ПОСТАНОВА
Іменем України
02 листопада 2018 року
Київ
справа №826/22323/15
адміністративне провадження №К/9901/5979/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Бучик А.Ю.,
суддів: Гімона М.М., Мороз Л.Л.,
розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу № 826/22323/15
за позовом ОСОБА_2 до Національного банку України, третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання протиправними та скасування постанов, зобов'язання вчинити певні дії
за заявою Національного банку України про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України, постановленої 08 червня 2017 року колегією суддів у складі: Донця О.Є., Голяшкіна О.В., Мороза В.Ф., -
ВСТАНОВИВ :
ОСОБА_2 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом, в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив:
- визнати протиправною та скасувати постанову Правління Національного банку України від 19.03.2015 № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних»;
- визнати протиправною та скасувати постанову Правління Національного банку України від 16.07.2015 № 460 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь»;
- зобов'язати відповідача надати можливість ПАТ «Банк Київська Русь» протягом розумного строку провести дії з фінансового оздоровлення банку після проведення заходів з його ліквідації.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 липня 2016 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2016 року постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 липня 2016 року - скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.
Визнано протиправною та скасовано постанову Правління Національного банку України від 19.03.2015 № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних».
Визнано протиправною та скасовано постанову Правління Національного банку України від 16.07.2015 № 460 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь».
Зобов'язано відповідача надати можливість ПАТ «Банк Київська Русь» протягом розумного строку провести дії з фінансового оздоровлення банку після проведення заходів з його ліквідації.
Постановою Вищого адміністративного суду України від 08 червня 2017 року постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2016 року - змінено.
Рішення в частині зобов'язання Національного банку України надати можливість ПАТ «Банк Київська Русь» протягом розумного строку провести дії з фінансового оздоровлення банку після проведених заходів з його ліквідації - скасовано та прийнято в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог в цій частині - відмовлено.
В решті постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2016 року - залишено без змін.
У серпні 2017 року Національний банк України (в порядку глави 3 розділу ІУ Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній до 15.12.2017) подав до Верховного Суду України заву про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 08 червня 2017 року.
Ухвалою Верховного Суду України від 14 вересня 2017 року відкрито провадження у справі.
У зв'язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпунктів 1, 7 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в чинній редакції) матеріали заяви передано до Верховного Суду.
У поданій заяві Національний банк України просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2016 року та постанову Вищого адміністративного суду України від 08 червня 2017 року в частині залишення без змін постанови суду апеляційної інстанції та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 липня 2016 року.
В запереченні на заяву про перегляд судового рішення, ОСОБА_2 просить відмовити у задоволені заяви Національного банку України про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 08 червня 2017 року.
Фондом гарантування вкладів фізичних осіб (надалі - Фонд) було подано клопотання про передачу даної справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Проте, дане клопотання є необґрунтованим з огляду на наступне.
Клопотання обґрунтоване тим, що при розгляді справи виникли дві виключні правові проблеми, які потребують формування позиції Великої Палати Верховного Суду, а саме, чи має право Національний банк України відносити проблемний банк до категорії неплатоспроможних у будь-який момент упродовж 180 - денного строку або іншого визначеного строку у разі наявності визначених законодавством підстав (зокрема, п. 2 ч. 1 ст. 76 Закону України "Про банки і банківську діяльність", п. 3 ч. 3 ст. 1 Закону України "Про заходи, спрямовані на сприяння капіталізації та реструктуризації банків") та чи є скасування постанови Національного банку України про виведення неплатоспроможних банків з ринку способом захисту порушених прав акціонерів Банку в розумінні ст. 162 КАС України (в редакції від 03 серпня 2017 року) та ст. 393 Цивільного кодексу України.
Стосовно підстав, що наведені у клопотанні відповідно до статті 346 КАС України (в редакції після 15 грудня 2017 року), колегія суддів зазначає, що дані умови для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду стосуються права суду, що переглядає справу у касаційному порядку. В даному випадку здійснюється перегляд справи не в касаційному порядку, а перегляд рішення Верховним Судом після касаційного перегляду. Дана стадія була передбачена Главою 3 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року).
У свою чергу, відповідно до пункту 1 частини 1 Розділу VII «Перехідних положень» КАС України (в редакції після 15 грудня 2017 року), заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу (15 грудня 2017 року), зокрема, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Таким чином, підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, встановлені у статті 346 КАС України (в редакції після 15 грудня 2017 року) не підлягають застосуванню до заяв про перегляд рішень суду касаційної інстанції.
Окрім того, відповідно до пункту 2 частини 1 Розділу VII «Перехідних положень» КАС України (в редакції після 15 грудня 2017 року) визначено, що якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Абзацом 2 частини другої статті 241 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року) передбачено, якщо судове рішення в адміністративній справі оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
Отже, підставою для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду адміністративної справи, провадження в якій відкрито за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України, є неоднакове застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції. До 15 грудня 2017 року це було підставою для передання цієї справи на розгляд спільного засідання відповідних судових палат Верховного Суду України.
