20.05.20
22-ц/812/220/20
Єдиний унікальний номер судової справи: №487/10132/14-ц
Номер провадження № 22-ц/812/220/20 Суддя-доповідачапеляційногосуду-КрамаренкоТ.В.
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
20 травня 2020 року м. Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:
головуючого - Крамаренко Т.В.,
суддів - Бондаренко Т.З., Темнікової В.І.,
із секретарем судового засідання Андрієнко Л.Д.,
за участю:прокурора Цвікілевич Н.В.,представника відповідача-БагдасаровоїГ.М.,розглянувшиувідкритомусудовомузасіданніцивільну справу за апеляційною скаргою
ОСОБА_1
на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 17 травня 2017року, ухваленого під головуванням судді - Корнешової Т.В., в приміщенні того ж суду об 18год. 49 хв. по справі за позовом Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави доМиколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки,
в с т а н о в и л а :
У жовтні 2014 року Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері пред`явив подальший уточнений позов до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 в якому просив: визнати незаконними та скасувати рішення Миколаївської міської ради від 4вересня 2009 року № 36/61 у частині надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 834 кв. м. по АДРЕСА_1 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 13 квітня 2011 року, укладений між ОСОБА_2 з ОСОБА_3 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 12 жовтня 2012 року, укладений між ОСОБА_3 з ОСОБА_1 ; скасувати запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку, внесений 8 листопада 2013 року о 10 год 28 хв. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та повернути спірну земельну ділянку до комунальної власності.
Позов обґрунтовував тим, що 30 січня 2009 року Миколаївська міська рада прийняла рішення № 32/37, згідно з пунктом 29 якого надалаТОВ «Миколаївбудпроект»дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення в оренду строком на 10 років земельної ділянки орієнтовною площею 23 502 кв. м для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_2 .
Рішенням Миколаївської міської ради від 9 червня 2009 року № 35/51 п.п. 54 і 54. якого затверджено ТОВ «Миколаївбудпроект» проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22 156 кв. м (з яких: АДРЕСА_3 під зеленими насадженнями) на АДРЕСА_2 за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, «з віднесенням цієї ділянки до земель комерційного використання для обслуговування придбаного майна» та передано вказану ділянку в оренду цьому товариству.
4 вересня 2009 року за відсутності укладеного з ТОВ «Миколаївбудпроект» договору оренди земельної ділянки площею 22 156 кв. м Миколаївська міська рада прийняла рішення № 36/61, згідно з пунктами 43 і 43.1 якого затвердила проект землеустрою та передала у власність ОСОБА_2 за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект»спірну земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0012з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд.
27 листопада 2009 року на підставі вказаного рішення ОСОБА_2 одержаладержавний акт на право власності на спірну земельну ділянку від 27 листопада 2009 року серії ЯИ № 140144, що був зареєстрований 29 жовтня 2009 року за №010949702036 у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі.
Рішення Миколаївської міської ради № 36/61 у відповідній частиніприйняте з порушенням вимог чинногозаконодавства, оскільки спірна земельна ділянка належить до комунальної власності та знаходиться у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману.
Прибережну захисну смугу можна використовувати лише відповідно до її цільового призначення з урахуванням законодавчих обмежень щодо ведення господарської діяльності, а землі, на яких розташована ця смуга, не можна відчужувати.
Відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги та невизначеність її меж в натурі не означає відсутність цієї смуги та не підтверджує правомірність передання у приватну власність спірної земельної ділянки, розташованої біля урізу води. Вказане відповідає висновкам Верховного Суду України, викладеним у постанові від 9вересня 2014 року у справі № 3-77гс14.
Крім того, згідно з генеральним планом міста Миколаєва, затвердженим рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року, спірна земельна ділянка розташована у зеленій зоні загального користування та належить до перспективної ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення, які не можуть передаватися у власність громадян для здійснення будівництва.
Відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_2 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд суперечить вимогам земельного та містобудівного законодавства, оскільки місце її розташування не відповідає містобудівній документації.
13 квітня 2011 року ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, яку 12 жовтня 2012 року останній продав ОСОБА_1 .
Оскільки право власності на спірну земельну ділянку ОСОБА_2 набула з порушенням встановленого законом порядку, відчуження такої ділянки на підставі наступних правочинів також є незаконним, а тому договори купівлі-продажу слід визнати недійсними.
Про порушення вимог чинного законодавства під час відведення земельних ділянок у приватну власність прокурору стало відомо лише після проведення міжрайонною прокуратурою перевірки на виконання завдання Генеральної прокуратури України від 26квітня 2013 року та у поточному році під час додаткової перевірки додержання вимог містобудівного законодавства. Тому причини пропуску позовної давності є поважними.
