ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28.02.2018, м. Дніпро Справа № 917/2004/16
Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Подобєд І.М. (доповідач),
суддів: Широбокова Л.П., Кузнецова І.Л.
секретар судового засідання Мацекос І.М.
представники сторін:
від позивача: Дутка І.М., посвідчення та свідоцтво №1721 від 07.07.2010 та договір про надання правової допомоги б/н від 28.11.2017, адвокат
від відповідача: Далія С.О., посвідчення №0536 від 10.06.2016 та довіреність №564-К-Н-Н від 21.02.2018, адвокат
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Багачанський" на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 02.03.2017 у справі №917/2004/16 (суддя Панна С.П.; рішення ухвалене о 11:00 год. у місті Дніпро, повне рішення складено 06.03.2017)
за позовом Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Багачанський", с.Покровська Багачка, Хорольський район, Полтавська область
до Публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк", м.Дніпро
про визнання недійсним договору фінансового лізингу в частині
ВСТАНОВИВ:
У грудні 2016 року Сільськогосподарський виробничий кооператив "Багачанський" звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" про визнання недійсним Договору фінансового лізингу №DNH2LNI06535 від 24.12.2014 в частині умов, визначених в пункті 2.4. цього Договору.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорюваний пункт 2.4. Договору фінансового лізингу №DNH2LNI06535 від 24.12.2014 суперечить положенням ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", оскільки його зміст фактично повторює умови п.п.2.1.-2.2. цього Договору, якими вже встановлено обов'язок лізингоодержувача сплачувати винагороду за користування майном. Вважає, що норма ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" за своєю суттю є імперативною та встановлює правила, які не можуть бути змінені сторонами в договорі, зокрема встановлює вичерпний перелік платежів. Вказує, що відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Вказує, що застосування сторонами спірного п.2.4 Договору призводить до порушення визначених ст. 627 Цивільного кодексу України принципів розумності та справедливості та, як наслідок, до порушення законних прав та інтересів позивача, оскільки відповідно до проведеного розрахунку розмір зобов'язання позивача перед відповідачем збільшується з 343114,42 грн. до 525354, 48 грн., тобто на 182240,06 грн. Тому, з урахуванням приписів статті 215 Цивільного кодексу України та на підставі частини 1 статті 203 Цивільного кодексу України, позивач просить визнати пункт. 2.4 Договору фінансового лізингу №DNH2LNI06535 від 24.12.2014 недійсним.
Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 02.03.2017 у справі №917/2004/16 (суддя Панна С.П.) у позові відмовлено, судовий збір покладено на позивача.
Означене рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що п. 2.4. Договору фінансового лізингу №DNH2LNI06535 від 24.12.2014 не суперечить вимогам законодавства, оскільки обумовлена в цьому пункті винагорода за користування майном є лізинговим платежем, який передбачений пп. б) ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", а саме: винагородою лізингодавцю за отримане у лізинг майно, а тому права позивача не порушені і відсутні підстави для задоволення позову. Суд також зазначив, що ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" не визначає чітку структуру лізингових платежів, оскільки передбачає можливість включення до лізингових платежів "інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу".
Позивач (СВК "Багачанський"), не погодившись з рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 02.03.2017 у справі №917/2004/16 подав апеляційну скаргу, в якій вважає рішення суду першої інстанції необґрунтованим та незаконним, прийнятим за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, а також з неправильним застосуванням норм матеріального права. Просить скасувати оскаржене рішення і прийняти нове рішення про задоволення позову.
