ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
----------------------
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
13 грудня 2016 р.
Справа № 815/3200/16
Категорія: 12.3
Головуючий в 1 інстанції: Стефанов С. О.
Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду у складі:
Головуючого
судді -
Семенюк Г.В.
судді -
Потапчук В.О.
судді -
Жук С.І.
при секретарі
Павлюк К.І.
за участю сторін:
Білгород-Дністровська РДА
Антілова А.Є. (довіреність)
Позивач
ОСОБА_6 (паспорт)
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Одеського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_6 до Білгород-Дністровської районної державної адміністрації Одеської області про визнання протиправним та скасування розпорядження від 29.06.2016 року № 99/к-2016, поновлення на посаді, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, -
встановиЛА:
Позивач звернувся до суду з позовною заявою до Білгород-Дністровської районної державної адміністрації Одеської області про визнання протиправним та скасування розпорядження від 29.06.2016 року № 99/к-2016, поновлення на посаді, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2016 року в задоволені адміністративного позову ОСОБА_6 про визнання протиправним та скасування розпорядження від 29.06.2016 року № 99/к-2016, поновлення на посаді, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу відмовлено.
ОСОБА_6 не погодившись з постановою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати постанову суду першої інстанції від 03 серпня 2016 року по справі № 815/3200/16 та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на те, що рішення суду першої інстанції є необґрунтованим, незаконним та прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права. Крім того, позивач зазначає, що висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи.
Заслухавши доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з наступних підстав:
Судом першої інстанції встановлено, що Розпорядженням голови Білгород-Дністровської районної державної адміністрації від 13 листопада 2015 року № 90/к-2015 «Про призначення ОСОБА_6». ОСОБА_6 був призначений на посаду першого заступника голови Білгород-Дністровської районної державної адміністрації з 16 листопада 2015 року (а.с. 12).
Розпорядженням голови Білгород-Дністровської районної державної адміністрації Одеської області від 29.06.2016 року № 99/к-2016 «Про припинення повноважень ОСОБА_6» припинено повноваження першого заступника голови Білгород-Дністровської районної державної адміністрації Одеської області ОСОБА_6 29 червня 2016 року відповідно до пункту 5 статті 41 Кодексу законів про працю України (а.с. 13).
Не погодившись із вищезазначеним розпорядженням відповідача від 29.06.2016 року № 99/к-2016 «Про припинення повноважень ОСОБА_6», позивач оскаржив його до суду.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2016 року в задоволені адміністративного позову ОСОБА_6 про визнання протиправним та скасування розпорядження від 29.06.2016 року № 99/к-2016, поновлення на посаді, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу відмовлено. Колегія суддів погоджується з означеними висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Статтею 40 Кодексу законів про працю України (надалі за текстом - КЗпП України) передбачено підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Водночас, положеннями ст.41 КЗпП України визначено додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умов.
Так, відповідно до п.5 ч. 1 ст.41 КЗпП України трудовий договір може бути розірваний з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, крім підстав, передбачених ст. 40 цього Кодексу, також у випадку припинення повноважень посадових осіб.
Вказана норма закону, виходячи з її змісту, не має винятків за суб'єктами правового регулювання, а отже, поширює свою дію й на посадови осіб, які перебувають на державній службі.
Згідно наведеної норми припинено повноваження позивача, що перебував на посаді першого заступника голови райдержадміністрації та прийнято оскаржуване розпорядження.
В обґрунтування своїх вимог позивач наводить ту обставину, що його звільнення із застосуванням вказаної норми відбувалось з порушенням процедури звільнення державного службовця із займаної посади. Так, на думку позивача звільнення в даному випадку повинно відбуватись як застосування виняткового виду дисциплінарного стягнення за вчинення дисциплінарного проступку, в порядку передбаченому ст. ст. 66, 68 Закону України «Про державну службу». Позивач звертає увагу, що норма наведеної статті КЗпП України не містить перелік посадових осіб та обмежень щодо застосування звільнення працівника.
Разом з тим, зі змісту п. 5 ч. 1 ст. 41 та ст. 41 КЗпП України, не вбачається жодних додаткових умов та обставин для використання наведеної норми під час звільнення посадової особи за ініціативою роботодавця. Отже, звільнення у зв'язку з припиненням повноважень посадових осіб не потребує додаткових підстав, в тому числі вчинення дисциплінарного проступку.
Отже, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що припинення повноважень посадової особи є самостійною підставою для звільнення працівника й не пов'язане зі вчиненням дисциплінарного проступку.