Державна інспекція сільського господарства України є органом, уповноваженим державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель. Однак у вказаного органу відсутні повноваження щодо звернення з позовом до суду, а власником спірної земельної ділянки є Миколаївська міська рада відповідач у справі. Тому прокурор набув статус позивача відповідно до вимог статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду.
Посилаючись на вказані обставини та на те, що державний акт ОСОБА_2 отримала на підставі незаконного рішення Миколаївської міської ради, остаточно уточнивши позовні вимоги прокурор просив суд: визнати незаконними та скасувати п.43, 43.1 рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 04 вересня 2009 року, якими затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 834 кв. м за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 ; визнати недійсним державний акт на право власності на землю серії ЯИ №140144 від 27листопада 2009 року з кадастровим номером 4810136300:12:001:0012, виданий ОСОБА_2 та зареєстрований 29 жовтня 2009 року за №010949702036 у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі та повернути територіальній громаді м. Миколаєва вказану земельну ділянку шляхом витребування її у ОСОБА_1 .
Справа розглядалась судами неодноразово.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 17 травня 2017 року позов задоволено. Ухвалено визнати незаконними та скасувати п.43,43.1. рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 04.09.2009р., якими затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 834кв.м за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 ; визнати недійсним державний акт на право власності на землю серії ЯИ №140144 від 27 листопада 2009 року з кадастровим номером 4810136300:12:001:0012, виданий ОСОБА_2 та зареєстрований 29 жовтня 2009 року за №010949702036 у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі; витребувати у ОСОБА_1 земельну ділянку площею 834 кв.м з кадастровим номером 4810136300:12:001:0012 по АДРЕСА_1 та зобов`язано його повернути земельну ділянку у комунальну власність територіальній громаді м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.
Додатковим рішенням цього ж суду від 16 червня 2017 року вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду мотивовано тим, що Миколаївська міська рада могла передати у власність ОСОБА_2 спірну земельну ділянку для будівництва й обслуговування житлового будинку лише за наявності таких умов: ця ділянка має саме вказане цільове призначення; на день виділення спірна земельна ділянка є вільною, надана за відповідною процедурою, і щодо неї чинне законодавство чи рішення компетентних органів, постановлені у межах їх повноважень, не встановлюють обмежень можливості її використання для зазначених цілей. Орган місцевого самоврядування не може приймати рішення щодо юридичної долі спірної земельної ділянки усупереч чинному земельному, водному або іншому законодавству. На такому рішенні не може бути заснованим право приватної власності особи на цю ділянку. Спірна земельна ділянка належить до території зелених насаджень загального користування, входить до земель прибережної захисної смуги та знаходиться на відстані 9 м від урізу води Бузького лиману. Оскільки у прибережних захисних смугах уздовж річок забороняється здійснювати будівництво, рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 є незаконним і його слід скасувати. За статтею 152 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин недійсними можна визнавати як рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі такі акти на право власності на земельні ділянки. Вказане відповідає висновкам Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-57цс13. А тому слід задовольнити вимогу про визнання недійсним державного акта.
Територіальна громада м. Миколаєва як власник земель комунальної власності позбулася спірної земельної ділянки внаслідок незаконного розпорядження нею міською радою. Тому таке виділення спірної земельної ділянки ОСОБА_2 не є вираженням волі територіальної громади на відчуження цієї ділянки. З огляду на те, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника (територіальної громади) не з його волі, її слід витребувати з володіння ОСОБА_1 . Звернувшись із позовом у жовтні 2014 року, прокурор не пропустив позовну давність,оскільки він звернувся до суду за захистом як порушених інтересів територіальної громади м. Миколаєва, так і суспільних, публічних інтересів за відсутності іншого органу, який згідно із законом уповноважений на захист цих інтересів, і набув процесуальні права позивача, тому треба визначити, коли прокурор довідався або міг довідатися про порушення прав територіальної громади м. Миколаєва та держави. Прокурор міг довідатись про порушення інтересів територіальної громади м.Миколаєва та державних інтересів лише під час проведення перевірки у березні 2013року та внаслідок витребування і ретельного дослідження всієї землевпорядної документації, перевірки дійсного розташування спірної земельної ділянки на місцевості із залученням спеціалістів землевпорядних організацій, отримання від них додаткових відомостей тощо.
