Єдиний державний реєстр судових рішень
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 червня 2024 року
м. Київ
справа № 757/509/21
провадження № 61-11280св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача Литвиненко І. В.,
суддів Грушицького А. І., Петрова Є. В., Пророка В. В., Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
розглянув в порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Печерського районного суду м. Києва від 19 липня 2022 року під головуванням судді Вовка С. В. та постанову Київського апеляційного суду від 20 липня 2023 року у складі колегії суддів:
Мережко М. В., Поліщук Н. В., Соколової В. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про стягнення суми вкладу, нарахованих відсотків, пені та 3 % річних,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
19 грудня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом, в якому просила стягнути із Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) на її користь:
- 15 938,34 доларів США - тіла депозиту;
- 10 051,20 доларів США - відсотків за депозитом;
- 4 883 288,75 грн - пені;
- 87 820,56 грн - 3 % річних.
Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 19 липня 2013 року сторони уклали договір банківського вкладу, за яким позивач внесла на депозитний рахунок
15 938, 34 доларів США під 8,5 % річних.
23 листопада 2020 року ОСОБА_1 направила банку заяву про повернення коштів, яка була вручена 26 листопада 2020 року.
Станом на дату подання позову, відповіді на заяву від банку так і не отримала, кошти не повернуті, у зв`язку із чим позивач була вимушена звернутись до суду із цим позовом.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Печерський районний суд м. Києва рішенням від 19 липня 2022 року позов задовольнив частково.
Стягнув з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 загальну суму тіла депозиту за договором № SAMDN25000736633679 у розмірі 15 938,34 доларів США; проценти в сумі 8 173,17 доларів США; пеню за період з 19 грудня 2019 року
по 28 листопада 2020 року у розмірі 2 405 781,74 грн; 3 % річних за період
з 27 листопада 2020 року по 19 грудня 2020 року у розмірі 836,17 грн.
В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив.
Київський апеляційний суд постановою від 20 липня 2023 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишив без задоволення, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 19 липня 2022 року без змін.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, вважав, що на вимогу позивача вклад відповідач не повернув, тому сума вкладу підлягає стягненню в судовому порядку.
Позивач ОСОБА_1 скористалася правом на дострокове розірвання депозитного договору та 26 листопада 2020 року звернулася до відповідача із заявою про виплату належних їй коштів за договором банківського вкладу разом з нарахованими процентами, а тому з 28 листопада 2020 року договір вважається розірваним.
Отже, за період з 18 листопада 2014 року по 28 листопада 2020 року підлягають стягненню проценти за договором в розмірі 8 173,09 доларів США із розрахунку
8,5% річних, а за період з 29 листопада 2020 року по 19 грудня 2020 року за відсотковою ставкою «на вимогу» - 0,01% річних, тобто 0,08 доларів США, що в сумі становить 8 173, 17 доларів США.
Обраховуючи розмір пені, суд виходив із розміру процентів на суму вкладу -
8 173,09 доларів США, що станом на 28 листопада 2020 року становило
232 442,68 грн та зазначив, що позивач помилково взяла за базу для нарахування пені загальну суму тіла депозиту.
З урахуванням річної позовної давності (дата звернення до суду із позовом -
19 грудня 2020 року, стягненню підлягає пеня за період з 19 грудня 2019 року
по 28 листопада 2020 року (момент розірвання договору банківського вкладу), розмір якої становить 2 405 781,74 грн (232 442, 68 грн*3 %*345 днів).
Вирішуючи позов в частині стягнення з відповідача 3 % річних суди вказували, що прострочення виконання зобов`язання щодо повернення суми вкладу у розмірі
15 938,34 доларів США розпочалося із наступного дня, після отримання банком заяви про розірвання договору та повернення вкладу 26 листопада 2020 року.
Таким чином, стягненню з відповідача на користь позивача підлягають 3 % річних від простроченої суми 443 532,13 грн (еквівалент 15 938,34 доларів США за офіційним курсом НБУ станом на 19 грудня 2020 року) за період з 27 листопада 2020 року
по 19 грудня 2020 року, що становить 836,17 грн.
Короткий зміст вимог та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У липні 2023 року представник АТ КБ «ПриватБанк» адвокат Кобзар Ю. Б. звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Печерського районного суду м. Києва від 19 липня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду
від 20 липня 2023 року в якій просила оскаржені судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове, яким в частині задоволених позовних вимог відмовити.