В обґрунтування апеляційної скарги позивач посилається на те, що:
- судом не оцінені наявні в матеріалах справи докази та не надано правового обґрунтування судом чому їх не взято до уваги, зокрема залишено поза увагою Висновок науково-правової експертизи, виконаної на запит СВК "Багачанський" у відповідності із Законом України "Про наукову і науково-технічну експертизу";
- судом були викладені лише доводи відповідача, на користь якого було прийнято рішення, чим порушено норму ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України, яка передбачає, що всі учасники судового процесу є рівними перед законом і судом;
- посилання суду першої інстанції на правову позицію постанови Верховного Суду України від 22.11.2010 у справі №14/80-09-2056 є неправильним, оскільки не стосується правової позиції щодо визнання недійсними договорів фінансового лізингу;
- судом помилково зазначено, що винагорода за користування майном, яка передбачена п. 2.4. Договору, є згідно п.п. б) ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" тим самим платежем як винагорода лізингодавцю за отримане у лізинг майно, оскільки, як стверджує позивач, до визначеного законом переліку складових лізингових платежів такий вид винагороди не входить;
- наведена в п. 2.4. Договору формула винагороди за користування майном штучно збільшує зобов'язання позивача перед відповідачем поряд з лізинговими платежами, що сплачуються лізингоодержувачем на підставі ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг";
- застосування в п.2.4 Договору в розрахунку винагороди курсової різниці між національною та іноземними валютами, за відсутності в лізингодавця валютних ризиків, пов'язаних із придбанням предмету лізингу у його продавця за іноземну валюту або за ціною, розмір якої зафіксовано у вигляді грошового еквіваленту зобов'язання в іноземній валюті, суперечить ст.ст. 524, 533 Цивільного кодексу України та правовій природі договору фінансового лізингу. Зазначеної позиції дотримується і судова практика (на прикладі постанов Вищого господарського суду України від 26.05.2011 у справі №59/361-10, від 26.05.2011 у справі №59/363-10);
- судом не взято до уваги і те, що при укладенні Договору було порушено принципи розумності та справедливості, оскільки п. 2.4. Договору свідчить про об'єктивну невідповідність змісту договірного зобов'язання правовим приписам норм ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", ст. 189 Господарського кодексу України, ст.ст. 524, 533 Цивільного кодексу України, що в свою чергу веде до дисбалансу у правах та обов'язках сторін договору, оскільки суттєво збільшує реальну вартість предмету фінансового лізингу для лізингоодержувача.
Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 19.04.2017 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Білецька Л.М., судді - Парусніков Ю.Б., Верхогляд Т.А.) апеляційну скаргу Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Багачанський" задоволено. Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 02.03.2017 у справі №917/2004/16 скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено. Визнано недійсним пункт 2.4. Договору фінансового лізингу №DNH2LNI06535 від 24.12.2014. Стягнуто з відповідача на користь позивача судовий збір у розмірі 2893,80 грн.
Суд апеляційної інстанції не погодився з висновком місцевого господарського суду та керуючись ст.ст. 1, 2, п. 5 ч. 1 ст. 4, п. 4 ч. 1 ст. 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", п. 17 ч. 1 ст. 1, ч.ч. 1-3 ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів", дійшов висновку, що фінансовий лізинг - це фінансова послуга, яку надає лізингодавець (банк) і споживає лізингоодержувач, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Закону України "Про захист прав споживачів", які передбачають недійсність умов договорів, що обмежують права споживача. Спростовуючи висновки місцевого господарського суду стосовно того, що встановлена у п.2.4. Договору винагорода за користування лізинговим майном не порушує права позивача, оскільки передбачена п.п. б) ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції не звернув уваги, що така виплата вже передбачена п. 2.3.2. Договору. Зважаючи на те, що п. 2.4. Договору передбачає подвійне стягнення з лізингоодержувача одного і того ж виду винагороди, апеляційний суд, посилаючись на п. 2 ч. 1, п.п. 1, 5 ч. 2, ч. 6 ст. 19 Закону України "Про захист прав споживачів", дійшов висновку про наявність в цьому пункті всіх ознак несправедливості, і зазначив, що цей пункт порушує принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 Цивільного кодексу України); призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; завдає шкоди споживачеві, що є підставою для задоволення позовних вимог. Також апеляційний господарський суд вказав на те, що суд першої інстанції не надав жодної оцінки Науковому висновку старшого наукового співробітника Інституту держави в права ім. Корецького, Національної Академії наук України Бабаскіна А.Ю. щодо порушення оспорюваним пунктом принципу справедливості, викладені висновки якого поділяє й колегія апеляційного суду.