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 , посилаючись на незаконність рішення суду, просив його скасувати і ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом порушені норми процесуального права та неправильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права, недоведені обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими. Судом прийнято до розгляду заяву прокурора про зміну підстав та предмету позову без урахування думки учасників процесу, вимоги про витребування земельної ділянки можуть бути заявлені лише власником цієї земельної ділянки, якою є Миколаївська міська рада, а ні прокурор, ні Державна інспекція сільського господарства України. Крім того, судом не враховані рішення Миколаївської міської ради від 20 жовтня 1993 року №18/14 про надання Міністерству оборони України - КЕЧ Миколаївського району та військовій частині № НОМЕР_1 у постійне користування земельної ділянки площею 55,9 га на АДРЕСА_2 для розташування військового містечка № НОМЕР_2 і рішення Миколаївської міської ради від 24 лютого 2006 року № 43/50 про затвердження схеми розподілу земель на території військового містечка № НОМЕР_2 на АДРЕСА_2 на землі Міністерства оборони України та землі комунальної власності. Згідно зі схемою військового містечка № НОМЕР_2 територія вздовж Бузького лиману забудована будівлями та спорудами цього військового містечка. Враховуючи конкретні умови, що склалися, на території військового містечка № НОМЕР_2 не могла бути встановлена двокілометрова прибережна захисна смуга відповідно до пункту 10 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 486 від 8 травня 1996 року. Встановлення такої смуги означало би неможливість існування військового містечка в цілому. До того ж, суд не звернув належної уваги на те, що в силу своїх обов`язків, покладених державою на виконання функції нагляду та наявності достатнього обсягу владних повноважень органами прокуратури мали об`єктивну можливість отримати інформацію про порушення прав держави значно раніше ніж 2013 рік.
Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 20 вересня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду залишено без змін.
Не погодившись із вказаними рішеннями ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, яка постановою Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року задоволена частково. Ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 20 вересня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до Миколаївського апеляційного суду.
Скасовуючи ухвалу апеляційного суду Верховний Суд зауважив, що апеляційним судом не було досліджено містобудівну документацію, не надано оцінки містобудівним обмеженням, що були чинними на момент виділення земельної ділянки в оренду ТОВ «Миколаївбудпроект» та які були передбачені у друговому абзаці пункту 54 рішення Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року №35/51, не дослідив питання наявності на вказаній земельній ділянці інших будівель чи споруд на момент прийняття вказаного рішенням міської ради, не проаналізував пояснювальну записку до проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_2 та Ситуаційний планом з експлікацією земельних угідь, не дослідив рішення Миколаївської міської ради від 24 лютого 2006 року №43/50 щодо розподілу території військового містечка № НОМЕР_2 на землі Міністерства оборони України та на землі комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва. Крім того, апеляційний суд не врахував, що прокурор змінивши формулювання вимоги повернути спірну земельну ділянку, просив повернути спірну земельну ділянку шляхом її витребування у ОСОБА_1 , об`єднавши по суті два способи захисту.
Заслухавши суддю - доповідача, осіб, які приймали участь у справі, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч.3ст. 3 ЦПК Українипровадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1ст. 4 ЦПК України).
Згідно зіст. 5 ЦПК Українисуд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Зі змістустатті 367 ЦПК Українивбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до положеньст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам закону оскаржуване рішення не в повній мірі відповідає.
Переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у даній справі, які є обов`язковим.
Так, землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення, землі водного фонду (стаття 19 ЗК України).
До земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугамивздовж морів, річок і навколо водойм(стаття 58 ЗК України та стаття 4ВК України).
До земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК України (пункт «ґ» частини третьої статті 83 цього кодексу).
Частина друга статті 59 ЗК України обмежує можливість передання земель водного фонду у приватну власність випадком безоплатного передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів).
Отже, законодавство України обмежувало безоплатне передання у приватну власність земель водного фонду випадкомпередання за рішенням уповноваженого органу тільки замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів).Вказане обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин у пункті «ґ» частини третьої статті 83 і в частині другій статті 59ЗК України, було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на приписи ЦК України передбачуваними для будь-якої особи, яка набула земельну ділянку водного фонду, що не є замкненою природною водоймою загальною площею до 3 гектарів.
Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України).
Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води (частина п`ята статті 88 ВК України, абзац четвертий пункту 2 додатку 13 доДержавних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року № 173 (далі Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів)).
Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).
Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування.Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.
Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України; близький за змістом припис закріплює частина третя статті 85 ВК України).
Прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов`язковим централізованим водопостачанням і каналізацією (частина перша статті 90 ВК України; абзац четвертий пункту 2 додатку 13доДержавних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). У межах таких смугуздовж морів, морських заток і лиманівзабороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об`єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (частина друга статті 113 ЗК України).
З матеріалів справи вбачається і таке встановлено судом, що рішенням Миколаївської міської ради від 20 жовтня 1993 року №18/14 відведено військовому містечку НОМЕР_2 , військовій частині НОМЕР_1 земельну ділянку площею 559400 кв.м. в тому числі площею 1178 кв.м. під`їзної дороги а АГК «Зірка» по вул. Спортивній, 25 в м. Миколаєві (т. 2 а.с.188-189).
