ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 червня 2018 року
м. Київ
Справа № 916/2084/17
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Студенець В.І. - головуючий, Баранець О.М., Стратієнко Л.В.
за участю секретаря судового засідання: Натаріної О.О.
матеріали касаційної скарги Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Одеської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Одеського морського порту)
на рішення Господарського суду Одеської області
(суддя - Демешин О.А.)
від 06.11.2017
та постанову Одеського апеляційного господарського суду
(головуючий - Величко Т.А., судді: Бєляновський В.В., Поліщук Л.В.)
від 19.02.2018
у справі № 916/2084/17
за позовом ОСОБА_4
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Яхт Клуб "Одеса-2009",
Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів: Державне підприємство "Адміністрація морських портів України"
про визнання договорів недійсними,
за участю представників учасників справи:
від позивача - не з'явився;
від відповідача-1 - не з'явився;
від відповідача-2 - не з'явився;
від третьої особи - Любимова О.В.
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_4 звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЯХТ КЛУБ "ОДЕСА-2009" (далі ТОВ "ЯХТ КЛУБ "ОДЕСА-2009") та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області (РВ ФДМУ по Одеській області) про:
- визнання недійсними договору від 06.11.2013 року про внесення змін до договору оренди № ДФ-28 від 20.09.2005 та договору від 04.09.2014 про внесення змін до договору оренди № ДФ-28 від 20.09.2005.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірні договору укладені неуповноваженою особою, що в порядку ст. 35 ГПК України є преюдиційним фактом, який встановлений господарськими справами, що у відповідності до положень ст. ст. 203, 215 ЦК України є підставою для визнання недійсними оскаржуваних угод.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 06.11.2017 у справі №916/2084/17 позовні вимоги задоволено у повному обсязі, визнано недійсним договір від 06.11.2013, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області та Товариством з обмеженою відповідальністю "ЯХТ КЛУБ "ОДЕСА-2009" про внесення змін до договору оренди № ДФ-28 від 20.09.2005. Визнано недійсним договір від 04.09.2014, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області та Товариством з обмеженою відповідальністю "ЯХТ КЛУБ "ОДЕСА-2009" про внесення змін № ДФ-28/6 до договору оренди № ДФ-28 від 20.09.2005.
Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 19.02.2018 рішення Господарського суду Одеської області від 06.11.2017 у справі №916/2084/17 залишено без змін.
Господарськими судами встановлено такі обставини:
- між Регіональним відділенням Фонду державного майна України (орендодавець) та ТОВ "Морський клуб ТЦФ" (правонаступником якого є ТОВ "ЯХТ КЛУБ "ОДЕСА-2009" (орендар) 20.09.2005 укладено договір оренди державного нерухомого майна № ДФ-28, який нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кот Д.Г. за реєстровим номером 2592, за умовами якого орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування державне нерухоме майно, що не є цілісним майновим комплексом (надалі - об'єкт оренди), а саме: 54/1000 комплексу будівель морського вокзалу: у літ, "Б": 81 - малий елінг, 96 великий елінг, 83, 84, 85, 86, 87, 88, 89, 90, 91, 92, 97, 98, 99, 100 - рундуки на першому поверсі, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62 - рундуки на другому поверсі, 16-магазин, 20- склад магазину, 41,42- вмивальня, 43,44,45,48,49-душова, 50, 46, 47-туалети; 38-кладова, 34, 24-диспетчерські, 15, 16, 17, 25-офіс, 23- коридор; 26, 27, 28-приміщення, 12-кімната для переговорів, 13-кухня, 11-кают-компанія, 18,22-вмивальня, 19,21- туалети; 20-ванна; загальною площею 2084,8 кв.м.: 54/1000 холлу-8, що перебувають на балансі ДП "Одеський морський торговельний порт", розташованого у АДРЕСА_1;
