ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
м. Київ
31 січня 2018 року № 826/1413/17
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Федорчука А.Б., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики
та комунальних послуг
треті особи ОСОБА_2,
ОСОБА _3,
ОСОБА_4,
ОСОБА_5,
ОСОБА_6,
ОСОБА_7,
ОСОБА_8
про визнання акту незаконним в окремій частині
О Б С Т А В И Н И С П Р А В И:
Позивач , в особі ОСОБА_1 (надалі - Позивач), звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (надалі - Відповідач), треті особи ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, в якому просить з урахуванням уточненої позовної заяви: визнати незаконним і таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили та визнати нечинним в окремій частині Кодексу газорозподільних систем, затверджений постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 року №2494, із змінами і доповненнями, внесеними постановами Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 26 листопада 2015 року №2845, від 10 березня 2016 №304, від 11 серпня 2016 року №1418, а саме в частині слів «… або загальнобудинковим», які містяться в абзаці сьомому пункту 3 глави 4 розділу IX цього кодексу.
В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначає, що кодекс газорозподільних систем у спірній частині суперечить вимогам Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку», Закону України «Про ринок природного газу» та Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу». Так, зокрема, Позивач зазначає, що оскаржуваний пункт кодексу призведе до значної економії оборотних коштів, що належить операторам ГРМ за рахунок побутових споживачів України під загрозою різкого збільшення розміру житлово-комунальних платежів за споживання природного газу.
Представник Відповідача проти позову заперечує, при цьому зазначивши, що постанова НКРЕКП від 30.09.2015 року №2494 «Про затвердження Кодексу газороподільних систем» (зі змінами внесеними, зокрема постановою НКРЕКП від 11.08.2016 року №1418) прийнята в межах повноважень, визначених законами України «Про ринок природного газу», «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», Указом Президента України від 10.09.2014 року №715 «Про національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг» та у спосіб, визначений законодавством України.
Треті особи позов підтримували та просили його задовольнити. Треті особи зазначають, що прийняті спірні зміни Відповідачем призведуть до того, що загальнобудинковий вузол обліку газу в процесі споживання газу не відображає фактичного споживання газу кожним споживачем багатоквартирного будинку, тому призведе до невідповідності умов договору на постачання природного газу між споживачами та газорозподільною компанією, яким передбачається, що споживач сплачує кошти тільки за той газ, який він дійсно спожив.
В судовому засіданні 10.07.2017 р., Судом прийнято рішення про розгляд справи в письмову провадженні на підставі частини четвертої статті 122 КАС України (в редакції станом на липень 2017 року).
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва зазначає наступне.
В С Т А Н О В И В:
Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг 30.09.2015 року прийнято постанову №2494 «Про затвердження Кодексу газорозподільних систем», яку зареєстровано в Міністерстві юстиції України 06.11.2015 року за №1379/27824.
Так, абз.7 п.3 гл.4 розділу IX Кодексу газорозподільних систем було викладено в наступній редакції: «Якщо побутовий споживач, який не забезпечений лічильником газу, відмовляється від його встановлення за рахунок Оператора ГРМ (що підтверджується актом про порушення, складеним відповідно до вимог глави 5 розділу ХІ цього Кодексу), фактичний об'єм спожитого (розподіленого/поставленого) природного газу по побутовому споживачу за відповідний календарний місяць визначається за граничними об'ємами споживання природного газу населенням, визначеними у додатку 10 до цього Кодексу.»
Постановою від 11.08.2016 року №1418 «Про затвердження змін до деяких постанов НКРЕКП» Відповідачем було внесено зміни до абз.7 п.3 гл.4 розділу IX Кодексу газорозподільних систем, а саме в абзац сьомий після слів "лічильником газу" доповнити словами "(індивідуальним або загальнобудинковим)", а після слів "об'єм спожитого (розподіленого/поставленого) природного газу" доповнити словом "(алокація)".
Отже, після внесених змін абз.7 п.3 гл.4 розділу IX Кодексу газорозподільних систем викладено в наступній редакції: «Якщо побутовий споживач, який не забезпечений лічильником газу (індивідуальним або загальнобудинковим), відмовляється від його встановлення за рахунок Оператора ГРМ (що підтверджується актом про порушення, складеним відповідно до вимог глави 5 розділу ХІ цього Кодексу), фактичний об'єм спожитого (розподіленого/поставленого) природного газу (алокація) по побутовому споживачу за відповідний календарний місяць визначається за граничними об'ємами споживання природного газу населенням, визначеними у додатку 15 до цього Кодексу.».
Повно та всебічно дослідивши наявні матеріали справи, а також норми чинного законодавства, суд прийшов до висновку про обґрунтованість позовних вимог, виходячи з наступного.
