ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 листопада 2017 року

Справа № 917/2004/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді

Кондратової І.Д. (доповідач),

судді

Карабаня В.Я.,

судді

Нєсвєтової Н.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні:

касаційну скаргу

Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк"

на

постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 19.04.2017 року

у справі

№ 917/2004/16 Господарського Дніпропетровської області

за позовом

Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Багачанський"

до

Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк"

про

визнання недійсним договору фінансового лізингу в частині

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2016 року Сільськогосподарський виробничий кооператив "Багачанський" (надалі - СВК "Багачанський", позивач) звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" (надалі - КБ "Приватбанк", відповідач) про визнання недійсним п. 2.4. договору фінансового лізингу № DNH2LNI06535 від 24.12.2014 року.

Позивач зазначає, що оспорюваний пункт договору суперечить положенням ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", ст. 6 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), оскільки його зміст фактично повторює умови п.п. 2.1-2.4 цього договору, якими встановлено обов'язок лізингоодержувача сплачувати винагороду за користування майном.

Відповідач у відзиві на позов просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що зміст п. 2.4 договору був узгоджений сторонами при підписанні, а визначена у ньому винагорода за користування майном є лізинговим платежем, який передбачений пп. б) та пп. г) ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", що виключає підстави для визнання вказаного пункту договору недійсним.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 02.03.2017 року у справі № 917/2004/16 (суддя Панна С.П.) у позові відмовлено.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 19.04.2017 року (колегія у складі головуючого судді Білецької Л.М., суддів: Паруснікова Ю.Б., Верхогляд Т.А.) рішення місцевого господарського суду скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено. Пункт 2.4 договору фінансового лізингу №LNI06535 від 24.12.2014 року визнано недійсним.

Відповідач у касаційній скарзі, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме: ст.ст. 203, 215, 626, 627, 628, 806, 807 ЦК України, ст.ст. 1, 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", та процесуального права, а саме: ст. 42 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), просив постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 19.04.2017 року скасувати, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.03.2017 року залишити в силі.

Позивач в судове засідання не з'явився, заявив повторне клопотання про відкладення розгляду справи через участь його представника в іншому судовому засідання. Беручи до уваги те, що за клопотання позивача розгляд справи вже відкладався, строк розгляду справи в суді касаційної інстанції становить 1 місяць, неподання позивачем доказів зайнятості його представника в іншому засіданні, суд касаційної інстанції клопотання відхилив.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши згідно ч. 2 ст. 111⁵, ч. 1 ст. 111⁷ ГПК України наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, а також правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що 24.12.2014 року між СВК "Багачанський" (лізингоодержувач) та КБ "Приватбанк" (банк) укладено договір фінансового лізингу № DNH2LNI06535, відповідно до п. 1.1 та п. 1.2 якого банк зобов'язався придбати у власність у ТОВ з іноземними інвестиціями "Новофарм" (продавець) та передати лізингоодержувачу, а лізингоодержувач прийняти від банку в платне користування та після виплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені даним договором строки, на умовах фінансового лізингу майно відповідно до специфікації (додаток № 1 до договору). Вартість майна становить: 255147,33 грн, ПДВ 51029,47 грн, а всього до оплати 306176,80 грн.

Розділом 2 договору передбачено, що лізингоодержувач зобов'язаний сплачувати такі лізингові платежі:

- загальну вартість лізингових платежів у частині, що йде на викуп вартості переданого лізингоодержувачу майна, 306176,80 грн, згідно з графіком внесення лізингових платежів, зазначеним у додатку № 2, що є невід'ємною частиною цього договору (п. 2.1);

- винагороду за отримане в лізинг майно у розмірі 10% річних від суми залишку несплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном і 360 днів у році, на дату сплати чергового лізингового платежу згідно з додатком № 2 (п. 2.3.2);

- винагороду за користування майном у розмірі згідно формули, яка включає: числове значення фіксованої процентної ставки згідно цього договору; 360 днів у році як базис днів у році для розрахунку процентів; офіційний курс української гривні до долару США на день розрахунку; порядкові номери днів цього договору; різниця між сумою лізингу за договором та сумою погашення заборгованості за визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня "І"; суму погашених процентів "Р" за визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня "І", офіційний курс гривні до долара на визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня "І"; вхідне сальдо на день розрахунку.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову місцевий господарський суд виходив з того, що п. 2.4 договору фінансового лізингу не суперечить вимогам законодавства, оскільки є лізинговим платежем, який передбачений пп. б) ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", а саме: винагородою лізингодавцю за отримане у лізинг майно, а тому права позивача не порушені і відсутні підстави для задоволення позову. Суд також зазначив, що ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" не визначає чітку структуру лізингових платежів, оскільки передбачає можливість включення до лізингових платежів "інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу".

Суд апеляційної інстанції з таким висновком місцевого господарського суду не погодився. Керуючись ст.ст. 1, 2, п. 5 ч. 1 ст. 4, п. 4 ч. 1 ст. 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", п. 17 ч. 1 ст. 1, ч.ч. 1-3 ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів", дійшов висновку, що фінансовий лізинг - це фінансова послуга, яку надає лізингодавець (банк) і споживає лізингоодержувач, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Закону України "Про захист прав споживачів", які передбачають недійсність умов договорів, що обмежують права споживача. Спростовуючи висновки місцевого господарського суду стосовно того, що встановлена у п. 2.4 винагорода за користування лізинговим майном не порушує права позивача, оскільки передбачена пп. б) ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", апеляційний суд вказав, що перша інстанція не звернула уваги, що така виплата вже передбачена п. 2.3.2 договору. Зважаючи на те, що п. 2.4 передбачає подвійне стягнення з лізингоодержувача одного і того ж виду винагороди, апеляційний суд, посилаючись на п. 2 ч. 1, п.п. 1, 5 ч. 2, ч. 6 ст. 19 Закону України "Про захист прав споживачів", дійшов висновку про наявність в цьому пункті всіх ознак несправедливості, і зазначив, що цей пункт порушує принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; завдає шкоди споживачеві, що є підставою для задоволення позовних вимог.

