Справа № 345/2844/16-ц
Провадження № 22-ц/4808/101/18
Категорія 48
Головуючий у 1 інстанції Кардаш О.І.
Суддя-доповідач Мелінишин
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
31 жовтня 2018 року м. Івано-Франківськ
Івано -Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого (суддя-доповідач) Мелінишин Г.П.
суддів: Пнівчук О.В., Томин О.О.,
за участю секретаря Капущак С.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Калуського міськрайонного суду в складі судді Кардаш О.І., ухвалене 26 липня 2018 року в м. Калуші Івано-Франківської області, повний текст якого виготовлено 31 липня 2018 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - Служба у справах дітей Калуської міської ради, про визначення місця проживання малолітньої дитини,
в с т а н о в и в:
У січні 2016 року ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - Служба у справах дітей Калуської міської ради, про визначення місця проживання малолітньої дитини.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що з липня 2007 по липень 2015 року сторони проживали та вели спільне господарство на території Італійської Республіки. 25 травня 2009 року в них народилась дочка ОСОБА_2 ОСОБА_3, яка має громадянство України. У зв’язку із постійними конфліктами та аморальною поведінкою відповідача вони із дочкою в липні 2015 року змушені були переїхати в Україну. Посилаючись на створення умов для належного проживання та гармонійного розвитку дитини, наявність власного житла – квартири по пр. Л.Українки, 16/24 в м. Калуші, неприйняття відповідачем участі у вихованні та утриманні дитини, просила визначити місце проживання дочки із нею.
Рішенням Калуського міськрайонного суду від 26 липня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2018 року визнано незаконним утримання ОСОБА_1 малолітньої доньки ОСОБА_3 ОСОБА_2 на території України. В супроводі матері вирішено повернути дитину до місця її постійного проживання в Італійську Республіку. А тому суд не вправі визначати місце проживання малолітньої ОСОБА_3 ОСОБА_2 разом з матір’ю ОСОБА_1 в Україні.
Не погоджуючись із вказаним рішенням ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилалася на неправильне застосування судом норм матеріального права. Просить рішення скасувати, ухвалите нове рішення, яким її позов задовольнити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2018 року визначено, що ОСОБА_2 ОСОБА_3 повинна бути повернута в Італійську Республіку. Відтак, після 30 січня 2018 року жоден з батьків не обмежений у праві вирішувати питання піклування про дитину, зокрема, про визначення місця її проживання. Окрім того, згідно із ст. 19 Конвенції «Про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» ніяке рішення, прийняте відповідно до цієї Конвенції, щодо повернення дитини не розглядається як встановлення обставин будь-якого питання про піклування.
Відмовляючи у задоволенні позову суд фактично залишив дитину проживати разом з батьком. Однак, при цьому не встановив виняткових обставин у розумінні ст. 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість залишити дитину проживати із нею.
Відзиву на апеляційну скаргу учасниками справи не подано.
Згідно із абзацом третім пункту 3 розділу XII Прикінцеві та Перехідні положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та пунктом 8 розділу XIII Перехідних положень Цивільного процесуального Кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжували здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах.
У зв’язку з ліквідацією Апеляційного суду Івано-Франківської області, враховуючи положення ч.6 статті 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у частині виконання рішень про утворення судів та п. 3 ч.1 ст. 31 ЦПК України дану справу передано для розгляду до Івано-Франківського апеляційного суду.
В засіданні апеляційного суду ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_4 доводи скарги підтримали з наведених у ній мотивів. Після надання пояснень по суті апеляційної скарги апелянт покинула зал судового засідання. Розгляд справи вирішено продовжувати за участі її представника.
Представник ОСОБА_2 доводів скарги не визнав посилаючись на обґрунтованість висновків суду.
Представник служби у справах дітей Калуської міської ради в судове засідання не з’явився будучи належним чином повідомленим, що не перешкоджає розглядові справи в його відсутності.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах вимог апеляційної скарги, суд дійшов висновку, що скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітньої дитини ОСОБА_2 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.5 т.1). На той час сторони проживали разом у м. Камері, провінція Новара, Італійська Республіка.
У липні 2015 року позивач разом з дочкою за згодою батька приїхали в Україну на канікули та мали повернутися до Італії 29 серпня 2015 року. Натомість, 29 серпня 2015 року позивач повідомила відповідача про небажання повертатись з дитиною до Італії.
Встановлено та підтверджується матеріалами справи, що в січні 2016 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - Служба у справах дітей Калуської міської ради, про визначення місця проживання малолітньої дитини. При цьому зазначала, що саме в якнайкращих інтересах доньки буде проживати з нею на території України та що відсутні виняткові обставини коли дитина повинна бути розлучена зі своєю матір’ю.
У вересні 2016 року в інтересах ОСОБА_5 (ОСОБА_2) Головне територіальне управління юстиції в Івано-Франківській області звернулося в Івано-Франківський міський суд з позовом до ОСОБА_1 про повернення малолітньої дитини.
В зв’язку із цим ухвалою Калуського міськрайонного суду від 1 листопада 2016 року провадження в даній справі було зупинено (а.с.76-77 т.1).