Не погодившись з постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 19.04.2017, ПАТ КБ "ПриватБанк" (відповідач) звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме: ст.ст. 203, 215, 626, 627, 628, 806, 807 Цивільного кодексу України, ст.ст. 1, 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", та процесуального права, а саме: ст. 42 ГПК України, просив постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 19.04.2017 скасувати, а рішення господарського суду Дніпропетровської області від 02.03.2017 залишити в силі.
Постановою Вищого господарського суду України від 29.11.2017 касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" задоволено частково. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 19.04.2017 у справі №917/2004/16 скасовано, а справу №917/2004/16 передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Скасовуючи постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 19.04.2017 у даній справі та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Вищий господарський суд України в своїй постанові, зокрема зазначив, що для правильного вирішення спору, апеляційний господарський суд, здійснюючи повторно розгляд справи та перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до ст. ст. 99, 101 ГПК України, повинен був здійснити правильну правову кваліфікацію спірних правовідносини, застосовувати при прийнятті рішення саме ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, та надати оцінку оспорюваному пункту договору на відповідність чи невідповідність вимогам Цивільного кодексу України та Закону України "Про фінансовий лізинг", про що вказували сторони в обґрунтування своїх вимог та заперечень, та не застосовувати норми Закону України "Про захист прав споживачів", що не регулюють спірні правовідносини. Крім того, Вищий господарський суд України зазначив, що посилаючись на Висновок науково-правової експертизи спірного пункту договору, який на замовлення позивача був наданий Інститутом держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, суд апеляційної інстанції, поклавши в основу своєї постанови ці висновки, порушив вимоги ст.ст. 41, 43 ГПК України. Вищий господарський суд України також вказав, що надавати оцінку пункту договору щодо відповідності передбаченої в ньому умови вимогам законодавства, має саме суд і є неприпустимим передання цього питання на вирішення експерта. До того ж, наданий позивачем висновок не є висновком судового експерта, оскільки умови цивільно-правових угод не є об'єктами наукової та науково-технічної експертизи в розумінні ст. 5 Закону України "Про наукову і науково-технічну експертизу". Водночас, прийнявши до уваги зазначений висновок науково-правової експертизи, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові не навів мотивів вирішення доводів та аргументів сторін щодо суті позовних вимог (відповідача стосовно того, що п.п. г) ч.1 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", крім інших лізингових платежів, передбачає, що лізингові платежі можуть включати інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу, а також що відповідно до ст.ст. 627, 628 Цивільного кодексу України сторони самостійно і на добровільних засадах визначають умови договору) та доводів, викладених в апеляційній скарзі СВК "Багачанський" про невідповідність умов спірного пункту договору вимогам ст.ст. 524, 533 Цивільного кодексу України та ст.ст. 179, 189 Господарського кодексу України, що суперечить положенням статті 11111 ГПК України, ст. 6 (право на судовий розгляд) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифікована Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997).
Ухвалою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 28.12.2017 дану справу прийнято до провадження колегією суддів у складі: головуючий суддя Подобєд І.М. (доповідач), судді - Широбокова Л.П. та Кузнецова І.Л. та призначено до нового розгляду за апеляційною скаргою СВК "Багачанський" в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи в судовому засіданні на 29.01.2018 о 12:30 год.