Також необхідно зазначити, що у відповідності до ст. 1 КЗпП України даний кодекс регулює відносини всіх працівників, а отже поширюється на всі види трудових правовідносин, в тому числі, і відносин у сфері публічної служби. Крім того, підстава звільнення - у зв'язку з припиненням повноважень застосовується до посадових осіб, якою у розумінні п. 2 ст. 1 Закону України «Про державну службу» слід вважати першого заступника голови райдержадміністрації.
Крім того, згідно із ст. 5 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій.
Відповідно до ст. 10 вказаного Закону перший заступник та заступники голови районної державної адміністрації призначаються на посаду головою відповідної районної державної адміністрації за погодженням з Кабінетом Міністрів України та виконують обов'язки, визначені головами відповідних державних адміністрацій, і несуть персональну відповідальність за стан справ на дорученій їм ділянці роботи.
Звільнення з посади першого заступника голови у відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 39 даного Закону здійснюється головою райдержадміністрації.
Отже, призначення і звільнення першого заступника є рішенням голови райдержадміністрації.
Виходячи з аналізу норм КЗпП України та Закону України «Про місцеві державні адміністрації», повноваження перших заступників та заступників голів місцевих державних адміністрацій також можуть бути припинені головою відповідної місцевої державної адміністрації за ч. 1 п. 5 ст. 41 Кодексу законів про працю України.
Дана норма забезпечує можливість розірвання трудового договору без наведення підстав при припиненні повноважень посадових осіб.
При цьому, в якості компенсації для захисту інтересів посадових осіб у разі звільнення з підстав припинення повноважень, передбачено виплату вихідної допомоги у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток, (ст. 44 КЗпП України).
Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що в даному випадку припинення трудового договору відбулося з ініціативи власника, і до спірних правовідносин підлягає застосуванню спеціальна норма, передбачена п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України.
У своїй апеляційній скарзі апелянт зазначив, що рішення про припинення його повноважень прийнято особою, яка не мала на те законних повноважень, однак судом першої інстанції означений факт був проігнорований. З цього приводу колегія суддів зазначає наступне.
У відповідності до ст. 8 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» голова місцевої держадміністрації призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.
Як вибачається з матеріалів справи, на момент прийняття оскаржуваного розпорядження ОСОБА_7 був головою райдержадміністрації, розпорядчого документу Президента України про звільнення голови Білгород-Дністровської райдержадміністрації не було.
Процедура призначення та звільнення голови райдержадміністрації визначена Порядком розгляду питань, пов'язаних з підготовкою і внесенням подань щодо осіб, призначення на посаду та звільнення з посади яких здійснюється Верховною Радою України, Президентом України або Кабінетом Міністрів України чи погоджується з Кабінетом Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2012 року № 298.
Пунктом 15 Порядку визначено, що на підставі акта Президента України щодо призначення на посаду чи звільнення з посади особи в установленому порядку відповідним органом у триденний строк видається наказ (розпорядження) за місцем її роботи, в якому зазначається дата початку роботи на відповідній посаді або припинення роботи.
Таким чином, остаточним документом про припинення роботи голови райдержадміністрації є виданий ним же розпорядчий документ з зазначенням дати припинення роботи на посаді, який приймається в трьохденний строк з дня видання розпорядження Президента про звільнення голови райдержадміністрації.
Однак, на момент прийняття оскаржуваного розпорядження «Про припинення повноважень ОСОБА_6» ОСОБА_7 був головою райдержадміністрації та мав відповідні повноваження. Лише після прийняття розпорядження Президентом України від 06.07.2016 року № 217/2016-рп «Про звільнення з посади голови Білгород-Дністровської районної державної адміністрації Одеської області» голова Білгород-Дністровської райдержадміністрації у відповідності до вищенаведених норм 06.06.2016 року прийняв розпорядження про складання своїх повноважень. Датою припинення роботи є 06.07.2016 року.
Отже, суд апеляційної інстанції вважає безпідставними доводи про прийняття оскаржуваного розпорядження особою, що не мала на те відповідних повноважень.
Також, в обґрунтування своїх позовних вимог, позивач посилається на ту обставину, що оскаржуване розпорядження прийнято під час його перебування на лікарняному. В підтвердження вказаного факту позивач надав довідку № 481 видану КЗ «Білгород-Дністровська міськрайонна багатопрофільна лікарня» (а.с. 14) та посилався на пункти 1.1, 1.2, 2.19 Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затверджену наказом Міністерства охорони здоров'я України від 13.11.2001 року №455 (надалі за текстом Інструкція).
