Постанова
Іменем України
18 грудня 2018 року
місто Київ
справа № 234/6607/17
провадження № 61-8015св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), СтупакО.В., УсикаГ.І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_3,
відповідач - Публічне акціонерне товариство «По газопостачанню та газифікації «Донецькоблгаз»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 28 вересня 2017 року у складі судді Соломахи Л. І.,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_3 у травні 2017 року звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «По газопостачанню та газифікації «Донецькоблгаз» (далі - ПАТ «Донецькоблгаз») про стягнення заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди.
Ухвалою Краматорського міського суду Донецької області від 31 липня 2017 року позов ОСОБА_3 до ПАТ «Донецькоблгаз» про відшкодування моральної шкоди залишено без розгляду.
Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 31 липня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Судом стягнуто з ПАТ «Донецькоблгаз» на користь ОСОБА_3 заборгованість за заробітною платою за період квітень-червень 2015 року в розмірі 3 554, 59 грн та витрати на правову допомогу у розмірі 2 500, 00 грн; в іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
ОСОБА_3, не погодившись із рішенням суду першої інстанції, звернулась до суду із апеляційною скаргою на зазначене судове рішення.
Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 04 вересня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без руху з підстав несплати судового збору.
25 вересня 2017 року до Апеляційного суду Донецької області від заявника надійшло клопотання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, в якому посилалася на те, що компенсація за затримку розрахунку при звільненні є складовою частиною заробітної плати, а тому її звільнено від сплати судового збору на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».
Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 28 вересня 2017 року апеляційну скаргу повернуто заявнику.
За висновками апеляційного суду позиція заявника щодо звільнення її від сплати судового збору не ґрунтується на законі та спростовується правовим висновком Верховного Суду України, який викладений у постанові від 30 листопада 2016 року у справі № 6-1121цс16, згідно з яким позивач не звільнена від сплати судового збору за подання апеляційної скарги, в якій оскаржує рішення суду щодо її позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, про що зазначалося в ухвалі Апеляційного суду Донецької області від 04 вересня 2017 року.
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 28 вересня 2017 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга обґрунтовується порушенням апеляційним судом норм процесуального права.
Заявник зазначає, що структуру заробітної плати визначено у статті 2 Закону України «Про оплату праці», якою передбачено існування основної заробітної плати, додаткової заробітної плати та інших заохочуючих чи компенсаційних витрат. Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 26 жовтня 2013 року у
справі № 6-1395цс16, вимоги про стягнення середнього заробітку є вимогами, пов'язаними з виплатою заробітної плати.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 11 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не відкрито на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цієї редакції Кодексу. Такі заяви чи скарги не можуть бути залишені без руху, повернуті або передані за підсудністю, щодо них не може бути прийнято рішення про відмову у прийнятті чи відмову у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у лютому 2018 року.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Ухвалою Верховного Суду від 13 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження, а ухвалою від 06 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Верховний Суд в оцінці оскаржуваного судового рішення врахував, що ОСОБА_3, не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, звернулася до суду апеляційної інстанції із апеляційною скаргою, у якій просила на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнити її від сплати судового збору. Залишаючи апеляційну скаргу без руху з підстав несплати судового збору, а потім повертаючи її, апеляційний суд зробив висновки про відсутність підстав для застосування пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
ОСОБА_3 оскаржувала до суду апеляційної інстанції рішення Краматорського міського суду Донецької області від 31 липня 2017 року в частині відмови у стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
У статті 2 Закону України «Про оплату праці» визначено структуру заробітної плати, відповідно до якої заробітна плата складається з: основної заробітної плати - винагороди за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; додаткової заробітної
плати - винагороди за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій; інших заохочувальних та компенсаційних виплат. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Відповідно до абзаців третього, п'ятого, сьомого та восьмого підпункту 2.1 Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013, аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України констатував, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою - зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо. Такі зобов'язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим статтею 12 Закону, зокрема щодо оплати часу простою, який мав місце не з вини працівника.
Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов'язок роботодавця нарахувати йому зазначені виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.
Таким чином, під заробітною платою, що належить працівникові, або за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу законів про працю України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Верховний Суд врахував, що відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 06 грудня 2017 року у
справі № 6-331цс17, в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.
Верховний Суд наголошує на тому, що категорія «заробітна плата» використана в трудовому законодавстві й в контексті правових питань з оплати праці за виконану роботу, й в контексті правових питань притягнення до юридичної відповідальності за вчинення порушення норм трудового права (за статтями 117, 235, 236 та іншими КЗпП України). При цьому, враховуючи, що за правилом пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, категорія «заробітна плата» повинна розумітися в усіх застосовуваних у Кодексі законів про працю України значеннях.
Висновки, що позивачі звільняються від сплати судового збору за позовами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, викладені і у постановах Верховного Суду від 07 березня 2018 року у справі
№ 754/4063/16-ц (провадження № 61-8956св18) та від 06 червня 2018 року у справі № 127/234458/16-ц (провадження № 61-25926св18).
Зважаючи на наведене, висновок апеляційного суду про відсутність підстав для звільнення заявника від сплати судового збору з посиланням на застосування правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 30 листопада 2016 року у справі № 6-1121цс16, є необґрунтованим.
Повертаючи скаргу, апеляційний суд неправильно застосував положення ЦПК України 2004 року та Закону України «Про судовий збір» щодо вирішення питання звільнення від сплати судового збору.
Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
Згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, крім іншого із висновку суду щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з частиною шостою статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Зважаючи на наведені правила, у справі, що переглядається, судовий збір за подання касаційної скарги покладається на відповідача та підлягає стягненню в дохід держави.
Відповідно до підпункту 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (в редакції Закону України від 03 вересня 2015 року № 670-VIII) ставка судового збору за подання позову немайнового характеру становила 0, 2 розміру мінімальної заробітної плати, яка відповідно до статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» складала 1 378, 00 грн.
Згідно з підпунктом 9 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (в редакції Закону України від 17 травня 2017 року № 2037-VIII) ставка судового збору за подання фізичною особою касаційної скарги на ухвалу суду складала 0, 2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Таким чином, належний до сплати судовий збір за подання касаційної скарги становить 320, 00 грн.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
Ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 28 вересня 2017 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Стягнути з Публічного акціонерного товариства «По газопостачанню та газифікації «Донецькоблгаз» в дохід держави судовий збір за подання касаційної скарги в розмірі 320, 00 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Стрільчук
Судді В. О. Кузнєцов
С.О.Погрібний
О.В.Ступак
Г.І.Усик