- між Регіональним відділенням Фонду державного майна України (орендодавець) та ТОВ "ЯХТ КЛУБ "ОДЕСА-2009" (орендар) в особі ОСОБА_7 06.11.2013 укладено договір про внесення змін № ДФ-28/5 до договору оренди № ДФ-28, який нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кот Д.Г. за реєстровим номером 336 (надалі - договір про внесення змін № ДФ-28/5), зокрема до пунктів 1.1, 1.2, 2.3, 2.4, 3.1;
- між Регіональним відділенням Фонду державного майна України (орендодавець) та ТОВ "ЯХТ КЛУБ "ОДЕСА-2009" (орендар) в особі ОСОБА_7 (орендар) 04.09.2014 укладено договір про внесення змін № ДФ-28/6 до договору оренди № ДФ-28, який нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кот Д.Г. за реєстровим номером 360 (далі - договір про внесення змін № ДФ-28/6), зокрема, до пунктів 3.1,3.2, 12.2 за умовами яких: "Орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої Постановою КМУ від 04.10.1995 року №786 (зі змінами та доповненнями) і становить без урахування ПДВ: - за базовий місяць розрахунку - серпень 2011 року - 41515,36 грн; - за базовий місяць розрахунку - жовтень 2013 року - 29153,27 грн. До цього договору додаються: розрахунок орендної плати від 04.09.2014 року за базовий місяць - серпень 2011 року; розрахунок орендної плати від 04.09.2014 року за базовий місяць - жовтень 2013 року; розрахунок орендної плати під 06.11.2013 року вважати таким, що втратив чинність. Акт приймання-передачі від 06.11.2013 року, Акт приймання-передачі від 05.03.2009 вважати таким, що втратив чинність;
- ОСОБА_4 звертаючись з позовом до суду зазначає, що на дату підписання оскаржуваних угод від 06.11.2013 та від 04.09.2014 про внесення змін до договору №ДФ-28 від 20.09.2005, ОСОБА_7 не мав повноважень на вчинення будь - яких дій від імені ТОВ "ЯХТ КЛУБ "ОДЕСА-2009".
Задовольняючи позовні вимоги суди попередніх інстанцій виходили з того, що матеріалами справи достеменно доведено відсутність у ОСОБА_7 відповідних повноважень на укладення оскаржуваних правочинів від імені ТОВ "ЯХТ КЛУБ "ОДЕСА-2009", а Регіональному відділенню Фонду державного майна України та ДП "Адміністрація морських портів України" було про це відомо.
Не погоджуючись з рішенням Господарського суду Одеської області від 06.11.2017 та постановою Одеського апеляційного господарського суду від 19.02.2018 у справі №916/2084/17, Державне підприємство "Адміністрація морських портів України" в особі Одеської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Одеського морського порту) подало до Касаційного господарського суду касаційну скаргу на зазначені судові рішення.
Узагальнені доводи касаційної скарги:
- судами не враховані положення ст. 241 ЦК України, оскільки матеріали справи не містять в собі документальних доказів на підтвердження обізнаності ДП "Адміністрація морських портів України" про відсутність у ОСОБА_7 відповідних повноважень директора на вчинення правочинів і про існування корпоративного конфлікту між директором Товариства та його засновниками;
- спірні правочини схвалено шляхом користування орендним майном орендарем та здійснення орендної плати, хоча і був укладений з перевищенням повноважень директором ТОВ "ЯХТ КЛУБ "ОДЕСА-2009".
Ухвалою Верховного Суду від 06.04.2018 відкрито касаційне провадження та призначено до розгляду касаційну скаргу Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Одеської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Одеського морського порту) на рішення Господарського суду Одеської області від 06.11.2017 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 19.02.2018 у справі №916/2084/17 на 05.06.2018. Надано учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу, який не перевищує 15 днів з дня вручення цієї ухвали.
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_4 просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
ТОВ "Яхт Клуб "Одеса-2009" та РВ ФДМУ по Одеській області не скористались правом подати до суду касаційної інстанції відзиви на касаційну скаргу, що в силу частини 3 статті 295 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду судових рішень.
