Номер провадження: 22-ц/785/1144/17
Номер справи місцевого суду: 523/14489/15-ц
Головуючий у першій інстанції Малиновський О. М.
Доповідач Погорєлова С. О.
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06.12.2017 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Одеської області у складі:
головуючого судді: Погорєлової С.О.
суддів: Калараш А.А., Заїкін А.П.
при секретарі - Лопотан В.І., Фабіжевській Т.С., Гарбуз В.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про встановлення факту проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання майна спільною сумісною власністю, поділ майна,-
встановила:
ОСОБА _3 звернувся до суду із позовом до відповідачів, який в процесі розгляду справи уточнив, та просив встановити факт проживання однією сім'єю з ОСОБА_2, як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з вересня 2008 року по 01 квітня 2014 року; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, скасувавши державну реєстрацію права власності; визнати спільним сумісним майном та визнати за ним та відповідачкою право власності в рівних частках на квартиру АДРЕСА_1, квартиру АДРЕСА_2; стягнути з ОСОБА_2 на його користь 300 000,00 гривень, тобто половину доходу отриманого ОСОБА_2 від заняття підприємницькою діяльністю за період з червня 2014 року по вересень 2015 року та судові витрати по справі (т. 1 а. с. 3-6, 106-118).
В обґрунтування свого позову посилався на те, що з вересня 2008 року по 01.04.2014 року позивач та відповідачка ОСОБА_2 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу в належній йому на праві власності квартирі № АДРЕСА_11. 02.04.2014 року вони зареєстрували шлюб. За період спільного проживання без реєстрації шлюбу ними за спільні грошові кошти були придбані квартири, які оформлені на ім'я ОСОБА_2, а саме: квартира АДРЕСА_1, по АДРЕСА_2, а також меблі та побутова техніка. На даний час між ними виникати суперечки, щодо володіння та користування спільним майном. При розгляді даної справи ОСОБА_3 стало відомо що ОСОБА_2 без його згоди продала квартиру № АДРЕСА_1. Крім того, ОСОБА_2 у червні 2014 року зареєструвалася як суб'єкт підприємницької діяльності та по вересень 2015 року отримувала дохід в розмірі 600 000,00 гривень, який використала в своїх інтересах. Вказані обставини стали підставою для звернення до суду із зазначеним позовом.
Ухвалою суду від 08.09.2015 року заяву ОСОБА_3 про забезпечення позову задоволено. Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_2, яка належить ОСОБА_2 (т. 1 а. с. 37).
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2016 року позов ОСОБА_3 - задоволено частково. Встановлено факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як чоловіка та жінки, які не перебувають в іншому зареєстрованому шлюбі, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 з вересня 2008 року по 01 квітня 2014 року. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_5, 27 .12.2013 року, реєстровий номер 4455, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 Визнано, що квартира АДРЕСА_1, квартира АДРЕСА_2, є спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_2 Поділено спільне сумісне майно, визнавши за ОСОБА_3 та ОСОБА_2, в рівних частках, по 1/2 частині за кожним, право власності на квартиру АДРЕСА_1, квартиру АДРЕСА_2. Припинено право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1, квартиру АДРЕСА_2. В решті заявлених позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судові витрати в розмірі 6 090,00 гривень (т. 4 а. с. 92-96).
Додатковим рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 20 грудня 2016 року скасовано рішення про державну реєстрацію прав власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4, проведену за номером 4101575 від 27.12.2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_5 Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 витрати на правову допомогу в розмірі 11 665,00 гривень (т. 4 а. с. 115-116).
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить судове рішення в частині задоволення позову скасувати, ухвалити нове рішення, яким в цій частині відмовити у задоволенні позову, посилаючись на його необґрунтованість, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права в іншій частині рішення залишити без зміни (т. 4 а. с. 120-128, 155-163).
В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить судове рішення в частині відмови у задоволенні позову скасувати, ухвалити нове, яким в цій частині задовольнити позов у повному обсязі, посилаючись на його необґрунтованість, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, в іншій частині залишити рішення без зміни (т. 4 а. с. 165-175).
