ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.04.2017 року Справа № 917/2004/16 Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:головуючого судді: Білецької Л.М. (доповідач),

суддів : Паруснікова Ю.Б., Верхогляд Т.А.,

при секретарі судового засідання: Саланжій Т.Ю.

За участю представників сторін:

від позивача: ОСОБА_1, довіреність б/н від 28.11.2016 р., представник;

представник відповідача у судове засідання не з'явився, про час та місце судового засідання повідомлений належним чином

розглянувши апеляційну скаргу сільськогосподарського виробничого кооперативу "Багачанський" на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 02.03.2017 року у справі № 917/2004/16

за позовом сільськогосподарського виробничого кооперативу "Багачанський", 37812, Полтавська область, Хорольський р-н, с. Покровська Багачка, вул. Леніна, буд. 1

до Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк", 49094, м. Дніпро, вул. набережна Перемоги, буд. 50 про визнання недійсним договору фінансового лізингу в частині

ВСТАНОВИВ :

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 02.03.2017 року (суддя Панна С.П.) у позові відмовлено. Судовий збір покладено на позивача.

Рішення господарського суду Дніпропетровської області мотивовано тим, що 24.12.2014 року між позивачем (Лізингоодержувач) та відповідачем (Банк) укладено договір фінансового лізингу № DNH2LNI06535, відповідно до п. 1.1 та п. 1.2 якого Банк зобов'язався придбати у власність у Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями “НОВОФАРМ” (Продавець) та передати лізингоодержувачу, а лізингоодержувач прийняти від Банка в платне користування та після виплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені даним договором строки, на умовах фінансового лізингу майно відповідно до специфікації (додаток №1 до договору). Вартість майна становить: 255147,33 грн., ПДВ 51029,47 грн., а всього до оплати 306176,80 грн.

Позивач зазначав, що відповідно до умов п.п. 2.1 - 2.4 Договору серед іншого до складу лізингових платежів входить також винагорода за користування майном, порядок розрахунку якої та строки її виплати передбачаються тим же п. 2.4 Договору, що не відповідає та суперечить положенням ч, 2 ст. 16 Закону України “Про фінансовий лізинг”, ст. 6 Цивільного кодексу України.

Також позивач вважав, що застосування сторонами спірного п. 2.4. договору призводить до порушення визначених ст.627 Цивільного кодексу України принципів розумності та справедливості, та як наслідок законних прав та інтересів позивача, оскільки відповідно до проведеного позивачем розрахунку розмір зобов’язання перед відповідачем збільшується з 343114,42 грн. до 525354,48 грн., тобто на 182240,06 грн.

Стаття 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" не містить приписів щодо вичерпного переліку зазначених у ній платежів та дозволяє сторонам вільно визначатися з іншими витратами лізингодавця, які на їх розсуд, мають бути включені до складу лізингових платежів, оскільки безпосередньо пов'язані з виконанням певного договору.

Зазначені положення статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" стосовно визначення порядку сплати лізингових платежів договором та щодо права сторін визначати склад лізингових платежів узгоджуються із свободою договору, встановленою ст.627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Таку ж правову позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 22 листопада 2010 року у справі №14/80-09-2056.

Для визнання оспорюваного п. 2.4. договору недійсним позивач має довести за допомогою належних засобів доказування, що домовленість сторін у п.2.4. суперечить вимогам чинного законодавства щодо його форми, змісту, правоздатності і волевиявленню сторін, на момент момент укладення договору свідомо існує об’єктивна неможливість настання правового результату, а також, що в наслідок його укладення порушені права позивача.

Місцевий господарський суд прийшов до висновку, що винагорода за користування майном, яка передбачена п.2.4. договору, є згідно п.б, ч.2 ст.16 Закону України „Про фінансовий лізінг” тим самим платіжем як винагорода лізінгодавцю за отримане у лізінг майно. Тобто даний платіж є один із складових лізингових платежів, який повинен був сплачуватись відповідно до п. 2.4,11.1 договору до 25.11.2019 року. Платіж як винагорода за користування майном (отримання ) у лізінг майна не суперечить ст. 16 Закону України „Про фінансовий лізінг” та не порушує майнові права та інтереси позивача.

