ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 листопада 2019 року
Львів
№ 857/8765/19
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Затолочного В.С.,
суддів: Бруновської Н.В., Матковської З.М.,
з участю секретаря судового засідання Юник А.А.,
представника позивача Остап`юка М.П.,
представника відповідача Гавадзина М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління ДФС в Івано-Франківській області на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 01 липня 2019 року у справі № 809/1718/15 за адміністративним позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління ДФС в Івано-Франківській області про визнання недійсними та скасування податкових повідомлень-рішень, рішення про застосування штрафних санкцій та вимоги про сплату боргу (рішення суду першої інстанції ухвалене суддею Могила А.Б. в м. Івано-Франківську Івано-Франківської області 01.07.2019 року, згідно з протоколом судового засідання о 15:53 год., повний текст складено 09.07.2019), -
ВСТАНОВИВ:
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі – ФОП ОСОБА_1 , позивач) звернулася з адміністративним позовом до Коломийської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС в Івано-Франківській області (далі – відповідач, податковий орган, контролюючий орган, Коломийська ОДПІ), в якому, із врахуванням заяви про зміну позовних вимог, просить визнати недійсними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 05.01.2015 № 0000021701, від 19.02.2015 № 0003241701, рішення про застосування санкцій за донарахування територіальним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску від 29.04.2015 № 0006551701, вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 27.04.2015 № Ф-0006451701.
Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 26.05.2015, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 31.03.2016, позов задоволено.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 19.03.2019 постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 26.05.2015 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 31.03.2016 у справі скасовано. Справу направлено на новий розгляд до Івано-Франківського окружного адміністративного суду.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 24.05.2019 судом замінено неналежного відповідача у справі – Коломийську об`єднану державну податкову інспекцію Головного управління ДФС в Івано-Франківській області належним відповідачем – Головним управлінням ДФС України в Івано-Франківській області (далі – також ГУ ДФС в Івано-Франківській області).
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 01 липня 2019 року адміністративний позов задоволено.
Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, його оскаржив відповідач, який вважає, що рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, просить рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 01 липня 2019 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити.
У доводах апеляційної скарги посилається на те, що позивачем витрати на придбання електроенергії та природного газу для обслуговування орендованих приміщень віднесено до складу витрат, які безпосередньо не пов`язані з провадженням господарської діяльності. Наведене вище вплинуло на визначення ФОП ОСОБА_1 сум єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та на визначення сум податку на додану вартість у відповідних податкових періодах, оскільки позивач відносив їх до складу податкового кредиту сум ПДВ по придбанню електроенергії та природнього газу для обслуговування орендованих приміщень, які не пов`язані з господарською діяльністю платника. Оскаржувані рішення та вимога про сплату боргу були прийняті у зв`язку з тим, що ФОП ОСОБА_1 не доведено та не надано документального підтвердження використання приміщень та холодильно-морозильного обладнання за адресами: АДРЕСА_1 у своїй господарській діяльності, а також понесення витрат на електроенергію та природній газ.
В судовому засіданні представник апелянта наполягала на задоволенні апеляційної скарги.
Представник відповідача проти задоволення апеляційної скарги заперечував.
Вислухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що Коломийською ОДПІ області в період з 20.11.2014 по 03.12.2014 на підставі наказу від 06.11.2014 № 615 проведено виїзну планову документальну перевірку ФОП ОСОБА_1 щодо своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів, правильності нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 01.01.2011 по 31.12.2013, виконання вимог валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2012 по 31.12.2013.
Наказом Коломийської ОДПІ від 04..12.2014 № 688 термін перевірки продовжено на 5 днів з 04.12.2014 по 10.12.2014.