На підставі вказаного рішення 31 травня 1995 року КЕЧ Миколаївського району, військова частина НОМЕР_1 по АДРЕСА_2 отримала державний акт на право постійного користування землею площею 55,9 га для розташування військового містечка № НОМЕР_2 , який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №466 (т. 2 а.с.190).
Рішенням Миколаївської міської ради від 24 лютого 2006 року №43/50 розподілено територію військового містечка № НОМЕР_2 по АДРЕСА_2 на землі Міністерства оборони України та землі комунальної власності територіальної громади м.Миколаєва та затверджено схему розподілу (т. 5 а.с. 145-146).
В подальшому на підставі рішення Миколаївської міської ради №7/13 від 9 листопада 2006 року земельну ділянку площею 335808 кв.м. передано із земель військового містечка № НОМЕР_2 по АДРЕСА_2 до земель комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва (т. 2 а.с.191).
30 січня 2009 року Миколаївська міська рада прийняла рішення № 32/37 про надання ТОВ «Миколаївбудпроект» дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 23 502 кв. м в оренду строком на 10 років для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_2 (т. 2 а.с.192).
Рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/51 затверджено ТОВ «Миколаївбудпроект» проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22 156 кв. м (з яких: 55 кв. м під капітальною забудовою, 99 кв. м під спорудами, 1 766 кв. м під проходами, проїздами та площадками, 20 236 кв. м під зеленими насадженнями) за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, з віднесенням цієї ділянки до земель комерційного використання для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_2 та передано вказану ділянки в оренду строком на 10 років.
Крім того, вказаним рішенням передбачено, що земельна ділянка має обмеження у використанні, згідно з КОПВНЗТДВЗД: правові, типу 1.1. зміна цільового використання, на земельну ділянку площею 2304 кв.м. діють спеціальні обмеження типу 4.3.1. - санітарно-захисних зонах інженерно-технічних споруд і комунікацій (т. 2 а.с.193).
10 серпня 2009 року на підставі протоколу від 25 червня 2009 року №6 ТОВ «Миколаївбудпроект» звернулось із нотаріально посвідченою заявою до компетентних органів та до всіх, кого це стосується, про надання згоди на вилучення земельних ділянок орієнтованою площею 1 000 кв.м. на користь дев`ятнадцятьох громадян, в тому числі, ОСОБА_2 для будівництва індивідуальних житлових будинків у АДРЕСА_1 за рахунок земельної ділянки площею 22 156 кв. м, наданої ТОВ «Миколаївбудпроект» згідно з рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009року № 35/51 для обслуговування придбаного майна (т. 1 а.с.52).
4 вересня 2009 року Миколаївська міська рада прийняларішення № 36/61, згідно з пунктами 43 і 43.1 якого затвердила проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_2 за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» у власність спірної земельної ділянки з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд. На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 отримала державний акт від 27 листопада 2009 року серії ЯИ №140144, що був зареєстрований 29 жовтня 2009 року за № 010949702036 у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі (т.1 а.с.9-11).
Отже, встановлене свідчить про те, що на зміну цільового призначення спірної земельної ділянки (як частини земельної ділянки ТОВ «Миколаївбудпроект», з якої Миколаївська міська рада згідно з пунктами 43. 43.1 оскарженого рішення спірну земельну ділянку виділила ОСОБА_2 ) була накладена заборона про яку вказала Миколаївська міська рада у пункті 54-54.1 рішення № 35/51 від 19 червня 2009 року, передаючи в оренду земельну ділянку для ТОВ «Миколаївбудпроект».
Наявні у матеріалах справи докази не підтверджують того, що Миколаївська міська рада відповідно до законодавства змінила цільове призначення спірної земельної ділянки на землі житлової забудови. Згідно з пунктами 43,43.1 оскарженого рішення Миколаївська міська рада, не дотримуючи порядку зміни цільового призначення спірної земельної ділянки та порушуючи відповідну заборону, згадану у пункті 54 рішення Миколаївської міської ради № 35/51 від 19 червня 2009 року, «віднесла» спірну земельну ділянку до земель житлової забудови, вказавши після цього, що обмеження використання спірної земельної ділянки згідно з Класифікатором обмежень та обтяжень у використанні земельних ділянок відсутні.
Згідно висновку управління Держкомзему у м. Миколаєві щодо погодження вказаного вище проекту землеустрою вбачається, що спірна земельна ділянка відведена за рахунок земель комерційного використання, загальною площею 834 кв.м.. в тому числі 174кв.м. - зелені насадження і вона має обмеження у використанні згідно КООВЗД (т. 1 а.с.112).