Суд вважав, що зазначеною нормою закону не визначено чітку структуру лізингових платежів, оскільки передбачено можливість включення "інших витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу". Не можна також дійти висновку, що вона містить явно виражену заборону на встановлення за згодою сторін умов договору, що відрізняються від передбачених у цій нормі положень, а також відсутній критерій імперативності.

За таких обставин відмінність умов договору від змісту норми права само по собі не може бути підставою для визнання таких умов недійсними з огляду на положення ст. 215 Цивільного кодексу України.

Також суд зазначив, що винагорода за користування майном, яка передбачена п.2.4. договору, є згідно п.б, ч.2 ст.16 Закону України „Про фінансовий лізінг" тим самим платежем як винагорода лізінгодавцю за отримане у лізінг майно. Тобто, даний платіж є один із складових лізингових платежів, який повинен був сплачуватись відповідно до п. 2.4,11.1 договору. Платіж як винагорода за користування майном (отримання ) у лізінг майна не суперечить ст. 16 Закону України „Про фінансовий лізінг" та не порушує майнові права та інтереси позивача.

Не погодившись з постановою суду, до апеляційної інстанції звернувся сільськогосподарський виробничий кооператив "Багачанський" із апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення господарського суду Дніпропетровської області від 02 березня 2017 року по справі № 917/2004/16 і прийняти нове рішення про задоволення позову

В обґрунтування своїх доводів скаржник посилається на наступне:

- 18 січня 2017 року до початку судового засідання через канцелярію господарського суду Дніпропетровської області було подано супровідний лист, до якого додано клопотання про долучення до матеріалів справи письмових доказів нотаріально завіреної копії Висновку науково-правової експертизи, виконаної на запит Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Багачанський" у відповідності із Законом України «Про наукову і науково-технічну експертизу» № 126/123-е від 15 грудня 2016 року, що підтверджується супровідним листом на якому зазначений час отримання 9:13 год., а судове засідання призначено на 10:30 год. Проте зазначений доказ залишено судом поза увагою, що підтверджується протоколом судового засідання від 18 січня 2017 року та вказує на порушення норм Господарського процесуального кодексу України.

В мотивувальній частині рішення господарського суду Дніпропетровської області судом не оцінені наявні в матеріалах справи докази та не надано правового обґрунтування судом чому їх не взято до уваги, а саме висновок науково-правової експертизи, виконаної на запит Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Багачанський" у відповідності із Законом України «Про науково-технічну експертизу» № 126/123-е від 15 грудня 2016 року, чим порушено норму ст. 32 Господарсько процесуального кодексу України. Враховуючи те, що в рішенні суду викладені лише доводи Відповідача на користь якого було прийнято рішення, судом було порушено норму ст. 4-2 Господарсько процесуального кодексу України, яка передбачає, що всі учасники судового процесу є рівними перед законом і судом.

- скаржник зазначає, що в обґрунтування свого рішення господарський суд Дніпропетровської області посилається на правову позицію постанови Верховного суду України від 22 листопада 2010 року зі справи № 14/80-09-2056. Однак відповідно до Єдиного державного реєстру судових рішень зазначена справа не стосується правової позиції щодо визнання недійсними договорів фінансового лізингу.

- в рішенні господарського суду Дніпропетровської області в даній справі зазначено, що винагорода за користування майном яка передбачена п. 2.4. договору є згідно п. б ч. 2 ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» тим самим платежем як винагорода лізингодавцю за отримане у лізинг майно. Тобто, даний платіж є одним із складових лізингових платежів, який повинен був сплачуватись відповідно до п. 2.4., 11.1. договору від 24.12.2014 р..

Однак передбачена п. 2.4 Договору фінансового лізингу №DNH2LNI06535 (надалі - Договір) винагорода за користування майном не відповідає вимогам ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг», оскільки до визначеного законом переліку складових лізингових платежів такий вид винагороди не входить. Наведена в п.2.4 Договору фінансового лізингу №DNH2LNI06535 формула штучно збільшує зобов’язання Позивача перед Відповідачем поряд з лізинговими платежами, що сплачуються лізингоодержувачем на підставі ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг». Зазначений платіж за своїм характером схожий до плати за користування майном за договором майнового найму (ст. 762 ЦК України). Однак, норми Цивільного кодексу України щодо майнового найму застосовуються до договору фінансового лізингу лише в частині, що не врегульована Законом України «Про фінансовий лізинг». Отже, оскільки відносини щодо переліку лізингових платежів за договором фінансового лізингу врегульовані нормами статті 16 Закону України «Про фінансовий лізинг», а встановлена договором винагорода за користування предметом фінансового лізингу не є одним із відсутніх у вказаному договорі видів лізингових платежів як то: компенсація відсотків за кредитом, або компенсація витрат лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору фінансового лізингу, тому у сторін Договору фінансового лізингу №DNH2LNI06535 не було правових підстав для встановлення такої винагороди, а сама така винагорода не відповідає нормам статті 16 Закону України «Про фінансовий лізинг».