За наслідками проведеної перевірки складено акт від 17.12.2014 № 140/171/ НОМЕР_1 , яким встановлено порушення позивачем:
- пп. 139.1.1 п. 139.1 ст. 139, п. 177.2 та п. 177.4 ст. 177 Податкового Кодексу України (далі – ПК України), в результаті чого платником податків занижено податок на доходи фізичних осіб в сумі 11323,50 грн., в т.ч. у 2012 році 4284,75 грн., у 2013 році 7038,75 грн.;
- п. 1 ч. 2 ст. 6 та ст. 7. Закону України від 08.07.2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі – Закон № 2464-VI), в результаті чого занижено суму єдиного внеску на 26195,39 грн.., в т. ч. у 2012 році на 9912,06 грн., у 2013 році 16283,33 грн.;
- п. 189.1 ст. 189, п. 198.5 ст. 198 ПК України, в результаті чого занижено податкові зобов`язання податку на додану вартість на суму 15823 грн., а саме: за січень 2012 року на 156 грн., за лютий 2012 року на 196 грн., за березень 2012 року на 177 грн., за квітень 2012 року на 210 грн., за травень 2012 року на 390 грн., за червень 2012 року на 730 грн., за липень 2012 року на 1229 грн., за серпень 2012 року на 858 грн., за вересень 2012 року на 647 грн., за жовтень 2012 року на 455 грн., за листопад 2012 року на 605 грн., за грудень 2012 року на 1232 грн., за січень 2013 року на 1219 грн., за лютий 2013 року на 533 грн., за березень 2013 року на 367 грн., за квітень 2013 року на 717 грн., за травень 2013 року на 743,00 грн., за червень 2013 року на 1106 грн., за липень 2013 року на 913 грн., за серпень 2013 року на 1357 грн., за вересень 2013р року на 696,00 грн., за жовтень 2013 року на 753 грн., за листопад 2013 року на 534,00 грн.;
- абз. «б». п. 176.2 ст. 176 ПК України та Порядку заповнення та подання податковими агентами Податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку і сум утриманого з них податку, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 24.12.2010 № 1020, - не відображено в податковому розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку (ознака доходу 157);
- ст. 126 ПК України в частині несвоєчасної сплати податку на доходи фізичних осіб за 2012 рік в сумі 81,11 грн.;
- п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464-VI в частині несвоєчасної сплати за 2013 рік в сумі - 190,17 грн., за І квартал 2014 року в сумі - 126,76 грн., за січень 2014 року в сумі – 114,51 грн., за березень 2014 року в сумі - 29,37 грн., за квітень 2014 року в сумі - 23,70 грн.
Врахувавши наведені порушення, контролюючим органом прийнято податкове повідомлення-рішення від 05.01.2015 № 0000021701, яким позивачу збільшено суму грошового зобов`язання за платежем податок на доходи фізичних осіб, що сплачується фізичними особами за результатами річного декларування, в сумі 14154,38 грн. (за основним платежем 11323,50 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями 2830,88 грн.) та податкове повідомлення-рішення від 05.01.2015 № 0000031701, яким позивачу збільшено суму грошового зобов`язання за платежем податок на додану вартість із вироблених в Україні товарів в сумі 23734,50 грн. (за основним платежем 15823 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями 7911,50 грн.), рішення про застосування штрафних санкцій від 05.01.2015 № 0000051701, яким донараховано 26195, 39 грн. єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та штрафні санкції в розмірі 1805,38 грн., податкове повідомлення-рішення від 19.02.2015 № 0003241701, яким позивачу збільшено суму грошового зобов`язання за платежем податок на додану вартість в сумі 16210,50 грн. (за основним платежем 10807 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями 5403,50 грн.).
Не погодившись з вказаними рішеннями, ФОП ОСОБА_1 в порядку адміністративного оскарження неодноразово подавалися скарги на вказані рішення контролюючого органу.
Державною фіскальною службою України рішенням від 20.03.2015 № 2540/І/99-99-10-01-07-15 про результати розгляду повторної скарги позивача, крім іншого, скасовано та відкликано рішення від 05.01.2015 року № 0000051701, яким донараховано єдиний соціальний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування в загальній сумі 28000,77 грн. та зобов`язано Коломийську об`єднану державну податкову інспекцію сформувати нові рішення, відповідно до вимог чинного законодавства.
Як наслідок, замість скасованого та відкликаного рішення від 05.01.2015 №0000051701 на суму 28000,77 грн. Коломийською ОДПІ винесено та вручено позивачу вимогу про сплату боргу (недоїмки) по єдиному внеску від 27.04.2015 року № Ф-0006451701 на суму 26195,39 грн. та рішення від 29.04.2015 № 0006551701, яким застосовано штрафну санкцію по єдиному внеску у сумі 1805,38 грн.
У зв`язку з цим представником позивача подано заяву про зміну позовних вимог - визнання недійсними та скасування податкових повідомлень-рішень від 05.01.2015 № 0000021701, від 19.02.2015 № 0003241701, вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 27.04.2015 року № 0006451701 та рішення від 29.04.2015 № 0006551701.
Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що на момент проведення перевірки всі необхідні документи щодо оренди нежитлових приміщень між ФОП ОСОБА_1 та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 , малим приватним підприємством фірмою «ДІК» і фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 , а також первинні документи на понесення витрат за використану електроенергію та природній газ на момент формування показників податкової звітності були наявні у позивача та надавалися відповідачу, що свідчить про правомірність формування позивачем податкового кредиту з податку на додану вартість та сум єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
З матеріалів справи встановлено, що між позивачем та фізичною особою підприємцем ОСОБА_2 укладено договір від 02.01.2011 № 1 на оренду нежитлового приміщення. Предметом даного договору, відповідно до пункту 1.1. розділу 1, є оренда нежитлового приміщення, розташованого в АДРЕСА_2 – підсобні приміщення магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 ». Пунктом 1.1 розділу 2 договору визначено, що орендар фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звільняється від орендної плати як такої, в рахунок сплати комунальних платежів та ремонтних витрат по утриманню приміщення. Згідно пункту 3.1 розділу 3 договору термін оренди приміщення ковбасного цеху складає 2 роки 11 місяців.
Крім того, між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 та позивачем укладено від 01.01.2012 договір № 1 про оренду комерційних приміщень магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 », який розташований за в АДРЕСА_2 . Метою оренди, як про це зазначено в пункті 2.1 розділу 2 договору, є експлуатацію холодильно-морозильного обладнання. У відповідності до пункту 1.1 розділу 3 договору орендна плата складає 800 грн. в місяць з вирахуванням від проведення ремонтних робіт за рахунок орендаря та оплати орендарем за постачання електричної енергії та споживання природного газу. Пунктом 3.2 пункту 3 договору встановлено термін оренди приміщення до 31.12.2013.
Тобто, укладеними договорами, крім іншого, встановлено обов`язок сплати позивачем комунальних платежів, а саме за постачання електроенергії та споживання природнього газу.
01.04.2011 між позивачем та Малим приватним підприємством фірмою «ДІК» укладено договір оренди нежитлового приміщення, розташованого с. Нижній Вербіж по АДРЕСА_3 10 АДРЕСА_4 . Відповідно до пункту 4.1 договору орендна плата складає 200 грн. в місяць, сплату комунальних платежів та ремонтних витрат по утриманню приміщення. Термін дії договору 2 роки 11 місяців (пункт 3.1).
Також, позивачем укладено договір оренди нежитлового приміщення від 01.01.2012 з малим підприємством фірмою «ДІК». Підпунктом 1.1 пункту 3 договору оренди нежитлового приміщення від 01.01.2012 року, визначено, що орендна плата складає 2000 грн. в місяць. Згідно п. 1.7 орендар вправі укладати договори з постачальниками електрики, газу, тощо.
Позивач зазначає, що в орендованих приміщення було розміщено холодильно-морозильне обладнання, необхідне для здійснення її господарської діяльності, зберігалася та реалізовувалася продукція, працювали наймані працівники, знаходилися офісні приміщення, де зберігалися документи податкового та бухгалтерського обліку
Позивачем укладено договори на постачання та транспортування природного газу від 01.01.2011 № Км-11-729, від 01.01.2013 № 2013/П-Км та про постачання електричної енергії від 17.08.2011 № 903, споживачем в яких визначено ОСОБА_1 .
Висновки контролюючого органу базуються на тому, що ФОП ОСОБА_1 не доведено та не надано документального підтвердження використання приміщень в АДРЕСА_2 та в с. Нижній Вербіж, АДРЕСА_4 та холодильно-морозильного обладнання у своїй господарській діяльності у періоді, що перевірявся, а також понесення витрат за використану електроенергію та природній газ.
Згідно наявних в матеріалах справи платіжних доручень, вбачається, що позивачем здійснено оплату малому підприємству фірмі «ДІК» за оренду приміщень, оплату за електроенергію за період з 2012 року по 2013 рік включно та оплату за постачання газу за 2012 рік та частково 2013 рік.
Скасовуючи попередні судові рішення у справі, що розглядається, Верховний Суд в постанові від 19.03.2019 року зазначив наступне
«В матеріалах справи містяться копії договорів на постачання та транспортування природного газу від 01 січня 2011 року, від 01 січня 2013 року про постачання електричної енергії від 17 серпня 2011 року, стороною - споживачем, в яких визначено позивача.