При новому розгляді справи відповідач (ПАТ КБ "ПриватБанк") подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу, в якому не погоджується з доводами позивача та просить апеляційну скаргу СВК "Багачанський" залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Вважає, що нормами ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" не визначено чітку структуру лізингових платежів, оскільки передбачено можливість включення "інших витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу"; також не можна дійти висновку, що зазначена норма містить явно виражену заборону на встановлення за згодою сторін умов договору, що відрізняються від передбачених у цій нормі положень, а також відсутній критерій імперативності. Зазначає, що за таких обставин відмінність умов договору від змісту норми права само по собі не може бути підставою для визнання таких умов недійсними з огляду на положення ст. 215 Цивільного кодексу України. На думку відповідача, узгоджена сторонами у п. 2.4. Договору фінансового лізингу винагорода за користування майном є свідченням реалізації сторонами права на включення до складу лізингових платежів винагород та інших витрат лізингодавця, можливість здійснення чого випливає із підпункту б) та г) частини 2 ст.16 вказаного Закону, відтак, не може свідчити про невідповідність вказаної умови договору фінансового лізингу ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" та як наслідок не зумовлює визнання вказаного пункту договору недійсним.
Ухвалою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 29.01.2018 задоволено клопотання позивача про відкладення розгляду апеляційної скарги, розгляд справи відкладений в судове засідання на 28.02.2018 о 11:30 год.
В судовому засіданні 28.02.2018 представник позивача підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, а представник відповідача заперечував на задоволенні апеляційної скарги з підстав, зазначених у відзиві на апеляційну скаргу.
За результатами перегляду справи судом апеляційної інстанції в судовому засіданні 28.02.2018 оголошено вступну та резолютивну частини постанови суду.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечень проти неї, перевіривши повноту встановлених місцевим господарським судом обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, колегія суддів під час нового розгляду справи судом апеляційної інстанції дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до вимог частин 1, 2, 5 статті 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Відповідно до положень статей 74, 76, 77 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За приписами частини першої статті 316 ГПК України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Судом встановлено з матеріалів справи, що між Сільськогосподарським виробничим кооперативом "Багачанський" (Лізингоодержувач, позивач) та Публічним акціонерним товариством комерційний банк "ПриватБанк" (Банк, відповідач) укладено Договір фінансового лізингу №DNH2LNI06535 від 24.12.2014 (надалі - Договір), відповідно до умов п. 1.1. та п. 1.2. якого Банк зобов'язався придбати у власність у Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Новофарм" (Продавець), а потім передати Лізингоодержувачу, а Лізингоодержувач прийняти від Банку в платне користування, а після сплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені цим Договором строки, на умовах фінансового лізингу, майно відповідно до Специфікації (Додаток №1 до Договору). Вартість майна становить 255147,33 грн., ПДВ 51029,47 грн., усього до сплати 306176,80 грн.
Згідно п. 2.1. Договору, загальна сума цього Договору становить 306176,80 грн. та складається з: суми авансового платежу 0,00 грн. у відповідності до п. 1.4. цього Договору, загальної вартості лізингових платежів у частині, що йде на викуп вартості переданого Лізингоодержувачу майна, 306176,80 грн., згідно з графіком внесення лізингових платежів, зазначених в Додатку №2, що є невід'ємною частиною цього Договору.
Відповідно до п. 2.2. Договору розмір, структура, строки сплати лізингових платежів встановлюються Додатком №2.
Відповідно до п. 2.3.2. Договору Лізингоодержувач сплачує Банку на рахунок, зазначений у п.1.5. цього Договору згідно Додатку №2 винагороду за отримане в лізинг майно у розмірі 10% річних від суми залишку несплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном і 360 днів у році, на дату сплати чергового лізингового платежу згідно з Додатку №2.
Також, відповідно до п. 2.4. Договору, Лізингоодержувач сплачує Банку на рахунок, зазначений в п. 1.5. цього Договору згідно Додатку №2, винагороду за користування майном у розмірі згідно формули, яка включає: числове значення фіксованої процентної ставки згідно цього договору (п. 2.3.2.); базис днів у році для розрахунку процентів - 360 днів; офіційний курс української гривні до долару США на день розрахунку; порядкові номери днів цього договору; різниця між сумою лізингу за договором та сумою погашення заборгованості за визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня "І"; суму погашених процентів "Р" за визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня "І", офіційний курс гривні до долара США на визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня "І"; вхідне сальдо на день розрахунку.
