Єдиний державний реєстр судових рішень
ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
суддів Великої Палати Верховного Суду Шевцової Н. В., Власова Ю. Л., Желєзного І. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю.
щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2023 у справі № 21-67а15 (800/132/14) (провадження № 11-10заі24) за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Конституційний Суд України, про визнання незаконною та скасування Постанови Верховної Ради України від 24.02.2014 № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді», поновлення на посаді судді Конституційного Суду України
Короткий виклад історії справи
У березні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України, як суду першої інстанції, з позовом до Верховної Ради України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Конституційний Суд України, у якому просив:
- визнати незаконною та скасувати Постанову Верховної Ради України від 24.02.2014 № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» (далі - Постанова № 775-VII) у частині дострокового припинення повноважень та звільнення позивача з посади судді Конституційного Суду України за порушення присяги;
- зобов`язати Верховної Ради України поновити ОСОБА_1 на посаді судді Конституційного Суду України з 24.02.2014.
Позовні вимоги мотивовані тим, що на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке відбулось 24.02.2014, прийнято рішення про голосування з питання щодо звільнення суддів Конституційного Суду України за скороченою процедурою обговорення (в тому числі за відсутності обговорення питання щодо звільнення суддів Конституційного Суду України і на засіданні профільного комітету), що, на думку позивача, суперечить положенням Регламенту Верховної Ради України.
Також позивач зазначав, що при розгляді Верховною Радою Українипитання про звільнення суддів Конституційного Суду Україниз посад порушено строки надання народним депутатам України матеріалів щодо суддів. Позивач вважав, що такі матеріали повинні бути надані народним депутатам України не пізніше, як за три дні до розгляду Верховної Ради України відповідного питання.
При цьому, на переконання позивача, відповідно до процедури звільнення з підстав порушення присяги судді необхідним є висновок постійної комісії з питань регламенту та етики Конституційного Суду України. Однак ні вказаною комісією, ні самим Конституційним Судом України питання стосовно порушення позивачем присяги не розглядалось, що свідчить, на думку позивача, про порушення процедури розгляду питання звільнення судді Конституційного Суду України за порушення присяги.
Крім того, позивач наголошує, що на суддів Конституційного Суду України розповсюджуються, зокрема, гарантії незалежності та недоторканності. Так, відповідно до статті 28 Закону України «Про Конституційний Суду України» судді Конституційного Суду Українине несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у Конституційного Суду Українита в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків Конституційного Суду України.
Разом з тим, на думку позивача, встановлюючи факт порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді самостійно, парламент явно перебрав на себе повноваження судової гілки влади, тим самим порушивши вимоги статті 6, частини другої статті 19 Конституції України та посягнувши на незалежність суддів і судової системи, тим більше відповідно до статті 85 Конституції України повноваження Верховної Ради України, визначені Конституцією, є вичерпними, а отже парламент не наділений конституційними повноваженнями щодо контролю та нагляду за рішеннями суддів України, у тому числі Конституційного Суду України, зокрема, й у питаннях юридичної оцінки їх рішень.
Посилався позивач і на численну міжнародну судову практику, зокрема, Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) та міжнародні стандарти у сфері правосуддя, що, на його думку, свідчать про їх недотримання відповідачем під час прийняття спірної постанови. Зазначав, що відповідачем порушено принципи індивідуальної відповідальності та рівності, оскільки Верховна Рада Українине встановлювала вину кожного із суддів, про яких йдеться в спірній постанові, та звільнено тільки тих суддів, які обрані до Конституційного Суду Українипо квоті парламенту.
Тому, позивач вважав, що Постанову № 775-VII слід визнати незаконною в частині припинення його повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України за порушення присяги.
Вищий адміністративний суд України постановою від 26.01.2014 відмовив у задоволенні позову.
Верховний Суд України постановою від 28.04.2015 відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 26.01.2014.
12.01.2023 ЄСПЛ постановив рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine)(заяви № 27276/15 і № 33692/15), яке набуло статусу остаточного 12.04.2023.
Суд у вказаному рішенні постановив порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), в пункті 1 якої визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (пункт 2 статті 8 Конвенції).
Суд також постановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з правом заявника на вмотивоване рішення у його справі, відповідна частина якого визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У квітні 2023 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд постанови Верховного Суду України від 28.04.2015 на підставі пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України, а саме встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2023 заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду України від 28.04.2015 в адміністративній справі № 21-67а15 (№ 800/132/14) задоволено частково. Постанову Верховного Суду України від 28.04.2015 та постанову Вищого адміністративного суду України від 26.01.2015 скасовано, а справу передано на новий розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 11.12.2023 позов ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною Постанови №775-VII, зобов`язання Верховної Ради України утримуватися від вчинення певних дій задовольнив частково. Визнав протиправною та нечинною Постанову №775-VII у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді.. У решті позовних вимог відмовив.
Суд першої інстанції у рішенні покликаючись на міжнародні та національні правові принципи стосовно незалежності судових органів, виснував, що Верховна Рада України не дотрималася цих принципів, а саме принцип незалежності суду (судді), в тому числі незалежності під час прийняття рішень, порушення якого є недопустимим.
