погрібного С. О. зобов`язано призначити повторний автоматизований розподіл судової справи.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 квітня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві Петрову Є. В., судді, які входять до складу колегії: Сімоненко В. М., Мартєв С. Ю.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Позивач ОСОБА_1 у касаційній сказі вказувала, що є помилковим висновок суду про те, що виходячи з приписів статті 16 Конвенції «Про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» від 25 жовтня 1980 року вбачається, що питання про визначення місця проживання дитини, її забезпечення та піклування про неї, повинно вирішуватись після повернення дитини до країни попереднього проживання, оскільки з аналізу змісту вказаної норми вбачається, що суд на території України не може вирішувати питання по суті про визначення місця проживання дитини поки не буде визначено (прийнято рішення), що дитини не повинна бути повернута до Італійської Республіки. Тобто стаття 16 Гаазької Конвенції чітко встановлює обмеження у питанні визначення місця проживання до моменту прийняття рішення про повернення, а не до моменту фактичного переміщення дитини на територію Італійської Республіки.
Зазначала, що постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області 30 січня 2018 року було визначено, що ОСОБА_3 повинна повернутися в Італійську Республіку, а тому на момент розгляду цієї справи у суду першої та апеляційної інстанції не було жодних правових перешкод для ухвалення рішення щодо визначення місця проживання ОСОБА_3 з матір`ю.
Таким чином, суди неправильно витлумачили статтю 16 Конвенції «Про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» від 25 жовтня 1980 року, чим неправомірно відмовили у задоволені позову та порушили статтю 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Крім того, згідно із статтею 19 Конвенції «Про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» від 25 жовтня 1980 року ніяке рішення, прийняте відповідно до цієї Конвенції, щодо повернення дитини, не розглядається як встановлення обставин будь-якого питання про піклування.
З цього випливає, що рішення про повернення дитини не є рішенням про визначення її місця проживання, що прямо випливає із Сімейного кодексу України.
Зі змісту частини першої статті 161 Сімейного кодексу України вбачається, що визначення місця проживання дитини може здійснюватися судом у разі наявності спору між батьком та матір`ю щодо того, з ким із них буде проживати дитина. Натомість відповідно до частини першої статті 162 Сімейного кодексу України повернення дитини за її попереднім місцем проживання відбувається тільки тоді, коли один з батьків, без згоди другого з батьків, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання.
Для повернення дитини до місця її постійного проживання та визначення її місця проживання необхідно встановити різні за своїм змістом обставини. Окрім того, повернення дитини до місця її постійного проживання здійснюється після вчинення іншим з батьків дій щодо зміни уже встановленого судом місця проживання дитини.
З наведеного вбачається, що після 30 січня 2018 року (момент ухвалення рішення про повернення ОСОБА_3 до Італійської Республіки) жоден з батьків не обмежений у праві вирішувати питання, пов`язані із піклуванням про дитину відповідно до закону, зокрема і про визначення її місця проживання.
З урахуванням наведеного, суди не тільки неправильно витлумачили статтю 16, порушили статтю 19 Конвенції «Про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей», а й порушили право позивача на повагу до сімейного життя встановленого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відзиву на касаційну скаргу не надходило.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.5 т.1). На той час сторони проживали разом у м. Камері, провінція Новара, Італійська Республіка.
У липні 2015 року ОСОБА_1 разом з дочкою за згодою батька ОСОБА_2 приїхали в Україну на канікули та мали повернутися до Італії 29 серпня 2015 року. Натомість, 29 серпня 2015 року позивач ОСОБА_1 повідомила відповідача ОСОБА_2 про небажання повертатись з дитиною до Італії.
Встановлено та підтверджується матеріалами справи, що в січні 2016 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - Служба у справах дітей Калуської міської ради, про визначення місця проживання малолітньої дитини. При цьому зазначала, що саме в якнайкращих інтересах доньки буде проживати з нею на території України та що відсутні виняткові обставини коли дитина повинна бути розлучена зі своєю матір`ю.
У вересні 2016 року в інтересах ОСОБА_2 Головне територіальне управління юстиції в Івано-Франківській області звернулося в Івано-Франківський міський суд з позовом до ОСОБА_1 про повернення малолітньої дитини.
В зв`язку із цим ухвалою Калуського міськрайонного суду від 01 листопада 2016 року провадження в даній справі було зупинено (а.с.76-77 т.1).
З`ясовано, що постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2018 року за результатами перегляду рішення Івано-Франківського міського суду від 30 грудня 2016 року ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано незаконним утримання ОСОБА_1 малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на території України. Вирішено в супроводі матері ОСОБА_1 повернути малолітню ОСОБА_3 ) до місця її постійного проживання в Італійську Республіку за адресою: АДРЕСА_2 . Рішення суду в частині повернення дитини допущено до негайного виконання (а.с.79 т.2).
Вищезазначеним судовим рішенням встановлено, що малолітня донька сторін ОСОБА_3 ) постійно проживала з ними в Італійській Республіці. На 2015/2016 навчальний рік була записана у 1 клас секції Д початкової школи І ступеня Державної початкової школи м. Камері. Починаючи з 29 серпня 2015 року незаконно утримується матірю ОСОБА_1 на території України.
Рішення апеляційного суду на даний момент не втратило своєї чинності та залишається невиконаним.
Дану обставину також підтвердили в засіданні апеляційного суду представники сторін.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК Українипровадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Оскаржувані судові рішення відповідають зазначеним вимогам закону.
Згідно зі статями 18, 27 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікаваної Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789/ХІІ, чинної для України з 27 вересня 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання та розвиток дитини. Батьки несуть основну відповідальність за виховання та розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 3 Конвенції визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Пунктом 1 статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону та процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо та необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.
Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага та, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, в якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
Статтями 157, 160 СК України передбачено, що питання виховання дитини, а також визначення місця проживання дитини вирішуються батьками спільно та за згодою. При цьому відповідно до статті 162 СК України в разі, якщо один з батьків самочинно, без згоди другого з батьків, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, в тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини та повернення її за попереднім місцем проживання.
Розглядаючи питання щодо повернення дитини до держави постійного проживання, суд не може вирішувати по суті питання щодо піклування про дитину та визначення її місця проживання, оскільки це питання, виходячи зі змісту статті 16 Конвенції, належать до виключної компетенції держави постійного проживання дитини.
Установивши, що рішення щодо повернення ОСОБА_3 ) до попереднього місця проживання не виконано, а також те, що позивач незаконно утримує дитину в себе, й питання про визначення місця проживання дитини може бути предметом судового розгляду після повернення дитини до Італійської Республіки, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, зробив правильний висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судами обставин і незгоди з оскаржуваними судовими рішеннями, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться за межами повноважень касаційного суду.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 26 липня 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 31 жовтня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Петров
С. Ю. Мартєв
В. М. Сімоненко