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 підлягають відхиленню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вирішуючи спір та задовольняючи частково позов ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_3 довів той факт, що він з вересня 2008 року по 01.04.2014 року проживав однією сім'єю, без реєстрації шлюбу, як чоловік та жінка з ОСОБА_2, оскільки на протязі вказаного часу вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто між ними склались усталені відносини, що притаманні подружжю. При цьому суд вважав, що укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, підлягає визнанню недійсним на підставі ст. ст. 63,65 СК України указуючи, що квартира була придбана в період їх спільного проживання, він не давав згоди на відчуження квартири, покупцю були відомі вказані обставини, а тому вона діяла недобросовісно; визнав квартиру АДРЕСА_1 та квартиру АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю сторін по справі та визнав право власності по ? частки за кожним із них, припинив право спільної сумісної власності; відмовив у задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 300 000 гривень.
З таким висновком слід погодитись, оскільки він відповідає вимогам закону та матеріалам справи.
Судом правильно встановлено, що 02 квітня 2014 року був укладений шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 (т. 1 а. с. 15).
В обґрунтування свого позову ОСОБА_3 посилався на те, що він проживав однією сім'єю з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу в період з вересня 2008 року по 01 квітня 2014 року. Від вказаних відносин та спільного проживання ІНФОРМАЦІЯ_2 року народився син - ОСОБА_6 (т. 1 а. с. 16).
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про доведеність факту спільного проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_2, як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу однією сім'єю, ведення ними спільного господарства, наявність спільного бюджету, а також взаємних прав та обов'язків починаючи з вересня 2008 року по 02 квітня 2014 року, тобто до реєстрації шлюбу, оскільки вказані обставини підтверджуються зібраним по справі доказами.
Так, батьки ОСОБА_3 - ОСОБА_7, ОСОБА_8 та його сестра ОСОБА_3, показали, що влітку 2008 року ОСОБА_3 познайомив з ОСОБА_2 З осені 2008 року ОСОБА_2 стала проживати разом з позивачем в квартирі. Вони, як батьки постійно приходили в гості до сина та ОСОБА_2 для святкування празників, днів народжень тощо. При цьому ОСОБА_2 займалася господарством, готувала їжу. ОСОБА_7 зазначала, що разом з ОСОБА_2 у 2009 році їздила до Чехії. Вважали, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 проживали як чоловік та дружина. ІНФОРМАЦІЯ_2 року у них народилась дитина. У 2014 року вони переїхали разом з дитиною до придбаної квартири по АДРЕСА_2, де продовжували проживати разом.
Свідок ОСОБА_9, який є знайомий ОСОБА_2 з 1999 року та ОСОБА_3 з 2000 року, а згодом став хрещеним батьком ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, показав, що ОСОБА_3 влітку 2008 року познайомився з відповідачкою, а з осені того ж року вони почали спільно проживати в АДРЕСА_11, належної на праві власності ОСОБА_3 З 2008 року вони дружили сім'ями, спільно святкували празники та свята. У 2012 році у них народився син, якого він у грудні 2013 року христив. Відношення, які склалися між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вказували на те, що вони є сім'єю.
Свідки ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13 сусіди ОСОБА_3 в будинку № АДРЕСА_11, в судовому засіданні пояснили, що з осені 2008 року в квартирі ОСОБА_3 почала проживати ОСОБА_2, вона разом з ОСОБА_3 приходила до квартири, постійно бачили їх разом. У 2012 році у ОСОБА_3 та ОСОБА_2 народився син, з яким вони постійно гуляли на вулиці. У 2014 році вони разом переїхали до іншого місця проживання.
Свідки ОСОБА_14 та ОСОБА_15, які є сусідами в будинку АДРЕСА_2 у судовому засіданні пояснили, що у 2013 році познайомились з ОСОБА_3 під час виконання ним ремонту в квартирі АДРЕСА_2. В 2014 році до вказаної квартири переїхали ОСОБА_2 та ОСОБА_3, яких він бачив разом та по їх поведінці вваж їх чоловіком та дружиною.
ОСОБА_2 вказувала у зверненнях до міліції, страхової компанії та у своїх поясненнях у 2011 році місце свого проживання квартира АДРЕСА_11 (т. 1 а. с. 149, 150-151, 159, 160, т. 3 а. с. 7).
Згідно відомостей отриманих з жіночої консультації № 12 КУ «Житловий будинок № 4» відносно ОСОБА_2 заводилася медична карта за адресою її проживання: АДРЕСА_11 (т. 1 а. с. 169).