За висновком суду першої інстанції, Конституція України не наділяє парламент повноваженнями встановлювати факт порушення суддею Конституційного Суду України присяги судді, оскільки їх повноваження чітко перелічені у статті 85 Конституції України, тому передумовою для звільнення судді Конституційного Суду Україниза порушення присяги судді має бути ретельна перевірка факту порушення присяги суддею, та в разі підтвердження такого факту Верховною Радою України більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу могла прийняти відповідне рішення з дотриманням процедури, передбаченої Законом України «Про Регламент Верховної Ради України».
При цьому, суд першої інстанції вважав, що як орган законодавчої влади Верховна Рада України мала усунути прогалину в законодавстві, визначити компетентний орган, який би був наділений повноваженнями проводити перевірку та встановлювати факт порушення присяги суддею Конституційного Суду України. На той час такою процедурою могла бути процедура, передбачена Регламентом Конституційного Суду України а відповідним органом - склад Конституційного Суду України. Разом з тим, оскаржувана Постанова № 775-VII була прийнята з метою замінити законодавчим органом суддів Конституційного Суду Українита сформувати інший склад суддів Конституційного Суду України.
Крім того, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив, що частиною третьою статті 28 Закону «Про Конституційний Суд України» передбачалося, що судді Конституційного Суду Українине несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у Конституційному Суді Українита в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків Конституційного Суду України.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що Верховна Рада України достроково припинила повноваження та звільнила ОСОБА_1 з посади судді Конституційного Суду Українибез додержання процедури, установленої чинним законодавством України, зокрема, за відсутності встановлених обставин порушення ним присяги судді, про що у своєму рішенні вказав й ЄСПЛ.
Щодо позовних вимог у частині зобов`язання Верховної Ради України поновити позивача на посаді судді Конституційного Суду України, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив, що на момент ухвалення судового рішення у цій справі у нього відсутні правові підстави для поновлення позивача на посаді судді Конституційного Суду України, оскільки позивач не може здійснювати такі повноваження в силу положень статті 148 Конституції України та статті 9 Закону «Про Конституційний Суд України», як наслідок, задоволення цієї позовної вимоги не здатне поновити його порушені права.
Зміст постанови Великої Палати Верховного Суду
25.04.2024 постановою Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу Верховної Ради України задоволено. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2023 у справі № 800/132/14 у частині задоволення позовних вимог, якими визнано протиправною та нечинною постанову Верховної Ради України від 24.02.2014 № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді скасовано. Ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Беручи до уваги висновки ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), надаючи відповідь на питання, чи відповідало звільнення позивача з посади конституційним гарантіям незалежності суддів та чи була кваліфікація дій позивача, за якою його було звільнено з посади судді Конституційного Суду України, достатньо передбачуваною, щоб таке звільнення вважалось юридично обґрунтованим, а не політичним, попри те, що воно здійснене парламентом, а також чи могло положення статті 28Закону України «Про Конституційний Суд України», яка встановлювала функціональний імунітет для суддів Конституційного Суду України, тлумачитися як таке, що обмежувало обсяг відповідальності суддів за порушення присяги, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що функціональний імунітет, закріплюючи недоторканність судді, не звільняє тим самим його від відповідальності з підстав та у випадках, передбачених законом. Гарантуючи судді Конституційного Суду України функціональний імунітет, законодавець з метою недопустимості безкарності судді у разі вчинення ним при виконанні службових обов`язків проступку, який виходить за межі обов`язкової поведінки судді, визначив водночас і спеціальні підстави та особливий порядок, ускладнені і відмінні від загальноприйнятих, притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.
Велика Палата Верховного Суду наголосила, що функціональний імунітет судді, у тому числі й судді Конституційного Суду України, є не самоціллю, а правовим засобом забезпечення незалежності судді при виконанні ним посадових обов`язків відповідно до складеної присяги. Між функціональним імунітетом судді Конституційного Суду України та присягою, яку складає суддя цього суду, існує взаємообумовлений зв`язок: функціональний імунітет забезпечує судді Конституційного Суду можливість виконання присяги; присяга ж, у свою чергу, визначає межі функціонального імунітету. Порушення суддею Конституційного Суду України присяги, у свою чергу, не може гарантувати йому додержання функціонального імунітету.
Велика Палата Верховного Суду також виснувала, що ухвалюючи рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, Конституційний Суд України(у складі суддів цього суду, в тому числі, судді Колоса М. І.) перевищив свої конституційні повноваження і виконав непритаманну йому функцію - замість охороняти Конституцію України вдався до її ревізії, перебравши на себе функції законодавця - Верховної Ради України.
За висновком Великої Палати Верховного Суду, у цій справі немає підстав стверджувати, що поняття «порушення присяги» у контексті змісту присяги судді Конституційного Суду України, визначеного статтею 17 Закону № 422/96-ВР, було поширене парламентом на діяння, яке з боку стороннього спостерігача і самого судді Конституційного Суду України, що склав таку присягу, могло бути розцінене інакше, ніж порушення визначених присягою зобов`язань, оскільки позивач, склавши закріплену статтею 17 Закону № 422/96-ВР присягу та взявши тим самим на себе обов`язок неухильно дотримуватися визначеного присягою обов`язку, не може стверджувати, що не розумів змісту присяги, у зв`язку із цим немає підстав вважати, що обов`язок боронити конституційний лад був для позивача абстрактним і незрозумілим поняттям і що він не міг усвідомлювати межі застосування норми пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, яка пізніше стала підставою для звільнення його з посади органом, уповноваженим на це Конституцією України.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що діяння заявника кваліфікується як порушення присяги з очевидністю, що була передбачуваною для зaявника. Юридична кваліфікація порушення присяги судді - настільки істотного порушення, яке призвело до зміни конституційного ладу України, відповідає також засадам відповідальності судді у розвинених конституційних демократіях, де дії, які становлять «замах на спотворення законів і свобод» (англ. attempts to subvert the laws and liberties), становлять підставу для імпічменту судді, що має наслідком усунення його з посади.
