ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 квітня 2019 року
м. Київ
Справа № 320/948/18
Провадження № 14-567цс18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача СитнікО.М.,
суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_3,
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3
на ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 12 лютого 2018 року у складі судді Міщенко Т. М. та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 19 квітня 2018 року у складі колегії суддів Бєлки В. Ю., Онищенко Е. А., Воробйової А. І.
у справі за заявою ОСОБА_3, про встановлення факту, що має юридичне значення, та
УСТАНОВИЛА:
Короткий зміст заяви
У лютому 2018 року ОСОБА_3 звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме порушення його права на захист під час розгляду кримінальної справи у суді касаційної інстанції.
Заяву обґрунтовано тим, що вироком Апеляційного суду Запорізької області від 25 березня 2004 року його засуджено до довічного позбавлення волі. Цей вирок він оскаржив у касаційному порядку.
ОСОБА_3 вказував, що у касаційній скарзі він також просив забезпечити його право на належний захист шляхом надання послуг професійного адвоката, однак судом касаційної інстанції двічі (червень та листопад 2004 року) йому було відмовлено, у зв'язку із чим 23 грудня 2004 року під час розгляду касаційної скарги він змушений був захищати себе сам.
Посилаючись на вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) вважав, що мав право користуватися послугами захисника призначеного йому безкоштовно під час судового розгляду справи. Незабезпечення права на захист є порушенням законодавства в суді касаційної інстанції, тому ОСОБА_3 просив заяву задовольнити.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 12 лютого 2018 року відмовлено у відкритті провадження у справі.
Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 19 квітня 2018 року ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 12 лютого 2018 року залишено без змін.
Суди попередніх інстанцій керувалися тим, що порядок забезпечення права підсудного на захист передбачений Кримінально-процесуальним кодексом України 1960 року (далі - КПК 1960 року), чинним на момент розгляду кримінальної справи по обвинуваченню ОСОБА_3, яким встановлення підстав для призначення чи відмови у призначенні захисника віднесено до компетенції суду під час розгляду кримінальної справи, а тому правові підстави для відкриття провадження у справі відсутні, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У травні 2018 року ОСОБА_3 звернувся із касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати ухвалу суду першої інстанції, постанову апеляційного суду та передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційну скаргу мотивовано тим, що ухвали судів попередніх інстанцій прийняті з порушенням вимог статей 15, 16 Цивільного кодексу України, оскільки розгляд справ про встановлення фактів порушення конституційних прав, а в даному випадку - права на захист, віднесено до цивільної юрисдикції, що відповідає частині першій статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) з огляду на наявність юридичних наслідків.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 07 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 листопада 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 21 листопада 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
ВеликаПалата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена частково з огляду на таке.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» 02 червня 2016 року№ 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII) суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Суди встановили, що 25 березня 2004 року вироком Апеляційного суду Запорізької області заявника засуджено за пунктами 1, 2, 6, 12 частини другої статті 115, частини четвертої статті 187, статті 304 та статті 70 Кримінального кодексу України (далі - КК України) до покарання у виді довічного позбавлення волі.
Під час перегляду в касаційному порядку кримінальної справи по обвинуваченню ОСОБА_3, Верховний Суд України йому відмовив у призначенні захисника та в судовому засіданні, що відбулося 23 грудня 2004 року, останній захищався самостійно.
Вважаючи порушеним своє право на захист у суді касаційної інстанції, ОСОБА_3 звернувся до суду із вказаною заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження -це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про: 1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; 2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; 3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; 4) усиновлення; 5) встановлення фактів, що мають юридичне значення; 6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі; 7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; 8) визнання спадщини відумерлою; 9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; 10) примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; 11) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.
Частинами першою та другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
Можна зробити висновок, що у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення;
- встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним.
При вирішенні питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов'язаний з'ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу.
Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній.
Згідно із статтею 6 Конвенції кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права, зокрема захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.
Стаття 59 Конституції України у редакції, чинній на момент розгляду кримінальної справи по обвинуваченню ОСОБА_3, проголошує право кожного на правову допомогу, а стаття 63 Конституції України - закріплює право на захист підсудного.
Забезпечення обвинуваченому права на захист згідно зі статтею 129 Конституції України є основною засадою судочинства.
Відповідно до статті 21 КПК 1960 року забезпечення підсудному права на захист віднесено до загальних засад кримінального провадження, за змістом якої суддя і суд зобов'язані до першого допиту підсудного роз'ясняти йому право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.
Відповідно до положень статті 44 КПК 1960 року захисник допускається до участі у справі в будь-якій стадії процесу.
За змістом статті 47 КПК 1960 року захисник запрошується підсудним чи засудженим, їх законними представниками, а також іншими особами за проханням чи згодою підсудного, засудженого. Суд може призначити захисника у встановленому законом порядку через адвокатське об'єднання. Захисник призначається у випадках: 1) коли відповідно до вимог частин першої і другої статті 45 цього Кодексу участь захисника є обов'язковою, але підозрюваний, обвинувачений, підсудний не бажає або не може запросити захисника; 2) коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний бажає запросити захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об'єктивних причин не може цього зробити.