Пунктом 1.1. Інструкції встановлено, що тимчасова непрацездатність працівників засвідчується листком непрацездатності.
Видача інших документів про тимчасову непрацездатність забороняється, крім випадків, обумовлених п. 1.13, 2.7, 2.16, 2.17, 2.18, 2.19, 2.20, 3.4, 3.16, 6.6 (п. 1.2 Інструкції).
Відповідно до п. 2.18. Інструкції, довідка довільної форми, засвідчена підписом завідувача відділення та печаткою лікувально-профілактичного закладу, видається особам, які проходять діагностичне обстеження в закладах охорони здоров'я незалежно від форми власності, за відсутності ознак тимчасової непрацездатності.
Згідно п. 2.19 Інструкції особам, які самостійно звернулись по консультативну допомогу, видається довідка довільної форми за підписом лікуючого лікаря, засвідченим печаткою лікувально-профілактичного закладу, з обов'язковим зазначенням часу проведеної консультації.
Працюючим дорослим у випадку захворювання (травми) закладами охорони здоров'я видається листок непрацездатності, затверджений наказом МОЗ України, Міністерством праці та соціальної політики України, Фондом соціального страхування з тимчасовою втрати непрацездатності та Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 03 листопада 2004 року №532/274/136-ос за №1454/10053 «Про затвердження зразка, технічного опису листка непрацездатності та Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності».
Відповідно до довідки, наданої позивачем, 29.06.2016 року з 10:00 год. по 12:00 год. та 30.06.2016 року з 15:00 год. до 17:00 год. позивач перебував на прийомі у лікаря парадонтолога, отримав консультацію та лікування. Отже, даним документом зазначено проміжок часу, протягом якого ОСОБА_6 знаходився на лікуванні - 2 години робочого дня. Даний документ також пояснює причину відсутності працівника протягом вказаного часу на роботі.
Інформація про те, що пацієнт знаходився в стані тимчасової непрацездатності протягом всього робочого часу в день звільнення, а саме 29.06.2016 року, чи те, що його направлено на амбулаторне або стаціонарне лікування у зв'язку з визнанням його тимчасово непрацездатним, в наведеній довідці відсутня.
Отже, суд першої інстанції цілком обґрунтовано дійшов висновку, що особі, яка звернулася до лікувально-профілактичного закладу, було надано саме такий вид документу, оскільки та не була визнана тимчасово непрацездатною.
Таким чином, колегія суддів вважає, що ототожнення апелянтом наведеної довідки з документом, що посвідчує тимчасову непрацездатність особи протягом зазначених календарних днів є безпідставним.
Відповідно до п.п.2.1, 2.2 Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, листок непрацездатності у разі захворювання чи травми видається на весь період тимчасової непрацездатності, до її відновлення або до встановлення групи інвалідності медико-соціальною експертною комісією (МСЕК). При втраті працездатності внаслідок захворювання або травми лікуючий лікар в амбулаторно-поліклінічних закладах може видавати листок непрацездатності особисто терміном до 5 календарних днів з наступним продовженням його, залежно від тяжкості захворювання, до 10 календарних днів. Якщо непрацездатність триває понад 10 календарних днів, продовження листка непрацездатності до 30 днів проводиться лікуючим лікарем спільно з завідувачем відділення, а надалі - ЛКК, яка призначається керівником лікувально-профілактичного закладу, після комісійного огляду хворого, з періодичністю не рідше 1 разу на 10 днів, але не більше терміну, встановленого для направлення до МСЕК.
Згідно ст. 41 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» на період хвороби з тимчасовою втратою працездатності громадянам надається звільнення від роботи з виплатою у встановленому законодавством України порядку допомоги по соціальному страхуванню.
Статтею 31 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» визначено, що підставою для призначення допомоги по тимчасовій непрацездатності є виданий у встановленому порядку листок непрацездатності.
Наведені норми, в свою чергу свідчать про те, що надана позивачем довідка не прирівнюється до листка непрацездатності, а отже доводи позивача про те, що в день прийняття оскаржуваного розпорядження він перебував на лікарняному, суд вважає безпідставними.
Крім того, судом першої інстанції під час слухання справи було встановлено, що 29.06.2016 року, в день прийняття оскаржуваного розпорядження, позивач знаходився на робочому місці після виходу з попереднього лікарняного і про наявність довідки райдержадміністрації відомо не було. Лише 01.07.2016 року на ім'я голови райдержадміністрації надійшла службова записка ОСОБА_6, в якій він повідомив про наявність довідки та про подальше перебування на лікарняному, при цьому копія довідки надана не була.
