ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 червня 2019 року
м. Київ
Справа № 686/23445/17
Провадження № 14-162цс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - держава Україна в особі Управління Державної казначейської служби України у м. Хмельницькому Хмельницької області (далі - УДКСУ у м. Хмельницькому),
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Державна судова адміністрація України (далі - ДСАУ),
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу УДКСУ у м. Хмельницькому
на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 13 лютого 2018 року у складі судді Бондарчука В. В. та постанову Апеляційного суду Хмельницької області від 03 травня 2018 року у складі колегії суддів Костенка А. М., Ярмолюка О. І., Грох Л. М.
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до держави України в особі УДКСУ у м. Хмельницькому, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ДСАУ, про відшкодування збитків, завданих прийняттям неконституційного акта, та
ВСТАНОВИЛА:
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом та зазначав, що з 12 лютого 2003 року по 16 вересня 2016 року працював на посаді судді Апеляційного суду Хмельницької області.
Посилаючись на статті 56, 152 Конституції України, статтю 175 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), вважав, що внаслідок прийняття Верховною Радою України (далі - ВРУ) неконституційного акта (закону) - Закону України від 28 грудня 2007 року № 107-VI «Про Державний бюджет на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 107-VI) йому завдано майнової шкоди у вигляді недоотриманої заробітної плати за період січень - травень 2008 року у розмірі 6335,33 грн, компенсація якої з урахуванням інфляційних втрат складає 13 442,64 грн.
Крім того, відповідно до статті 43 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-ХІІ «Про статус суддів» (далі - Закон № 2862-ХІІ), пункту 1 Указу Президента України від 10 липня 1995 року № 584/95 «Про додаткові заходи щодо соціального захисту суддів», пункту 3-1 постанови Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2005 року № 865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання» та наказу голови Апеляційного суду Хмельницької області від 22 червня 2009 року № 24/04-03 за вказаний період він мав право на отримання щомісячного грошового утримання у розмірі 84 % від заробітної плати. А тому внаслідок прийняття неконституційного акта (закону) йому завдано шкоди у розмірі 6667,25 грн у вигляді недоотриманого щомісячного грошового утримання за період із січня 2008 року по травень 2008 року, яка з урахуванням індексу інфляції становить 14 146,95 грн.
Позивач просив стягнути з Державного бюджету України збитки, завдані прийняттям неконституційного акта,у розмірі 40 592,17 грн, із яких: 6335,33 грн - недоплачена заробітна плата за період січень - травень 2008 року; 13 442,64 грн - компенсація втрати частини заробітної плати внаслідок несвоєчасної виплати; 6667,25 грн - недоплачене щомісячне грошове утримання за період січень - травень 2008 року; 14 146,95 грн - компенсації втрати частини щомісячного грошового утримання у зв`язку з несвоєчасною виплатою.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 13 лютого 2018 рокупозов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання з відповідного рахунку ДКСУ за рахунок бюджетної програми 3504030 «Відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, відшкодування громадянинові вартості конфіскованого та безхазяйного майна, стягнутого в дохід держави, відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб» на користь ОСОБА_1 6335,33 грн на відшкодування майнової шкоди (недоотриманий заробіток за період з січня по травень 2008 року). Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у зв`язку із внесенням Законом № 107-VI змін до частини четвертої статті 44 Закону № 2862-XII, які Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп визнані такими, що не відповідають Конституції України, позивач недоотримав частину заробітної плати за період з 01 січня по 31 травня 2008 року у вигляді надбавки за вислугу років, яка мала бути обрахована від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас, а не із розміру посадового окладу.
Суд вважав, що загальний розмір недоотриманої надбавки за вислугу років становив 8632,20 грн, з яких слід вирахувати обов`язкові платежі і внески у розмірі 1855,92 грн, тому розмір завданих збитків становить 6776,28 грн. Однак з огляду на те, що суд розглядає справу в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи, суд зробив висновок, що стягненню з відповідача на користь позивача підлягають збитки у заявленому позивачем розмірі - 6335,33 грн.
Відмовляючи у задоволенні вимог про стягнення збитків у розмірі суми надбавки за роботу із секретною інформацією за формою 2 за період січень - травень 2008 року та надбавки за виконання особливо важливої роботи, право на отримання яких позивачу встановлено постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 25 вересня 2011 року, суд керувався тим, що зазначеним рішенням зобов`язано Апеляційний суд Хмельницької області перерахувати та виплатити указані надбавки за період з лютого 2006 року по квітень 2011 року, проте за період січень - травень 2008 року вони так і не були виплачені. Разом з тим порушення права на їх отримання позивачем внаслідок неправомірних дій роботодавця було констатовано пізніше в часі та жодним чином не пов`язано із прийняттям ВРУ закону, яким внесено зміни до частини четвертої статті 44 Закону № 2862-XII.