З огляду на очевидність перевищення суддями Конституційного Суду України, серед яких і ОСОБА_1 , при прийнятті Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 своїх конституційних повноважень установлення відповідного факту та кваліфікація його як порушення цими суддями присяги самою Верховною Радою України відповідало положенням статей 85, 126 Конституції України.
Велика Палата Верховного Суду відхиляючи довід позивача про порушення Верховною Радою України при звільненні його з посади судді Конституційного Суду України принципу індивідуальної відповідальності, наголосила, що висловлюючи під час голосування свою думку у конкретній справі, суддя займає власну, індивідуальну позицію як щодо результату розгляду справи, так і щодо процедури ухвалення рішення, у зв`язку із чим і відповідальність суддя несе індивідуальну, обумовлену саме його позицією щодо розгляду справи. Незважаючи на те, що викладення окремої думки є правом судді, а не його обов`язком, навіть якщо суддя не згоден із судовим рішенням, саме окрема думка судді відображає його правову позицію щодо результатів розгляду справи та спрямована на заперечення, уточнення або обґрунтування висновків у рішенні суду.
Присяга, яку дає суддя Конституційного Суду України і яка зобов`язує його захищати конституційний лад, тим самим зобов`язує його не лише голосувати «за» або «проти» рішень Конституційного Суду України, а також чітко та повно усвідомлювати раціональні мотиви для такого голосування і за потреби викладати ці мотиви в окремій думці. Особливо у випадках, коли такий захист передбачає необхідність не пасивного спостереження за ігноруванням конституції держави, а професійний, службовий обов`язок активних дій щодо її захисту. Отже, за відсутності окремої думки ОСОБА_1 щодо Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 у парламенту не було підстав вважати, що позивач не погоджувався з ухваленням цього рішення. З огляду на аргументи, які позивач висловив під час розгляду справи, зокрема позивач не навів доводів, що у нього була інша позиція під час голосування за прийняття зазначеного рішення, вважати інакше у Великої Палати немає підстав.
Звертаючись за захистом порушеного права, ОСОБА_1 , однак, ні в позовній заяві, ані в судовому засіданні інших доводів на спростування порушення ним присяги судді, окрім як доводу, що Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 прийнято відповідно до Конституції України, не навів. З таким твердженням ОСОБА_1 Велика Палата Верховного Суду не погодилась, враховуючи наведені вище обставини та висновки щодо перевищення суддями Конституційного Суду України визначених Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України» повноважень при ухваленні зазначеного рішення.
За висновком Великої Палати Верховного Суду, установлена парламентом підстава для звільнення ОСОБА_1 відповідала вчиненому ним порушенню присяги судді як результату його індивідуальних, вольових (не обов`язково умисних) дій, які в сукупності з діями інших суддів Конституційного Суду України призвели до єдиних негативних юридичних наслідків, пов`язаних із порушенням визначених у присязі обов`язків, адже якщо б окремо кожен із суддів, які входили до складу Конституційного Суду України, що ухвалив Рішення від 30.09.2020 № 20-рп/2010, застосував свої повноваження на забезпечення верховенства Конституції України та реалізацію інших статусних завдань цієї інституції, визначених статтею 1 Закону України «Про Конституційний Суд України», справедливе й добросовісне виконання яких завірив присягою, то не настали б наслідки, які охоплюються поняттям «порушення присяги».
Велика Палата Верховного Суду також наголосила, що, приймаючи рішення про звільнення судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 за порушення присяги на своєму пленарному засіданні, яке відбулося 24.02.2014, більшістю голосів, Верховна Рада України діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У зв`язку з цим Велика Палата відхилила довід позивача, що стосовно нього не було відповідного висновку постійної комісії з питань регламенту та етики Конституційного Суду України, який є обов`язковим у процедурі звільнення судді цього суду за порушення присяги, що передбачено Регламентом Конституційного Суду України. По-перше, регламент є внутрішнім (локальним) актом Конституційного Суду України, а не нормативно-правовим актом, і, по-друге, регламент не може наділяти орган конституційної юрисдикції більш широким обсягом повноважень, порівняно із Конституцією та законами України.
Викладені обставини, які встановлені у цій справі, дали підстави Великій Палаті Верховного Суду виснувати, що Постанова № 775-VII прийнята Верховною Радою України на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України», з використанням повноваження відповідно до мети, з якою це повноваження надано. Постанова № 775-VII відповідає критеріям обґрунтованості, неупередженості, добросовісності, розсудливості, принципу рівності, пропорційності, прийнята своєчасно (на час зайняття позивачем посади судді Конституційного Суду України). Та обставина, що Постанова № 775-VII була прийнята без участі позивача у процесі її прийняття, не вплинула на її законність.