Колегія суддів зазначає, що в поданій Фондом заяві про передачу справи на розгляд Великій палаті Верховного Суду відсутні посилання на вказані обставини.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що до заяви про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України Національним банком України додано копії постанов Вищого господарського суду України від 17 лютого 2010 року у справі № 32/284, від 22 травня 2013 року у справі № 5010/1465/2012, від 08 червня 2016 року у справі № 924/1525/14, від 11 січня 2017 року у справі № 922/1137/16, від 19 червня 2017 року у справі № 910/29513/15, які на думку заявника свідчать про неоднакове застосування одних і тих норм матеріального права.
Проаналізувавши додані до заяви рішення Вищого господарського суду України, колегія суддів дійшла висновку, що вказані рішення не дають підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі абзацу 2 частини другої статті 241 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року) з огляду на таке.
У заяві Банку, зокрема, містяться доводи в контексті неоднакового застосування статті 79 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-III "Про банки і банківську діяльність" (надалі - Закон № 2121-III), щодо відсутності у акціонера права на оскарження рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.
Натомість, подані для порівняння постанови Вищого господарського суду України не можуть слугувати підставною для перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 08 червня 2017 року, оскільки вони не свідчать про неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального права та предметом розгляду у них були різні правовідносини.
Так, предметом розгляду у справі № 32/284 були вимоги позивача, який є акціонером відповідача та володіє 20,0773 % акцій у його статутному капіталі, про визнання недійсними актів прийняття-передачі майна та визнання недійсною ліквідацію структурного підрозділу Оздоровчого комплексу "Юність" АТФ "Укргазбуд" та про зобов'язання АТФ "Укргазбуд" відновити державну реєстрацію та діяльність структурного підрозділу "Оздоровчий комплекс "Юність" АТФ "Укргазбуд". Так, в наведеному судовому рішенні суд касаційної інстанції виходив з того, що позивач всупереч ст. ст. 32, 33, 34 ГПК України не довів, що АТФ "Укргазбуд" довірило або доручило учаснику вказаного товариства звернутись до суду із даним позовом, а також що у нього є право оскаржувати вказані документи (тобто, факт порушення оскаржуваними документами прав та законних інтересів позивача), у зв'язку з чим є правильним та обґрунтованим висновок суду про бездіяльність таких позовних вимог.
Предметом розгляду у справі № 5010/1465/2012-18/60 було визнання недійсним договору про надання зворотної фінансової допомоги від 23.02.2010 № 03/12 з підстав його невідповідності ст.ст. 203, 215 ЦК України. В наведеному судовому рішенні суд касаційної інстанції виходив з того, що позивачем, який є учасником одного з господарських товариств, в межах заявленого позову та з підстав, наведених у ньому, не підтверджено відповідно до ст.ст. 33, 34 ГПК України порушення інтересів останнього внаслідок укладення між відповідачами договору про надання зворотної фінансової допомоги.
У справі № 924/1525/14 позивач, який є акціонером одного з товариств, звернувся до суду з позовом до приватного акціонерного товариства "Новоушицьке АТП 16843" та приватного підприємства "Яртранс" про визнання недійсними договорів купівлі-продажу № 589458, № 589459, № 589460 від 08.10.2013. У справі № 910/29513/15 предметом спору було визнання недійсними генерального договору про надання кредитних послуг від 20.03.2008 № BL 2920 та додаткових угод №/KL-1 від 20.03.2008, № BL3182/2920/K-1 від 08.04.2008. Позивач, обґрунтовуючи позовні вимоги, вказав, що оспорюванні правочини укладені від ВАТ "Жажківське АТП 17141" (учасником якого він є) генеральним директором з перевищення повноважень. В наведених справах касаційний суд вказав, що законодавство України не виключає й можливості звернення акціонера до суду за захистом охоронюваним законом інтересів акціонерного товариства, учасником якого він є, але за належного оформленим уповноваженням цього товариства або якщо таке право надається його статутом. Однак, в даних рішеннях судом касаційної інстанції не застосовано ст. 79 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-III "Про банки і банківську діяльність" (надалі - Закон № 2121-III), на яку покликається Національний Банк України в заяві про перегляд судового рішення.
Предметом розгляду у справі № 922/1137/16 суд касаційної інстанції вказав, що право акціонера на участь в управлінні акціонерним товариством визначено законом та реалізується шляхом участі акціонера у загальних зборах акціонерного товариства, які (загальні збори) є найвищим органом товариства (ст. 32 Закону України "Про акціонерні товариства ") та прийняття на цих зборах тих чи інших рішень з питань, що віднесені до компетенції загальних зборів акціонерів акціонерного товариства, перелік яких визначений у ст. 33 Закону України "Про акціонерні товариства", проте не є обмеженими виключно вказаною нормою. Після ж прийняття тих чи інших рішень загальними зборами акціонерів акціонерного товариства вже останнє в особі його виконавчих органів або ж уповноважених загальними зборами осіб вчиняти певні дії на виконання цих рішень, в тому числі, й вступати в цивільно-правові та інші відносини з органами, установами, особами, організаціями. Таким чином, позивач, звертаючись до суду із вимогою до ПрАТ "Харківський коксовий завод" про зобов'язання товариства вчинити дії для проведення конвертації акцій товариства в акції створюваних нових товариств і т.д. шляхом зобов'язання ПрАТ "Харківський коксовий завод" подати до ПАТ "Національний депозитарій Україна" відповідні розпорядження емітента, мав довести в порядку ст.ст. 32, 33, 34 ГПК України, яким чином його право на участь в товаристві, за захистом якого він звернувся, порушене.