Визначений в п. 2.4. Договору платіж, як винагорода за користування майном, не передбачений Законом.

Даний платіж не є компенсацією відсотків за кредитом таким, що відшкодовує витрати лізингодавця, а тому не підпадає під п. г) ч. 2 ст.16 Закону України «Про фінансовий лізинг».

Адже під витратами відповідно до глави 2 Постанови Правління ОСОБА_2 банку України № 255 від 18.06.2003 «Про затвердження Правил бухгалтерського обліку доходів і витрат банків України» розуміється зменшення економічних вигід протягом облікового періоду у вигляді вибуття чи амортизації активів або у вигляді виникнення зобов’язань, результатом чого є зменшення власного капіталу, за винятком зменшення, пов’язаного з виплатами учасникам. Таким чином, визначена спірним п. 2.4. Договору винагорода за користування майном за своєю суттю не може вважатися іншими витратами лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору фінансового лізингу.

- також скаржник зазначає, що розрахунок винагороди розраховується до курсу української гривні до долару США на день розрахунку, що суперечить правовій природі Договору. Згідно частини 2 статті 189 Господарського кодексу України ціна зазначається в господарському договорі у гривні, а ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін. Оскільки майнові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин регулюються Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, встановлених Господарським кодексом України (ст. 175 ГК України) до договірних цін на товари (роботи, послуги) застосовується цивільне законодавство України. Цивільне законодавство України в цілях захисту прав кредитора від падіння офіційного курсу національної валюти до вільно-конвертованих валют дозволяє «хеджувати» (англ. heaging - загороджувати) зазначені валютні ризики шляхом встановлення в договорі грошового еквіваленту зобов’язання в іноземній валюті. У цьому випадку, оскільки зобов’язання повинне бути виконане все ж таки в гривнях, сума, яка підлягає оплаті, визначається за офіційним курсом валюти на день платежу (ст.ст. 524, 533 ЦК України). Отже, за наявності в лізингодавця валютних ризиків, пов’язаних із придбанням предмету лізингу у його продавця за іноземну валюту або за ціною, розмір якої зафіксовано у вигляді грошового еквіваленту зобов’язання в іноземній валюті, останній мав право за домовленістю сторін встановити в договорі фінансового лізингу грошовий еквівалент вартості предмету фінансового лізингу у іноземній валюті (наприклад, долар США) та встановити такий саме грошовий еквівалент лізингових платежів у рахунок викупу майна. Зазначене в свою чергу мало б прямий вплив і на розмір винагороди за отримане в лізинг майно, оскільки останнє нараховується на суму залишку несплаченої вартості майна. Як наслідок цього валютні ризики лізингодавця були б «хеджованні» в порядку визначеному законом. Однак, як бачиться із змісту Договору фінансового лізингу №DNH2LNI06535, сторонами ніякого грошового еквіваленту вартості предмету фінансового лізингу або лізингових платежів у рахунок викупу майна встановлено не було. Отже, курсова різниця між гривнею України та доларом США за певних умов і домовленостей сторін може впливати на вартість предмета фінансового лізингу та, як наслідок, на винагороду лізингодавця. Однак, зарахування курсової різниці між національною та іноземними валютами до складу винагороди лізингодавця, суперечить правовій природі договору фінансового лізингу. Зазначимо, що зазначеній позиції дотримується і судова практика (наприклад, Постанови Вищого господарського суду України від 26 травня 2011 року справа № 59/361-10, від 26 травня 2011 року справа № 59/363-10).

- скаржник вважає, що даний платіж можна розглядати, як винагороду лізингодавцю за отримане в лізинг майно, який по суті визначений вже і так сторонами в п. 2.3.2. Договору фінансового лізингу №DNH2LNI06535.