До тогож,з пояснювальноїзаписки допроекту землеустроющодо відведенняспірної земельноїділянки увласність ОСОБА_2 вбачається,що межата площаземельної ділянки,що проектуєтьсядо відведенняу власність,визначені увідповідності згенеральним планоміндивідуальної житловоїзабудови тависновку управліннямісто будуваннята архітектуривід 19червня 2009року за№ 15-1734/5, спірна земельна ділянка знаходиться на землях комерційного використання і відповідно до функціонального використання віднесена до земель індивідуального житлового будівництва, код цільового використання якої відповідно до Українського класифікатора цільового використання землі - 1.8. На час обстеження земельна ділянка вільна від забудови. Її перетинає проїзд. Земельна ділянка вкрита багаторічними земельними насадженнями.
13 квітня 2011 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_2 відчужила спірну земельну ділянку на користь ОСОБА_3 , який 12 жовтня 2012 року продав її ОСОБА_1 (т. 2 а.с.23-26).
Відповідно до схеми місцезнаходження спірної земельної ділянки, кадастрового плану проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність, остання знаходиться в межах м. Миколаєва, в межах законодавчо визначеної прибережної двокілометрової смуги прибережної захисної смуги Бузького лиману, в межах земельної ділянки 12424 кв.м.. на відстані 9 метрів від урізу води.
Зазначене підтверджується кадастровим планом проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, актом зі схемою, які виконані державним інспектором з ОНПС Держекоінспекції, а також Ситуаційним планом з експлікацією земельних угідь (т. 1 а.с.13-14, 51 114-115).
Отже, встановлене свідчить про те, що спірна земельна ділянка належить до прибережної захисної смуги Бузького лиману, оскільки її розташування за 9 метрів від урізу води.
Посилання на відсутність проекту землеустрою стосовно прибережної захисної смуги та невизначеність її меж в натурі не означає відсутність цієї смуги та не підтверджує правомірність передання у приватну власність спірної земельної ділянки, розташованої біля урізу води, оскільки розміри такої смуги встановлені законом (правові висновки Великої Палата ВерховногоСуду, які містяться у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц і від 19 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц).
У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуваннямконкретних умов, що склалися(частина четверта статті 88 ВК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Водного і Земельного кодексів України щодо прибережних захисних смуг»№ 2740-VIвід 2 грудня 2010 року).
На землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зониконкретних умов забудови(пункт 10 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486).
Розмір і межі прибережної захисної смуги, зокрема, навколо морських лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів з урахуванняммістобудівної документації(частини третя статті 60 ЗК України).
Містобудівна документація це затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій(частина перша статті 17 Закону України «Про основи містобудування»), з урахуванням яких визначається цільове призначення земель (абзац четвертий статті 1 Закону України «Про планування і забудову територій», який був чинним на час прийняття оскарженого рішення).
Місцеві правила забудови це нормативно-правовий акт, яким встановлюється порядок планування і забудови та іншого використання територій, окремих земельних ділянок, а також перелік усіх допустимих видів, умов і обмежень забудови та іншого використання територій та окремих земельних ділянок у межах зон, визначених планом зонування (абзац чотирнадцятий статті 1 Закону України «Про планування і забудову територій»).
У пункті 1.4 глави1 частини ІІ «Вимоги та обмеження використання і забудови земельних ділянок на території міста»Правил використання та забудови території м.Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003року № 15/41 і які були чинними на час виникнення спірних правовідносин,ця рада передбачила реалізацію розробленого ВАТ «Миколаївводпроект» ще у 1997 році робочого проекту «Установление водоохранной зоны и прибрежной защитной полосы рек Ингул, Ю. Буг и Бугского лимана на территории города Николаева», а також констатувала, що прибережна захисна смуга Бузького лиману належить до природоохоронних планувальних обмежень, які регламентують використання відповідних територій, щоне можуть змінювати свої природоохоронні функції.
Крім того, у пункті 3.4 глави 3 частини І «Аналіз сучасного стану міста, існуючої містобудівної документації та виявлення основних тенденцій розвитку міста, які повинні бути покладені в основу розробки «Правил використання та забудови території міста»Правил використання та забудови території м. Миколаєваміська рада вказала на те, щообов`язковою умовою при реконструкції районів, розташованих на прибережних територіях, є дотримання положень, що стосуються організації водоохоронних зон. Тим самим Миколаївська міська рада визнала пріоритет норм щодо організації водоохоронних зон, зокрема і прибережної захисної смуги, перед вирішенням питань реконструкції районів, розташованих на прибережних територіях,у тому числі питань нової їх забудови.
Частиною водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря,навколо водойм, на якій встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території такої зони, є прибережна захисна смуга (абзац тридцять восьмий статті 1 ВК України, абзац другий пункту 8.19, пункт 2 додатку 13 доДержавних санітарних правил планування та забудови населених пунктів).
