У Х В А Л А
3 березня 2020 року
м. Київ
Справа № 523/14489/15-ц
Провадження № 14-22 цс 20
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С.
ознайомилася з матеріалами справи за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (далі - відповідачі) про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ
за касаційними скаргами позивача та ОСОБА_2 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року та
в с т а н о в и л а:
у червні 2015 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій з урахуванням зміни 30 листопада 2015 року предмета позову просив:
- установити факт проживання однією сім`єю з ОСОБА_2 як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року включно;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 далі - квартира АДРЕСА_2 ), посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В. 27 грудня 2013 року, реєстровий номер 4455, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 (далі - договір купівлі-продажу квартири);
- визнати недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 , проведену за номером НОМЕР_1 від 27 грудня 2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В.;
- визнати спільним сумісним майном і визнати за позивачем і ОСОБА_2 право власності в рівних частках на квартиру АДРЕСА_3 (далі - квартира АДРЕСА_4 );
- стягнути з ОСОБА_2 300 000,00 грн, тобто половину доходу, отриманого нею від заняття підприємницькою діяльністю за період з червня 2014 року до вересня 2015 року включно.
Мотивував позов такими обставинами:
- з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року включно позивач і ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу у належній позивачеві на праві власності квартирі АДРЕСА_5 , а 2 квітня 2014 року зареєстрували шлюб;
- за період спільного проживання без реєстрації шлюбу вони за спільні кошти придбали квартиру АДРЕСА_6 , оформлені на ім`я ОСОБА_2 , а також меблі та побутову техніку;
- на час подання позову у подружжя стали виникати суперечки щодо володіння та користування спільним майном;
- ОСОБА_2 без згоди позивача продала квартиру АДРЕСА_2 . Крім того, у червні 2014 року вона зареєструвалася підприємцем та до вересня 2015 року включно отримала дохід у розмірі 600 000,00 грн, який використала у власних інтересах.
8 вересня 2015 року Суворовський районний суд м. Одеси постановив ухвалу про відкриття провадження у справі.
12 жовтня 2016 року Суворовський районний суд м. Одеси постановив ухвалу, якою відмовив у прийнятті зміненої позовної заяви від 12 жовтня 2016 року, оскільки позивач її подав після початку розгляду справи.
15 листопада 2016 року Суворовський районний суд м. Одеси постановив ухвалу, якою на підставі пункту 5 частини першої статті 207 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) позовну заяву про поділ майна в частині побутових речей залишив без розгляду. Мотивував тим, що під час проведення судового засідання позивач заявив клопотання про залишення без розгляду позовних вимог у частині поділу побутових речей, а саме: посудомийної машини марки «Бош», холодильника марки «Самсунг», пральної машини марки «Вірпул», пилососа марки «Кербі», телевізора марки «Соні», диванів (2 шт.), стола кухонного, вбудованих меблів, матраца, кондиціонерів марки «Сатурн».
2 грудня 2016 року Суворовський районний суд м. Одеси ухвалив рішення про часткове задоволення позовних вимог: установив факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловіка та жінки, які не перебувають в іншому зареєстрованому шлюбі, позивача та ОСОБА_2 з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року включно; визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири; визнав, що квартира АДРЕСА_6 є спільною сумісною власністю позивача та ОСОБА_2 ; поділив спільне сумісне майно, визнавши за позивачем і ОСОБА_2 у рівних частках по Ѕ частині за кожним право власності на квартиру АДРЕСА_6 ; припинив право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_6 . У задоволенні інших позовних вимог - відмовив.
Суд вважав, що позивач довів, що він з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року включно проживав однією сім`єю з ОСОБА_2 як чоловік з дружиною без реєстрації шлюбу, оскільки впродовж того періоду вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто у них склались усталені відносини, притаманні подружжю. Суд вважав, що укладений відповідачами договір купівлі-продажу квартири треба визнати недійсним на підставі статей 63 і 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України), оскільки квартиру АДРЕСА_2 позивач і ОСОБА_2 придбали під час їхнього спільного проживання як подружжя, позивач не давав згоди ОСОБА_2 на відчуження квартири, а ОСОБА_3 були відомі вказані обставини, тобто вона діяла недобросовісно.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача 300 000,00 грн, оскільки останній не довів та не надав жодного доказу залучення коштів позивача до діяльності ОСОБА_2 як підприємця.
20 грудня 2016 року Суворовський районний суд м. Одеси ухвалив додаткове рішення, згідно з яким стягнув з ОСОБА_2 витрати позивача на правову допомогу у сумі 11 665,00 грн та на підставі частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 , проведену за номером НОМЕР_1 від 27 грудня 2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В.
Додаткове рішення мотивував так: ухвалюючи 2 грудня 2016 року рішення, не вирішив питання про стягнення з ОСОБА_2 витрат позивача на правову допомогу, а також не вирішив вимогу про визнання недійсним зазначене рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру АДРЕСА_2 .