Проаналізувавши межі функціонального імунітету судді Конституційного Суду України відповідно до висновків ЄСПЛ у рішенні від 12.01.2023 у справі «Овчаренко та Колос проти України» та підсумовуючи викладені вище аргументи й мотиви щодо правомірності Постанови № 775-VII в частині звільнення позивача з посади судді Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що суд першої інстанції не мав правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 у частині позовних вимог про визнання протиправною та нечинною зазначеної постанови щодо дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді.
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
На наше переконання, висновок про скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та наявність підстав для відмови в задоволенні позову, є помилковим з таких міркувань.
ЄСПЛ у рішенні в справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine)(заяви №27276/15 і №33692/15), яке набуло статусу остаточного 12.04.2023, установив порушення Україною міжнародних зобов`язань, а саме пункту 1 статті 6 Конвенції щодо прав заявників на вмотивоване рішення у їхніх справах та статті 8 Конвенції, в пункті 1 якої визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (пункт 2 статті 8 Конвенції).
Згідно зі встановленими у справі обставинами Постановою № 775-VII ОСОБА_1 звільнено з посади судді Конституційного Суду України у зв`язку з порушенням присяги судді відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Рішення про звільнення позивача ґрунтувалося виключно на статті 126 Конституції України, згідно з пунктом 5 частини п`ятої якої суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив у разі порушення суддею присяги.
Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, ураховуючи висновки ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), насамперед потрібно було відреагувати на те, чи булоправомірним звільнення позивача з посади судді Конституційного Суду України за порушення присяги судді, чи було порушення присяги судді, в чому саме була суть порушення присяги суддею, чи відповідало звільнення заявника з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету судді Конституційного Суду України.
Повертаючись до обставин розглядуваної справи, слід нагадати, що Верховна Рада України приймаючи Постанову № 775-VII, дійшла висновку, що судді Конституційного Суду України, зокрема позивач, приймаючи рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, від 29.05.2013 № 2-рп/2013, від 25.01.2012 № 3-рп/2012, порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина та протирічить змісту присяги судді Конституційного Суду України, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді Конституційного Суду України.
Таким чином, Верховна Рада України фактично визнала прийняття суддями Конституційного Суду України, серед яких і ОСОБА_1 , рішень від 30.09.2010 № 20-рп/2010, від 29.05.2013 № 2-рп/2013, від 25.01.2012 № 3-рп/2012, як таких, що, зокрема протирічать змісту присяги судді Конституційного Суду України, оскільки, серед іншого, у суддів Конституційного Суду України відсутні повноваження перевіряти на конституційність окремої частини чи положення Конституції, а так само вносити зміни до Основного Закону.
За змістом статті 28 Закону України «Про Конституційний Суд України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) особа судді Конституційного Суду України є недоторканною.
Судді Конституційного Суду України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у Конституційному Суді України та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків Конституційним Судом України.
Зазначене порушення констатоване ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), де Суд вказав, що стаття 28 Закону України «Про Конституційний Суд України» встановлювала функціональний імунітет для суддів Конституційного Суду України, вказуючи, що вони не мали нести юридичну відповідальність за результати свого голосування в цьому суді. Сторони не уточнили тлумачення цього положення і, зокрема, чи забезпечувало воно імунітет не лише від кримінальної та цивільної відповідальності, але й передбачало захист від звільнення. Однак з огляду на той факт, що заявників звільнили саме за результати їхнього голосування, зокрема, за їхній суддівський висновок, відображений у Рішенні від 30.09.2010 (див. пункт 17), питання, чи могло це положення Закону «Про Конституційний Суд України» тлумачитися як таке, що обмежувало обсяг відповідальності суддів Конституційного Суду України за «порушення присяги» згідно зі статтею 126 Конституції України та статтею 32 Закону «Про Вищу раду юстиції», мало вирішальне значення та вимагало здійснення детального аналізу.
Як зазначив ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine) під час перегляду вимагало детальної відповіді питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, яке обмежувало обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування як членів Конституційного Суду України. Це питання не могло бути проігнороване за умовчанням і вимагало детального вивчення, щоб судовий розгляд міг вважатися «достатнім» для цілей Конвенції. У зв`язку із цим Суд нагадав свої висновки за статтею 8 Конвенції, що національні суди за обставин справ, які вони розглядали, і з огляду на важливість гарантії терміну перебування суддів на посаді для підтримання верховенства права та демократії мали навести дуже докладне і чітке обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею Конституційного Суду України (див. пункти 95-108). Оскільки такої відповіді надано не було, рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими.
Так, у пункті 126 рішення ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine)заявники стверджували про неналежність судового розгляду, оскільки національні суди не забезпечили належну процедуру, передбачену на національному рівні, яка, на їхню думку, мала включати попередній розгляд питання Конституційним Судом України, як того вимагав Регламент Конституційного Суду України. У зв`язку з цим Суд зазначає, що національні суди достатньою мірою розглянули аргументи заявників і вважали, що Конституційний Суд України не мав повноважень запроваджувати обов`язкову процедуру звільнення його суддів, прийнявши Регламент Конституційного Суду України (див. пункт 28). Оскільки національні суди мають найкращі можливості для тлумачення національного законодавства, завдання Суду полягає не у висловленні думки про правильне тлумачення законодавства України у зв`язку з цим питанням. Крім того, Суд зауважує, що заявники не стверджували, що суди, які переглядали Постанову Верховної Ради України, не були наділені «повною юрисдикцією» для розгляду всіх відповідних питань факту та права. Справді, ніщо не свідчить, що українське законодавство якоюсь мірою обмежувало розгляд, який суди могли здійснювати у справах, подібних до справи заявників.