Належна реалізація права на захист у кримінальному провадженні вимагає застосування практики ЄСПЛ, згідно з правовою позицією якого, відображеною, зокрема, у його рішенні від 21 квітня 2011 року у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективний захист, наданий захисником, є однією з основних ознак справедливого судового розгляду.
Також у рішенні ЄСПЛ від 13 лютого 2001 року у справі «Кромбах проти Франції» вказано, що хоча право кожної особи, обвинувачуваної у вчиненні кримінального правопорушення, на ефективний захист адвокатом не є абсолютним, воно становить одну з головних підвалин справедливого судового розгляду.
Отже, забезпечення ефективності захисту та створення умов для вільного вибору захисника є важливою складовою права на захист у кримінальному провадженні, як одного із обов'язкових аспектів більш широкої концепції - справедливого судового розгляду.
Питання дотримання цих складових права на захист у поєднанні із всебічною оцінкою щодо вини або невинуватості підсудного, а також наявністю та встановленням істотних порушень вимог кримінального процесуального законодавства через неучасть захисника у провадженні на різних стадіях можуть призвести до скасування судового рішення, як таких, що перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення.
Такі питання вирішуються судом умежах відповідного кримінального провадження та в порядку кримінального процесуального законодавства. Ці юридичні факти не можуть встановлюватися та відповідна їм правова оцінка не надається під час розгляду іншої справи та за правилами, в тому числі й цивільного судочинства.
Таким чином, національним та міжнародним законодавством передбачено випадки та порядок участі захисника у кримінальному провадженні, в тому числі забезпечення його обов'язкової участі у кримінальному провадженні та встановлені правові наслідки недотримання цих вимог.
Такими зокрема є незабезпечення в межах цього провадження обов'язкової ефективної та реальної гарантії та реалізації одного із конституційних прав людини і громадянина і однієї із засад кримінального провадження - права на захист, що встановлюється судами вищих інстанцій під час перевірки оскаржуваних судових рішень на істотність порушень вимог кримінального процесуального закону, допущених судами попередніх інстанцій.
Що стосується перегляду судових рішень суду касаційної інстанції з викладених підстав, то приводом для цього, в даному випадку, є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань під час розгляду та вирішення судом кримінальної справи по обвинуваченню ОСОБА_3
Отже, суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок, що вказане питання щодо права на захист підсудного має розглядатися під час судового розслідування (кримінального провадження) за правилами кримінального процесуального судочинства, тому обґрунтовано закрили провадження у справі на підставі частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки така справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Поряд із цим ВеликаПалата Верховного Суду зазначає, що вимога про ОСОБА_3 встановлення факту порушення його права на захист під час розгляду кримінальної справи у суді касаційної інстанції стосується вчинення (невчинення) судом передбачених процесуальним законом дій.
Закони України не передбачають можливість розгляду у суді заяв про визнання чи встановлення фактів незаконності дій/бездіяльності іншого суду під час вирішення та розгляду справ, оскільки такі дії/бездіяльність є пов'язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що встановлення судом вказаного факту за такою вимогою буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом.
За змістом статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону № 1402-VIII).
Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ.
Згідно з пунктом 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.
Відповідно до пункту 55 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.
Згідно з пунктом 21 Великої хартії суддів (Основоположних принципів), затвердженої Консультативною радою європейських суддів 17 листопада 2010 року, засоби для виправлення суддівських помилок мають бути передбачені відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави.
Отже, вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.
Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди під час розгляду та вирішення справи, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені.
Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу із встановленням за судовим рішенням юридичних фактів щодо суду (судді).
За змістом пункту 19 Великої хартії суддів (Основоположних принципів) у кожній державі закон чи фундаментальна хартія суддів повинні визначати неналежну поведінку, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність та відкриття дисциплінарного провадження щодо судді.
Тобто, за наявності для цього підстав і у визначеному законом порядку суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності за відповідну неналежну поведінку.
Аналогічні висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 21 листопада 2018 року (провадження № 14-399цс18), а також від 20 березня 2019 року (провадження № 14-655цс18).
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок, що вимоги ОСОБА_3 про встановлення передбачених підстав для призначення чи відмови в призначенні захисника під час розгляду кримінальної справи вирішуються в межах цієї справи, однак не зазначили, що такі не можуть розглядатися шляхом встановлення такого факту в іншій справі за правилами будь-якого судочинства, а не лише цивільного.
Отже закриття провадження у цій справі є правильним саме з цих мотивів.
За змістом статті 412 ЦПК України передбачено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Виходячи з викладеного, ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення судів попередніх інстанцій необхідно змінити, доповнивши їх мотивувальні частини вказівкою про неможливість встановлення в іншій (новій) справі фактів вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень, шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді) за правилами будь-якого судочинства.
Оскільки касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані судові рішення змінюються, при цьому результат розгляду справи залишається незмінним, то в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 12 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 19 квітня 2018 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
В іншій частині ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 12 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 19 квітня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О.М. Ситнік
Судді: Н. О. Антонюк Л.М. Лобойко
С. В. Бакуліна Н.П. Лященко
В. В. Британчук О.Б. Прокопенко
Д. А. Гудима Л.І. Рогач
В. І. Данішевська І.В. Саприкіна
О. С. Золотніков О. С. Ткачук
О. Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
В. С. Князєв О.Г. Яновська