Правові засади функціонування ринку природного газу України, засновано на принципі вільної конкуренції, належного захисту прав споживачів та безпеки постачання природного газу, а також здатного до інтеграції з ринками природного газу держав - сторін Енергетичного Співробітництва, у тому числі шляхом створення регіональних ринків природного газу, визначаються Законом України «Про ринок природного газу».
Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про ринок природного газу» державне регулювання ринку природного газу здійснює Регулятор у межах повноважень, визначених цим Законом та іншими актами законодавства.
Згідно з п. 32 ч. 1 ст. 1 зазначеного Закону, Регулятором є національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг.
Пунктом 37 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про ринок природного газу» передбачено, що споживач - фізична особа, фізична особа - підприємець або юридична особа, яка отримує природний газ на підставі договору постачання природного газу з метою використання для власних потреб, а не для перепродажу, або використання в якості сировини.
Відповідно до ч. 4 ст.1 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» споживачі природного газу - фізичні особи (населення), фізичні особи - підприємці та юридичні особи, які відповідно до договору користуються послугами з газопостачання та використовують природний газ для приготування їжі, опалення, підігріву води, а також як паливо або сировину.
Статтею 4 гл.1 розділу І Кодексу газорозподільних систем зазначено, що побутовий споживач - споживач, що є фізичною особою та придбаває природний газ з метою використання для власних побутових потреб, у тому числі для приготування їжі, підігріву води та опалення своїх житлових приміщень, що не включає професійну та комерційну діяльність.
Відповідно до ст.18 Кодексу газорозподільних систем приладовий облік природного газу здійснюється з метою отримання та реєстрації достовірної інформації про обсяги і якість природного газу під час його транспортування, розподілу, постачання, зберігання та споживання. Приладовий облік природного газу здійснюється з метою визначення за допомогою вузла обліку природного газу обсягів його споживання та/або реалізації, на підставі яких проводяться взаєморозрахунки суб'єктів ринку природного газу. Постачання природного газу споживачам здійснюється за умови наявності вузла обліку природного газу. Побутові споживачі у разі відсутності приладів обліку природного газу споживають природний газ за нормами, встановленими законодавством, до термінів, передбачених у частині першій статті 2 Закону України "Про забезпечення комерційного обліку природного газу".
Згідно з п.1-3 ч.1 ст.1 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» вузол обліку природного газу - сукупність засобів вимірювальної техніки та допоміжних засобів, призначених для вимірювання, реєстрації результатів вимірювання та розрахунків об'єму природного газу, зведеного до стандартних умов, що складається з одного або кількох вимірювальних комплексів та/або: лічильника газу в комплекті з реєструвальними приладами температури і тиску газу; лічильника газу в комплекті з показувальними приладами температури і тиску газу; лічильника газу, вимоги до якого встановлюються нормативно-правовими і нормативно-технічними документами; комерційний (приладовий) облік природного газу (далі - облік природного газу) - визначення за допомогою вузла обліку природного газу обсягу споживання та/або реалізації природного газу, на підставі якого проводяться взаєморозрахунки між споживачами природного газу та суб'єктами господарювання, що здійснюють постачання природного газу; лічильник газу - засіб вимірювальної техніки, який використовується для вимірювання, запам'ятовування та відображення об'єму газу, що проходить через нього.
Відповідно до ст.2 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» постачання природного газу здійснюється за умови його комерційного обліку:
1) для населення, що проживає у квартирах та приватних будинках, у яких природний газ використовується:
комплексно, у тому числі для опалення, - з 1 січня 2012 року;
для підігріву води та приготування їжі - з 1 січня 2016 року;
тільки для приготування їжі - з 1 січня 2018 року;
2) для інших споживачів - з 1 липня 2011 року.
Приписами ч.1 чт.5 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» у разі відмови населення від встановлення суб'єктами господарювання, що здійснюють розподіл природного газу на відповідній території, лічильників газу розподіл природного газу припиняється населенню, що проживає у квартирах та приватних будинках, в яких газ використовується:
комплексно, у тому числі для опалення, - з 1 січня 2012 року;
для підігріву води та приготування їжі - з 1 січня 2016 року;
тільки для приготування їжі - з 1 січня 2018 року.
Відповідно до ст. 382 Цивільного Кодексу України (надалі - ЦК України) квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання. Усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.
Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку (ст.383 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» співвласники приймають рішення щодо управління багатоквартирним будинком на зборах у порядку, передбаченому цією статтею. Якщо у багатоквартирному будинку в установленому законом порядку утворено об'єднання співвласників, проведення зборів співвласників та прийняття відповідних рішень здійснюється згідно із законом, що регулює діяльність об'єднань співвласників багатоквартирних будинків.
Враховуючи вищевикладене, вбачається, що ст. 13 Закону України «Про ринок природного газу» не передбачає одноособово побутовим споживачем відмовитись від встановлення загальнобудинкового лічильника газу та не передбачає його обов'язку надавати згоду на встановлення загальнобудинкового лічильника газу.