Як вбачається з матеріалів справи відповідач передав, а позивач прийняв визначене договором майно - культиватор CASE IH TIGER MATE2 9,4 m. без катка, №ТМС 005-12, 2012 р.в., вартістю 306176,80 грн., про що свідчить Акт прийому-передачі №1 від 29.12.2014 (Додаток №4, а.с.21 т.1).
Позивач вказує, що на виконання умов договору сплатив на користь Банка лізингових платежів на суму 150988,50 грн., проте вважає, що передбачена п. 2.4. Договору винагорода за користування майном не відповідає вимогам ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" та ст. 6 Цивільного кодексу України, оскільки до визначеного законом переліку складових лізингових платежів такий вид винагороди не входить, та що такі зобов'язання лізингоодержувача порушують справедливий баланс інтересів сторін цього договору, оскільки суттєво збільшують загальний обсяг виплат позивача за об'єкт лізингу.
Відтак причиною спору у даній справі є питання наявності підстав для визнання недійсним частини умов оспорюваного договору, як такої, що суперечать чинному законодавству, що регулює правовідносини фінансового лізингу, та не відповідає загальним засадам цивільного та господарського законодавства щодо справедливості договору.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог місцевий господарський суд виходив із того, що дійшов висновку, що за спірним договором винагорода за користування майном, яка передбачена п.2.4. Договору є згідно п.б, ч.2 ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг" тим самим платежем як винагорода лізингодавцю за отримане у лізинг майно. Тобто даний платіж є один із складових лізингових платежів, який повинен був сплачуватись відповідно до п.п. 2.4 та 11.1 Договору до 25.11.2019 року. Платіж як винагорода за користування майном (отримання) у лізинг майна не суперечить ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" та не порушує майнові права та інтереси позивача; що зазначеною нормою закону не визначено чітку структуру лізингових платежів, оскільки передбачено можливість включення "інших витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу", тому не можна також дійти висновку, що вона містить явно виражену заборону на встановлення за згодою сторін умов договору, що відрізняються від передбачених у цій нормі положень, а також відсутній критерій імперативності. За таких обставин відмінність умов договору від змісту норми права само по собі не може бути підставою для визнання таких умов недійсними з огляду на положення ст. 215 Цивільного кодексу України.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з наступних мотивів.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Приписами статті 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
В частині першій, пункті 2 частині другій статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.
Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені ст.ст. 215, 216 Цивільного кодексу України, ст.ст. 207, 208 Господарського кодексу України.
Відповідно до частини першої статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За приписами статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
За статтею 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (п.2.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").
Відповідно до положень статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Тобто, в силу припису наведеної статті правомірність правочину презюмується і обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Позивач вказує на те, що п. 2.4. спірного Договору не відповідає вимогам законодавства України, зокрема, статті 6 Цивільного кодексу України та частині другій статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг".
Відповідно до статей 626, 627 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. ст. 628, 629 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до частини третьої статті 180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Частина перша статті 292 Господарського кодексу України визначає, що лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
Частиною 1 статті 806 Цивільного кодексу України визначено, що за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
Частина 2 статті 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" встановлює, що за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Згідно з положеннями статті 6 Закону України "Про фінансовий лізинг" договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону.
За результатами надання оцінки умовам спірного Договору, судом апеляційної інстанції з'ясовано, що сторонами при його укладенні було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов даного виду договорів, як це передбачено Законом України "Про фінансовий лізинг", зокрема, щодо: предмету договору (стаття 1 цього Закону); строку лізингу (стаття 11 цього Закону); вартості предмета лізингу та відповідних платежів (стаття 2 цього Закону) тощо.
Договір скріплено підписами посадових осіб та печатками сторін, а також прийнятий сторонами до реального виконання.