Надаючи відповідь на питання, чи відповідало звільнення заявника з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, яке обмежувало обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування як членів Конституційного Суду України, слід також зазначити, що Венеціанська Комісія неодноразово зазначала, зокрема у висновку № 722/2013, що судді повинні мати лише функціональний імунітет, імунітет щодо дій пов`язаних з їх суддівськими функціями, чи такий імунітет, який забезпечує незалежність правосуддя перед загрозою неправомірного арешту: «…судді повинні мати лише функціональний імунітет, мається на увазі імунітет від переслідування за правомірні дії відповідно до покладених на них функцій. У цьому зв`язку очевидним є, що пасивна корупція, владний вплив, взяття хабара та подібні порушення не можуть розглядатися як правомірні дії, що відповідають суддівським функціям».
У пункті 21 зазначеного висновку вказано, що формулювання статті 126 стосовно звільнення суддів Конституційного Суду, зокрема, щодо підстав для звільнення, є не дуже зрозумілим і викликає деякі сумніви, зокрема, щодо того, чи умови для звільнення суддів, також застосовуються до суддів Конституційного Суду або тільки до суддів судів загальної юрисдикції. Звільнення суддів Конституційного Суду повинно регулюватися тільки Розділом про цей Суд.
У Висновку № 481/2008 від 24.10.2008 ухваленому на її 76-му пленарному засіданні (СПЬ-АП(2008)029), Венеціанська комісія зазначила: «…Хоча основні вимоги стосовно незалежності суддів однакові як для суддів загальних судів, так і для суддів Конституційного Суду, останні мають бути захищені від будь-яких спроб політичного впливу у зв`язку з їхньою посадою, яка особливо піддана критиці та тиску з боку інших органів державної влади. Тому судді Конституційного Суду потребують особливих гарантій їхньої незалежності....».
Статтею 149 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що на суддів Конституційного Суду України поширюються гарантії незалежності та недоторканності.
Згідно із частинами першою та другою статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.
Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.
Конституційним Судом України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) розтлумачено зміст правової конструкції «незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України».
Так, відповідно до резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 19-рп/2004 незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням.
Положення частини другої статті 126 Конституції України «вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється» треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв`язку із здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов`язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо.
Частиною першою статті 129 Конституції України визначено, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.
Статтею 4 Закону України «Про Конституційний Суд України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено, що діяльність Конституційного Суду України ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень.
Судді Конституційного Суду України при здійсненні своїх повноважень є незалежними і підкоряються лише Конституції України та керуються цим Законом, іншими законами України, крім тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду Конституційного Суду України (стаття 27 Закону України «Про Конституційний Суд України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)).
Отже, наведені конституційні та законодавчі норми в поєднанні з їх тлумаченням закріплюють один з основоположних принципів судочинства та функціонування судової влади взагалі, а саме принцип незалежності суду (судді), у тому числі незалежності під час прийняття рішень, порушення якого є недопустимим.
Слід також зазначити, що відповідно до пунктів 2, 4, 26 (b) Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя (Перша світова конференція по незалежності правосуддя, Монреаль, 1983 року) судді як особи є вільними та зобов`язані приймати безсторонні рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права, без будь-яких обмежень, впливів, спонук, примусів, загроз або втручання, прямих або непрямих, з будь-якого боку і з будь-яких причин.
Судді є незалежними від виконавчих і законодавчих органів держави.
Розгляд справ про звільнення з посади або дисциплінарне покарання судді відбувається судом або радою, що переважно складається із суддів та обирається ними. Проте повноваження щодо звільнення судді з посади можуть надаватися законодавчому органу шляхом імпічменту або через спільне звернення, але бажано, аби це відбувалося за рекомендацією суду або ради, що згадуються вище.
В Основних принципах незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.1985 та 13.12.1985, принципи незалежності роз`яснено так. 1. Незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов`язані шанувати незалежність судових органів і дотримуватися її. 2. Судові органи вирішують передані їм справи безсторонньо, на основі фактів і відповідно до закону, без будь-яких обмежень, неправомірного впливу, спонуки, тиску, погроз або втручання, прямого чи непрямого, з будь-якого боку і з будь-яких би то не було причин. 3. Судові органи володіють компетенцією стосовно всіх питань судового характеру і мають виняткове право вирішувати, чи входить передана їм справа до їхньої встановленої законом компетенції. 4. Не повинно мати місця неправомірне чи несанкціоноване втручання в процес правосуддя, і судові рішення, винесені суддями, не підлягають перегляду. Цей принцип не перешкоджає здійснюваному відповідно до закону судовому перегляду чи пом`якшенню вироків, винесених судовими органами. «…» 6. Принцип незалежності судових органів дає судовим органам право і вимагає від них забезпечення справедливого ведення судового розгляду і дотримання прав сторін. Кожна держава-член повинна надавати відповідні засоби, які давали б змогу судовим органам належним чином виконувати свої функції.