10 травня 2017 року Апеляційний суд Одеської області постановив ухвалу, якою прийняв відмову позивача від апеляційної скарги на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року у частині: визнання неналежними та недопустимими доказами копії розписки від 5 березня 2013 року, написаної від імені ОСОБА_2 про отримання в борг від ОСОБА_4 55 000,00 доларів США, та копії розписки від 8 квітня 2016 року, написаної від імені ОСОБА_4 про отримання від ОСОБА_2 55 000,00 доларів США; визнання недійсним рішення приватного нотаріуса Медведенко Г. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 27 грудня 2013 року щодо реєстрації за ОСОБА_3 права власності на квартиру АДРЕСА_2 ; стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача 11 665,00 грн понесених ним витрат на правову допомогу. Апеляційне провадження у вказаній частині апеляційної скарги позивача на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року суд закрив.
6 грудня 2017 року Апеляційний суд Одеської області постановив ухвалу, якою залишив без задоволення апеляційну скаргу позивача на додаткове рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 грудня 2016 року та залишив це рішення без змін, оскільки воно ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, і відсутні підстави для його скасування.
Того ж дня Апеляційний суд Одеської області постановив ухвалу, якою залишив без задоволення апеляційну скаргу позивача на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року (у частині якої не було закрите апеляційне провадження) й апеляційну скаргу ОСОБА_2 на те саме рішення, а останнє залишив без змін.
Апеляційний суд мотивував ухвалу про залишення без змін рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року так:
- позивач довів, що він з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року включно проживав з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловік з дружиною, оскільки протягом указаного часу вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю;
- за період спільного проживання на ім`я ОСОБА_2 були придбані квартира АДРЕСА_6 ;
- ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу квартири продала квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_3 без письмової згоди позивача;
- на час придбання ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_3 знала про спільне проживання позивача та ОСОБА_2 однією сім`єю. Тому на час укладення договору купівлі-продажу квартири як ОСОБА_3 , так і ОСОБА_2 діяли недобросовісно, що є підставою для визнання цього договору недійсним.
У грудні 2017 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року в частині задоволених позовних вимог позивача та направити справу у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині оскаржені рішення просить залишити без змін. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та на порушення норм процесуального права.
Касаційну скаргу мотивує так:
- суди не врахували висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 7 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16, а належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи припис статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд має встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й те, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто, статус спільної сумісної власності подружжя визначається з урахуванням часу набуття майна, а також джерел його набуття (коштів, за які набуте це майно). Лише за такого врахування припис статті 60 СК України вважається правильно застосованим. Натомість суди у справі № 523/14489/15-ц не досліджували докази спільності коштів та спільності праці сторін договору купівлі-продажу квартири;
- ОСОБА_3 є добросовісним набувачем, оскільки вона знала, що позивач є другом ОСОБА_2 , і що квартиру АДРЕСА_2 остання купувала за власні кошти. Відсутність письмової згоди на укладення договору купівлі-продажу квартири не підтверджує його недійсність, а є підставою для компенсації вартості відчуженого майна;
- законодавство не передбачає недійсність правочину з відчуження спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з членів подружжя;
- власник не зобов`язаний у кожному випадку доводити правомірність набуття права власності на належне йому майно. Презумпцію правомірності має спростувати особа, яка оспорює право власності.
У грудні 2017 року позивач теж подав касаційну скаргу. Просить: скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року у частині відмови у стягненні з ОСОБА_2 на його користь 300 000,00 грн як половини доходу, отриманого нею від заняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року включно; скасувати ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року, згідно з якою залишене без змін рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року; ухвалити нове рішення, яким змінити рішення суду першої інстанції та задовольнити позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_2 зазначених 300 000,00 грн. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та на порушення норм процесуального права.
Касаційну скаргу мотивує так:
- суди не застосували висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 11 березня 2015 року у справі № 6-21цс15, оскільки майно фізичної особи-підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя та предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства України щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними;
- у випадку наявності у подружжя спору щодо належності доходу, отриманого під час зареєстрованого шлюбу на праві особистої власності, тягар доведення такого факту покладається на ту сторону, яка не визнає факту його належності подружжю.
28 лютого 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі за касаційною скаргою позивача.
28 лютого 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, якою відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 і відмовив у задоволенні її заяви про зупинення дії рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року й ухвали Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року.
У березні 2018 року позивач звернувся до суду із заявою про вчинення шахрайських дій відповідачем і свідком у справі.
У березні 2018 року позивач подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому просить залишити цю скаргу без задоволення.
Тоді ж ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу позивача та письмові пояснення до власної касаційної скарги.
У квітні 2018 року позивач подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 та письмові пояснення до власної касаційної скарги.