Крім того, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог про відшкодування шкоди у вигляді недоотриманого щомісячного грошового утримання у розмірі 84 % від заробітної плати. Зазначив про відсутність підстав покладення обов`язку на державу щодо відшкодування шкоди в цій частині, оскільки така шкода не пов`язана з прийняттям неконституційного закону, а викликана існуванням спірних питань між позивачем та Апеляційним судом Хмельницької області.
Постановою Апеляційного суду Хмельницької області від 03 травня 2018 року апеляційну скаргу УДКСУ у м. Хмельницькому залишено без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 13 лютого 2018 року у частині відмови у задоволенні позову скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 шляхом списання з відповідного рахунку ДКСУ 34 256,84 грн на відшкодування заподіяної йому майнової шкоди у вигляді недоотриманого доходу за період з січня по травень 2008 року. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд зробив висновок, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення 6667,25 грн на відшкодування майнової шкоди у вигляді недоотриманих доходів, зокрема щомісячного грошового утримання за період з січня по травень 2008 року, оскільки не врахував, що щомісячне грошове утримання за цей період було виплачено позивачу у відсотковому відношенні від отриманої ним заробітної плати за відповідний період, яка була ним недоотримана у зв`язку з внесенням Законом № 107-VI змін до частини четвертої статті 44 Закону № 2862-XII, який у подальшому був визнаний неконституційним.
Крім того, апеляційний суд вважав помилковим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат, посилаючись на те, що протягом тривалого часу позивач був позбавлений права розпоряджатися належними йому грошовими коштами, реальна вартість яких з 2008 року до моменту звернення з позовом у 2017 році значно збільшилася, а тому завдана позивачу шкода підлягає стягненню з урахуванням індексу інфляції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У червні 2018 року УДКСУ у м. Хмельницькому звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права,просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення - про відмову у задоволенні позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційну скаргу мотивовано тим, що положення статті 1175 ЦК України підлягають застосуванню тільки у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується. При цьому у випадках, коли закони чи інші нормативно-правові акти або їх окремі положення визнаються Конституційним Судом України неконституційними та у зв`язку з цим втрачають чинність, вказана норма не підлягає застосуванню.
Недоплачені суми заробітної плати та компенсації за несвоєчасну виплату заробітної плати не можуть вважатися збитками у розумінні статті 22 ЦК України.
Суди попередніх інстанцій не звернули уваги, що з 01 січня по 31 грудня 2006 року, та з 01 січня по 22 травня 2008 року надбавка за вислугу років суддям виплачувалася у відсотках від посадового окладу з урахуванням доплат за кваліфікаційний клас, а з 01 січня по 31 грудня 2007 року та з 22 травня 2008 року по 30 січня 2009 року - у відсотках від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплат за кваліфікаційний клас.
Оскільки ухвалене Конституційним Судом України Рішення від 22 травня 2008 року № 10-рп не має зворотної дії у часі, позивач не має права на перерахунок та стягнення шкоди у вигляді недоплаченої суми заробітної плати за період з січня по травень 2008 року, компенсації втрати її частини за несвоєчасну виплату у вигляді недоплаченого щомісячного грошового утримання за вказаний період та компенсації втрат його частини за несвоєчасну виплату.
Позовні вимоги щодо стягнення недоплаченої заробітної плати за період з січня по травень 2008 року були вирішені Хмельницьким окружним адміністративним судом за позовом ОСОБА_1 до Апеляційного суду Хмельницької області.
Вирішення зазначеного спору відповідно до статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відноситься до юрисдикції адміністративного суду.
Позиція інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 зазначив, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно з`ясували обставини справи та ухвалили законні й обґрунтовані рішення, підстав для їх скасування немає. Не погодився з доводами, наведеними у касаційній скарзі, про віднесення цього спору до адміністративної юрисдикції.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 28 січня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 березня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
Суди встановили, що у період з 12 лютого 2003 року по 16 вересня 2016 року ОСОБА_1 працював на посаді судді Апеляційного суду Хмельницької області та за стажем роботи і вислугою років на посаді судді мав право на отримання 30 % надбавки за вислугу років.