У пунктах 18, 20 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.1985 та 13.12.1985 зазначено, що судді можуть бути тимчасово усунуті від посад або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов`язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають. Рішення про дисциплінарне покарання, усунення від посади чи звільнення повинні бути предметом незалежної перевірки. Цей принцип може не застосовуватися до рішень Верховного Суду або до рішень законодавчих органів, прийнятих при розгляді справ у порядку імпічменту або при дотриманні аналогічної процедури.
У рішеннях Великої Палати Суду Європейського Союзу від 24.06.2019 у справі № С-619/18 та від 05.11.2019 у справі № С-192/18 за позовами Європейської комісії проти Республіки Польщі вказано, що для забезпечення ефективного судового захисту важливим є збереження незалежності судів. Відповідно до принципу поділу влади, який характеризує функціонування верховенства права, необхідно гарантувати незалежність судів від законодавчої та виконавчої влади. У зв`язку із цим важливо, щоб судді були захищені від втручання ззовні чи тиску, що може поставити під загрозу їх незалежність.
Вимога про незалежність судів має два аспекти. Перший аспект, який є зовнішнім за своєю суттю, вимагає, щоб відповідний суд виконував свої функції повністю автономно, без будь-яких ієрархічних обмежень або підпорядкування будь-якому іншому органу і не приймаючи розпоряджень чи вказівок з будь-якого джерела, захищаючись таким чином від зовнішнього втручання або тиску, які можуть вплинути на їх рішення. Другий аспект, який є внутрішнім за своєю суттю, пов`язаний з неупередженістю і має на меті забезпечити дотримання дистанції від сторін у справі та їх відповідних інтересів щодо предмета цього провадження. Цей аспект вимагає об`єктивності та відсутності будь-якого інтересу до результатів провадження, окрім суворого застосування верховенства права.
Ці гарантії незалежності та неупередженості вимагають дотримання правил, зокрема щодо призначення, стажу роботи та підстав для утримання, відсторонення та звільнення суддів, які можуть розвіяти будь-який розумний сумнів у свідомості особи щодо непроникності цього органу до зовнішніх факторів та його нейтралітету щодо інтересів, що ставляться перед ним. Необхідна свобода суддів від будь-якого зовнішнього втручання чи тиску вимагає певних гарантій, належних для захисту осіб, які мають завдання виносити рішення в суперечці, таких, як гарантії проти відсторонення від посади.
Вимога незалежності означає, що норми, що регулюють дисциплінарний режим, і, відповідно, будь-яке звільнення тих, хто має завдання виносити рішення в суперечці, повинні забезпечити необхідні гарантії, щоб запобігти будь-якому ризику використання цього дисциплінарного режиму як системи політичного контролю за змістом судових рішень. Таким чином, норми, що визначають, зокрема, поведінку, яка становить дисциплінарні проступки, та покарання, що застосовуються, передбачають залучення незалежного органу відповідно до процедури, яка повністю захищає права, закріплені у статтях 47 та 48 Хартії, зокрема права на захист, і які встановлюють можливість судового провадження щодо оскарження рішень дисциплінарних органів, складають сукупність гарантій, які мають суттєве значення для забезпечення незалежності судової влади.
Відповідно до пункту «d» розділу 2 Рекомендацій №(94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалених Комітетом Міністрів Ради Європи на 518 засіданні заступників міністрів 13.10.1994 судді повинні приймати свої рішення цілком незалежно і мати змогу діяти без обмежень, без неправомочного впливу, підбурення, тиску, погроз, неправомочного прямого чи непрямого втручання, незалежно з чийого боку та з яких мотивів воно б не здійснювалось. У законі мають бути передбачені санкції проти осіб, які намагаються у такий спосіб впливати на суддів. Судді мають бути цілком вільними у винесенні неупередженого рішення у справі, яку вони розглядають, покладатись на своє внутрішнє переконання, власне тлумачення фактів та чинне законодавство. Судді не зобов`язані давати звіт щодо справ, які знаходяться в їх провадженні, ніякій особі, яка не належить до системи судової влади.
У пояснювальній записці до Європейської хартії про статус суддів (Модельний кодекс) від 10.07.1998, зокрема у пункті 1.3, вказано, що Хартією передбачено отримання думки органу, незалежного від виконавчої та законодавчої влади, коли необхідно прийняти рішення щодо добору, розстановки чи призначення суддів, їх просування по службі чи припинення їх пересування на посаді. Формулювання цього положення спрямовано на те, щоб охопити різноманітні ситуації: від надання поради виконавчому чи законодавчому органу до фактичних рішень цього незалежного органу.
У пункті 5.1 вказаної пояснювальної записки зазначено, що Хартія викладає гарантії проведення дисциплінарних розглядів: дисциплінарні санкції можуть накладатися лише на підставі рішення, прийнятого за пропозицією чи висновком суду або органу, принаймні половина членів якого мають бути обраними суддями. Справа судді має бути уважно розглянута, він / вона має право бути представленим. Якщо санкція все-таки застосовується, її слід вибрати з переліку санкцій, з урахуванням пропорційності та відповідності. Хартією передбачено право на оскарження до вищого суду рішення про застосування санкції, прийнятого виконавчим органом, судом або органом, принаймні половина членів якого є обрані судді.