17 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відмовив у задоволенні клопотань позивача та ОСОБА_2 про участь у судовому засіданні, відзив та письмові пояснення ОСОБА_2 повернув, справу призначив до судового розгляду в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін.
29 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, шляхом його конкретизації з метою формування єдиної правозастосовної практики.
В ухвалі від 29 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що у справі № 523/14489/15-ц суди визнали доведеними факти спільного проживання позивача та ОСОБА_2 однією сім`єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу, ведення ними спільного господарства, наявність спільного бюджету, а також взаємних прав і обов`язків з вересня 2008 року до дня реєстрації шлюбу; факт придбання у вказаний період на ім`я ОСОБА_2 , зокрема, квартири АДРЕСА_2 , яка є їхньою спільною сумісною власністю та підлягає поділу; за договором купівлі-продажу квартири, який оспорює позивач, ОСОБА_2 без його письмової згоди продала квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_3 .
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що визнання недійсним договору покликане не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж відновлювати їх. Учасники цивільних правовідносин, як правило, самостійно ініціюють застосування приписів про недійсність договору та її юридичних наслідків. Така недійсність позначається (чи може позначатися) на правах й інтересах інших учасників цивільних правовідносин, а тому мають існувати певні юридичні підстави та наслідки недійсності, зокрема і для таких учасників цивільних правовідносин.
Відповідно до частини першої статті 223 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 29 січня 2020 року звернув увагу на те, що відповідно до висновку Верховного Суду України, сформульованого у постановах від 7 листопада 2011 року у справі № 6-44цс11 і від 7 вересня 2016 року у справі № 6-727цс16, як установлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, так і встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України пов`язується з набранням законної сили рішенням суду. Тому встановлення вказаних юридичних фактів не зумовлює недійсності правочину щодо цього майна, вчиненого до набрання законної сили таким рішенням суду. Наявність підстав для визнання того чи іншого правочину недійсним суд встановлює на момент вчинення цього правочину. З огляду на вказане рішення суду про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю не може мати зворотної дії в часі і зумовлювати, зокрема, недійсність правочину, як і не може впливати на інші юридичні факти, що настали до набрання законної сили рішенням суду про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю. Отже, якщо факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю не був встановлений судом на момент укладення оспореного правочину, то немає підстав для застосування приписів про спільну сумісну власність подружжя.
В ухвалі від 29 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду також вказав на те, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 є такий висновок: «З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, і вважає, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору».
Зазначений висновок, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, підтверджує те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 не відступала від висновків, зроблених у постановах Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року у справі № 6-44цс11 і від 7 вересня 2016 року у справі № 6-727цс16. Проте зазначений висновок Великої Палати Верховного Суду має категоричний характер і сформульований без наведення меж застосування, що допускає можливість такого застосування і у тих випадках, коли встановлюється факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю на підставі рішення суду та надалі оспорюються договори, вчинені до моменту набрання законної сили таким рішенням суду.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, обґрунтовуючи підстави для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав на необхідність конкретизації висновку останньої, викладеного у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, вказівкою на те, що у разі, якщо відбувається встановлення факту проживання однією сім`єю на підставі рішення суду й оспорюється правочин, вчинений до моменту набрання законної сили таким рішенням, зазначений висновок не застосовується.
Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
На думку Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «C. G. та інші проти Болгарії» від 24 квітня 2008 року («C. G. and Others v. Bulgaria», заява № 1365/07, § 39), «Олександр Волков проти України» від 9 січня 2013 року («Oleksandr Volkov v. Ukraine», заява № 21722/11, § 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року («Cantoni v. France», заява № 17862/91, § 31-32), «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року («Vyerentsov v. Ukraine», заява № 20372/11, § 65)).
Оскільки Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду, та з огляду на те, що принцип верховенства права вимагає юридичної визначеності стосовно застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду приймає справу до розгляду.
Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядатиме справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами та без проведення судового засідання (у письмовому провадженні).
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення (частина одинадцята статті 272 ЦПК України).
Керуючись частиною тринадцятою статті 7, абзацом другим частини першої статті 401, частиною першою статті 402, частиною третьою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
у х в а л и л а :
1. Прийняти до розгляду справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту спільного проживання без реєстрації шлюбу, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ за касаційними скаргами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року.
2. Призначити справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами на 18 березня 2020 року у приміщенні Верховного Суду за адресою: м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 8.
3. Надіслати учасникам справи копії цієї ухвали до відома.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:Н. О. АнтонюкО. Р. Кібенко Т. О. АнцуповаВ. С. Князєв С. В. БакулінаЛ. М. Лобойко В. В. БританчукН. П. Лященко Ю. Л. ВласовВ. В. Пророк М. І. ГрицівО. М. Ситнік Ж. М. ЄленінаО. С. Ткачук О. С. Золотніков