Представник заявника зазнає, що суди дійшли помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки не врахували висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц,
від 30 січня 2020 року у справі № 761/30025/16-ц, від 23 грудня 2021 року у справі
№ 910/13/21 та від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18-ц де зазначено, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.
Представник банку наголошує, що належним відповідачем у цій справі є ТОВ «ФК «Фінілон» у зв`язку із переведенням боргу за депозитними договорами на підставі договору від 17 листопада 2014 року і тому АТ КБ «ПриватБанк» не є належним відповідачем.
Касаційна скарга також містить посилання на неврахування судами правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17, що призвело до ухвалення помилкового рішення про нарахування та стягнення процентів на вклад після дати розірвання договору. Вважає правильним розрахунок відсотків здійснений судами в сумі 8 173,09 доларів США у період до 28 листопада 2020 року.
Також представник заявника зазначає, що оскільки АТ КБ «ПриватБанк» не є боржником за договором, а тому відсутні підстави для нарахування та стягнення з банку 3 % річних.
З урахуванням вимоги про повернення коштів, яку банк отримав 26 листопада
2020 року датою розірвання договору слід вважати 29 листопада 2020 року, а тому розрахунок 3 % річних повинен був бути здійснений за період з 29 листопада
2020 року по 19 грудня 2020 року.
Касаційна скарга також містить доводи про помилковість висновків судів про стягнення з відповідача пені, оскільки вважає, що у випадку коли саме позивач звернувся до банку із вимогою про повернення коштів, і договір розірваний за її ініціативою, прострочення виконання зобов`язання не настало, а тому обов`язок зі сплати пені за період з 19 грудня 2019 року до 28 листопада 2020 року відсутній.
Відзив на касаційну скаргу інші учасники справи не подали
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 07 серпня 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу № 757/509/21 з місцевого суду.
20 вересня 2023 року справа № 757/509/21 надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 22 травня 2024 року призначив справу до розгляду колегією у складі п`яти суддів.
Фактичні обставини справи, з`ясовані судами
19 липня 2013 року ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» уклали договір
№ SAMDN25000736633679 Вклад «Стандарт, 12 мес.».
Позивач внесла на депозитний рахунок 15 938,34 доларів США, що підтверджується квитанцією від 19 липня 2013 року № 3.
Відсоткова ставка за договором становить 8,5% річних.
Умовами договору передбачено, що у випадку, якщо після закінчення строку клієнт не заявив банку про бажання повернути грошові кошти, то вклад автоматично продовжується ще на один строк. Строк вкладу продовжується неодноразово без явки клієнта.
ОСОБА_1 23 листопада 2020 року направила заяву про повернення коштів, яка вручена відповідачу 26 листопада 2020 року.
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).
Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (частини перша та п`ята статті 1061 ЦК України).
Строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов`язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку.
Закінчення строку дії договору банківського вкладу не звільняє банк від обов`язку повернути (видати) кошти вкладникові.
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зокрема, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Встановивши, що 19 липня 2013 року ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» уклади договір № SAMDN25000736633679 Вклад «Стандарт, 12 мес.», відповідно до умов якого сторони мають право достроково розірвати цей договір, повідомивши про це іншу сторону, ОСОБА_1 23 листопада 2020 року направила банку вимогу про повернення усієї суми вкладу і нарахованих процентів, суди дійшли загалом обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову в частині стягнення вкладу за договором та процентів до 28 листопада 2020 року, оскільки направлена ОСОБА_1 вимога є фактично вимогою про розірвання договору.
Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції в означених частинах і не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, касаційну скаргу в означених частинах слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення в цих частинах - без змін.
Щодо договору про переведення боргу та належного відповідача у справі
АТ КБ «ПриватБанк» у касаційній скарзі посилалось на те, що є неналежним відповідачем у справі, оскільки за мовчазної згоди вкладника перевів борг за депозитом на ТОВ ФК «Фінілон».