Також у пунктах 7.1 та 7.2 цієї пояснювальної записки звернуто увагу на те, що особливо пильно та уважно слід ставитися до формулювання умов, за наявності яких припиняється перебування судді на посаді. Важливо мати вичерпний перелік підстав для посвідчення нездатності продовжувати роботу на посаді, що посвідчується медичною довідкою, відповідно до якої суддя досягає граничного віку, коли закінчується зазначений термін перебування на посаді або суддя звільняється на підставах дисциплінарної відповідальності. Коли трапляються події, які є підставами для припинення перебування на посаді, інші, ніж досягнення граничного віку та закінчення терміну перебування на посаді, що може бути вирішено без будь-яких труднощів, вони повинні бути перевірені незалежним органом, про який йдеться у параграфі 1.3.
Згідно зі статтями 1, 2 Загальної (Універсальної) хартії судді, ухваленої 17.11.1999 Центральною Радою Міжнародної Асоціації Суддів в Тайпеї (Тайвань) незалежність судді є важливо. умовою для неупередженого судочинства, що відповідає вимогам закону. Вона є неподільною. Будь-які інституції чи органи влади як на національному, так і на міжнародному рівні повинні поважати, захищати та охороняти цю незалежність. Незалежність суддів має забезпечуватися законом шляхом створення та подальшого захисту такої судової влади, яка була б дійсно незалежною від інших гілок влади. Суддя як носій судової влади повинен мати можливість здійснювати свої повноваження без будь-якого суспільного, економічного чи політичного тиску, незалежно від інших суддів та керівних органів у галузі юстиції.
У Великій хартії суддів (Основоположні принципи), схваленій 17.11.2010 Консультативною радою європейських суддів (далі - КРЄС), зокрема у пунктах 2- 4, 6, вказано, що незалежність та неупередженість суддів є обов`язковими передумовами здійснення правосуддя. Незалежність суддів має бути закріплена законодавчо, функціонально та фінансово. Незалежність суддів гарантується відносно інших гілок державної влади, для осіб, які звертаються до правосуддя, для інших суддів і для суспільства загалом та встановлюється національним законодавством на найвищому рівні. Держава й кожен суддя несуть відповідальність за забезпечення та захист незалежності суддів. Незалежність суддів гарантується щодо діяльності суддів, зокрема стосовно їхніх добору, призначення на посаду до настання пенсійного віку, просування по службі, незмінюваності, професійної підготовки, суддівської недоторканності, дисципліни, оплати праці та фінансування судових органів. Дисциплінарне провадження здійснюється незалежним органом, з можливістю подальшого звернення до суду.
У пунктах 10, 13 Великої хартії суддів (Основоположні принципи) визначено, що при здійсненні функції відправлення правосуддя суддям не повинні надаватись жодні накази чи інструкції, також судді не повинні зазнавати тиску з боку судового керівництва; судді керуються винятково законом. Для забезпечення незалежності суддів у кожній державі створюється Судова рада чи інший спеціалізований орган, незалежний від законодавчої та виконавчої влади, наділений широкими повноваженнями з усіх питань щодо статусу суддів, а також щодо організації, функціонування та репутації судових інституцій. До складу ради входять або винятково судді, або переважна більшість суддів, обраних іншими суддями. Судова рада має бути підзвітною стосовно своєї діяльності та рішень.
Згідно з пунктами 19, 21, 22 Великої хартії суддів (Основоположні принципи) у кожній державі закон чи фундаментальна хартія суддів повинні визначати неналежну поведінку, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність та відкриття дисциплінарного провадження. Засоби для виправлення суддівських помилок слід передбачити відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави. Суддя не може нести будь-яку особисту відповідальність, пов`язану з уповноваженим здійсненням правосуддя, навіть у формі відшкодування державі, окрім випадків умисної неналежної поведінки.
У Рекомендаціях CM/Rec (2010) 12, ухвалених Комітетом Міністрів Ради Європи 17.11.2010, зокрема в пунктах 4, 5, 10, 15, 16, 18, 22, вказано, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом. Це є основним принципом верховенства права. Судді повинні мати необмежену свободу щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів. Лише самі судді повинні приймати рішення в конкретних справах, спираючись на власну компетенцію, як це визначено законом. Судові рішення мають бути обґрунтовані та оголошені публічно. Однак судді не зобов`язані роз`яснювати, якими переконаннями вони керувалися при прийнятті таких рішень. Рішення суддів не можуть підлягати будь-якому перегляду поза межами апеляційних процедур, закладених у законодавстві. Коментуючи рішення суддів, виконавча та законодавча влада мають уникати критики, яка може підірвати незалежність судової влади або довіру суспільства до неї. Їм також слід уникати дій, які можуть поставити під сумнів їхнє бажання виконувати рішення суддів, за винятком випадків, коли вони мають намір подати апеляцію. Принцип незалежності судової влади означає незалежність кожного судді при здійсненні ним функцій прийняття судових рішень. У процесі прийняття рішень судді мають бути незалежними та неупередженими, а також мати можливість діяти без будь-яких обмежень, впливу, тиску, погроз або прямого чи непрямого втручання будь-яких органів влади, зокрема внутрішніх органів судової влади. Ієрархічна організація судової влади не повинна підривати незалежність суддів.