Суди попередніх інстанцій визнали вищеозначені договори необхідними первинними бухгалтерськими документами, які підтверджують витрати оренди нежитлових приміщень позивачем, на підставі яких сформовані показники податкової звітності.
Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що посилання відповідача на те, що за адресою здійснення підприємницької діяльності позивача АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 д здійснювали свою підприємницьку діяльність інші суб`єкти господарювання, а отже й неможливо встановити понесені позивачем витрати на енергоносії, є безпідставними, оскільки споживачем за відповідними договорами є позивач, тому оплата за споживання електроенергії та природного газу, безумовно здійснюється нею, як споживачем.
Суд визнає такий висновок судів попередніх інстанцій здійсненим з неправильним застосуванням норм матеріального права, а саме не застосуванням до спірних відноси положень Закону, який підлягав застосуванню, а саме Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16 липня 1999 року № 996, який визначає правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні, в саме положень статей 1, яка утримує в собі визначення зокрема первинного документа та господарської операції, частини першої, частини другої статті 9 цього Закону, якими встановлені первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій, як підстави для бухгалтерського обліку господарських операцій та вимоги до цих документів, а саме склад обов`язкових реквізитів. Оцінюючи спірні правовідносини, суди попередніх інстанцій висновувалися виключно на факті укладення та умовах укладених договорів, як доказів понесених позивачем витрат, при цьому не дослідивши жодного первинного документа, які підтверджують здійснення господарських операцій та є підставами їх бухгалтерського обліку.
Зазначене вказує на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, а саме встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, та підтвердження їх належними, достатніми, допустимими та достовірними доказами, як того вимагають положення статей 73 - 76 Кодексу адміністративного судочинства України, які діють на час касаційного перегляду. Суди попередніх інстанцій встановили обставини, що мають істотне значення для справи, не на підставі первинних документів, а по факту їх відсутності.
Посилання судів попередніх інстанцій на те, що договір є первинним документом є неприйнятним з огляду на усталену практику Верховного Суду, яка запроваджена Верховним Судом України в постанові від 15 грудня 2015 року у справі № 21-4266а15, в якій Судом наголошено, що для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій, договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку. Відповідно до частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав й обов`язків. Отже, договір свідчить лише про намір виконання дій (операцій) у майбутньому, а не про їх фактичне виконання. Тож господарська операція пов`язана не з фактом підписання договору, а з фактом руху активів платника податків і руху його капіталу.
Оцінюючи спір в частині збільшення грошового зобов`язання податковим органом з податку на додану вартість та застосування штрафних (фінансових) санкцій, суди попередніх інстанцій виклали повною мірою тексти норм Податкового кодексу України, а саме підпункт 14.1.181 пункту 14.1 статті 14, пункту 198.3 статті 198, абзац перший пункту 198.6 статті 198 та вказали на те, що в матеріалах справи наявні копії відповідних документів, при цьому не дослідивши склад податкових правопорушень, покладених податковим органом в основу прийняття спірного податкового повідомлення-рішення за встановлені порушення пункту 189.1 статті 189, пункту 198.5 статті 198 цього кодексу.
Суд визнає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та порушення ними норм процесуального права при дослідженні правовідносин щодо збільшення суми грошового зобов`язання з податку на додану вартість. Аналогічні порушення допущені судами попередніх інстанцій при вирішенні спору в частині визначення недоїмки вимогою про сплату боргу та застосування штрафних санкцій з єдиного внеску.
Судами попередніх інстанцій не зважаючи на принцип процесуальної економії допущене об`єднання в межах однієї справи чотирьох актів індивідуальної дії, які є різними за підставами їх прийняття, внаслідок чого потребують ретельного дослідження в розрізі кожного з них.
Відповідно до частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема не дослідження зібраних у справі доказів судами попередніх інстанцій та встановлення обставин, що мають істотне значення на підставі недопустимих доказів».
Відповідно до частини 5 статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов`язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи.
Виходячи з встановлених судом першої інстанції обставин справи, зокрема і додатково встановлених обставин після направлення справи на новий розгляд Верховним Судом, а також відповідних даним обставинам правовим нормам, колегія суддів апеляційного суду зазначає наступне.