Тому, плануючи виділення земельних ділянок у м. Миколаєві під будівництво, міська рада мала врахувати, що відповідно до абзацу третього пункту 10.17 Державних будівельних норм (далі ДБН) 360-92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», затверджених наказом Держкоммістобудування від 17 квітня 1992року № 44,уздовж берегів водойм прибережні смуги установлюються завширшкине менше 20 м від урізу води, що відповідає нормальному підпертому рівню водойми.
Як встановлено судом19 червня 2009 рокуМиколаївська міська рада прийняла рішення№ 35/51про передання в орендуТОВ «Миколаївбудпроект» для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_2 земельної ділянки, частину якої 4вересня 2019 року ця рада відповідно до пунктів 43-43.1 оскарженого рішенняпередала у приватну власність ОСОБА_2 як спірну земельну ділянку, яка на час її передачі в оренду та у власність була вільна від забудов та споруд, про що також підтвердила представник відповідача адвокат Богдасарова Г.М. під час апеляційного розгляду та пояснила що і на теперішній час земельна ділянка є вільною.
Отже, новежитлове будівництвона земельних ділянках, зайнятих прибережною захисною смугою, не охоплювалося поняттям конкретних умов забудови, що склалися, а тому прибережна смуги не могла становити 9 метрів від урізу води.
Акти органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з мотивів їхньої невідповідності Конституції або Законам України визнаються незаконними в судовому порядку (ч. 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Суд визнає незаконними та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права та інтереси (ч. 1 ст. 21 ЦК України).
З урахуванням встановленого та положень вказаних вище норм суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що Миколаївська міська рада, приймаючи рішення про передачу у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, порушила вимоги чинного законодавства щодо підстав та порядку її надання, а також права територіальної громади м. Миколаєва й законні інтереси держави, виходячи з того, що стан та збереження прибережних захисних смуг має загальнодержавне значення, а тому оскаржувані пункти рішення міської ради є незаконними та підлягають скасуванню, а державний акт, який виданий на підставі вказаного рішення, як наслідок, повинен бути визнаний недійсним, що не суперечить ефективності обраного позивачем способу захисту у конкретній ситуації.
За таких обставин, правові підстави збереження земельної ділянки за ОСОБА_1 відсутні, а тому суд вважав за необхідне витребувати у ОСОБА_1 спірну земельну ділянку, зобов`язавши останнього повернути ділянку у комунальну власність територіальній громаді м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.
Витребовуючи спірну земельну ділянку у ОСОБА_1 та зобов`язавши її повернути, суд першої інстанції не звернув уваги на таке.
Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до судуз позовом; аналогічні приписи закріплені у частинах першій і другій статті 4 ЦПК України, чинного на час розгляду справи апеляційним судом).
Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 1 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанцій; аналогічний припис закріплений у частині першій статті 2 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом).
Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача(пункт 57 постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17).
Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника ( пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16).
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод.Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.
Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав наземлю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).
Заволодіннягромадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59цього кодексу (висновкиВеликої Палати Верховного Суду, сформульованіу постанові від 22травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц та у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі№ 504/2864/13-ц).
Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.У такому разі позовну вимогузобов`язати повернути земельну ділянкуслід розглядатияк негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від28 листопада 2018 року у справі№ 504/2864/13-ц,пункт 96постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц та пункт 81постанови Великої Палати Верховного Судувід 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц).
З урахуванням наведеного та знаходження спірної земельної ділянки у прибережній захисній смузі, до спірних правовідносин слід застосувати приписи статті 391 ЦК України та частини другої статті 52 ЗК України.
За таких обставин рішення суду на підставі п. 4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підлягає зміні шляхом викладення четвертого абзацу резолютивної частини рішення суду в наступній редакції: зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку площею 834кв.м. за кадастровим номером 4810136300:12:001:0012 по АДРЕСА_1 у комунальну власність територіальній громаді міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.
З огляду на вказане, враховуючи те, що приписи статті 388 ЦК України не застосовуються до вирішення спору за негаторним позовом, немає підстав вирішувати питання про наявність/відсутність волі територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради на розпорядження спірною земельною ділянкою. Наявність волі на відчуження земельної ділянки не входить до предмета доказування за негаторним позовом (пункт 106 постанови від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц).Тому неприйнятним є довід апеляційної скарги про те, що територіальна громада м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради виявила волю на розпорядження спірною земельною ділянкою.
Посилання в апеляційній скарзі на порушення процесуальних норм, оскільки прокурор змінив підстави та предмет позову не заслуговують на уваги з огляду на висновки Верховного Суду у даній справі, до того ж обставини якими обґрунтовувалися вимоги є одними і тим же та були предметом дослідження під час розгляду справи.
Висновок судупро наявність підстав для скасування державного акту не суперечить ефективності обраного позивачем способу захисту у конкретній ситуації.