До того ж, Суд наголошує, що в даному випадку оскаржувані Позивачем зміни в Кодексі газорозподільних систем стосуються безпосередньо фізичної особи, саме побутового споживача, а не взагалі споживача (населення), як то зазначає Відповідач.
В силу положення п. 1 ч. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» Позивач є споживачами газу, відповідно на нього відкрито особовий рахунок №0330160336 за адресою Кривий ріг, АДРЕСА_1.
Від встановлення у його квартирі індивідуального лічильника газу за рахунок оператора газорозподільних мереж Позивач не відмовлявся.
Суд зазначає, що особисті рахунки відкриті на кожного із споживачів, а не на весь будинок. Якби акт про порушення складався на конкретного побутового споживача, який не дає встановити лічильник у квартиру, тоді б він був відповідальним за відмову від встановлення лічильника у квартиру, але не на будинок.
Крім цього, встановлення загальнобудинкового вузлу обліку газу в процесі споживання газу не відображає фактичного споживання газу кожним споживачем багатоквартирного будинку окремо, що породжує нарахування сум за споживання газу, який насправді не використовувалось споживачем.
Отже, якщо у побутового споживача не встановлено індивідуального лічильника, то в даному випадку відбувається математичний розрахунок спожитого газу оператором газорозподільної системи між споживачами у яких є квартирні лічильники газу та у яких немає таких лічильників, а отже неможливо встановити та перевірити правильність такого розрахунку.
Відповідно до п.п.3,4,7 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів» крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо виконавець послуги нав'язує такі умови одержання послуги, які ставлять споживача у нерівне становище порівняно з іншими споживачами, порушується принцип рівності сторін договору, ціну продукції визначено неналежним чином.
З аналізу матеріалів справи та норм права вбачається, що в даному випадку порушуються права Позивача та призводить до невідповідності умов договору на постачання природного газу між споживачем та газорозподільною компанією, яким передбачається, оскільки кошти сплачуються споживачем тільки за той газ, який він дійсно спожив. Такий облік газу порушує вимоги ст.18 Закону України «Про ринок природного газу».
Враховуючи вищевикладене, Суд приходить до висновку, що внесення змін Відповідачем до абз.7 п.3 гл.4 розділу IX Кодексу газорозподільних систем, зокрема в абзац сьомий після слів "лічильником газу" доповнити словами "(…. або загальнобудинковим)" суперечать Законам України «Про ринок природного газу», «Про забезпечення комерційного обліку природного газу», «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» та зумовлюють в подальшому некоректність тлумачення та використання зазначеної статті, що спричиняє/може спричинити порушення прав Позивача зокрема та прав побутових споживачів в цілому.
Щодо клопотання Позивача про повернення витрат, пов'язаних з розглядом справи суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 135 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників, а також найманням житла, несуть сторони. Стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, та її законному представнику сплачується іншою стороною компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно до розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять - пропорційно до розміру мінімальної заробітної плати.
Згідно з приписами ч.1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
До матеріалів справи надано копії посадочних документів на ОСОБА_9, представника Позивача за довіреністю, які підтверджують, що останній прибув до Києва на судове засідання за викликом суду 10.07.2017 року.
Судом встановлено, що сума витрат становить 278,21 грн., що складається з суми білету по маршруту з Рокувати (Кривий Ріг) до Києва в розмірі 143,85 грн. та суми білету по маршруту з Києва до Рокувати (Кривий Ріг) у розмірі 134,36 грн.
Отже, загальна сума, яка підлягає поверненню Позивачу складає 918,21 грн. (сума судового збору в розмірі 640 грн. та 278,21 грн. - витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту представника Позивача).
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
Частиною другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
З урахуванням викладеного, Суд приходить до висновків про задоволення позовних вимог.
Керуючись положеннями статей 2, 7, 9, 11, 44, 72-78, 79, 139, 194, 241-246, 250, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
В И Р І Ш И В:
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1) задовольнити.
2. Визнати незаконним, таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили та визнати нечинним в окремій частині Кодексу газорозподільних систем, затверджений постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 року №2494, із змінами і доповненнями, внесеними постановами Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 26 листопада 2015 року №2845, від 10 березня 2016 №304, від 11 серпня 2016 року №1418, а саме в частині слів «… або загальнобудинковим», які містяться в абзаці сьомому пункту 3 глави 4 розділу IX цього кодексу
3. Стягнути з Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1) судові витрати в сумі 640 (шістсот сорок) грн. 00 коп. та витрати, пов'язані з прибуттям до суду представника ОСОБА_1 в розмірі 278 (двісті сімдесят вісім) грн. 21 коп.
Відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно ч. 1 ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України. апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
У відповідно до пп. 15.5 п. 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя А.Б. Федорчук