Частина 4 статті 632 Цивільного кодексу України передбачає, щзо ціна в договорі може встановлюватися за домовленістю сторін, а також може бути визначена виходячи із його умов.
Згідно частини другої статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингові платежі можуть включати:
а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу;
б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно;
в) компенсацію відсотків за кредитом;
г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
Як правильно відзначено судом першої інстанції, з чим погоджується й колегія суддів суду апеляційної інстанції, зазначеною нормою закону не визначено чітку структуру лізингових платежів, оскільки передбачено можливість включення "інших витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу". Не можна також дійти висновку, що вона містить явно виражену заборону на встановлення за згодою сторін умов договору, що відрізняються від передбачених у цій нормі положень, а також відсутній критерій імперативності.
При цьому, пункт б) частини 2 статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" не встановлює певного порядку чи способу визначення винагороди за отримане у лізинг майно.
За таких обставин відмінність умов договору від змісту норми права само по собі не може бути підставою для визнання таких умов недійсними з огляду на положення статті 215 Цивільного кодексу України.
Порівнявши пункт 2.3.2. та пункт 2.4. спірного Договору колегія суддів встановила, що як пункт 2.3.2, так і пункт 2.4. цього Договору дійсно встановлюють зобов'язання Лізингоодержувача сплатити Банку винагороду за отримане в лізинг Майно (пункт 2.3.2) та винагороду за користування Майном у розмірі, згідно нижченаведеної формули (пункт 2.4.).
Таким чином, за умовами спірного Договору загальний розмір винагороди Банку складається з двох окремих винагород, які розраховуються за відмінними одна від другої формулами, а відтак не можуть вважатися подвійним чи тотожнім зобов'язанням лізингоодержувача, оскільки відрізняються способами їх розрахунку.
За наведених мотивів висновок суду першої інстанції, що передбачений п.2.4. Договору платіж, як винагорода за користування майном, не суперечить нормі частини 2 статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" - слід визнати правомірним.
Доводи позивача про те, що розрахунок винагороди лізингодавця протиправно розраховується по курсу української гривні до долару США на день розрахунку, оскільки суперечить правовій природі цього Договору, також відхиляються судом апеляційної інстанції з наступних підстав.
Судом встановлено, що у пункті 2.4. Договору сторони дійсно визначили формулу, за якою Банк розмір винагороди залежить, зокрема, від співвідношення офіційного курсу української гривні до долару США на день розрахунку. У цьому ж пункті сторони погодили, що сплата винагороди за користування майном здійснюється в українській гривні.
За приписами статей 524, 533 Цивільного кодексу України, зобов'язання має бути виражене і виконане у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Правовий аналіз матеріалів справи свідчить, що зміст пункту 2.4. Договору, яким визначено винагороду за користування майном, не суперечить вимогам цивільного законодавства, зокрема положенням статті 533 Цивільного кодексу України, оскільки Договором чітко визначено, у якій валюті здійснюється правочин - національна валюта України - гривня, при цьому пунктом 2.4. Договору валюта зобов'язання не змінюється, а виражається у гривні.
Щодо застосування співвідношення офіційного курсу української гривні до долару США на день розрахунку при визначенні розміру винагороди, яка встановлюється пунктом 2.4. Договору, то такий порядок визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті також не суперечить як приписам статті 524 Цивільного кодексу України, так і правовій природі укладеного між сторонами договору фінансового лізингу, який встановлює для лізингоодержувача певні грошові зобов'язання, а лізингодавець не позбавлений права запропонувати порядок визначення таких зобов'язань, який не суперечить закону. У цьому випадку мета, з якою це було вчинено обома сторонами, як от існування чи відсутність у сторін певних валютних ризиків, пов'язаних із виконанням договору, не має суттєвого значення, а тому не підлягає з'ясуванню в межах даного спору.
