ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 липня 2019 р. м. Чернівці Справа № 824/609/19-а
Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лелюка О.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Чернівецького міського голови про визнання протиправним і скасування розпорядження,
В С Т А Н О В И В :
ОСОБА _1 звернулась до суду з позовом до Чернівецького міського голови, в якому просить визнати протиправним і скасувати розпорядження від 07 березня 2019 року №75-р Про зупинення дії пункту 1.9 рішення міської ради VII скликання від 05 березня 2019 року №1683 «Про розгляд звернень громадян щодо надання дозволів на складання проектів відведення земельних ділянок».
В обґрунтування заявлених вимог позивач, посилаючись на норми Земельного кодексу України, вказує про те, що оскаржуване рішення порушує її право на отримання земельної ділянки у власність. Зазначає, що Земельний кодекс України не визначає надання земельних ділянок виключно пільговим категоріям громадян, а також вказує, що крім неї ніхто не подавав заяв про надання дозволу на складання проекту відведення земельної ділянки, яку вона має намір отримати у власність.
Ухвалою суду від 06 червня 2019 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, вирішено її розгляд проводити за правилами спрощеного провадження з викликом сторін у судове засідання.
Крім цього, ухвалою суду від 06 червня 2019 року відмовлено у задоволенні заяви позивача про забезпечення даного позову.
Від відповідача до суду надійшов відзив, в якому він просить суд у задоволенні позову відмовити повністю. Відповідач повідомляє, що розглянувши заяву позивача від 15 листопада 2017 року щодо надання їй у власність земельної ділянки орієнтовною площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою АДРЕСА_1 , рішенням Чернівецької міської ради від 16 квітня 2018 року №1223 відмолено ОСОБА_1 у наданні дозволу на складання проекту відведення названої земельної ділянки. Вказане рішення є чинним.
Водночас, обґрунтовуючи законність оскаржуваного у цій справі рішення, відповідач зазначає про те, що міський голова скористався наданим йому статтею 59 закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» правом зупинення рішення міської ради VII скликання від 05 березня 2019 року №1683, яким позивачу було надано дозвіл на складання проекту відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 0,1000 га, у власність за рахунок земель запасу міста для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (код 02.01.) за адресою АДРЕСА_1 . При цьому зазначав, що указане рішення міської ради було прийнято на пленарному засіданні міської ради «з голосу» як рекомендація комісії з питань земельних відносин, архітектури та будівництва без відповідного клопотання позивача з графічними матеріалами та попередньо підготовленого проекту рішення з цього питання, тобто з порушенням частин 6, 7 статті 118 Земельного кодексу України та частини 4 статті 43, ст.ст. 76, 78 Регламенту Чернівецької міської ради VII скликання.
Крім цього, відповідач вказує про обґрунтованість зауважень, з яких виходив міський голова при прийнятті оскаржуваного рішення, та зазначає, що чинним законодавством України встановлено ряд соціальних гарантій, відповідно до яких окремі категорії громадян мають переважне чи першочергове право на отримання земельних ділянок у власність із земель державної чи комунальної власності. Оскільки позивач до таких не належить, то міський голова мав право зупинити рішення міської ради, прийняте відносно позивача.
На думку відповідача, застосування положень Земельного кодексу України без урахування норм спеціальних Законів призведе до того, що переважні (першочергові) права осіб на отримання земельних ділянок із земель державної та комунальної власності будуть нівельовані, а їхні соціальні гарантії стануть ілюзорними. Відповідач вважає, що реалізація рішення Чернівецької міської ради від 05 березня 2019 №1683 в частині надання дозволу позивачу на розробку проекту землеустрою спірної земельної ділянки призведе до порушення охоронюваного законом інтересу інших громадян в частині реалізації їхнього переважного права на отримання земельних ділянок із земель комунальної власності.