Доводи апеляційної скарги про те, що прокурор без достатніх підстав замість Миколаївської міської ради заявив вимогу про повернення спірної земельної ділянки тим самим втрутився у право власності територіальної громади м. Миколаєва на спірну земельну ділянку є необґрунтованими з огляду на обставини даної справи.
Як встановлено, спірна земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва. Прокурор вказував, що повноваженняз розпорядження спірною земельною ділянкою належить до компетенції Миколаївської міської ради, авизначений у законодавстві орган, уповноважений державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель (Державна інспекція сільського господарства України) не має повноважень звертатися до суду з вимогами, які заявив прокурор у цій справі.Подаючи позовну заяву до суду й оскаржуючи, зокрема, рішення Миколаївської міської ради, на підставі якого ОСОБА_2 безоплатно набула у власність спірну земельну ділянку, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави у збереженні зеленої зони загального користування, яку не можна передавати у власність громадян для будівництва, та у збереженні прибережної захисної смуги Бузького лиману, і згідно забзацом другим частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду,набув статус позивача та за наявності суспільного інтересуу поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності, зокрема підвищеного інтересу громадськості до збереження у м. Миколаєві зеленої зони загального користування і прибережної захисної смуги Бузького лиману,прокурор мав звернутися до суду для захисту відповідних публічних інтересів держави.
Що стосується тверджень про те, що прокурором пропущено строк звернення до суду то колегія виходить з наступного.
Позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Як встановлено, відповідно до положень ст. 261 ЦК України суд правомірно виходив з того, що початком перебігу позовної давності є не день прийняття оскаржуваних рішень органом місцевого самоврядування, а час коли прокурор довідався або міг довідатись про порушення прав громади та держави. Хоча прокурор й був присутній на засіданні Миколаївської міськради 04 вересня 2009 року, але зміст оскаржуваного рішення не вказував про порушення вимог закону при його прийнятті, тобто в ньому, як і в державному акті не було відомостей про розташування ділянки в межах прибережної захисної смуги (пляжної зони) Бузького лиману та рекреаційній (зеленій) зоні загального значення. За такого, дізнатися про незаконність передачі землі у приватну власність прокурор міг в даному випадку лише внаслідок витребування та ретельного дослідження всієї землевпорядної документації, перевірки дійсного розташування земельної ділянки на місцевості з залученням спеціалістів землевпорядних організацій, отримання від них додаткових відомостей тощо.
У період 2009-2011 років заяв та повідомлень про порушення законності рішенням міськради до органів прокуратури не надходило, а будівництво на спірній ділянці почало здійснюватись з 2012 року.
Підставою для здійснення прокурорської перевірки стало повідомлення у засобах масової інформації про огородження території на березі лиману металевим парканом та масову порубку зелених насаджень під будівництво котеджів у лютому 2013 року.
Перевірка у порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів за повідомленнями у засобах масової інформації проведена на підставі постанови від 11березня 2013 року, за фактом виявлених порушень зареєстроване кримінальне провадження №420131600070000005.
Отже, про дійсне порушення інтересів громади та державних інтересів рішенням Миколаївської міськради, прокурор міг довідатись лише при проведенні у встановленому законом порядку перевірки у березні 2013 року.
Таким чином, звернувшись з позовом у жовтні 2014 року, прокурор не пропустив позовну давність, встановлену ст. 257 ЦК України.
До тогож,у пунктах 96-97 постанови Великої палати Верховного Суду по даній справі вказано, що заволодіннягромадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59цього кодексу (див. такожвисновкиВеликої Палати Верховного Суду, сформульованіу постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц та у пункті 70 постанови від 28листопада 2018 року у справі№ 504/2864/13-ц). Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.У такому разі позовну вимогузобов`язати повернути земельну ділянкуслід розглядатияк негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див.пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від28 листопада 2018року у справі№ 504/2864/13-ц,пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц та пункт 81постанови Великої Палати Верховного Судувід 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц).
Що стосується посилання на втручання держави в право на мирне володіння майном та неприпустимість позбавлення цього права відповідно до ст. 1 Протоколу першого Конвенції то колегія виходить з наступного.
До спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція), відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.
Перший протокол ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997року й із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».
Усунення перешкод територіальній громаді м. Миколаєва уздійсненні нею права користування та розпоряджання спірною земельною ділянкоюпереслідує легітимну метуконтролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням.Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки.
Водоохоронні зони встановлюються вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм для запобігання забрудненню і виснаженню водних об`єктів (абзац перший пункту 8.19Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів), для створення сприятливого режиму водних об`єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку (частина перша статті 87 ВК України).
У межах вказаних зон з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги (частина перша статті 60 ЗК України, пункт 1 частини першої статті 81, частина перша статті 88 ВКУкраїни).