Колегія суддів наголошує, оскільки з поданих для порівняння постанов Вищого господарського суду України не вбачається неоднакового застосування однієї і тієї ж норми матеріального права (ст. 79 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-III "Про банки і банківську діяльність" (надалі - Закон № 2121-III), про що покликається Національний Банк України, відсутні підстави для передачі справи на розгляд до Великої Палати Верховного Суду.
Також Фондом було подано до Верховного Суду клопотання щодо розгляду цієї справи з повідомленням та викликом учасників справи.
Відповідно до підпункту 1 пункту 1 Розділу VII «ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ» КАС України заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, зокрема, розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
Вивчивши подане клопотання та матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку про відсутність обставин для призначення даної справи для розгляду у відкритому судовому засіданні, а тому клопотання Фонду задоволенню не підлягає.
Щодо поданої Національним банком України заяви про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 08 червня 2018 року, колегія суддів зазначає наступне.
У ході розгляду справи судами встановлено, що ОСОБА_2 є акціонером ПАТ «Банк Київська Русь», якому належить 29,4 % акцій у статутному капіталі даного товариства.
На виконання постанови Правління НБУ від 12.05.2014 № 272 «Про здійснення діагностичного обстеження банків» ПАТ «Банк «Київська Русь» подало до НБУ план капіталізації, яким передбачено збільшення статутного капіталу Банку на 182 млн. грн. у строк до 28.02.2015.
11.12.2014 постановою Правління НБУ № 805/БТ «Про затвердження капіталізації банків 2 та 3 груп за результатами їх діагностичного обстеження» було затверджено програму капіталізації ПАТ «Банк «Київська Русь», яка передбачає докапіталізацію Банку в розмірі 199 млн. грн. у строк до 28.02.2015.
Станом на 04.03.2015 ПАТ «Банк «Київська Русь» було частково виконано зазначену програму, а саме залучено на рахунок 5004 «Внески за незареєстрованим статутним капіталом» кошти на суму 75 млн. грн.
05.03.2015 у зв'язку з невиконанням Банком плану капіталізації Правлінням НБУ було прийнято постанову № 165/БТ «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії проблемних» на підставі ст. 75 Закону України "Про банки та банківську діяльність" без деталізації пункту та частини вказаної правової норми.
19.03.2015 Правлінням НБУ було прийнято постанову № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних», в якій, зокрема встановлено невиконання Банком плану капіталізації, значні ризики для вкладників і кредиторів Банку та зазначено, що за результатами аналізу даних статистичної звітності Банку станом на 17.03.2015 встановлено погіршення показників його діяльності після віднесення до категорії проблемних, зменшення обсягу високоліквідних активів на 14 млн. грн., збільшення обсягів негативно класифікованих активів на 84 млн. грн., прострочення кредитів на 24 млн. грн., погіршення якості кредитного портфелю, продовження відливу коштів фізичних осіб, зниження нормативу поточної ліквідності, розбалансованість активів і пасивів, зменшення ліміту короткої відкритої валютної позиції Банку.
16.07.2015 за результатами розгляду пропозиції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь» та пояснювальної записки Департаменту банківського нагляду Правлінням НБУ було прийнято постанову № 460 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь».
Вважаючи зазначені постанови НБУ від 19.03.2015 № 190 та від 16.07.2015 № 460 протиправними, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржувані постанови прийняті відповідачем на підставі, у спосіб та в межах його повноважень, передбачених чинним законодавством, а отже, є правомірними.
Скасовуючи постанову суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції вказав, що законодавством регламентовано повноваження НБУ здійснювати нагляд за банками та в разі виявлення порушення ними вимог чинного законодавства - застосовувати до них заходи впливу, різновидами яких є віднесення банку до категорії проблемних, визнання банку неплатоспроможним та його ліквідація.
Разом з тим, застосування зазначених заходів впливу є правомірним лише у разі наявності для цього відповідних правових підстав, дотримання НБУ законодавчо визначеної процедури їх застосування, строків притягнення Банку до відповідальності та реалізації головної мети банківського нагляду - забезпечення стабільності банківської системи і захист інтересів вкладників і кредиторів відповідного Банку.
При цьому, статті 75, 76 Закону № 2121-ІІІ, визначаючи порядок приведення проблемним Банком своєї діяльності у відповідність до вимог чинного законодавства та підстави для визнання його неплатоспроможним, регламентують строк 180 днів, протягом якого Банк повинен привести свою діяльність у відповідність до вимог законодавства, і водночас не пізніше якого НБУ зобов'язано вирішити питання про визнання його неплатоспроможним.