Від ОСОБА_4 05.06.2018 до суду надійшло клопотання про неприйняття касаційної скарги до розгляду та її повернення у зв'язку з тим, що касаційну скаргу підписано ОСОБА_8, який не має права її підписувати. Зазначене клопотання обґрунтовано тим, що згідно з доданої до касаційної скарги довіреності, ОСОБА_8. уповноважено представляти інтереси скаржника, проте у ній не зазначено що ДП "Адміністрація морських портів України" уповноважує ОСОБА_8 як адвоката представляти інтереси у суді касаційної інстанції.
Розглянувши наведене клопотання, колегія суддів не знаходить підстав для його задоволення з огляду на таке.
Судом встановлено, що касаційну скаргу підписано представником ДП "АМПУ" - ОСОБА_8 за довіреністю №7679 від 29.11.2017, якою уповноважено його, як начальника юридичної служби Одеської філії державного підприємства "Адміністрація морських портів України", представляти інтереси підприємства. Крім того, до матеріалів касаційної скарги додано копію свідоцтва від 02.10.2012 № 2396 про право на заняття адвокатською діяльністю, з якої вбачається, що ОСОБА_8 має право на заняття адвокатською діяльністю відповідно до рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Одеської області.
За приписами частини третьої статті 131-2 Конституції України (в редакції Закону №1401-VIII) виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.
Згідно з підпунктом 11 пункту 16-1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України (в редакції Закону № 1401-VIII) представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 та статті 131-2 Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року. Представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності даним Законом, здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, - до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню.
Статтею 8 Конституції України встановлено, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Відповідно до частини 4 статті 60 Господарського процесуального кодексу України повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".
Згідно з частиною 1 статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Відповідно до частини 3 статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" повноваження адвоката як захисника або представника в господарському, цивільному, адміністративному судочинстві, кримінальному провадженні, розгляді справ про адміністративні правопорушення, а також як уповноваженого за дорученням у конституційному судочинстві підтверджуються в порядку, встановленому законом.
Крім того, постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.03.2018 у справі №914/2771/16 зроблено правовий висновок, в якому визначено, що підпункт 11 пункту 16-1 розділу ХV "Перехідні положення" Конституції України регулює порядок упровадження положень статті 59 та статті 131-2 Конституції України як норм прямої дії, які підлягають застосуванню при вирішенні судами питань процесуального представництва.
З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу підписано уповноваженою на те особою, яка має статус адвоката, тому її подано відповідно до вимог чинного законодавства та у цьому випадку відсутні підстави для закриття касаційного провадження у справі № 916/2084/17.
Касаційний господарський суд, переглядаючи у касаційному порядку оскаржувані судові рішення, в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові рішення попередніх інстанцій - скасуванню з передачею справи на новий розгляд з наступних підстав.
Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частинами 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України встановлено підстави недійсності правочину, а саме: недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; якщо недійсність правочину встановлена законом (нікчемний правочин); якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до статті 239 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.
Юридична особа є учасником цивільних відносин та наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (ст.ст. 2, 80, 91, 92 Цивільного кодексу України).
Згідно з ч. 1 ст. 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Статтею 97 Цивільного кодексу України визначено, що органи товариства здійснюють управління цим товариством через загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.
За системним аналізом норм Цивільного кодексу України (ст.ст. 99, 145, 147), Господарського кодексу України (ст. 89), Закону України "Про господарські товариства" (ст.ст. 58, 59, 62, 63) виконавчий орган товариства вирішує всі питання, пов'язані з управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що є компетенцією загальних зборів учасників товариства або іншого його органу. Здійснюючи управлінську діяльність, виконавчий орган реалізує колективну волю учасників товариства, які є носіями корпоративних прав.
Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об'єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися в межах корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним (п. 3.2. Рішення Конституційного Суду України від 12.01.2010 року № 1-рп/2010 у справі за конституційним зверненням ТОВ "Міжнародний фінансово-правовий консалтинг" про офіційне тлумачення частини 3 статті 99 Цивільного кодексу України).