Наказом голови Апеляційного суду Хмельницької області від 22 червня 2009 року № 24/04-03, виданим на підставі листа-погодження ДСАУ від 18 червня 2009 року № 17-4207/09, постанови Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 21 серпня 2006 року, ухвали Вищого адміністративного суду України від 07 квітня 2009 року, ОСОБА_1 встановлено такі розміри щомісячного грошового утримання у відсотках від заробітної плати працюючого судді: з 27 листопада 2005 року - у розмірі 80 %, з 27 листопада 2006 року - 82 %, з 27 листопада 2007 року - 84 %, з 27 листопада 2008 року - 86 %.
У січні - травні 2008 році виплата надбавки ОСОБА_1 проводилася від розміру посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас.
У період із січня по травень 2008 року вказане щомісячне грошове утримання у розмірі 84 % заробітної плати працюючого судді виплачено позивачу з розрахунку заробітної плати, яка виплачена позивачу згідно із Законом № 107-VI, яким внесено зміни до частини четвертої статті 44 Закону № 2862-XII щодо визначення розміру надбавки за вислугу років від посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас.
Зазначені обставини встановлені постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 24 березня 2014 року, яка набрала законної сили.
Постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 24 березня 2014 року у справі № 822/666/14 зобов`язано Апеляційний суд Хмельницької області перерахувати та виплатити ОСОБА_1 надбавку за вислугу років із урахуванням щомісячної премії за період з 01 січня 2006 року по 01 січня 2008 року та з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2011 року; надбавку за секретну роботу форми 2 за період з 01 лютого 2006 року по 01 січня 2008 року та з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2011 року; надбавку за виконання особливо важливої роботи за період з 01 березня 2007 року по 01 січня 2008 року та з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2011 року, а також нарахувати та виплатити компенсацію за несвоєчасну виплату надбавки за вислугу років. У частині позовних вимог, що стосувалися періоду з 01 січня 2008 року по 22 травня 2008 року, суд відмовив, посилаючись на те, що в цей період положення частини четвертої статті 44 Закону № 2862-XII діяли у редакції Закону № 107-VI.
У вказаному позові ОСОБА_1 просив стягнути з Державного бюджету України збитки, завдані прийняттям неконституційного акта, у розмірі 40 592,17 грн, із яких: 6335,33 грн - недоплачена заробітна плата за період січень - травень 2008 року; 13 442,64 грн - компенсація втрати частини заробітної плати внаслідок несвоєчасної виплати; 6667,25 грн - недоплачене щомісячне грошове утримання за період січень - травень 2008 року; 14 146,95 грн - компенсації втрати частини щомісячного грошового утримання у зв`язку з несвоєчасною виплатою.
Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
Стосовно посилання у касаційній скарзі на те, що спірні правовідносини (стягнення заробітної плати, відповідної компенсації за її несвоєчасну виплату) відповідно до положень статті 19 КАС України відносяться до юрисдикції адміністративних судів, слід зазначити таке.
За змістом статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову до суду) як цивільну юрисдикцію розуміють компетенцію загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.
За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій).
Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин.
Згідно із частиною першою статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій.
Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом; пункт 7 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій).
Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.
Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.
Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.
Одним із критеріїв розмежування справ цивільної й адміністративної юрисдикції є суб`єктний критерій.
За змістом пункту 2 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Аналогічні положення закріплені у пункті 2 частини першої статті 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року).
У пункті 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, закріплено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Аналогічні положення містяться у пункті 17 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Законодавець урегулював питання, пов`язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними нормативно-правовими актами.
У справі, що розглядається, таким спеціальним нормативно-правовим актом є Закон № 2862-XII, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин (втратив чинність 01 січня 2012 року).
У преамбулі Закону № 2862-XII (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) зазначено, що цей Закон визначає статус суддів з метою забезпечення належних умов для здійснення правосуддя, дотримання Конституції України і законів України, охорони прав і свобод громадян.
Статтею 1 Закону № 2862-XII передбачалося, що професійні судді та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосуддя представники народу є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Судді є посадовими особами судової влади, які відповідно до Конституції України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов`язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції.
Питання обрання (призначення) суддів регулювалося статтею 9 Закону № 2862-XII, у частинах другій та третій якої зазначалося, що судді судів загальної юрисдикції обираються Верховною Радою України безстроково. Судді, які вперше пройшли конкурсний відбір, призначаються на посаду судді строком на п`ять років Президентом України. Порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України визначається Законом України «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України».