Таким чином, зазначені нормативні конструкції з одного боку регламентують гарантії надання Банку можливості привести його діяльність у відповідність до вимог законодавства у межах вказаного строку, а з іншого боку, передбачаючи повноваження НБУ прийняти рішення про неплатоспроможність Банку у будь-який строк до 180 днів - їх нівелюють, тим самим утворюючи потенційну можливість передчасного та/або безпідставного визнання банку неплатоспроможним, що загрожує стабільності банківської системи та створює додаткові ризики порушення інтересів вкладників і кредиторів цього банку, а тому, прямо суперечить сутності і цільовому призначенню банківського нагляду.
Апеляційний суд вказав, що приписи ст.ст. 75, 76 Закону № 2121-ІІІ є нечіткими, неузгодженими і непередбачуваними у застосуванні, оскільки допускають декілька варіантів юридично значимої поведінки суб'єктів правовідносин та множинне розуміння їх прав і обов'язків, що є порушенням принципу правової визначеності.
Касаційний суд погодився з наведеним висновком суду апеляційної інстанції, однак вказав, що право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем. Проте, вимога про зобов'язання Національного банку України надати можливість ПАТ «Банк Київська Русь» протягом розумного строку провести дії з фінансового оздоровлення банку після проведених заходів з його ліквідації є такою, що прогнозує можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє, тому дана вимога задоволенню не підлягає.
В поданій заяві Національний банк України, покликається на неоднакове застосування одних і тих норм матеріального права, а саме ст. ст. 75, 76, 79 Закону України "Про банки та банківську діяльність", що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Як на приклад неоднакового правозастосування заявник покликається на ухвали Вищого адміністративного суду України 14 лютого 2017 року (провадження К/800/22730/16), від 9 лютого 2012 року (провадження № К/800/19230/11), від 9 червня 2016 року (провадження №К/800/4153/16), у яких суд по-іншому і, на переконання заявника, правильно застосував одні й ті самі норми матеріального права у подібних правовідносинах. Окрім того, Національний банк України вказав на постанови Верховного Суду України від 08 лютого 2017 року у справі № 800/590/16, від 18 квітня 2011 року у справі № 3-29гс11, від 15 грудня 2015 року у справі № 800/206/15, від 22 березня 2016 року у справі № П/800/484/15 та постанови Вищого господарського суду України від 17 лютого 2010 року у справі № 32/284, від 22 травня 2013 року у справі № 5010/1465/2012-18/60, від 08 червня 2016 року у справі № 924/1525/14, від /11 січня 2017 року у справі № 922/1137/16 та від 19 червня 2017 року № 910/29513/15.
Статтею 235 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року) встановлено, що Верховний Суд України переглядає судові рішення в адміністративних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 237 КАС України заява про перегляд судових рішень в адміністративних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмету правового регулювання, умов застосування правових норм та однакового матеріально-правового регулювання спірних відносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
У заяві Банку, зокрема, містяться доводи в контексті неоднакового застосування статті 79 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» (надалі - Закон № 2121-III), щодо відсутності у акціонера права на оскарження рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, оскільки дане рішення, на думку заявника, порушує лише права особи, до якої був застосований відповідний захід впливу, а не права акціонера. Також НБУ зазначає, що неоднакове застосування судом статті 79 Закону № 2121-III спричинило також неоднакове застосування статті 48 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року).
Що стосується поданих для порівняння постанов Верховного Суду України від 28 лютого 2017 року у справі № 800/590/16, від 22 березня 2016 року у справі № 800/484/15, від 15 грудня 2015 року (справа № 800/206/15) та від 18 квітня 2011 року № 3-29гс11, колегія суддів зазначає, що дані рішення випливають з інших правовідносин, а тому не можуть слугувати підставною для перегляду ухвали касаційного суду у даній справі. Так, як вбачається з поданих постанов Верховного Суду України у справах №№ 800/590/16Ю, 800/484/15 та 800/206/15, предметами розгляду справ було визнання незаконним акта Президента України. З поданої для порівняння постанови Верховного суду України від 18 квітня 2011 року вбачається, що в даній справі розглядалось питання про перевищення представником товариства своїх повноважень під час укладення спірних договорів. Крім того, дана постанова не містить будь-яких правових висновків, оскільки нею скасовано процесуальну ухвалу та направлено справа на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Також колегія суддів зазначає, що заява Національним банком подана з підстав неоднакового застосування норм матеріального права судом касаційної інстанції, однак Верховний Суд України на момент подання заяви не був судом касаційної інстанції.
Що стосується доданих до заяви постанов Вищого господарського суду України від 17 лютого 2010 року у справі № 32/284, від 22 травня 2013 року у справі № 5010/1465/2012, від 08 червня 2016 року у справі № 924/1525/14, від 11 січня 2017 року у справі № 922/1137/16, від 19 червня 2017 року у справі № 910/29513/15, колегія суддів зазначає, як вже зазначалось вище, правовідносини у вказаних справах, відрізняються від правовідносин у справі, про перегляд рішення в якій подано заяву як сторонами по справі так і предметом правового регулювання.
В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 9 лютого 2012 року (провадження №К/9991/19230/11), що надана заявником для порівняння, правовідносини не є подібними до правовідносин у справі, що розглядається, оскільки суд касаційної інстанції переглядав ухвалу суду про залишення без розгляду позову вкладника банку, а не його акціонера із суттєвою часткою.