З метою з'ясування обставин райдержадміністрацією було надано запит до КЗ «Білгород-Дністровська багатопрофільна лікарня», згідно відповіді якого з 29.06.2016 року по 01.07.2016 року відповідно до журналів реєстрації за стаціонарною, амбулаторною та консультативною медичною допомоги ОСОБА_6 не звертався (а.с. 58).
Також, у своїй апеляційній скарзі апелянт зазначає, що припинення його повноважень в якості першого заступника голови райдержадміністрації фактично позбавило реалізацію його права на працю, оскільки він не може знайти собі нову роботу для належного забезпечення себе та своєї сім'ї.
Разом з тим, статтею 43 Конституції України встановлено право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується.
При цьому, держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Згідно ст. 6 Закону України «Про зайнятість населення» кожен має право на вільний вибір місця, виду діяльності та роду занять, яке забезпечується державою шляхом створення правових, організаційних та економічних умов для такого вибору.
Реалізація права на вибір місця, виду діяльності та роду занять здійснюється шляхом самостійного забезпечення особою своєї зайнятості чи звернення з метою працевлаштування до роботодавця або за сприяння центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, чи суб'єкта господарювання, який надає послуги з посередництва у працевлаштуванні.
Держава гарантує безоплатне сприяння у працевлаштуванні, обранні підходящої роботи та одержанні інформації про ситуацію на ринку праці та перспективи його розвитку, соціальний захист у разі настання безробіття.
Виходячи з викладених норм, кожний громадянин самостійно забезпечує свою зайнятість, вибір професії та роду діяльності за допомогою певних служб, держава сприяє у працевлаштуванні, в той же час обов'язку роботодавців на працевлаштування тих чи інших осіб законом не передбачено.
На випадок безробіття громадяни мають право на отримання допомоги по безробіттю, яка призначається центрами зайнятості у встановленому порядку.
Крім того, у доповненнях до апеляційної скарги апелянт зазначив, про порушення вимог Типової інструкції з діловодства у центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади, затвердженої постановою КМУ від 30.11.2011р. № 1242 під час його звільнення. Порушення процедури на його думку полягає у відсутності віз відповідних посадових осіб на проекті документу та відсутності в документі підстав для його прийняття, таких як заява працівника, доповідна записка та інше. З цього приводу колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст.6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», видання розпоряджень місцевої державної адміністрації здійснюється її головою одноособово.
ОСОБА_6 займав посаду першого заступника голови райдержадміністрації, і відповідно до ст. 40 зазначеного закону був безпосередньо підпорядкований голові районної державної адміністрації.
Повноваження щодо призначення і звільнення з посади першого заступника у відповідності до ст. ст. 10, 39 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» належить виключно голові райдержадміністрації, а не управлінському апарату. Жодний працівник райдержадміністрації, в тому числі заступник голови, керівник структурного підрозділу чи інший працівник, не мають повноважень щодо порушення питання звільнення з посади першого заступника голови райдержадміністрації та провадження провадження процедури звільнення, що в свою чергу кореспондується з вимогами ч. 2 ст. 19 Конституції України.
Крім того, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпПУ звільнення посадових осіб не потребує жодних додаткових підстав, наведених апелянтом.
Згідно зі ст. 6 КАС України передбачено право кожної особи звернутися до адміністративного суду за захистом у разі наявності порушеного права або інтересу з боку суб'єкта владних повноважень. Однак, апелянт не визначив послідовний зв'язок між технічним оформленням оскаржуваного розпорядження і законністю його змісту та не довів, яким чином відбулося порушення його права.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги ОСОБА_6 про визнання протиправним та скасування розпорядження від 29.06.2016 року № 99/к-2016, поновлення на посаді, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу належним чином не обґрунтовані, не підтверджені наявними у справі матеріалами та задоволенню не підлягають.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.
Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 198 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін.
Керуючись ст.ст. 199, 200, 205, 206, 254 КАС України, колегія суддів, -
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_6, - залишити без задоволення.
Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2016 року по справі № 815/3200/16, - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.
Ухвалу складено у повному обсязі - 13 грудня 2016 року.
Головуючий
суддя
Г.В. Семенюк
суддя
В.О. Потапчук
суддя
С.І. Жук