- принцип справедливості органічно пов’язаний із принципом добросовісності (добросовісної поведінки), оскільки, діючи лише добросовісно, учасник правовідносин чинить справедливо щодо третіх осіб. Принцип добросовісності втілює в позитивне право саму мету права, отже, має бути одним із головних його імперативів.

Концепція добросовісності може використовуватися в будь-якій ситуації, щоб виправити несправедливість, яка б мала місце, якби застосовувалися традиційні правила.

Сферою застосування справедливості є виправлення закону там, де він має недоліки через свою загальність. Прикладами несправедливих умов договорів у сфері споживання наведенні у статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Аналогічні норми існують в європейському законодавстві (Директива 93/13/ЄС «Про несправедливі умови в споживчих договорах»),

В договірних відносинах добросовісною має вважатися така поведінка сторони, яка знаючи (повинна була знати), що здійснення нею або іншою стороною прав або виконання договірних обов’язків може призвести до негативних наслідків, не вжила доступних їй заходів для їх усунення. В іншому випадку вона має вважатися недобросовісною з настанням для неї тих чи інших правових наслідків. Встановлення факту недобросовісності особи можливе за наявності доказів, які спростовують презумпцію добросовісності поведінки учасників цивільних правовідносин.

Відповідно принцип справедливості в договірному праві відображає об’єктивну відповідність змісту договірного зобов’язання правовим приписам, відсутність у ньому дискримінаційного чи іншого шкідливого дисбалансу у правах та обов’язках сторін та у їх правовому статусі, якщо інше прямо не передбачено законом.

В свою чергу принцип розумності в договірному праві передбачає, що розумними мають вважатися звичайні дії, які є адекватними стану договірного зобов’язання і які може вчиняти сторона договору відповідно до її середнього рівня інтелекту та життєвого досвіду, а також професійного статусу юридичних осіб.

З урахуванням вказаного пункт 2.4 Договору фінансового лізингу №DNH2LNI06535 порушує принцип справедливості, оскільки свідчить про об’єктивну невідповідність змісту договірного зобов’язання правовим приписам норм статті 16 Закону України «Про фінансовий лізинг», статті 189 господарського кодексу України, статей 524, 533 Цивільного кодексу України. Останнє в свою чергу веде до дисбалансу у правах та обов’язках сторін договору, оскільки суттєво збільшує реальну вартість предмету фінансового лізингу для лізингоодержувача, що не було враховано Господарським судом Дніпропетровської області при винесенні рішення.

Таким чином, викладене вказує на те, що суд першої інстанції не вірно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, що вказує на незаконність оскаржуваного рішення Господарського суду Дніпропетровської області у даній справі.

Просить скасувати постановлене рішення і прийняте нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

19.04.17р. прийнято вступну та резолютивну частини постанови.

У судовому засіданні представник позивача надав свої пояснення по справі та навів обґрунтування своїх доводів з посиланням на норми законодавства, представник відповідача у судове засідання не з'явився, про час та місце судового засідання повідомлений належним чином.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, вислухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність юридичної оцінки встановлених фактичних обставин справи, застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті ним рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу сільськогосподарського виробничого кооперативу "Багачанський" слід задовольнити, рішення господарського суду Дніпропетровської області від 02.03.2017 року у справі № 917/2004/16 скасувати, а позовні вимоги задовільнити з наступних підстав.

24.12.2014 року між позивачем (Лізингоодержувач) та відповідачем (Банк) укладено договір фінансового лізингу № DNH2LNI06535, відповідно до п. 1.1 та п. 1.2 якого Банк зобов'язався придбати у власність у Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями “НОВОФАРМ” (Продавець) та передати лізингоодержувачу, а лізингоодержувач прийняти від Банку в платне користування та після виплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені даним договором строки, на умовах фінансового лізингу майно відповідно до специфікації (додаток №1 до договору). Вартість майна становить: 255147,33 грн., ПДВ 51029,47 грн., а всього до оплати 306176,80 грн.

П. 2.1 договору встановлено, що загальна сума цього договору становить 306176,80 грн. і складається з суми авансового платежу 0,00 грн. згідно з п.1.4.; загальної вартості лізингових платежів у частині, що йде на викуп вартості переданого лізингоодержувачу майна, 306176,80 грн., згідно з графіком внесення лізингових платежів, зазначеним у додатку №2, що є невід’ємною частиною цього договору.