У якості окремого доказу, на підтвердження своїх позовних вимог позивач послався на Висновок науково-правової експертизи спірного пункту договору, який на замовлення позивача був наданий Інститутом держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.
Згідно із цим Висновком, пункт 2.4. спірного Договору фінансового лізингу порушує принцип справедливості, оскільки свідчить про об'єктивну невідповідність змісту договірного зобов'язання (п.2.4. Договору) правовим приписам норм статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", статті 189 Господарського процесуального кодексу України, статей 524, 533 Цивільного кодексу України. Останнє, в свою чергу, призводить до шкідливого дисбалансу у правах та обов'язках сторін договору, оскільки суттєво збільшує реальну вартість предмету фінансового лізингу для лізингоодержувача.
Однак колегія суддів вважає, означений Висновок не може бути покладений в основу судового рішення у даній справі з наступних мотивів.
Відповідно до ч. 1 ст. 41 ГПК України, який діяв на момент прийняття судом першої інстанції оспорюваного судового рішення, для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу.
Судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів досудового розслідування чи суду.
У п. 1.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 5 від 23.03.2012 року роз'яснено, що судова експертиза повинна призначатися тільки для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування у справі, і не може стосуватися тлумачення і застосування правових норм. Отже, господарські суди не повинні порушувати перед судовим експертом питання суто правового характеру, які мають вирішуватися самим судом.
Таким чином, надавати оцінку спірному пункту договору щодо відповідності передбаченої в ньому умови вимогам законодавства, має саме суд і є неприпустимим передання цього питання на вирішення експерта.
При цьому колегія суддів враховує, що наданий позивачем Висновок науково-правової експертизи спірного пункту договору - не є висновком судового експерта, оскільки умови цивільно-правових угод не є об'єктами наукової та науково-технічної експертизи в розумінні ст. 5 Закону України "Про наукову і науково-технічну експертизу".
До того ж, відповідно до частини 1 статті 108 ГПК України, в редакції яка набрала чинності з 15.12.2017, учасники справи мають право подати до суду висновок експерта у галузі права щодо: 1) застосування аналогії закону, аналогії права; 2) змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування, доктриною у відповідній іноземній державі.
Наданий позивачем Висновок науково-правової експертизи стосується дослідження безпосередньо двох питань: 1) чи відповідає (не суперечить) пункт 2.4 Договору фінансового лізингу №DNH2LNI06535 від 24.12.2014р. положенням частини 2 статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", виходячи із принципу свободи договору згідно статті 6 Цивільного кодексу України та 2) чи призводить застосування сторонами пункту 2.4. цього Договору до порушення принципів розумності та справедливості в розумінні статті 627 Цивільного кодексу України, а тому не є висновком експерта у галузі права, який мають право подати учасники справи суду, як допоміжний документ, і не є обов'язковим для суду, оскільки суд може зробити самостійні висновки щодо відповідних питань.
Досліджуючи правову оспорюваного договору колегія суддів виходить із того, що лізингові правовідносини є досить складними й багатоаспектними, адже, у них поєднуються відносини майнового найму, купівлі-продажу, оренди, а також інші відносини.
Отже, встановлений пунктом 2.4. спірного Договору платіж як винагорода за за користування майном цілком відповідає правовій природі договору фінансового лізингу.
Відносно правової позиції Вищого господарського суду України, яку висловлено у постановах від 26.05.2011 у справі №59/361-10 та від 26.05.2011 у справі №59/363-10, а саме про те, що зарахування курсової різниці між національною та іноземними валютами до складу винагороди, суперечить правовій природі фінансового лізингу, на думку колегії суддів не підлягає врахуванню у даній справі, оскільки ця позиція була висловлена судом касаційної інстанції в контексті певних обставин справи (умов договору, які передбачали корегування лізингового платежу) відмінних від даної справи. Між тим у іншій постанові Вищого господарського суду України від 01.08.2017 у справі №904/11448/16 зазначено, що зміст пункту 2.4. Договору фінансового лізингу (зміст якого подібний до оспорюваного у даній справі), яким визначено винагороду за користування майном, розмір якої залежить, зокрема, від співвідношення офіційного курсу української гривні до долару США на день розрахунку, не суперечить вимогам цивільного законодавства.