Відповідно до частини 1 статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
Відповідно до положень частини 3 статті 2 Закону України від 16 липня 1999 року № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (далі – Закон № 996-XIV) суб`єкти підприємницької діяльності, яким відповідно до законодавства надано дозвіл на ведення спрощеного обліку доходів і витрат, ведуть бухгалтерський облік і подають фінансову звітність у порядку, встановленому законодавством про спрощену систему обліку і звітності.
В той же час, враховуючи загальні положення Закону № 996-XIV щодо визначення понять первинного документа та переліку вимог до первинних документів, з врахуванням викладеної в даній справі правової оцінки Верховного Суду, апеляційний суд вважає за можливе застосувати дані загальні положення при вирішенні справи, що розглядається.
Так, статтею 1 Закону № 996-XIV (в редакції, чинній на час спірних правовідносин) визначено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
Отже, первинний документ згідно з цим визначенням має дві обов`язкові ознаки: він має містити відомості про господарську операцію і підтверджувати її реальне (фактичне) здійснення.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» господарська операція - це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства.
Як вбачається з частин 1 та 2 статті 9 Закону № 996-XIV (в тій же редакції), первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.
Первинні документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов`язкові реквізити:
назву документа (форми);
дату і місце складання;
назву підприємства, від імені якого складено документ;
зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції;
посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення;
особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.
Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов`язкова ознака господарської операції кореспондується до норм ПК України.
Підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначений податковий кредит як сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов`язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.
Відповідно до пункту 198.3 статті 198 (розділ V) ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв`язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.
Відповідно до абзацу 1 пункту 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв`язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.
Аналізуючи вищевикладені норми, апеляційний суд зазначає, що господарські операції для визначення витрат та податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.
Таким чином, для вирішення питання щодо обґрунтованості висновків податкового органу щодо заниження позивачем податку на додану вартість, слід визначитися, чи знайшли підтвердження понесені позивачем витрати оренди нежитлових приміщень позивачем, на підставі яких сформовані показники податкової звітності.
На думку колегії суддів апеляційного суду, підстави для такого підтвердження наявні в матеріалах справи.
Так, надані позивачем платіжні доручення містять всі необхідні реквізити для встановлення призначення платежу, зокрема, щодо малого підприємства фірми «ДІК» вказано призначення платежу згідно рахунку від 01.02.2012 № 1 за оренду комерційних приміщень, щодо оплати за електроенергію та газ також зазначено номер кожного конкретного розрахунку, згідно якого здійснювалася оплата за відповідні комунальні платежі.
Про відсутність вказаних первинних документів – розрахунків за газ ПАТ «Івано-Франківськгаз» Коломийського УЕГГ та розрахунків за електроенергію ПАТ «Прикарпаттяобленерго» філії Коломийського МРЕМ, інформація про які зазначена в платіжних дорученнях в графі «Призначення платежу», в акті перевірки позивача від 17.12.2014 № 140/171/ НОМЕР_1 не зазначено.
Окрім цього, споживачем за договорами від 01.01.2011 № Км-11-729, від 01.01.2013 № 2013/П-Км є ФОП ОСОБА_1 , оплата за споживання електроенергії та природного газу, здійснювалася нею, як споживачем, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями.
Вищенаведене спростовує твердження відповідача, про те, що за адресою здійснення підприємницької діяльності позивачем – АДРЕСА_1 , здійснюючи свою підприємницьку діяльність, несли такі ж витрати інші суб`єкти господарювання – ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , а отже й неможливо встановити понесені позивачем витрати на енергоносії.
Доказів того, що між фізичними особами-підприємцями ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та постачальниками послуг укладалися інші договори про використання енергоносіїв щодо будь-якої частини орендованих позивачем приміщень, податковим органом не надано та під час проведення перевірки не встановлено.
Сам факт зазначення вказаними особами в заявах про застосування спрощеної системи оподаткування адрес, за якими ними буде здійснюватися господарська діяльність і такі адреси є місцем здійснення господарської діяльності позивачем, не може слугувати підставою для формування висновків щодо непонесення фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 витрат по споживанню електроенергії та природного газу, використаних в процесі здійснення нею підприємницької діяльності.