Також вказував про те, що на земельну ділянку за адресою АДРЕСА_1 , крім позивача, претендувала сім`я загиблого військовослужбовця ОСОБА_2 , заява була подана 26 лютого 2018 року, а станом на час подання відзиву не розглянутою та не вирішеною залишається заява від 13 березня 2019 року члена сім`ї іншого загиблого військовослужбовця ОСОБА_3 на отримання спірної земельної ділянки у власність.
В судове засідання 25 липня 2019 року ні позивач, ні його представник не з`явились, хоча були належним чином повідомленні про дату, час та місце розгляду справи.
Водночас до суду 24 липня 2019 року від представника позивача ОСОБА_4 надійшло клопотання про розгляд справи без його участі. Також вказано про підтримку позовних вимог у повному обсязі.
Так, відповідно до частини третьої статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності.
Отже, позивач (його представник) реалізував вказане процесуальне право учасника справи.
Поряд з цим правом подати відповідь на відзив позивач (його представник) не скористався.
Відповідач (його представник), який був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, також в судове засідання 25 липня 2019 року не з`явився.
З матеріалів справи вбачається, що 23 липня 2019 року до суду від представника відповідача ОСОБА_5 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з неможливістю указаної особи з`явитись в судове засідання. Клопотання обґрунтовано тим, що представник відповідача ОСОБА_5 25 липня 2019 року перебуватиме у м. Вінниці про справі (№824/766/18а) за позовом ОСОБА_6 до Чернівецької міської ради.
У зв`язку з цим суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Частиною другою статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: 1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку, коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження; 5) якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення.
Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі беруть участь їхні представники.
Згідно пункту 1 частини третьої статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
Таким чином, Кодексом адміністративного судочинства України передбачена можливість розгляду судом справи у разі неявки без поважних причин або без повідомлення причин неявки в судове засідання відповідача (його представника), якого було належним чином повідомлено про судове засідання.
Оскільки на підтвердження доводів, викладених у клопотанні представника відповідача про відкладення розгляду даної справи, не було надано жодних доказів, суд приходить до висновку про необґрунтованість поданого клопотання.
При цьому представником відповідача жодним чином не обґрунтовано свого віддання переваги взяти участь у розгляді іншої справи, про яку вказано у клопотанні, розгляду даної справи.
Крім цього, суд також зважає на те, що в судовому засіданні 15 липня 2019 року при вирішенні питання обрання дати призначення наступного судового засідання у цій справі судом було з`ясовано думку представника відповідача ОСОБА_5 , яка повідомила про згоду призначити наступне судове засідання у даній справі на 25 липня 2019 року о 10:00.
Враховуючи викладе, суд приходить до висновків про необґрунтованість клопотання представника відповідача про відкладення розгляду справи та визнання причин неявки в судове засідання неповажними, а відтак про відмову у задоволенні вказаного клопотання.
Відповідно до частини дев`ятої статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
За наведених обставин, враховуючи положення частини першої, пункту 1 частини третьої статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, за відсутності підстав для відкладення розгляду справи, передбачених частиною другою статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, та зважаючи на положення частини дев`ятої статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за можливе розглянути дану справу в порядку письмового провадження з дотриманням та в межах строку, встановленого статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України.
Дослідивши наявні матеріали, всебічно та повно з`ясувавши всі обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що пунктом 1.9 рішення 68 сесії Чернівецької міської ради VII скликання від 05 березня 2019 року №1683 «Про розгляд звернень громадян щодо надання дозволів на складання проектів відведення земельних ділянок» вирішено надати дозвіл ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), яка зареєстрована за адресою АДРЕСА_2 , на складання проекту відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 0,1000 га, у власність за рахунок земель запасу міста для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (код 02.01) за адресою АДРЕСА_1 .
Розпорядженням Чернівецького міського голови від 07 березня 2019 року №75-р зупинено дію вказаного вище пункту 1.9 рішення міської ради VII скликання від 05 березня 2019 року №1683 (пункт 1 розпорядження).