При цьому посилання позивача на дисбаланс у правах та обов'язках сторін, оскільки така умова договору суттєво збільшує реальну вартість предмету фінансового лізингу для лізингоодержувача, - не можуть бути враховані судом, так як відповідно до ст.ст. 627, 628 Цивільного кодексу України сторони самостійно і на добровільних засадах визначають умови договору.
Відтак запропоновані відповідачем умови оспорюваного Договору фінансового лізингу, зокрема й пункту 2.4. цього Договору, мали бути проаналізовані позивачем на предмет їх справедливості та прийнятності для лізингоодержувача на момент його укладення, а не за фактом його подальшого виконання.
Відповідно до преамбули Закону України "Про захист прав споживачів" цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
При цьому, згідно з п. 22 ст. 1 Закону України "Про захист прав споживачів", споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівник. Отже, на відносини, де набувачем товарів, користувачем послуг є суб'єкт господарювання дія цього Закону не поширюється.
Зважаючи на те, що обидві сторони спору у даній справі є суб'єктами господарювання, положення Закону України "Про захист прав споживачів" не підлягають застосування до спірних правовідносин.
Тому колегія суддів відхиляє доводи позивача, що умови п. 2.4. Договору порушують принцип справедливості, з посиланням позивача на об'єктивну невідповідність змісту договірного зобов'язання правовим приписам норм ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", ст. 189 Господарського кодексу України, ст.ст. 524, 533 Цивільного кодексу України - як такі, що не знайшли підтвердження встановленими судом за матеріалами даної справи обставинами.
Разом із цим колегія суддів погоджується з окремим доводом позивача про те, що суд першої інстанції під час вирішення спору у даній справі неправильно послався на правові позиції, які були викладені в постанові Верховного Суду України від 22.11.2010 у справі №14/80-09-2056, які полягають в тому, що право учасників господарських відносин встановлювати інші ніж передбачено Цивільним кодексом України види забезпечення виконання зобов'язань визначено частиною 2 статті 546 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, оскільки спірні правовідносини, які розглядаються у даній справі, не є подібними до правовідносин, що досліджувалися Верховним Судом України у справі №14/80-09-2056 у спорі про виконання договору підряду. Однак колегія суддів вважає, що таке помилкове мотивування суду першої інстанції оскарженого рішення не мало наслідком прийняття неправильного судового рішення, тому не приймається судом апеляційної інстанції як підстава для його скасування чи зміни.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 275 та статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За викладених обставин, колегія суддів суду апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції всебічно, повно і об'єктивно розглянув у судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності і керуючись законом, який регулює спірні правовідносини, дійшов обґрунтованого висновку про повну відмову в задоволенні позовних вимог. Тому передбачених статтями 277-279 Господарського процесуального кодексу України підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування або зміни оскарженого у даній справі судового рішення немає.
Зважаючи на відмову у задоволенні апеляційної скарги, судові витрати, понесені позивачем у зв'язку із апеляційним оскарженням, та витрати відповідача у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, згідно ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Багачанський" - залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 02.03.2017 у справі №917/2004/16 - залишити без змін.
Судові витрати у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції покласти на Сільськогосподарський виробничий кооператив "Багачанський".
Стягнути з Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Багачанський" на користь Публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" суму 1653 (одна тисяча шістсот п'ятдесят три) грн. 60 коп. судових витрат у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Відповідно до статті 327 Господарського процесуального кодексу України видачу наказу на виконання даної постанови доручити Господарському суду Дніпропетровської області.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повна постанова складена - 05.03.2018.
Головуючий суддя І.М. Подобєд
Суддя Л.П. Широбокова
Суддя І.Л. Кузнецова