В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 9 червня 2016 року (провадження №К/800/4153/16), що також надана заявником для порівняння, суд касаційної інстанції залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові та погодився з їх висновками про те, що, зокрема, постанова Правління НБУ від 2 жовтня 2015 року № 665/БТ «Про віднесення ПАТ «Юніон Стандарт Банк» до категорії неплатоспроможних» та рішення Фонду від 2 жовтня 2015 року № 182 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Юніон Стандарт Банк» та делегування повноважень тимчасової адміністрації банку» прийняті у межах повноважень та у спосіб, передбачені законодавством України, оскільки суди встановили, що проведення в період дії обмежень операцій з готівкою в значних обсягах свідчить про здійснення ПАТ «ЮСБ Банк» діяльності, яка могла призвести до погіршення фінансового стану фінансової установи, що у свою чергу ставило під загрозу безпеку коштів, довірених банку вкладниками та іншими кредиторами внаслідок втрати ним ліквідності. При цьому банк мав повідомити НБУ про заходи, які вживатиме з метою приведення своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, проте у встановлений строк ПАТ «ЮСБ Банк» не повідомив НБУ про відповідні заходи.
Крім цього, суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про необґрунтованість доводів позивача про те, що оспорювані рішення, прийняті відносно ПАТ «ЮСБ Банк» у сфері публічно-правових відносин, порушують передбачені статтею 25 Закону України від 17 вересня 2008 року № 514-VI «Про акціонерні товариства» права позивача як акціонера товариства, оскільки ці рішення є актами індивідуальної дії, тобто зазначені акти стосуються конкретних осіб у сфері публічно-правових відносин та породжують конкретні адміністративно-правові відносини, обумовлені цими актами, а тому судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.
У рішенні, про перегляд якого подано заяву, суд касаційної інстанції дійшов висновку про правомірність звернення до суду фізичної особи, яка є акціонером ПАТ «Банк «Київська Русь» та володіє 29,4 % акцій банку та оскаржує рішення НБУ про його віднесення до категорії неплатоспроможних, введення тимчасової адміністрації.
Отже, за заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду слід вирішити питання правильності застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права - ст.79 Закону України «Про банки і банківську діяльність».
Крім того, заявником, для порівняння, подано ухвали Вищого адміністративного суду України від 14 лютого 2017 року (справа № К/800/22730/16), якою залишено без змін рішення судів попередніх інстанцій. В наведеній ухвалі касаційний суд виходив з того, що Закон України "Про банки і банківську діяльність" не надає банку чітко 180 днів для приведення своєї діяльності у відповідність з вимогами законодавства, а строк 180 днів вказує на невизначений проміжок часу, протягом якого Національний банк України може прийняти рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, або про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, це може бути будь-який момент, але не пізніше 180 днів. Тобто, Національному банку України надано право прийняти таке рішення будь-коли на власний адміністративний розсуд, однак не пізніше 180 днів після віднесення банку до категорії проблемних
Натомість, в ухвалі про перегляд якої подано заяву, касаційний суд виходив з того, що наведений в ст. 75 Закону України "Про банки і банківську діяльність" 180 денний строк для приведення своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства є законодавчою гарантією для проблемного банку від потенційних протиправних дій та рішень Національного банку як державного владного суб'єкта. Суд вказав, що Національним банком України при прийнятті оскаржуваної постанови не було дотримано законодавчо визначеної процедури, оскільки конкретного строку у межах 180 днів, впродовж якого банк мав привести свою діяльність у відповідності до законодавства, вказаного постановою не встановлено, реальної можливості провести процедуру фінансового оздоровлення банку не надано та вже через 14 календарних днів його визнано неплатоспроможним.
Таким чином, за заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України слід також вирішити питання правильності застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права - ст.75 Закону України «Про банки і банківську діяльність» щодо питання віднесення банку до категорії проблемних та ст.76 Закону України «Про банки і банківську діяльність» щодо прийняття рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, що є безпосереднім предметом спору у вказаній справі.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах щодо права акціонера банку на оскарження рішення Національного банку України, колегія суддів виходить з наступного.
Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Статтею 6 КАС встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.
Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
Статтею 79 Закону № 2121-ІІІ передбачено, що банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність НБУ чи його посадових осіб.
Відповідно до частини першої статті 72 Закону № 2121-ІІІ НБУ має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, з метою дотримання законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні перевірки НБУ має право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов'язані подавати НБУ затребувану інформацію у визначений ним строк.
Згідно з частиною другою зазначеної статті цього Закону до осіб, які можуть бути об'єктом перевірки НБУ, належать власники істотної участі у банку та учасники банківських груп.
Водночас згідно з пунктом 13 частини першої статті 73 Закону № 2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об'єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, НБУ адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких, зокрема, належить відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку.
Таким чином, з аналізу наведених норм можна зробити висновок, що відповідно до Закону № 2121-ІІІ до суб'єктів оскарження рішень та дій НБУ крім банків віднесено й «інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ». При цьому норма статті 79 Закону № 2121-ІІІ сформульована у загальному вигляді - як наділення таких суб'єктів правом на оскарження рішень НБУ без конкретизації предмета оскарження.