Також вирішено внести на повторний розгляд третього дня пленарного засідання 68 сесії Чернівецької міської ради VII скликання, яке відбудеться 15 березня 2019 року на 10:00 год, пункт 1.9 рішення міської ради VII скликання від 05 березня 2019 року №1683 «Про розгляд звернень громадян щодо надання дозволів на складання проектів відведення земельних ділянок» (пункт 2 розпорядження).
Крім цього, з матеріалів справи вбачається, що згідно витягу із протоколу пленарного засідання 68 сесії Чернівецької міської ради VII скликання від 15 березня 2019 року, радою 2/3 голосів від загального складу – 2 «за», «проти»- 2, «утримались» - 4, «не голосували» - 27 не підтверджено дію зупиненого пункту 1.9 рішення міської ради VII скликання від 05 березня 2019 року №1683. Отже, пункт 1.9 рішення міської ради VII скликання від 05 березня 2019 року №1683 не набрав чинності.
Не погоджуючись з розпорядженням від 07 березня 2019 року №75-р, ОСОБА_1 звернулась до адміністративного суду з цим позовом.
Так, відповідно до частини першої та другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно пунктів 7 – 9 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг; позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду; відповідач - суб`єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача.
За змістом частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
Згідно поданої ОСОБА_1 позовної заяви, предметом даного спору є розпорядження Чернівецького міського голови від 07 березня 2019 року №75-р про зупинення дії пункту 1.9 рішення міської ради VII скликання від 05 березня 2019 року №1683 «Про розгляд звернень громадян щодо надання дозволів на складання проектів відведення земельних ділянок».
При цьому вбачається, що вказане розпорядження підписано Секретарем Чернівецької міської ради В.Проданом, який станом на 07 березня 2019 року виконував обов`язки Чернівецького міського голови, що не заперечувалось сторонами справи.
Отже, предметом даного позову є індивідуальний акт посадової особи органу місцевого самоврядування.
Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначає Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року №280/97-ВР (далі – Закон №280/97-ВР в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин).
Згідно статті 2 Закону №280/97-ВР місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
За змістом частини першої статті 12 Закону №280/97-ВР міський голова є головною посадовою особою територіальної громади міста.
Відповідно до частини першої статті 59 Закону №280/97-ВР рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Згідно частини четвертої статті 59 Закону №280/97-ВР рішення сільської, селищної, міської ради у п`ятиденний строк з моменту його прийняття може бути зупинено сільським, селищним, міським головою і внесено на повторний розгляд відповідної ради із обґрунтуванням зауважень. Рада зобов`язана у двотижневий строк повторно розглянути рішення. Якщо рада відхилила зауваження сільського, селищного, міського голови і підтвердила попереднє рішення двома третинами депутатів від загального складу ради, воно набирає чинності.
Частиною восьмою статті 59 Закону №280/97-ВР визначено, що сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної, обласної ради в межах своїх повноважень видає розпорядження.
Аналогічні за змістом положення відображенні у пункту 20 частини четвертої статті 42 Закону №280/97-ВР.
Викладене свідчить про те, що міський голова наділений повноваженнями приймати рішення про зупинення дії рішення міської ради та його винесення на повторний розгляд, зазначивши при цьому обґрунтування зауважень до вказаного рішення.
Отже, рішення про зупинення дії рішення міської ради повинно бути обґрунтованим.
Згідно змісту Обґрунтування зауважень до пункту 1.9 рішення Чернівецької міської ради VII скликання від 05 березня 2019 року №1683 «Про розгляд звернень громадян щодо надання дозволів на складання проектів відведення земельних ділянок», що є додатком до оскаржуваного розпорядження міського голови від 07 березня 2019 року №75-р (далі Обґрунтування зауважень), оскільки гр. ОСОБА_1 не належить ні до однієї із категорій осіб, які користуються пільгами на отримання земельних ділянок осіб (пункт 14 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; пункт 20 частини першої статті 20 та статті 21, 22 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»; пункт 7 статті 7 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні»; абзац 5 статті 5 Закону України «Про соціальний захист дітей війни»; підпункт 2 пункту а) частини 1 статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»), то вона не має права на отримання переваг в реалізації свого права на отримання земельної ділянки із земель запасу міста для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд у власність. За таких обставин, надання гр. ОСОБА_1 дозволу на складання проекту відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 0,1000 га, за рахунок земель запасу міста для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою АДРЕСА_1 , призведе до порушення охоронюваного законом інтересу осіб, які мають переважне чи першочергове право на отримання земельних ділянок для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд із земель комунальної власності територіальної громади м. Чернівців.