Питання матеріального і соціально-побутового забезпечення суддів регулювалося главою VIII Закону № 2862-XII.
Відповідно до частини четвертої статті 44 (матеріальне і побутове забезпечення суддів) Закону № 2862-XII суддям виплачується щомісячна надбавка за вислугу років у розмірах: при стажі роботи понад 3 роки - 10 %, понад 5 років - 15, понад 10 років - 20, понад 15 років - 25, понад 20 років - 30, понад 25 років - 40 % від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційні класи.
Згідно із Законом № 107-VI внесено зміни до частини четвертої статті 44 Закону № 2862-XII щодо визначення розміру надбавки за вислугу років від посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас.
З урахуванням змін, внесених Законом № 107-VI, частину четверту статті 44 Закону № 2862-XII викладено у новій редакції, а саме: суддям виплачується щомісячна надбавка за вислугу років у розмірах: при стажі роботи понад 3 роки - 10 %, понад 5 років - 15, понад 10 років - 20, понад 15 років - 25, понад 20 років - 30, понад 25 років - 40 % від посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційні класи.
Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 визнано неконституційними зміни, внесені до статті 44 Закону № 2862-XII Законом № 107-VI.
У справі, що розглядається, ОСОБА_1 у позовній заяві просив відшкодувати йому збитки, завдані прийняттям неконституційного акта, у вигляді недоплаченої заробітної плати за певний період у 2008 році та компенсації втрати її частини внаслідок несвоєчасної виплати, недоплаченого щомісячного грошового утримання за певний період у 2008 році та компенсації втрати його частини у зв`язку з несвоєчасною виплатою.
Отже, предметом спору є стягнення збитків у вигляді неотриманої частини заробітної плати та щомісячного грошового утримання, які мали бути нараховані позивачу у 2008 році (січень - травень), коли він працював суддею, тобто перебував на публічній службі, а також стягнення компенсації у зв`язку з несвоєчасною виплатою.
З огляду на вказане можна зробити висновок, що спір, який виник між сторонами у справі, стосується проходження позивачем публічної служби, до чого включається і виплата заробітної плати та щомісячного грошового утримання.
Спори, пов`язані з проходженням публічної служби, розглядаються за правилами адміністративного судочинства.
Аналогічний висновок у подібних правовідносинах зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 757/70264/17-ц (провадження № 14-360цс18).
Указане залишилося поза увагою судів, які, не дослідивши питання юрисдикційності спору, помилково розглянули справу в порядку цивільного судочинства, чим порушили норми процесуального права.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу.
Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19?22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне закрити провадження у справі, оскільки цей спір не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. При цьому позивачу слід роз`яснити його право на судовий захист у порядку адміністративного судочинства.
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 не погодився з наведеними у скарзі доводами щодо юрисдикційності спору та, посилаючись на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 23 липня 2009 року у справі № 8269/02 у справі «Сутяжник проти Росії», зазначив, що не може бути скасоване правильне по суті судове рішення й відступлено від принципу правової визначеності тільки з підстав порушення правил юрисдикції та задля правового пуризму.
Проте ці доводи ОСОБА_1 Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними з огляду на таке.
Згідно з частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ.
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» ЄСПЛ указав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі «Занд проти Австрії» («Zand v. Austria», заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів» («Sokurenko and Strygun v. Ukraine», заяви № 29458/04 та № 29465/04,§ 24).
Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Як зазначено у частині другій статті 414 ЦПК України, порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19?22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Ця норма є імперативною.
Отже, порушення правил юрисдикційності спору не можна вважати формальним міркуванням у розумінні вимог частини другої статті 410 ЦПК України, згідно з якою не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань, що б давало можливість залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо інше не передбачено законом, у разі закриття провадження у справі судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 141 ЦПК України).
Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір»). Такого клопотання матеріали справи не містять.
Керуючись статтями 255, 258, 259, 400, 402, 403, 409, 414, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргуУправління Державної казначейської служби України у м. Хмельницькому Хмельницької областізадовольнити частково.
Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 13 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Хмельницької області від 03 травня 2018 року скасувати.
Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до держави України в особі Управління Державної казначейської служби України у м. Хмельницькому Хмельницької області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Державна судова адміністрація України, про відшкодування збитків, завданих прийняттям неконституційного акта, - закрити.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. М. Ситнік
Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв
С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
В. В. Британчук Н. П. Лященко
Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
М. І. Гриців В. В. Пророк
В. І. Данішевська Л. І. Рогач
Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук
О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич
О. Р. Кібенко О. Г. Яновська