Крім того, зі змісту статті 79 Закону № 2121-ІІІ убачається, що в ній не міститься жодних застережень щодо можливості оскарження такими особами лише рішень НБУ, які прямо адресовані цим особам. Тому колегія суддів вважає, що вона поширюється на відносини та випадки, коли рішеннями НБУ порушуються права та законні інтереси також й інших осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ.
Віднесення банків до категорії проблемних або неплатоспроможних, а також відкликання банківської ліцензії та ліквідація банків з підстав, визначених Законом № 2121-ІІІ, є заходами адміністративного впливу НБУ і, водночас, засобами реалізації функцій НБУ щодо банківського нагляду.
У зазначених правовідносинах важливі повноваження набуває Фонд, що виконує спеціальні функції.
Так, відповідно до частин першої та другої статті 3 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права.
Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб.
Згідно зі статтею 4 Закону № 4452-VI основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
Фонд підзвітний Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України та НБУ (стаття 5 Закону № 4452-VI).
Пунктом 7 статті 3 Закону № 4452-VI передбачено, що взаємодія Фонду з НБУ та органами державної влади здійснюється в межах, визначених цим Законом, іншими актами законодавства.
Частиною першою статті 35 Закону № 4452-VI встановлено, що тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд. Здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків Фонд може делегувати призначеній виконавчою дирекцією уповноваженій особі Фонду.
Крім того, статтею 55 Закону № 4452-VI визначена співпраця та координація діяльності між Фондом та НБУ.
Фонд та НБУ співпрацюють з метою забезпечення стабільності банківської системи України і захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків. З цією метою Фонд і НБУ укладають договір про співпрацю, який передбачає засади співробітництва цих установ у процесі регулювання і нагляду за діяльністю банків, застосування до них заходів впливу, інспекційних перевірок банків, здійснення заходів з виведення неплатоспроможних банків з ринку.
Зі змісту наведених норм Закону № 4452-VI, виходячи із спеціальних функцій та завдань діяльності Фонду колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що нормами чинного законодавства діяльність Фонду спрямована на співпрацю з НБУ.
Водночас згідно з положеннями частини першої статті 36 Закону № 4452-VI з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії і внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з початку тимчасової адміністрації і до її припинення.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 46 Закону № 4452-VI з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, який ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку.
Таким чином, на підставі аналізу змісту Закону № 4452-VI можна дійти висновку, що після введення тимчасової адміністрації всі повноваження виконавчого органу (правління) банку призупиняються, а у разі ліквідації - припиняються. Виходячи з викладеного банк як юридична особа в особі її органів правління позбавлений будь-якої можливості на звернення до суду за захистом порушених прав банку (його акціонерів) з метою оскарження відповідного рішення НБУ, зокрема, про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Водночас Фонд чи уповноважена особа Фонду, якій делеговано повноваження тимчасового адміністратора банку (ліквідатора), в силу норм Закону № 4452-VI діє в інтересах НБУ, тобто така діяльність спрямована на співпрацю з НБУ, а не на звернення до суду з вимогами щодо визнання протиправними дій НБУ та/або оскарження прийнятих НБУ рішень.
Стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. У свою чергу, стаття 18 Закону № 3477-IV визначає порядок посилання на Конвенцію та практику ЄСПЛ, тобто відповідно до статті 1 цього Закону - практику ЄСПЛ та Європейської комісії з прав людини.
ЄСПЛ за результатами розгляду справи Brumarescu v. Romania зазначив, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць.
Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що закони мають бути чіткими і зрозумілими, закони не повинні бути суперечливими, а у випадку недостатньої чіткості чи суперечливості норм права вони мають тлумачитися на користь невладного суб'єкта.
Іншим важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France ЄСПЛ зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права».
Крім того, у справі Camberrow MM5 AD against Bulgaria ЄСПЛ зазначив: «Суд також нагадує, що зневажання правосуб'єктності компанії стосовно того питання, чи є вона «особою», яка безпосередньо постраждала, буде виправданим лише за виняткових обставин, зокрема, коли буде прямо встановлено, що для компанії є неможливим звернення до суду через органи, створені згідно з її статутом, або - у випадку ліквідації або банкрутства - через її ліквідаторів або конкурсних керуючих (справа Agrotexim and Others v. Greece).
За таких обставин ЄСПЛ вважає, що через конфлікт інтересів між «ДКБ АД» та його спеціальними керуючими і конкурсними керуючими для самого банку було неможливо подати позов до суду. Більше того, ЄСПЛ нагадує, що заявник володів суттєвою часткою участі у розмірі 98 % у банку. Він діяв з веденням частини своєї діяльності через банк і, таким чином, мав пряму особисту зацікавленість у предметі заяви (справа G.J. v. Luxembourg).
Таким чином, ЄСПЛ встановив, що за особливих обставин цієї справи заявник може заявляти себе потерпілим від заявлених порушень Конвенції, які порушують права «ДКБ АД».
Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право на вільне володіння своїм майном. Жодна особа не може бути позбавлена свого майна, окрім як в інтересах держави та на умовах, передбачених законодавством і загальними принципами міжнародного права.
Проте викладені вище положення жодним чином не повинні порушувати право Держави приводити у виконання такі закони, які вона вважатиме необхідними з метою контролю використання майна відповідно до загальних інтересів або забезпечення сплати податків або інших внесків або штрафів.
Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права і свободи, визначені у Конвенції, порушено, повинен отримати ефективний засіб правового захисту у національному органі, незважаючи на те, що порушення вчинено особами, які діють в офіційній якості.
За викладених обставин колегія суддів Верховного Суду вважає, що ЄСПЛ, ухвалюючи рішення у зазначеній справі, дійшов висновку, що акції, якими володіє акціонер, є його майном, і позбавлення акціонера можливості отримувати прибуток від таких акцій є порушенням його прав.
З урахуванням викладеного, колегія суддів, виходячи з принципу верховенства права та практики ЄСПЛ, вважає, що судом касаційної інстанції правильно застосовані норми матеріального права та правильно визнано обґрунтованими висновки судів, з урахуванням встановлених судами обставин належності позивачу 29,4 % акцій у ПАТ «Банк Київська Русь», про наявність у позивача права звертатись до суду із вимогами про протиправність постанови у зв'язку із втручанням органів державної влади в особі НБУ та Фонду у його права, зокрема право власності, яке закріплено статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
Разом з тим, усуваючи розбіжності у застосуванні ст.ст. 75, 76 Закону України "Про банки і банківську діяльність", колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 75 Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії проблемних за умови його відповідності хоча б одному з таких критеріїв:
1) банк протягом звітного місяця допустив зменшення на 5 і більше відсотків:
щоденного розміру регулятивного капіталу нижче встановленого нормативно-правовими актами Національного банку України мінімального розміру регулятивного капіталу - п'ять і більше разів та/або
значення нормативу достатності (адекватності) регулятивного капіталу нижче встановленого нормативно-правовими актами Національного банку України нормативного значення цього нормативу - два і більше разів;
2) банк не виконав вимогу вкладника або іншого кредитора, строк якої настав п'ять і більше робочих днів тому, та/або встановлено факти невідображення в бухгалтерському обліку документів клієнтів банку, що не виконані банком у встановлений законодавством України строк;
3) системне порушення банком законодавства, що регулює питання запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму;
4) банк протягом звітного місяця допустив зменшення на 5 і більше відсотків значення хоча б одного з нормативів ліквідності нижче мінімальних нормативних значень, встановлених нормативно-правовими актами Національного банку України, що розраховуються:
за щоденними розрахунками - п'ять і більше разів;
щодекади - два і більше разів;
4-1) обсяг негативно класифікованих активів банку (крім санаційного) становить 40 відсотків і більше загальної суми активів, за якими має оцінюватися ризик та формуватися резерв згідно з нормативно-правовими актами Національного банку України;
5) банк не має ефективних та адекватних систем внутрішнього контролю та/або управління ризиками, що створює загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку;
6) систематичне подання та/або оприлюднення недостовірної інформації або звітності з метою приховування реального фінансового стану банку, у тому числі щодо операцій із пов'язаними з банком особами.
Згідно ч. 6 ст. 75 Закону України "Про банки І банківську діяльність" передбачено, що проблемний банк у строк до 180 днів зобов'язаний привести свою діяльність у відповідність із вимогами законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України,
Проблемний банк зобов'язаний у строк до семи днів повідомити Національний банк України про заходи, які він вживатиме з метою приведення своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, та на вимогу Національного банку України повідомляти його про хід виконання цих заходів. Національний банк України протягом 180 днів з дня віднесення банку до категорії проблемних має право "прийняти рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, або про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.
Національний банк України зобов'язаний не пізніше ніж через 180 днів з дня віднесення банку до категорії проблемних прийняти рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, або про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.
З аналізу наведених вище норм вбачається, що у відповідності до положень ст. 75 Закону України "Про банки І банківську діяльність" період до 180 днів проблемний банк зобов'язаний привести свою діяльність у відповідність із вимогами законодавства та протягом семи днів повідомити Національний банк України про заходи, які він вживатиме з метою приведення своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, а Національний банк України приймає рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, або про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.
Колегія суддів зазначає, що Закон України "Про банки і банківську діяльність" не надає банку чітко 180 днів для приведення своєї діяльності у відповідність з вимогами законодавства, а строк 180 днів вказує на невизначений проміжок часу, протягом якого Національний банк України може прийняти рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, або про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, це може бути будь-який момент, але не пізніше 180 днів. Тобто, Національному банку України надано право прийняти таке рішення будь-коли на власний адміністративний розсуд, однак не пізніше 180 днів після віднесення банку до категорії проблемних.
Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 76 Закон України "Про банки і банківську діяльність" передбачено, що Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у разі:
1) неприведення банком своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, після віднесення його до категорії проблемних, але не пізніше ніж через 180 днів з дня визнання його проблемним;
2) зменшення розміру регулятивного капіталу або нормативів капіталу банку до однієї третини від мінімального рівня, встановленого законом та/або нормативно-правовими актами Національного банку України;
3) невиконання банком протягом п'яти робочих днів поспіль двох і більше відсотків своїх зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами та/або встановлення фактів невідображення в бухгалтерському обліку документів клієнтів банку, що не виконані банком у встановлений законодавством строк, після віднесення банку до категорії проблемних;
5) виявлення фактів здійснення банком після віднесення його до категорії проблемного операцій (крім нарахування відсотків за вкладами, отримання клієнтами банку заробітної плати, аліментів, пенсій, стипендій, інших соціальних, державних виплат), оформлення (переоформлення) договорів, внаслідок яких зобов'язання перед фізичними особами в межах гарантованої суми відшкодування збільшуються за рахунок зменшення зобов'язань перед фізичними особами, які перевищують гарантовану суму відшкодування, та/або зобов'язань перед фізичними особами, які не підпадають під гарантії Фонду гарантування фізичних осіб, та/або юридичними особами;
6) невиконання банком, віднесеним до категорії проблемного, розпорядження, рішення Національного банку України (у тому числі про застосування заходів впливу/санкцій) та/або вимоги Національного банку України щодо усунення порушень банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України протягом визначеного Національним банком України строку.
З змістовного аналізу ч. 1 ст. 76 Закону України "Про банки і банківську діяльність" вбачається, що відсененню банку до категорії проблемних з наданням 180 денного терміну для приведення своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства обов'язково передує прийняття рішення про визнання банку неплатоспроможним на підставі п. 1 ч. 1 ст. 76 Закону України "Про банки і банківську діяльність". В інших випадках за наявності підстав, визначених п. 2 - 6 ч. 1 ст. 76 Закону України "Про банки і банківську діяльність" Національний банк України зобов'язаний віднести банк до категорії неплатоспроможних незалежно від перебування банку в категорії проблемних та надання строку для приведення своєї діяльності у відповідність до законодавства.
Колегія суддів зазначає, що застосуванню норм матеріального права передує встановлення обставин у справі, підтвердження їх відповідними доказами.
Тобто, застосування судом норм матеріального права повинно вирішити спір, який виник між сторонами у конкретних правовідносинах, які мають бути встановлені судами на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі.
Верховний Суд, розглядаючи справу у межах визначеної главою 3 розділу IV КАС компетенції, позбавлений можливості встановлювати необхідні обставини у цій справі та усувати ті порушення, які можуть бути усунуті лише під час нового судового розгляду.
Судами під час розгляду справи не встановлено правових підстав для віднесення Національним Банком України ПАТ "Банк Київська Русь" до категорії неплатоспроможних, не надано правового обґрунтування чіткого розмежування підґрунтя для визнання Банку неплатоспроможним та співвіднесення обставин видання постанови НБУ із конкретною правовою нормою статті 76 Закону України "Про банки і банківську діяльність", що унеможливлює постановлення остаточного судового рішення Верховним Судом у даній справі.
Колегія суддів зазначає, що для ухвалення рішення по суті позовних вимог з урахуванням наведеного вище правового висновку Верховного Суду необхідно повно, всебічно та об'єктивно дослідити всі обставини справи, а саме наявність підстав, визначених ст. 76 Закону України "Про банки і банківську діяльність" для віднесення ПАТ "Банк Київська Русь" до категорії неплатоспроможних з підтвердженням їх належними і допустимими доказами, та дати їм правову оцінку відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
У зв'язку з цим постановлені у справі рішення підлягають скасуванню, а справа направленню на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду суду слід вжити передбачених законом заходів, необхідних для з'ясування всіх обставин у справі, та постановити законне й обґрунтоване рішення.
Відповідно до частин першої, другої статті 243 КАС України суд задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 237 цього Кодексу.
За наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 237 цього Кодексу, суд має право, зокрема, скасувати судове рішення повністю або частково і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції;
Враховуючи, що судом апеляційної інстанції, з висновком якого погодився Вищий адміністративний суд України, не було встановлено вищенаведених обставин, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку про часткове задоволення заяви НБУ та скасування постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2016 року та постанови Вищого адміністративного суду України від 08 червня 2016 року (провадження № 800/35885/16) з передання справи на розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись підпунктом 1 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" КАС України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), статтями 241, 242, 243 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній до 15 грудня 2017 року), суд,
П О С Т А Н О В И В:
У задоволенні клопотання Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо передачі справи № 826/35885/16 на розгляд до Великої Палати Верховного Суду відмовити.
У задоволенні клопотання Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо розгляду справи № 826/6665/16 з повідомленням та викликом учасників справи відмовити.
Заяву Національного банку України про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 08 червня 2017 року у справі № 826/35885/16 (провадження № К/800/35885/16) задовольнити частково.
Скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2016 року та постанову Вищого адміністративного суду України від 08 червня 2017 року (провадження № К/800/35885/16).
Справу № 826/22323/15 передати на розгляд до Шостого апеляційного адміністративного суду.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
...........................
...........................
...........................
А.Ю. Бучик
М.М. Гімон
Л.Л. Мороз
Судді Верховного Суду