Згідно з п.2.2 договору, розмір, структура, строки лізингових платежів встановлюються додатком №2.

Сторонами також узгоджено, що лізингоодержувач сплачує Банку на рахунок, відкритий згідно з п.1.5 цього Договору, згідно Графіку внесення лізингових платежів, також винагороду за користування майном у розмірі згідно з формулою, наведеною у п.2.4 договору.

У відповідності до п.2.4 договору Лізингоодержувач сплачує Банку на рахунок, зазначений у п.1.5 цього Договору, згідно Додатку №2 , крім того, винагороду за користування Майном у розмірі згідно формули, яка включає :

числове значення фіксованої процентної ставки згідно цього договору (п.2.3.2), 360 днів у році як базис днів у році для розрахунку процентів, офіційний курс української гривні до долару США на день розрахунку, порядкові номери, різниця між сумою лізингу за договором та сумою погашення заборгованості за визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня «Г», суму погашених процентів «Р» за визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня «Г», офіційний курс гривні до долара на визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня «Г», вхідне сальдо на день розрахунку.

Лізинг-це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає у наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Згідно зі ст. ст. 1, 2 вищезгаданого Закону фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають з договору фінансового лізингу, за яким лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізінгоодержувачем специфікацій та умов та передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Закон України "Про захист прав споживачів" передбачає, що він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Відповідно до п. 5 частини 1 ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", фінансовий лізинг віднесено до фінансових послуг.

Пункт 17 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про захист прав споживачів" визначає, що послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.

Отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Закону України "Про захист прав споживачів", відповідно з частинами 1, 2, 3 ст. 18 якого передбачено, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Частина 2 ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів" визначає поняття "несправедливі умови договору", згідно з якою умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи зміст ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів", колегія суддів приходить до висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2, 3 частини третьої статті 18 Закону "Про захист прав споживачів"); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону); визначення товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору.

При цьому, у відповідності до ст. 3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність, а згідно з ч. 3 ст. 509 ЦК України, зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Суд першої інстанції проаналізував умови оспорюваного договору лізингу та встановив, що спірний платіж як винагорода є складовою лізингових платежів і не суперечить ч.2 ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» та не порушує майнові права та інтереси позивача, що нібито узгоджується з правовим прецедентом Верховного Суду України.

Наразі він не звернув жодної уваги і відтак не дав ніякої оцінки посиланню позивача на те, що оспорювана ним редакція договору порушує принципи розумності та справедливості ( а.с.5), і що така винагорода вміщена у п.2.3.2., тобто винагорода передбачена у подвійному розмірі.

Колегія суддів погоджується з думкою позивача про те, що оспорюваний ним пункт 2.4 договору фінансового лізингу від 24.12.2014 року містить ознаки несправедливості, оскільки порушує принцип добросовісності та встановлює подвійну плату за отримане майно від лізингодавця і в силу цього є несправедливим. Вказаний пункт договору свідчить про істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін, оскільки передбачена в ньому винагорода за користування майном не є ні витратами лізингодавця у зв’язку з виконанням договору лізингу, ні компенсацією відсотків за кредитом, ні валютним коригуванням, що могло б виправдати такий платіж, її складові - числове значення фіксованої процентної ставки згідно цього договору(п.2.3.2), 360 днів у році як базис днів у році для розрахунку процентів, офіційний курс української гривні до долару США на день розрахунку, порядкові номери, різниця між сумою лізингу за договором та сумою погашення заборгованості за визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня «Г», суму погашених процентів «Р» за визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня «Г», офіційний курс гривні до долара на визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня «Г», вхідне сальдо на день розрахунку і їх співвідношення у наведеній формулі свідчать про можливість заподіяння майнової шкоди лізонгоодержувачу через додаткові витрати, що є необґрунтованими і незрозумілими.

А відтак такі умови договору є несправедливими, оскільки ставлять сторони у нерівні умови і обтяжують фінансовий стан лізингоодержувача.

В п. 2 ч. 1 ст. 19 Закону України "Про захист прав споживачів" встановлено, що нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність, що вводить споживача в оману.