В постановах Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 757/64382/17 (провадження № 61-9229св21), від 02 листопада 2021 року у справі
№ 757/45304/19-ц (провадження № 61-3221св21), від 10 листопада 2021 року у справі № 757/50904/17-ц (провадження № 61-9151св21), від 11 листопада 2021 року у справі № 183/3248/16 (провадження № 61-3971св21), в яких також вирішувався спір між вкладниками та АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення грошових коштів, зазначено, що доводи касаційної скарги про те, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у справі, з посиланням на те, що 17 листопада 2014 року банк уклав з ТОВ «ФК «Фінілон» договір, за яким фінансова компанія стала боржником за спірними договорами банківського вкладу, є безпідставними. АТ КБ «ПриватБанк» вказує, що згода кредиторів отримана шляхом їх приєднання до Умов та правил надання банківських послуг, розміщених на сайті банку. При цьому відповідно до наданого витягу пунктом 1.1.7.59 Умов та Правил визначено, що згода клієнта отримується за принципом мовчазної згоди (стаття 205 ЦК України). Згідно зі статтею 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Стаття 520 ЦК України передбачає, що у правовідносинах із заміни боржника беруть участь три особи: кредитор, боржник, третя особа, яка має намір стати боржником. Звідси, боржником або особою, яка висловила намір стати боржником, кредитору може бути запропоновано здійснення заміни боржника, або сам кредитор запропонував здійснити заміну боржника. В будь-якому випадку для здійснення такої заміни має бути наявна тристороння згода: а) боржник виявив згоду на те, щоб він був замінений; б) третя особа виявила згоду на те, щоб набути обов`язків боржника; в) кредитор надав згоду на заміну боржника. Відсутність згоди хоча б однієї із сторін не дає підстав для заміни боржника. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України). Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, в рішенні обґрунтовано вказав, що для кредитора має суттєве значення особа боржника, оскільки від цього залежить забезпечення зобов`язання такими критеріями, як платоспроможність, добросовісність та надійність контрагента. Статтею 205 ЦК України визначено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі; сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом; правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків; у випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. Натомість із депозитного договору не вбачається, що сторони також керуються згаданими вище Умовами та правилами, а з урахуванням висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження
№ 14-131цс19), пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права, бути проінформованим про умови кредитування за конкретним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг - це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил, тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору. Крім того, згідно зі статтею 521 ЦК України форма правочину щодо заміни боржника у зобов`язанні визначається відповідно до положень статті 513 цього Кодексу. Статтею 513 ЦК України визначено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові; правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом. З огляду на те, що договір між АТ КБ «ПриватБанк» та позивачем укладено у письмовій формі, він містить умови про їх двостороннє волевиявлення, передбачені статтею 205 ЦК України положення про мовчазну згоду не можуть бути застосовні до правовідносин сторін у цій справі.
Враховуючи викладене, аргументи касаційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» про те, що ТОВ «ФК «Фінілон» є належним відповідачем у цій справі є неспроможними.
Саме АТ КБ «ПриватБанк» є боржником за договором банківського вкладу, з приводу виконання умов якого виникли спірні правовідносини, а отже, й належним відповідачем, що відповідає правовій позиції у подібних правовідносинах, викладеній Верховним Судом у вищезгаданих постановах.
Оскільки ОСОБА_1 відповідно до статті 520 ЦК України не надавала згоди на переведення боргу за договором депозитного вкладу від АТ КБ «ПриватБанк» до ТОВ «ФК «Фінілон», договір про переведення боргу між банком і ТОВ «ФК «Фінілон» шляхом використання принципу мовчазної згоди вкладнику банку не створює правових наслідків для позивача.
Наведене також узгоджується із висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року у справі № 199/3152/20 (провадження № 14-224цс21) щодо переведення боргу від АТ КБ «ПриватБанк» до ТОВ «ФК «Фінілон» у подібних правовідносинах.
Отже, суди зробили правильний висновок, що саме АТ КБ «ПриватБанк», а не ТОВ «ФК «Фінілон» є належним відповідачем у справі.
Щодо вимоги про стягнення пені
Верховний Суд погоджується із висновками судів про наявність підстав для стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 19 грудня 2019 року по 28 листопада 2020 року з таких підстав.
Відповідно до підпункту 7.1.1 пункту 7.1 статті 7 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (далі - Закон № 2346-ІІІ) вкладний (депозитний) рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання коштів, що передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент (дохід) відповідно до умов договору.