КУ «Одеська обласна клінічна лікарня» повідомила, що 13.03.2010 році о 16.00 г. до лікарні зверталася ОСОБА_2 за медичною допомогою та вказувала місце свого проживання: АДРЕСА_11 (т. 2 а. с. 114).
Крім того, той факт, що ОСОБА_2 постійно проживала в АДРЕСА_11 разом з ОСОБА_3 підтверджується відповіддю КУ «Пологовий будинок № 4» від 06.11.2015 року, з якої убачається, що ОСОБА_2, яка ІНФОРМАЦІЯ_2 року народила хлопчика, повідомляла про фактичне місце свого проживання: АДРЕСА_11 (т. 1 а. с. 143, 144).
Судом обґрунтовано прийняті до уваги представлені з боку ОСОБА_3 фотознімки, на яких зображені разом ОСОБА_3 та ОСОБА_2, які спільно проводили часи свого відпочинку, святкування празників тощо (т. 1 а. с. 284-288, т. 3 а. с. 35-36, 164-184).
Пояснення ОСОБА_2 про те, що вона з 2008 року по 2010 рік проживала АДРЕСА_3, а з 2010 року по 2013 рік за адресою: АДРЕСА_1 не кореспондуються з матеріалами справи та наданими показами свідків та спростовуються показами свідків ОСОБА_16 та ОСОБА_17, а відтак судом першої інстанції обґрунтовано не прийняті до уваги.
Отже, покази свідків кореспондуються між собою та поясненнями ОСОБА_3 у судових засіданнях, підтверджені письмовими доказами.
Ведення спільного господарства та наявність спільного бюджету підтверджується численними квитанціями та чеками про придбання побутової техніки, меблів, будівельних матеріалі (т. 1 а. с. 171-278).
Відповідно до ст. 60 ЦПК кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, установлених ст. 61 цього Кодексу.
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України, суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу.
Отже, оцінюючі зібрані по справі докази в їх сукупності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_3 довів той факт, що він з вересня 2008 року по 01.04.2014 року проживав однією сім'єю, без реєстрації шлюбу, як чоловік та жінка з ОСОБА_2,оскільки на протязі вказаного часу вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Відповідно до статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
За правилами статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.
Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.
Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.
Аналогічний правовий висновок викладений в постанові від 08.06.2016 року у справі за N 6-2253цс15.
За період спільного проживання сторонами по справі на ім'я ОСОБА_2 було придбане майно, а саме: квартира АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 07.08.2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білик В.В., зареєстровано в реєстрі за № 1807 (т. 2 а. с. 264); квартира АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 11 березня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фадєєвою Н.О., зареєстрованого в реєстрі за № 712 (т. 2 а. с. 34).
Проте, квартира АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу від 27 грудня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрованого в реєстрі за № 4455, була продана ОСОБА_2 без письмової згоди ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4
Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що такий договір слід визнати недійсним.
Пунктом 6 ст. 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено серед іншого, добросовісність.
Згідно ч. 2 ст. 369 ЦК України розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.
Відповідно до ч. 2 ст. 65 СК України, при укладанні договорів одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним, як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору про розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто уклав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-727цс16.
Довід апеляційної скарги про те, що ОСОБА_4 знала ОСОБА_3 виключно як друга ОСОБА_2, крім того їй достеменно будо відомо, що вказану квартиру ОСОБА_2 купляла за особисті кошти, не кореспондується з матеріалами справи та наданими сторонами доказами.
Як правильно було встановлено судом ОСОБА_4 є знайомою ОСОБА_2 з 1999 року. З представлених фотознімків та пояснень свідків убачається, що ОСОБА_4 26.06.2010 року була присутня на святкуванні дня народження ОСОБА_2 де був присутній і ОСОБА_3 З урахуванням встановленого судом факту спільного проживання ОСОБА_3 з ОСОБА_2 однією сім'єю, як чоловіка та жінки, ОСОБА_4, як близька знайома ОСОБА_2, не могла не знати про їх спільне проживання та ведення спільного господарства. У 2012 році вона стала хресною матір'ю народженого ОСОБА_2 сина ОСОБА_20. Спірна квартира була придбана ОСОБА_2 за нотаріально посвідченим договором 07.08.2010 року, тобто на час придбання ОСОБА_2 вказаної квартири ОСОБА_4 була обізнана про спільне проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 однією сім'єю, а відтак, на час укладання договору купівлі-продажу від 27.12.2013року без отримання обов'язкової письмової згоди ОСОБА_3. на продаж спірної квартири як ОСОБА_4 так і ОСОБА_2 діяли недобросовісно, що є підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним.