Відповідно до п. п. 1 та 5 ч. 2 ст. 19 Закону, якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно, зокрема, основних характеристик продукції, таких як: її наявність, переваги, небезпека, склад, методи використання, гарантійне обслуговування, метод і дата виготовлення або надання, поставка, кількість, специфікація, географічне або інше походження, очікувані результати споживання чи результати та основні характеристики тестів або перевірок товару; наявність ліцензії на здійснення такої діяльності.

Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Частиною 6 даної статті передбачено, що правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Згідно зі ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або (майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України "Про фінансовий лізинг" істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно зі ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж, як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Частина 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" визначає у загальному порядку можливий склад лізингових платежів і не встановлює вичерпний перелік складових платежів, які можуть включати в себе лізингові платежі, та не містять імперативного припису щодо заборони сторонам договору фінансового лізингу визначати і відносити до лізингових безпосередньо у договорах лізингу інші платежі, так само як і визначати ціну у договорі (винагороду).

Але зміст таких платежів має бути однозначний, зрозумілий з тим, щоб лізингоодержувач міг здійснити вільний свідомий вибір умов набуття ним у власність предмета лізингу, щоб убезпечити себе від можливих ризиків невиконання договору. Також умови договору не можуть передбачати подвійну сплату одного і того самого платежу- винагороди за отримання в лізинг майна ( п. 2.3.2) та винагороди за користування майном (п.2.4), тим більше , що плата за отримання майна враховує і суму несплаченого залишку, і фактичну кількість днів користування майном, і 360 днів у році на дату сплати чергового лізингового платежу( а.с.12). Отже, по своїй суті це і є винагорода за користування майном протягом усього часу користування, а не тільки за отримання майна в лізинг, бо у такому разі це мав би бути одноразовий платіж.

Судом першої інстанції ніякої оцінки не надано науковому висновку старшого наукового співробітника Інституту держави в права ім. Корецького, ОСОБА_2 наук України ОСОБА_3 щодо порушення оспорюваним пунктом 2.4 договору фінансового лізингу принципу справедливості( а.с.86). Цей висновок не взято до уваги, і не спростовано. Наразі колегія суддів поділяє викладені у ньому висновки.

Таким чином, колегія суддів константує наявність одночасно таких ознак: по-перше, умова договору (п.2.4.) порушує принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умова договору призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умова договору завдає шкоди споживачеві, що є підставою для задоволення позовних вимог і визнання недійсним п. 2.4. договору фінансового лізингу, укладеного між сторонами 24.12.2014 року.

Відповідно до ст.104 ГПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

На підставі ст. 49 ГПК України стороні, на користь якої відбулося рішення, суд стягує за рахунок другої сторони судові витрати.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103,105 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу сільськогосподарського виробничого кооперативу "Багачанський" на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 02.03.2017 року у справі № 917/2004/16- задовольнити.

Рішення господарського суду Дніпропетровської області від від 02.03.2017 року у справі № 917/2004/16- скасувати.

Задовольнити позов сільськогосподарського виробничого кооперативу "Багачанський" (37812, Полтавська область, Хорольський р-н, с. Покровська Багачка, вул. Леніна, буд. 1, код ЄДРПОУ 03770201) до Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" (49094, м. Дніпро, вул. набережна Перемоги, буд. 50, код ЄРПОУ 14360570) і визнати недійсним п.2.4 договору фінансового лізингу від 24 грудня 2014 року № DNH2LNI06535, укладеного 24 грудня 2014 року між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" (49094, м. Дніпро, вул. набережна Перемоги, буд. 50, код ЄРПОУ 14360570) та сільськогосподарським виробничим кооперативом "Багачанський" (37812, Полтавська область, Хорольський р-н, с. Покровська Багачка, вул. Леніна, буд. 1, код ЄДРПОУ 03770201)

Стягнути з відповідача на користь позивача судовий збір в розмірі 2 893,80 (дві тисячі вісімсот дев'яносто три) грн. 80 коп.

Доручити місцевому господарському суду видати наказ.

Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Вищого господарського суду України протягом 20-денного терміну через Дніпропетровський апеляційний господарський суд.

Повний текст складений 21.04.2017 року

Головуючий Л.М. Білецька

Суддя Ю.Б. Парусніков

Суддя Т .А. Верхогляд