Надаючи в сукупності правову оцінку розпорядженню від 07 березня 2019 року №75-р та вказаним Обґрунтуванням зауважень, які і слугували підставою для прийняття оскаржуваного позивачем рішення, суд виходить з того, що таке рішення фактично прийнято у сфері земельних відносин, які виникли між ОСОБА_1 та органом місцевого самоврядування у зв`язку із її волевиявленням отримати у власність земельну ділянку площею 0,1 га в м. Чернівцях на АДРЕСА_3 Дзержика АДРЕСА_4 , позаду АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
Так, згідно пункту б) частини першої статті 81 Земельного кодексу України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.
Відповідно до пункту г) частини першої статті 121 Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара.
Згідно зі частинами першою та другою статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Крім цього, частинами шість та сім статті 118 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Відповідно до частини першої статті 122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Частиною першою статті 123 Земельного кодексу України передбачено, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.
Відповідно до частини другої статті 123 Земельного кодексу України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.
У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Згідно абзацу 1 частини третьої статті 123 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Аналізуючи зміст норм, які встановлюють механізм та процедуру звернення осіб до органів місцевого самоврядування чи органів виконавчої влади з приводу надання їм у власність чи користування земельних ділянок, суд звертає увагу, що надання відповідного дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність чи користування є одним з етапів погодження і оформлення документів, які відповідно до вимог чинного законодавства є необхідними для прийняття компетентним органом рішення про набуття громадянами земель у власність чи користування.
При цьому отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає прийняття позитивного рішення про надання її у власність чи користування, оскільки процес передачі земельної ділянки громадянам у власність чи користування є стадійним, зокрема, першою стадією якого є надання уповноваженим органом дозволу на розробку проекту землеустрою.
З матеріалів справи вбачається, що рішенням 68 сесії Чернівецької міської ради VII скликання №1683 від 05 березня 2019 року «Про розгляд звернень громадян щодо надання дозволів на складання проектів відведення земельних ділянок» (тобто було розглянуто звернення позивача) вирішено надати дозвіл ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), яка зареєстрована за адресою АДРЕСА_2 , на складання проекту відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 0,1000 га, у власність за рахунок земель запасу міста для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (код 02.01) за адресою АДРЕСА_4 .
Таким чином, відбувся перший етап погодження і оформлення документів, які відповідно до вимог чинного законодавства є необхідними для прийняття компетентним органом рішення про набуття громадянином земельної ділянки у власність.
Водночас щодо доводів відповідача у відзиві про незаконність рішення Чернівецької міської ради від 05 березня 2019 року №1683 в названій вище частині, то варто вказати, що такі оцінці не підлягають, оскільки вказане рішення органу місцевого самоврядування не є предметом даного позову, а в Обґрунтуванні зауважень відсутній висновок про незаконність названого рішення органу місцевого самоврядування.
Поряд з цим, вирішуючи спір у межах заявлених вимог, суд зазначає, що наведені вище норми Земельного кодексу України, які є спеціальними у сфері земельних відносин з питань надання громадянам у власність чи користування земельних ділянок, не обмежують громадян в реалізації свого права на отримання у власність чи користування земельної ділянки з огляду на їх статус (наприклад, учасник бойових дій, дитина війни) чи стан здоров`я (наприклад, інвалід війни, інвалід дитинства).
При цьому Законом №280/97-ВР, яким керувався відповідач при прийнятті оскаржуваного рішення, також не передбачено обов`язкового прийняття рішення про зупинення рішення міської ради у зв`язку із порушенням охоронюваних законом інтересів громадян, які мають переважне чи першочергове право на отримання земельних ділянок у власність із земель комунальної власності територіальної громади.