Також апеляційний господарський суд вказав на те, що суд першої інстанції не надав жодної оцінки науковому висновку старшого наукового співробітника Інституту держави в права ім. Корецького, Національної Академії наук України ОСОБА_5 щодо порушення оспорюваним пунктом принципу справедливості (а.с.86), викладені висновки якого поділяє і колегія апеляційного суду.

З такими висновками апеляційного господарського суду погодитись не можна, оскільки він ґрунтується на неправильному застосуванні норм Закону України "Про захист прав споживачів".

Цей Закон відповідно преамбули регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. При цьому, згідно з п. 22 ст. 1 Закону споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівник.

Отже, на відносини, де набувачем товарів, користувачем послуг є суб'єкт господарювання дія цього Закону не поширюється. Зважаючи на те, що обидві сторони спору є суб'єктами господарювання застосування до спірних правовідносин положень Закону України "Про захист прав споживачів" є помилковим.

Окрім того, визнаючи недійсним пункт 2.4 договору з підстав порушення принципу добросовісності, дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдання шкоди позивачеві, як споживачу, суд апеляційної інстанції не встановив та чітко не вказав, яку саме з вимог, що встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 ЦК України, порушено сторонами в момент укладення договору, оскільки відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) лише цих вимог або якщо його недійсність прямо встановлена законом (нікчемний правочин).

Отже, для правильного вирішення спору, апеляційний господарський суд, здійснюючи повторно розгляд справи та перевіряючи застосування законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до ст. ст. 99, 101 ГПК України, повинен був здійснити правильну правову кваліфікацію спірних правовідносини, застосовувати при прийнятті рішення саме ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, та надати оцінку оспорюваному пункт договору на відповідність чи невідповідність вимогам Цивільного кодексу України та Закону України "Про фінансовий лізинг", про що вказували сторони в обґрунтування своїх вимог та заперечень, та не застосовувати норми Закону України "Про захист прав споживачів", що не регулюють спірні правовідносини.

Крім того, посилаючись на висновок науково-правової експертизи спірного пункту договору, який на замовлення позивача був наданий Інститутом держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, суд апеляційної інстанції, поклавши в основу своєї постанови ці висновки поклав, порушив вимоги ст.ст. 41, 43 ГПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 41 ГПК України для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу.

Судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів досудового розслідування чи суду.

У п. 1.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 5 від 23.03.2012 року роз'яснено, що судова експертиза повинна призначатися тільки для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування у справі, і не може стосуватися тлумачення і застосування правових норм. Отже, господарські суди не повинні порушувати перед судовим експертом питання суто правового характеру, які мають вирішуватися самим судом.

Таким чином, надавати оцінку пункту договору щодо відповідності передбаченої в ньому умови вимогам законодавства, має саме суд і є неприпустимим передання цього питання на вирішення експерта. До того ж, наданий позивачем висновок не є висновком судового експерта, оскільки умови цивільно-правових угод не є об'єктами наукової та науково-технічної експертизи в розумінні ст. 5 Закону України "Про наукову і науково-технічну експертизу".

Водночас, прийнявши до уваги зазначений висновок науково-правової експертизи, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові не навів мотивів вирішення доводів та аргументів сторін щодо суті позовних вимог (відповідача стосовно того, що ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", крім інших лізингових платежів, передбачає, що лізингові платежі можуть включати інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу (пп. г ч. 1), а також що відповідно до ст.ст. 627, 628 ЦК України сторони самостійно і на добровільних засадах визначають умови договору) та доводів, викладених в апеляційній скарзі СВК "Багачанський" про невідповідність умов спірного пункту договору вимогам ст.ст. 524, 533 ЦК України та ст.ст. 179, 189 Господарського кодексу України, що суперечить положенням статті 111¹¹ ГПК України, ст. 6 (право на судовий розгляд) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року).

Отже, оскільки суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, в порушення вимог ст. ст. 41, 42, 43, 99, 101, 105 ГПК України обґрунтував своє рішення науковим висновком старшого наукового співробітника з правових питання, що не є висновком судового експерта, а також не навів мотивів вирішення всіх доводів та аргументів представників сторін щодо суті позовних вимог, доводів, викладених в апеляційній скарзі, тобто, допустив порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а положення ст. 111⁷ ГПК України щодо меж перегляду справи в касаційній інстанції унеможливлюють усунення зазначених порушень безпосередньо Вищим господарським судом України, відповідно до п. 3 ст. 111⁹, ч. 1 ст. 111¹⁰ ГПК України постанова суду апеляційної інстанції скасовується, а справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При новому розгляді справи суду апеляційної інстанції необхідно врахувати викладене, повторно розглянути справу, з'ясувати зміст і підстави позовних вимог відповідно до позовної заяви, перевірити законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду, надати оцінку всім доводам особи, яка подала апеляційну скаргу, та запереченням на неї інших осіб, які беруть участь у справі, та ухвалити постанову з додержанням вимог ст. 105 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 49, 111⁵, 111⁷, 111⁹- 111¹² Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити частково.

Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 19.04. 2017 року скасувати, а справу № 917/2004/16 передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Головуючий суддя

Кондратова І.Д.

Суддя

Карабань В.Я.

Суддя

Нєсвєтова Н.М.