З огляду на вищевказане, дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства, коли цей орган вступає в правовідносини із третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками товариства корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі товариства, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в третьої особи обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства.
Частиною 3 статті 92 Цивільного кодексу України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
Питання визначення обсягу повноважень виконавчого органу товариства та добросовісність його дій є внутрішніми взаємовідносинами юридичної особи та її органу, тому сам лише факт учинення виконавчим органом товариства протиправних, недобросовісних дій, не може слугувати єдиною підставою для визнання недійсними договорів, укладених цим органом від імені юридичної особи з третіми особами.
Обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, а правочин - бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (ст. 203, ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України).
З урахуванням положень ст. 98 Цивільного кодексу України, та приписів ст.ст. 92, 203, 215, 241 цього ж Кодексу, рішення загальних зборів учасників товариства є актами, що зумовлюють настання правових наслідків, спрямованих на регулювання відносин у різних питаннях діяльності товариства, і мають обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. Таким чином, у разі визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства, воно є недійсним з моменту його прийняття.
Проте, для визнання недійсним договору, укладеного виконавчим органом товариства (директором) з третьою особою, з підстав порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва, не має самостійного юридичного значення сам по собі той факт, що згодом визнано недійсним у судовому порядку рішення загальних зборів учасників товариства про обрання (призначення) виконавчого органу, згідно якого виконавчий орган діяв на момент укладення договору. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно, тобто, третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження в повноваженнях виконавчого органу товариства.
При цьому, закон не встановлює виключного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність чи нерозумність дій третьої особи у відносинах із юридичною особою. Тому з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (ст. 12 Цивільного кодексу України) висновок про добросовісність поведінки третьої особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала третя особа реального настання правових наслідків, що обумовлені договором, і чи настали такі наслідки насправді. Таким чином, підлягає оцінці не лише поведінка третьої особи до та в момент укладення оспорюваного договору, але й після його укладення, зокрема чи виконала третя особа свої обов'язки за договором, у який спосіб, як у подальшому третя особа розпорядилася одержаним за оспорюваним договором, чи не було залучення третьої особи до участі в укладенні договору формальною дією, спрямованою на подальше відчуження предмета договору з метою протиправного позбавлення юридичної особи права власності на майно (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України у справі №6-62цс16 від 27.04.2016).
Суди попередніх інстанцій при винесенні рішення виходили з того, що на момент підписання спірних договорів від 06.11.2013 та від 04.09.2014 про внесення змін до договору від 20.09.2005 №ДФ-38 представник ТОВ "Яхт-Клуб "Одеса-2009" ОСОБА_7 не мав повноважень на їх підписання, оскільки рішенням Господарського суду Одеської області від 20.07.2015 у справі №916/1078/15 встановлено, що протоколом №26 від 27.09.2012 повноваження генерального директора товариства надані ОСОБА_7. лише на 3 місяці та доказів щодо продовження повноважень не додано. Крім того, рішенням Господарського суду Одеської області від 04.02.2015 по справі №5017/2917/2012 визнано недійсним рішення загальних зборів ТОВ "ЯХТ КЛУБ "ОДЕСА-2009", оформлене протоколом № 26 від 27.09.2012 та скасовано державну реєстрацію змін, проведених відділом державних реєстраторів виконавчого комітету Одеської міської ради на підставі протоколу № 26 загальних зборів учасників ТОВ "ЯХТ КЛУБ "ОДЕСА-2009" від 27.09.2012.
Крім того, судами враховано, що рішенням у господарській справі №916/1878/15 з посиланням на листування, що міститься у матеріалах справи, достеменно встановлено обставину обізнаності ДП "АМТП" та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області щодо існуванні корпоративного конфлікту між директором товариства та його засновниками, і така обставина є преюдиційним фактом, що не потребує доказування і безумовно свідчить про вчинення оскаржуваних правочинів скаржниками з ознаками нерозумності та недобросовісності.
Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017 № 2147-VIII внесено зміни до Господарського процесуального кодексу України, викладено його у новій редакції, яка набрала чинності з 15.12.2017.
Оскільки місцевий господарський суд при ухваленні рішення від 06.11.2017, яке залишено без змін постановою суду апеляційної інстанції від 19.02.2018, керувався нормами Господарського процесуального кодексу України в редакції до 15.12.2017 (далі - ГПК України в редакції до 15.12.2017), отже Верховний Суд, переглядаючи у касаційному порядку оскаржувані судові рішення, перевіряє правильність застосування господарськими судами процесуальних норм, які були чинними на момент прийняття оскаржуваних судових рішень, про порушення яких зазначає скаржник у своїй касаційній скарзі.
Відповідно до статті 65 Господарського процесуального кодексу України, в редакції до 15.12.2017, з метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору суддя вчиняє в необхідних випадках такі дії по підготовці справи до розгляду, зокрема, викликає представників сторін (якщо сторони знаходяться у тому ж населеному пункті, що й господарський суд) для уточнення обставин справи і з'ясовує, які матеріали може бути подано додатково; зобов'язує сторони, інші підприємства, установи, організації, державні та інші органи, їх посадових осіб виконати певні дії (звірити розрахунки, провести огляд доказів у місці їх знаходження тощо); витребує від них документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, чи знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження; вчиняє інші дії, спрямовані на забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи.
Разом з тим місцевий господарський в порушення вимог статті 65 Господарського процесуального кодексу України, в редакції до 15.12.2017, не вчинив відповідних дій по підготовці даної справи до розгляду з врахуванням предмету та підстав позову, зокрема, не витребував та не досліджував жодних доказів щодо обізнаності ДП "АМТП" та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області про існування корпоративного конфлікту між директором товариства та його засновниками, що б свідчило про вчинення правочинів з ознаками нерозумності і недобросовісності, а лише обмежився встановленими фактами у інших господарських справах, що призвело до неповного встановлення обставин справи та як наслідок ухвалення передчасного рішення про задоволення позову. Суд апеляційної інстанції, здійснюючи повторний розгляд справи в межах, наведені порушення не усунув.
Крім того, залишено поза увагою те, що рішенням від 20.07.2015 у справі №916/1878/15 встановлено, обізнаність Адміністрації про наявність корпоративного конфлікту між директором товариства та його засновниками станом на дату укладення угод про розірвання договору, тобто на 29.09.2014, натомість у даній справі розглядається питання правомірності укладення угод від 06.11.2013 та 04.09.2014.
Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України, в редакції до 15.12.2017, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (частина 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України, в редакції до 15.12.2017).
Разом з тим, колегія суддів касаційної інстанції зазначає, що рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого:
- чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються;
- чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин;
- яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
З врахуванням викладеного, оскільки як місцевий, так і апеляційний господарські суди припустились неправильного застосування приписів Господарського процесуального кодексу України стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, а у Верховного Суду відсутня процесуальна можливість з'ясувати дійсні обставини справи, що перешкоджає ухвалити нове рішення у справі, то це відповідно є підставою для скасування рішень судів попередніх інстанцій, та передання справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Положеннями статті 300 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Згідно з частиною 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Під час нового розгляду господарському суду першої інстанції слід взяти до уваги викладене, вжити всі передбачені законом заходи для всебічного, повного та об'єктивного встановлення обставин справи, прав та обов'язків сторін, і, залежно від встановленого та відповідно до вимог чинного законодавства, вирішити спір.
Керуючись статтями 236, 238, 240, 300, 301, 308, 310, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Суд -
П О С Т А Н О В И В:
1. Касаційну скаргу Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Одеської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Одеського морського порту) задовольнити частково.
2. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 19.02.2018 та рішення Господарського суду Одеської області від 06.11.2017 у справі №916/2084/17 скасувати, а справу передати на новий розгляд до Господарського суду Одеської області області.
3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не підлягає оскарженню.
Головуючий В. Студенець
Судді О. Баранець
Л.Стратієнко