Указаного відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення враховано не було.
Викладені ж в Обґрунтуванні зауважень твердження про те, що надання гр. ОСОБА_1 дозволу на складання проекту відведення земельної ділянки призведе до порушення охоронюваного законом інтересу осіб, які мають переважне чи першочергове право на отримання земельних ділянок для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд із земель комунальної власності територіальної громади м. Чернівців - є безпідставними та не ґрунтуються на нормах, які є спеціальними у спірних відносинах, що виникли з приводу реалізації громадянином свого права на безоплатне отримання земельної ділянки у власність.
Щодо твердження, викладеного в Обґрунтуванні зауважень, що оскільки гр. ОСОБА_1 не належить ні до однієї із категорій осіб, які користуються пільгами на отримання земельних ділянок (учасник бойових дій, учасник ліквідації аварії на ЧАЕС, ветеран праці, дитина війни, інвалід війни та ін.), а тому не має права на отримання переваг в реалізації свого права на отримання земельної ділянки у власність, то такі також є безпідставними, оскільки в Обґрунтуваннях зауважень відсутні відомості про те, що при вирішенні міською радою питання надання ОСОБА_1 дозволу на складання проекту відведення земельної ділянки їй безпідставно було віддано перевагу над іншими конкретно визначеними громадянами, які користуються пільгами на отримання земельних ділянок і також виявили бажання отримати у власність земельну ділянку орієнтовною площею 0,1000 га, за рахунок земель запасу міста для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою АДРЕСА_4 .
Відносно тверджень відповідача у відзиві про те, що на земельну ділянку, яку виявила бажання отримати у власність позивач, претендувала сім`я загиблого військовослужбовця ОСОБА_2 згідно заяви від 26 лютого 2018 року; про не вирішення заяви від 13 березня 2019 року члена сім`ї іншого загиблого військовослужбовця ОСОБА_3 ; а також про рішення Чернівецької міської ради від 16 квітня 2018 року №1223; про порушення законодавства при прийнятті міською радою пункту 1.9 рішення від 05 березня 2019 року №1683, то такі суд не бере до уваги, адже згідно змісту як розпорядження від 07 березня 2019 року №75-р, так і Обґрунтувань зауважень ці обставини не були покладенні в основу прийняття оскаржуваного у даній справі рішення. Тобто, наведене не бралось до уваги і відповідачем при прийнятті розпорядження від 07 березня 2019 року №75-р.
При цьому суд зазначає, що згідно частини четвертої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Таким чином, відповідач у відзиві безпідставно посилається на обставини та надані на їх підтвердження письмові докази (заява ОСОБА_7 від 26 лютого 2018 року, заява ОСОБА_8 від 13 березня 2019 року, рішення Чернівецької міської ради від 16 квітня 2018 року №1223, рішення Чернівецької міської ради від 03 листопада 2014 року №1400 з додатками, довідка департаменту МБК та ЗВ від 20 червня 2019 року №04/01-08/3-05/4/1878, копія регламенту Чернівецької міської ради VII скликання, фрагмент відеозапису пленарного засідання від 05 березня 2019 року, витяг з протоколу пленарного засідання ради від 28 лютого – 05 березня 2019 року), які не були покладені в основу оскаржуваного у цій справі рішення, а тому суд не бере їх до розгляду.
Суд відзначає, що особливістю адміністративного судочинства, порівняно з іншими видами судочинства, є обов`язок суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності (частина друга статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).
Однак, у даному випадку відповідач не довів законність та обґрунтованість прийняття оскаржуваного рішення від 07 березня 2019 року №75-р.
Вирішуючи спір, суд також виходить з того, що відповідно до частини першої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п.53 рішення у справі «Ковач проти України», п. 59 рішення у справі «Мельниченко проти України», п.50 рішення у справі «Чуйкіна проти України» тощо).