Визнавши недійсним договір купівлі-продажу суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність, за приписами ч. 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», скасування рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4, проведеного 27.12.2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за номером 4101575.
За статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.
У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина 2 статті 372 ЦК України).
З урахуванням наведеного суд першої інстанції визнав, що квартира АДРЕСА_1 та квартира АДРЕСА_2 є спільною сумісною власністю сторін по справі, яке підлягає поділу між ними шляхом визнання за ними права власності, з визначенням ідеальних часток кожного в спірному майні.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що обидві квартири були придбані за її особисті кошти, а тому вони не можуть вважатися об'єктом спільної власності сторін по справі і не підлягають розподілу, є неспроможними. Так, ОСОБА_3 за період з 13.12.2001 року по 14.06.2005 року був зареєстрований, як суб'єкт підприємницької діяльності, його валовий дохід за вказаний період склав 1 593 210,36 гривень, що підтверджується актом перевірки ДПІ у Малиновському районі м. Одеси від 09.11.2005 року № 3132/17-01/НОМЕР_1 (т. 1 а. с. 127-131). СПД ОСОБА_3 здійснював підприємницьку діяльність на спрощеній системі оподаткування шляхом сплати єдиного податку та його діяльність в цій частині регулювалася Законом України «Про оподаткування доходів підприємств і організації», яким визначене поняття валового доходу (ст. 4). Згідно відомостей трудової книжки, ОСОБА_3 з 01.06.2005 року по 08.04.2014 року працював на посаді директора ТОВ «Блейд Н».
В свою чергу ОСОБА_2 не надала будь-яких відомостей про її роботу та отримання постійних доходів за період з 2008 року по 2012 року, тобто на період придбання квартири по АДРЕСА_2. Згідно довідок про доходи, ОСОБА_2, працюючи на посаді менеджера відділу продажів в ТОВ «Три ведмеді», отримала заробіток за 2012 рік в розмірі 7 165,54 гривень та за 2013 рік в розмірі 9 385,90 гривень (т. 2 а. с. 4, 5). Отже, станом на 11.03.2013 року ОСОБА_2 не мала власних коштів, достатніх для придбання квартири АДРЕСА_2, яка була придбана 11.03.2013 року за 263 900 гривень (т. 2 а. с. 34).
Суд ставиться критично та не приймає до уваги представлену з боку ОСОБА_21 розписку про позичання нею 55 тисяч доларів США, нібито витрачених на придбання квартири АДРЕСА_10, оскільки допустимих доказів цьому не надано.
Колегія суддів не погоджується з доводом апеляційної скарги ОСОБА_3 про те, що суд безпідставно відмовив йому у визнанні спільної сумісної власності, як майно набуте за час шлюбу - дохід в сумі 600 000 гривень, який ОСОБА_2 з червня місяця 2014 року по вересень місяць 2015 року отримала від зайняття підприємницькою діяльністю, їх поділу та стягнення з відповідачки на його користь 300 000 гривень.
Майно фізичної особи-підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичної особи-підприємцем) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.
Згідно із частинами 1, 2 статті 52 ЦК України, фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення; фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.
Отже, майно фізичної особи-підприємця, яке придбане за кошти від своєї діяльності підприємця і не в інтересах сім'ї та використовується в його підприємницькій діяльності з метою отримання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об'єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України.
Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі N 6-1327цс 15.
ОСОБА_3 не довів та не надав жодного доказу, який би вказували на залучення спільних коштів подружжя до діяльності ОСОБА_2, як суб'єкта підприємницької діяльності, при таких обставинах суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в цій частині.
Інших доводів, які б спростували правильні висновки суду першої інстанції апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2не містять.
При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2016 року ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права підстав для його скасування немає.
Керуючись п. 1 ч. 1 ст. 307, ст. ст. 308, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,-
ухвалила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - відхилити.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2016 року - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили до суду касаційної інстанції.
Головуючий Погорєлова С.О.
Судді Заїкін А.П.
Калараш А.А.