Згідно зі статтею 2 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-ІІІ) вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
Відповідно до частин першої, другої статті 47 Закону № 2121-ІІІ банк має право надавати банківські та інші фінансові послуги (крім послуг у сфері страхування), а також здійснювати іншу діяльність, визначену в цій статті, як у національній, так і в іноземній валюті. Банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг. У пункті 1 частини третьої статті 47 цього Закону вказано, що до банківських послуг належать залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-III) фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5); споживач фінансових послуг - фізична особа, яка отримує або має намір отримати фінансову послугу для задоволення особистих потреб, не пов`язаних із підприємницькою, незалежною професійною діяльністю (пункт 7-1).
Згідно з частинами першою, другою статті 4 Закону № 2664-III фінансовими послугами вважаються, зокрема: залучення фінансових активів із зобов`язанням щодо наступного їх повернення; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту та ін. Фінансові послуги, надання яких передбачається іншими законами, підлягають включенню до переліку, визначеного частиною першою цієї статті. Надання фінансових послуг, не включених до зазначеного переліку, забороняється.
Отже, розміщення грошових коштів у вигляді вкладу (депозиту) та отримання процентів за вкладом є фінансовими операціями, які здійснюються у разі укладення договору банківського вкладу, і в сукупності становлять суть фінансової послуги, яка надається банком споживачу (вкладнику).
Відповідно до преамбули Закону він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
У Законі не визначено вичерпного переліку відносин, які він регулює, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та виходячи із загальних принципів цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах «слабкої сторони», якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. Особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб`єкта - споживача.
Споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3) (стаття 1 Закону).
Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі.
Із системного аналізу норм законів України № 2121-ІІІ, № 2664-III, № 1023-ХІІ, Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі № 1-26/2011 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09 квітня 1985 року № 39/248, Резолюції Консультативної Асамблеї Ради Європи від 17 травня 1973 року № 543, Директиви 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики можна зробити висновок, що залучення коштів на депозит є наданням фінансової послуги, оскільки банк чи фінансова установа зобов`язана за договором банківського вкладу повернути вклад та нараховані проценти вкладнику, який є споживачем банківських послуг, отже, на вказані правовідносини поширюється Закон, зокрема частина п`ята статті 10 цього Закону щодо сплати пені за кожен день прострочки виконання зобов`язання з повернення вкладу.
З огляду на вказане вкладник за договором банківського вкладу є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачене частиною п`ятою статті 10 Закону, а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) визначено, що відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі 3 % вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі. Оскільки відповідно до статей 2, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг, а клієнтом банку є будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку, то до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина п`ята статті 10 Закону.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року у справі № 199/3152/20 (провадження № 14-224цс21), з урахуванням наведеного вказано, що висновки судів першої та апеляційної інстанції про стягнення з банку пені у розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі є помилковими.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) сформульовано висновок, що пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача. Після ухвалення рішення про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання.
Верховний Суд, оцінюючи доводи касаційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення процентів за депозитом після вимоги вкладника, вже викладав мотиви того, що з моменту звернення вкладника з вимогою про повернення вкладу, договірні відносини між ним і банком припиняються.
Суди встановили, що ОСОБА_1 скористалася правом на дострокове розірвання депозитного договору та 23 листопада 2020 року звернулася до АТ КБ «ПриватБанк» (банк отримав вимогу 26 листопада 2020 року) із заявою про виплату належних їй коштів за договором банківського вкладу разом з нарахованими процентами, а тому з 28 листопада 2020 року договір вважається розірваним.
Обраховуючи розмір пені, місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із розміру процентів на суму вкладу -
8 173, 09 доларів США, що станом на 28 листопада 2020 року становило
232 442, 68 грн та зазначив, що позивач помилково вважала базою для нарахування пені загальну суму тіла депозиту.
З урахуванням річної позовної давності (дата звернення до суду із позовом -
19 грудня 2020 року, суди вважали, що стягненню підлягає пеня за період з 19 грудня 2019 року по 28 листопада 2020 року (момент розірвання договору банківського вкладу), розмір якої становить 2 405 781,74 грн (232 442,68 грн*3%*345 днів).