Отже, таке використання прибережних захисних смуг, яке не сприятиме досягненню зазначених цілей, може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об`єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об`єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей.
З огляду на це закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га(частина друга статті 59 ЗК України), а користування земельними ділянками у межах прибережних захисних смуг переліком цілей, не пов`язаних із житловим будівництвом (частина четверта статті 59 ЗК України, пункт «г» частини другої статті 61, частина третя статті 85, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 ВК України тощо).
Оскількиприбережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (частина перша статті 61 ЗК України,частина перша статті 89 ВК України), уцих смугах забороняється, зокрема,будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів(пункт «г» частини другої статті 61 ЗК України, пункт 4частини першої статті 89 ВК України, підпункт 4 абзацу третього пункту 2 додатку 13доДержавних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). Дотримання встановлених заборон є необхідною умовою використання земельної ділянки, на яку поширюється режим прибережної захисної смуги, з тією метою, щоб навіть потенційне їх порушення не могло зашкодити охороні навколишнього природного середовища в цілому й конкретному водному об`єкту зокрема.
Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України).
Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України).
Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля(частина перша статті 50Конституції України).
У спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі№ 488/5027/14-ц,пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року № 183/1617/16, пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, пункт 117постанови Великої Палати Верховного Судувід 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц).
Отже, у справі, яка переглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, яка є вільною від забудови, критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.
Повернення власникові спірної земельної ділянки, яка не могла передаватися у приватну власність (про що з огляду навіть наїї об`єктивні, видимі природні властивостіне могли не знати фізичні особи-відповідачі), є пропорційним вищевказаній легітимній меті заходом.
Щодо посилання в апеляційній скарзі застосовності рішення ЄСПЛ у справі «Стретч проти Сполученого Королівства».
У справі «Стретч проти Сполученого Королівства» заявник уклав з муніципалітетом договір оренди земельної ділянки на 22-річний строк. За умовами цього договору заявник мав побудувати за свій власний рахунок до шести будинків для цілей легкої промисловості; одна з умов договору передбачала можливість продовження заявником строку оренди на наступні 21 рік. Проте, коли заявник надіслав повідомлення про бажання реалізувати право на продовження строку оренди, місцевий орган влади-правонаступник муніципалітету вирішив, що останній діяв, не усвідомлюючи неправомірності його дій, давши згоду включити до договору оренди таку умову, яка є недійсною (§ 33). ЄСПЛ зауважив, що ніщо не вказувало на те, що місцевий орган влади діяв всупереч суспільним інтересам, коли розпорядився майном, що перебувало в його управлінні, або що реалізація договірної умови про продовження строку оренди могла би завдати шкоди інтересам тієї чи іншої третьої особи або інтересам виконання цим органом якихось інших передбачених законом функцій (§ 39).
Натомість у даній справі все вказувало на те, що Миколаївська міська рада діяла всупереч суспільним інтересам у використанні прибережної захисної смуги для досягнення цілей, визначених ЗК України, ВК України,Генеральними планами міста Миколаєва,Правилами використання та забудови території м. Миколаєва, затвердженими рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, йіснує загальний інтерес у поверненні спірної земельної ділянки її власнику.
У справі «Стретч проти Сполученого Королівства», на думку ЄСПЛ, мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння його майном, оскільки заявник не лише мав сподівання на отримання у майбутньому прибутку від його інвестицій, але також розглядав умову про продовження строку оренди як важливу частину договору оренди, бо зобов`язання заявника за цим договором були пов`язані з будівництвом, і без зазначеної умови він мав би обмежені строки для того, щоби компенсувати вкладені ним кошти (§ 40, 41).
На противагу цьому у даній справіне лише Миколаївська міська рада не могла передати спірну земельну ділянку у приватну власність для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, але ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не могли набути її у власність.
Отже, обставини справи «Стретч проти Сполученого Королівства» та обставини даної справи є відмінними.
З огляду на вказане необґрунтованим є довід апеляційної скарги про те, що суд безпідставно не застосував рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Сполученого Королівства».
Доводи апеляційної скарги не впливають на остаточні висновки суду та не можуть бути підставою для скасування рішення суду з ухваленням по справі нового рішення.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України колегія суддів, -
п о с т а н о в и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 17 травня 2017 року змінити.
Викласти четвертий абзац резолютивної частини рішення суду в наступній редакції:
зобов`язати ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) повернути земельну ділянку площею 834 кв.м. за кадастровим номером 4810136300:12:001:0012 по АДРЕСА_1 у комунальну власність територіальній громаді міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.
В іншійчастині рішеннясуду залишитибез змін.
Постанованабираєзаконної силиздня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий: Т.В. Крамаренко
Судді: Т.З. Бондаренко
В.І.Темнікова
Повний текст постанови складено 25 травня 2020 року.