Це, звичайно, не означає, що суд має приймати рішення на користь людини кожного разу, коли вона про це просить, але суд повинен оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними, іншими словами, людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав навіть теоретично.
Більше того, відповідно до статті 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. А в статті 1 Протоколу №12 до цієї Конвенції передбачена загальна заборона дискримінації: 1.Здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою. 2. Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою, наприклад за тими, які зазначено в пункті 1».
Дискримінація може бути прямою (різне поводження до людей в однаковій ситуації) та непрямою (однакове поводження з людьми, незважаючи на те, що дехто з них знаходиться в певній особливій ситуації).
Так, у справі «Тлімменос проти Греції» (Thlimmenos v. Greece, рішення від 06.04.2000, заява № 34369/97) ЄСПЛ наголосив, що згідно зі статтею 14 Конвенції право не зазнавати дискримінації у користуванні правами, гарантованими Конвенцією, порушується, коли Держави ставляться по-різному до осіб в аналогічних ситуаціях, не забезпечуючи при цьому об`єктивного та розумного виправдання.
Практикою ЄСПЛ встановлено, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява №36042/97).
Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (рішення у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» від 21.02.97) (пп.48— 49 рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» від 7.11.2013, заява №10441/06).
Як уже зазначалось вище, пунктом 3 частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення при прийнятті рішення (вчинення дії).
Цей критерій відображає принцип обґрунтованості рішення або дії. Він вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації.
Згідно ж пункту 7 частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації.
Відповідно до пункту 8 частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
Метою цього принципу є досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямовані рішення або дія суб`єкта владних повноважень, та інтересами конкретної особи.
Враховуючи вищевикладене, перевіряючи оскаржуване позивачем рішення суб`єкта владних повноважень на відповідність критеріям, наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд приходить до висновку, що при його прийнятті відповідач діяв не на підставі спеціального законодавства, яким врегульовані дані спірні відносини, що виникли між ОСОБА_1 та посадовою особою органу місцевого самоврядування; необґрунтовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття такого виду рішень як рішення про зупинення дії рішення міської ради; упереджено до позивача; без дотримання принципу рівності перед законом, не запобігаючи всім формам дискримінації; без дотримання необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване оскаржуване рішення.
Наведене дає правові підстави для визнання протиправним та скасування розпорядження від 07 березня 2019 року№75-р Про зупинення дії пункту 1.9 рішення міської ради VII скликання від 05 березня 2019 року №1683 «Про розгляд звернень громадян щодо надання дозволів на складання проектів відведення земельних ділянок».
Відтак, заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню повністю.
Щодо розподілу судових витрат суд зазначає таке.
Відповідно до частини п`ятої статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України у резолютивній частині рішення (окрім іншого) зазначається розподіл судових витрат.
Згідно частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до частини першої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
Згідно квитанції №67 від 04 червня 2019 року позивачем при зверненні до суду з цим позовом сплачено судовий збір у розмірі 768 гривень 40 коп.
Оскільки позов підлягає задоволенню повністю, то наявні правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат у виді судового збору в розмірі 768 гривень 40 коп.
Керуючись статтями 2, 6, 9, 72-77, 90, 139, 241 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ВИРІШИВ:
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Чернівецького міського голови про визнання протиправним і скасування розпорядження задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати розпорядження Чернівецького міського голови від 07 березня 2019 року №75-р Про зупинення дії пункту 1.9 рішення міської ради VII скликання від 05 березня 2019 року №1683 «Про розгляд звернень громадян щодо надання дозволів на складання проектів відведення земельних ділянок».
Стягнути з Чернівецького міського голови на користь ОСОБА_1 судові витрати у виді судового збору в розмірі 768 гривень 40 коп..
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 25 липня 2019 року.
Повне найменування учасників справи:
позивач – ОСОБА_1 ( АДРЕСА_5 ),
відповідач – Чернівецький міський голова (площа Центральна, 1, м. Чернівці, 58000).
Суддя Лелюк О.П.