Проте колегія суддів з таким розрахунком пені погодитись не може з огляду на таке.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі
№ 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) зазначено, що, визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов`язаний належним чином дослідити подані стороною докази (у цьому випадку - зроблений позивачем розрахунок заборгованості), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю бо частково - зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.
Як вбачається із змісту укладеного між сторонами 19 липня 2013 року договору, сторони погодили, що проценти виплачуються на рахунок/карту для зарахування процентів по закінченню кожного цілого місяця, який минув з моменту укладення договору, в перший робочий день, який іде за датою укладення договору, після 15:00.
Тобто, враховуючи, що сторони погодили періодичність виплати процентів по закінченню кожного цілого місяця, здійснений судом першої інстанції розрахунок, з висновками якого погодився апеляційний суд, не можна вважати обґрунтованим, оскільки період часу з 19 грудня 2019 року по 28 листопада 2020 року має ділитись на підперіоди (з 19 грудня 2019 року до 18 січня 2020 року; з 19 січня 2020 року
до 18 лютого 2020 року і так далі до 19 листопада 2020 року з урахуванням робочих та вихідних днів) з відповідним збільшенням суми відсотків, які є базою нарахування за кожен місяць.
З урахуванням наведеного, колегія суддів частково погоджується із аргументами касаційної скарги про помилковість висновків судів щодо стягнення з відповідача пені у визначеному розмірі.
Щодо стягнення 3 % річних
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
У контексті статей 524, 533-535, 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті чи в іноземній валюті), це таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.
За своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб.
Положення статті 11 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.
Тобто відповідно до положень статті 11 ЦК України рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов`язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, - за наявності прямої вказівки про це в законі.
За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує таке зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.
Приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу ІІІ книги 5 цього ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу ІІІ книги 5 цього Кодексу).
Таким чином, у статті 625 ЦК України визначено загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт).
Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у вкладника виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим порушенням грошового зобов`язання, тому позовна давність за такими вимогами обмежується останніми 3 роками до подачі такого позову.
Суди вказували, що прострочення виконання зобов`язання щодо повернення суми вкладу у розмірі 15 938,34 доларів США розпочалося із наступного дня, після отримання банком заяви про розірвання договору та повернення вкладу -
26 листопада 2020 року.
Таким чином, стягненню з відповідача на користь позивача підлягають 3 % річних від простроченої суми 443 532,13 грн (еквівалент 15 938,34 доларів США за офіційним курсом НБУ станом на 19 грудня 2020 року) за період з 27 листопада 2020 року
по 19 грудня 2020 року, що становить 836,17 грн.
Проте з таким висновком колегія суддів погодитись не може, оскільки як вбачається із матеріалів справи та суди встановили, що датою розірвання договору слід вважати 28 листопада 2020 року, а тому розрахунок 3 % річних повинен був бути здійснений за період з 29 листопада 2020 року по 19 грудня 2020 року.
Отже, розмір 3 % річних повинен бути розрахований за період з 29 листопада
2020 року по 19 грудня 2020 року.
З огляду на викладене колегія суддів погоджується із аргументами касаційної скарги в цій частині та вважає, що сума 3 % річних, обрахована місцевим судом, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, неправильно.
Щодо стягнення відсотків за період часу з 29 листопада 2020 року по 19 грудня
2020 року
Верховний Суд також не може погодитися з висновками судів про стягнення з відповідача на користь позивача ненарахованих відсотків за період з 29 листопада 2020 року по 19 грудня 2020 року за відсотковою ставкою «на вимогу» - 0,01% річних, тобто 0,08 доларів США, з таких підстав.
АТ КБ «ПриватБанк» у касаційній скарзі посилається на те, що проценти на вклад нараховуються лише на період дії договору вкладу та після припинення договору не нараховуються, про що зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17.
Крім того, у касаційній скарзі зазначив про те, що позивач депозитний договір достроково розірвала на підставі письмової заяви від 23 листопада 2020 року, яку банк отримав 26 листопада 2020 року, отже договір вважається розірваним
28 листопада 2020 року, а тому з 29 листопада 2020 року відсутні підстави для нарахування відсотків за вкладом.
Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Умова договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною (частини перша, друга статті 1060 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.
У постанові Верховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі № 363/3965/15 (провадження № 61-11520св20), зазначено, що у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651-654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків.
Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), від 08 лютого 2022 року (провадження № 14-197цс21), згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним та об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) дійшла висновку, що після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. Велика Палата Верховного Суду у цій справі зазначила, що при вирішенні цього спору суди не врахували, що виплата передбачених пунктом 1 договорів та встановлених статтями 1061, 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дій договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються.
У справі, що переглядається, встановлено, що 26 листопада 2020 року банк отримав заяву позивача із вимогою про повернення депозитного вкладу та виплату нарахованих відсотків.
Відповідно до депозитного договору у вкладника та банку є право на дострокове розірвання договору, шляхом повідомлення за два банківських дні до дня розірвання договору.
З огляду на викладене договірні правовідносини між сторонами припинились, тому відсотки за користування депозитними коштами не можуть нараховуватись.
Отже, висновки судів в частині стягнення з банку відсотків за користування депозитними коштами в період з 29 листопада 2020 року по 19 грудня 2020 року помилкові.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
У частині четвертій статті 411 ЦПК України встановлено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку про те, що оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача пені, ненарахованих відсотків за період з 29 листопада 2020 року
по 19 грудня 2020 року та 3 % річних підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Колегія суддів також звертає увагу місцевого суду на те, що Велика Палата Верховного Суду конкретизувала критерій, на підставі якого суд застосовує частину третю статті 551 ЦК України, в постанові від 28 червня 2019 року у справі
№ 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18, пункти 83-85), зазначивши, що одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.
Щодо судових витрат
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими у статтях 141, 142 ЦПК України.
У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Щодо клопотання АТ КБ «ПриватБанк» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
У вересні 2023 року АТ КБ «ПриватБанк» подало клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на те, що існує виключна правова проблема щодо застосування статей 228, 513, 520, 521, 654, 1059 ЦК України як підстави для встановлення нікчемності договору про переведення боргу (заміна боржника) за обставин укладення такого договору в письмовій формі проте за відсутності згоди кредитора на укладення такого договору або чи є договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, який укладений між АТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «ФК «Фінілон» у письмовій формі оспорюваним.
Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Верховний Суд неодноразова вказував, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.
Оцінюючи наявність підстав для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів, наведених у клопотанні АТ «КБ «ПриватБанк», Верховний Суд враховує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 199/3152/20 погодилась з висновками судів попередніх інстанцій про те, що оскільки позивачі (вкладники) не надавали згоду на переведення боргу від АТ «КБ «ПриватБанк» до ТОВ «ФК «Фінілон» за договорами депозитних вкладів відповідно до статті 520 ЦК України, договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, укладений між банком та ТОВ «ФК «Фінілон» шляхом використання принципу мовчазної згоди вкладників банку, не створює правових наслідків для позивачів.
Також Верховний Суд неодноразово викладав висновки про те, що відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом (див.: постанови Верховного Суду від 07 серпня 2023 року у справі № 753/18639/20, від 28 листопада 2022 року у справі № 202/5076/19, від 22 березня 2023 року у справі № 757/42001/21, від 26 січня 2022 року у справі № 757/34314/18, від 20 січня 2021 року у справі № 729/887/19, від 20 жовтня 2021 року у справі № 201/8704/19, від 17 листопада 2021 року у справі № 755/17323/19 та ін.).
Редакція статті 520 ЦК України з часу підтвердження наведеного висновку Великою Палатою Верховного Суду не змінилась, контекст суспільних відносин також не змінився, критеріїв наявності виключної правової проблеми при тлумаченні положень статей 228, 513, 520, 521, 654, 1059 ЦК України для оцінки дійсності чи недійсності договору про переведення боргу без згоди кредитора - клопотання банку не містить, а тому Верховний Суд дійшов переконання, що відсутні підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною п`ятою статті 403 ЦПК України.
Керуючись статтями 141, 400, 403, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні клопотання Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.
Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 19 липня 2022 року, залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 липня 2023 року, в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про стягнення пені, ненарахованих відсотків за період з 29 листопада 2020 року по 19 грудня 2020 року, 3 % річних та в частині стягнення судових витрат скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
В решті рішення Печерського районного суду м. Києва від 19 липня 2022 року, залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 липня 2023 року, залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач І. В. Литвиненко
Судді: А. І. Грушицький
Є. В. Петров
В. В. Пророк
О. М. Ситнік