Щодо покликань контролюючого органу на те, що за адресою здійснення підприємницької діяльності позивача – АДРЕСА_1 також здійснювала підприємницьку діяльність фізична особа-підприємець ОСОБА_5 , що підтверджується актом від 28.03.2016 № 822/172/ НОМЕР_2 , колегія суддів зазначає, що документальна планова виїзна перевірка фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 з питань дотримання повноти нарахування та сплати податку на доходи фізичних осіб, єдиного соціального внеску проведена за період її діяльності з 01.01.2013 по 31.12.2015, а перевірка позивача здійснювалася за період з 01.01.2012 по 31.12.2013. Однак, в акті від 28.03.2016 № 822/172/2656812525 не міститься жодних даних щодо фактичної господарської діяльності в 2013 році, що свідчить про необґрунтованість вищевказаних доводів податкового органу.
Крім того, в матеріалах справи містяться додатки до договору постачання електричної енергії № 903 від 17.08.2011, в яких зазначено про відсутність будь-яких субспоживачів.
Відтак, на момент проведення перевірки всі необхідні документи щодо оренди нежитлових приміщень та первинні документи на понесення витрат за використану електроенергію та природній газ на момент формування показників податкової звітності були у позивача, та надавалися відповідачу, що свідчить про правомірність формування позивачем податкового кредиту з податку на додану вартість.
Таким чином, висновки контролюючого органу щодо заниження позивачем податку на додану вартість безпідставні.
Щодо податкового повідомлення-рішення відповідача про збільшення позивачу сум грошового зобов`язання за платежем податок на доходи фізичних осіб, вимоги про сплату боргу (недоїмки) по єдиному внеску та рішення від, яким застосовано штрафну санкцію по єдиному внеску, апеляційний суд зазначає, що згідно пункту 2 частини 1 статті 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) базою нарахування єдиного внеску є сума доходу, отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб.
Відповідно до пункту 177.2 статті 177 ПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) об`єктом оподаткування є чистий оподатковуваний дохід, тобто різниця між загальним оподатковуваним доходом (виручка у грошовій та негрошовій формі) і документально підтвердженими витратами, пов`язаними з господарською діяльністю такої фізичної особи-підприємця.
Як вбачається з акту перевірки від 17.12.2014 року № 140/171/ НОМЕР_1 , ФОП ОСОБА_1 не нараховано єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на суму доходу 75490 грн., який визначений в результаті порушень, описаних в пп. 2.5.1 п. 2.5 розділу 2 даного акту перевірки, а також заниження податкового зобов`язання з податку на доходи фізичних осіб внаслідок тих самих порушень (т. 1 а.с. 16-17, 24).
Тобто податковий орган обраховує заниження податку на доходи фізичних осіб та єдиного внеску, виходячи із виявленого ним порушення внаслідок віднесення до складу витрат у 2012 та 2013 роках витрат на придбання електроенергії та природнього газу для обслуговування орендованих приміщень, які, на думку контролюючого органу, не пов`язані з провадженням господарської діяльності платника.
Враховуючи встановлену вище безпідставність висновків посадових осіб контролюючого органу щодо порушень, пов`язаних з віднесенням позивачем до складу витрат для обслуговування орендованих приміщень витрат з придбання газу та електроенергії, безпідставними є висновки щодо заниження позивачем єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та зобов`язання з податку на доходи фізичних осіб.
З огляду на вищевикладене, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскаржувані позивачем податкові повідомлення-рішення від 05.01.2015 № 0000021701, від 19.02.2015 № 0003241701, рішення про застосування санкцій за донарахування територіальним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску від 29.04.2015 № 0006551701, вимога про сплату боргу (недоїмки) від 27.04.2015 № Ф-0006451701 прийняті виключно на підставі хибного висновку, про те що підприємцем ОСОБА_1 , не доведено та не надано документального підтвердження використання приміщень та холодильно-морозильного обладнання за адресами АДРЕСА_1 , а також понесення витрат на електроенергію та природній газ.
Отже, доводи апелянта є безпідставними та не спростовують відповідних висновків суду першої інстанції з вищенаведених мотивів.
Відповідно до частин 1-4 ст. 242 КАС України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
З огляду на вищезазначене, вказаним вимогам оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає.
Відповідно до частин 1 та 2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до пункту 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 241, 242, 308, 310, 315, 317, 321, 370 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Головного управління ДФС в Івано-Франківській області залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 01 липня 2019 року у справі № 809/1718/15 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя
В. С. Затолочний
судді
Н. В. Бруновська
З. М. Матковська
Повне судове рішення складено 22.11.2019