З’ясовано, що постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2018 року за результатами перегляду рішення Івано-Франківського міського суду від 30 грудня 2016 року ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано незаконним утримання ОСОБА_1 малолітньої доньки ОСОБА_3 ОСОБА_5 (ОСОБА_2), ІНФОРМАЦІЯ_1, на території України. Вирішено в супроводі матері ОСОБА_1 повернути малолітню ОСОБА_3 ОСОБА_5 (ОСОБА_2) до місця її постійного проживання в Італійську Республіку за адресою: вул.Італіа,10, Новара, 28062. Рішення суду в частині повернення дитини допущено до негайного виконання (а.с.79 т.2).
Згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Вищезазначеним судовим рішенням встановлено, що малолітня донька сторін ОСОБА_3 постійно проживала з ними в Італійській Республіці. На 2015/2016 навчальний рік була записана у 1 клас секції Д початкової школи І ступеня Державної початкової школи м.Камері. Починаючи з 29 серпня 2015 року незаконно утримується матір’ю ОСОБА_1 на території України.
Рішення апеляційного суду на даний момент не втратило своєї чинності та залишається невиконаним.
Дану обставину також підтвердили в засіданні апеляційного суду представники сторін.
Відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства України та застосовуються в порядку, передбаченому нормами національного законодавства.
Стаття 11 Конвенції ООН про права дитини від 20.11.1989 р. покладає на держави зобов'язання вживати заходів для боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону.
Згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV Україна приєдналася до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, укладеної 25 жовтня 1980 року в м. Гаага (Нідерланди).
Виходячи з мети Гаазької Конвенції, її суть полягає в тому, що один із батьків (або будь-яка інша особа, якій належать права піклування про дитину) не має права одноосібно приймати рішення про зміну місця проживання дитини або переміщення дитини на необмежений час у інше місце, зокрема, вивозити її в іншу державу або не повертати дитину до держави її постійного проживання.
Європейський суд з прав людини у рішенні «Б'янки проти Швейцарії» від 22 червня 2006 року зазначив, що згідно ст. 7 Гаазької Конвенції 1980 року, компетентні органи держав, включаючи суди, мають вживати всіх заходів з метою забезпечення якнайшвидшого повернення дитини (пункт 83).
При з'ясуванні обставин, які випливають із правовідносин між сторонами при застосуванні Гаазької Конвенції, вирішальне значення стосовно дитини має відповідне рішення іноземної держави.
Швидкі дії по поверненню дитини мають також перешкодити особі, яка вивезла або утримує дитину, звернутися до суду та отримати рішення про визначення місця проживання дитини або виключне право на піклування про дитину. Адже така особа, як правило, сподівається маніпулювати законом і отримати у тій державі, в якій опинилася дитина, рішення на свою користь, тобто «узаконити» переміщення дитини. З урахуванням зазначеного, Конвенція встановлює своїм завдання відновлення статус-кво шляхом негайного повернення дітей, які були неправомірно вивезені.
Статтею 16 Гаазької Конвенції визначено, що після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини згідно статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не буде вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення.
Таким чином, виходячи з приписів цієї статті вбачається, що питання про визначення місця проживання дитини, її забезпечення та піклування про неї, повинно вирішуватися після повернення дитини до країни попереднього проживання.
Європейський суд з прав людини у рішенні «Мамуссе і Вашингтон проти Франції» (Maumousseau and Washington v. France заява № 39388/05) від 12 липня 2007 року дійшов висновку, що вирішення питань піклування, опіки над дитиною належить до виключної компетенції держави, в якій було постійне місце проживання дитини до протиправного переміщення.
За наявності вищезазначених обставин, виходячи з положень Гаазької Конвенції, питання про визначення місця проживання дитини, її забезпечення, піклування про неї тощо, повинно вирішуватися після повернення дитини до країни попереднього проживання та компетентним органом держави, в якій було постійне місце проживання дитини.
Враховуючи, що рішення щодо повернення дочки ОСОБА_3 ОСОБА_2 до попереднього місця проживання не виконано, суд першої інстанції дійшов правильного переконання про неможливість вирішення питання про визначення місця проживання дитини з матір’ю. А тому обґрунтовано з цих підстав відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1
Відтак, доводи апелянта, що після постановлення апеляційним судом рішення про повернення дитини до Італійської Республіки вона вправі вирішувати питання про визначення місця її проживання не заслуговують на увагу.
Колегія суддів не може також погодитися із твердженнями апелянта про те, що місцевим судом не встановлено виняткових обставин у розумінні ст. 161 СК України, які б свідчили про неможливість визначення місця проживання малолітньої доньки із нею на території України.
При вирішенні даної справи пріоритетне значення має міжнародний договір, в даному випадку - Гаазька Конвенція 1980 року, для виконання положень якої ніякої легалізації або подібних їй формальностей не вимагається (стаття 23).
Неспроможним є посилання в апеляційній скарзі і на те, що суд фактично залишив проживати дочку з батьком. Будь-яких висновків щодо визначення особи одного із батьків, з яким буде проживати дитина, судом не зроблено.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що рішення судом першої інстанції ухвалено відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права та на підставі повно, всебічно з'ясованих обставин справи.
А тому його слід залишити в силі.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381 – 384, 389, 390 ЦПК України, суд
п о с т а н о в и в:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Калуського міськрайонного суду від 26 липня 2018 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Головуючий Г.П. Мелінишин
Судді: О.В. Пнівчук
ОСОБА_6
Повний текст постанови виготовлено 5 листопада 2018 року.