У висновку КРЄС від 23.11.2001 № 1 (2001) про стандарти незалежності судової влади та незмінюваності суддів, зокрема у пунктах 10, 11, 14, вказано, що незалежність судової влади є умовою забезпечення верховенства права та основоположною гарантією справедливого судового розгляду. Незалежність суддів є прерогативою чи привілеєм, що надається не на користь власних інтересів суддів, а для забезпечення верховенства права та в інтересах тих осіб, які прагнуть та очікують правосуддя. Судова влада є однією з трьох основних та рівноцінних опор у сучасній демократичній державі. Судова влада відіграє важливу роль та має важливі функції стосовно двох інших опор. Вона забезпечує відповідальність урядів та органів державного управління за свої дії, а відносно законодавчої влади судова влада бере участь у забезпеченні виконання належним чином прийнятих законів та, певною мірою, у визначенні їхньої відповідності положенням Конституції чи актам, прийнятим на вищому рівні (наприклад, праву Європейського Союзу). Для того, щоб судова влада могла виконувати зазначені функції, вона повинна бути незалежною від цих органів, тобто від неналежних зв`язків з ними та від впливу з їхнього боку. Таким чином, незалежність слугує гарантією неупередженості. Це обов`язково впливає майже на всі аспекти кар`єри судді: від його підготовки до призначення, підвищення на посаді та вжиття дисциплінарних заходів. Незалежність судової влади повинна гарантуватися національними стандартами на найвищому рівні. Відповідно держави повинні включати концептуальні положення щодо незалежності судової влади або до конституції, або до основоположних принципів, визнаних у країнах, в яких немає письмової конституції, але де повага до незалежності судової влади гарантується багатовіковою культурою та традицією.
Також у пунктах 64- 66 цього Висновку КРЄС зазначено, що основоположним є те, що суддя під час виконання своїх обов`язків не є чиїмось найманим працівником; він чи вона займають державну посаду. Таким чином, суддя служить лише закону і несе відповідальність лише перед законом. Аксіоматичним є й те, що при винесенні рішення по справі суддя не повинен діяти за наказом або інструкцією третіх сторін, які або представляють судову владу, або не відносяться до неї. Рекомендація №(94) 12, Принцип I (2) (a) (i) передбачають, що «рішення суддів не повинні бути предметом перегляду поза процедурами оскарження, передбаченими законом», а Принцип I (2) (a) (iv) визначає, що «за винятком рішень відносно амністії, помилування або аналогічних рішень уряд або адміністрація не повинні мати можливості приймати рішення, які ретроспективно анулюють судові рішення». Незалежність судів залежить не тільки від свободи від будь-якого неправомірного зовнішнього впливу, а й від свободи від неправомірного впливу, який може в деяких ситуаціях виходити з позиції інших суддів. «У суддів повинна бути необмежена свобода ухвалювати рішення щодо справ неупереджено, відповідно до своєї совісті й тлумачення фактів, а також відповідно до існуючого правопорядку» (Рекомендація №(94) 12, Принцип I (2) (d)).
У Висновку КРЄС від 19.11.2002 № 3 (2002) про принципи та правила, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісності поведінки та неупередженості, а саме в пунктах 60, 64, 71, 77, вказано, що для того, щоб виправдати дисциплінарне провадження, порушення має бути серйозним та кричущим; тобто підставою для розслідування не може бути просте недотримання професійних стандартів. Для відкриття будь-якого дисциплінарного провадження повинні існувати чіткі підстави. Дисциплінарне провадження проти будь-якого судді повинно відбуватися лише в рамках незалежного органу (або «трибуналу»), який діє за процедурою, що повною мірою гарантує право захисту. Щодо дисциплінарної відповідальності КРЄС вважала, що: i) у кожній країні закон або основоположна хартія, які застосовуються до суддів, повинні визначати в якнайточнішому формулюванні ті порушення, які можуть призвести до застосування дисциплінарних санкцій, а також відповідних дисциплінарних процедур; ii) стосовно відкриття дисциплінарного провадження країни повинні передбачити створення спеціального органу або призначити осіб, які відповідатимуть за отримання скарг, отримання пояснень відповідного судді та на цих підставах прийматимуть рішення щодо наявності достатніх підстав для відкриття провадження проти судді; iii) будь-яке дисциплінарне провадження повинно розглядатися незалежним органом або трибуналом, що здійснює провадження, повністю гарантуючи право на захист; iv) якщо такий орган сам не є судом, то його члени повинні призначатися незалежним органом (із суттєвим представництвом суддів, обраних демократичним шляхом іншими суддями), про який ідеться в пункті 46 Висновку КРЄС № 1 (2001); v) дисциплінарний розгляд справи в кожній країні повинен передбачати можливість подання апеляції на рішення первинного дисциплінарного органу (відомства або суду) до суду; vi) санкції, що може застосовувати подібний орган у випадку неналежної поведінки, яка є доведеною, повинні визначатися якомога точніше в законі про статус суддів та застосовуватися за принципом пропорційності.
У пункті 5 Висновку КРЄС від 24.10.2014 № 17 (2014) про оцінювання роботи суддів, якості правосуддя та повагу до незалежності судової влади також звернуто увагу на те, що незалежність судової влади є передумовою гарантування верховенства права та основоположною гарантією справедливого суду.
У Висновку КРЄС від 16.10.2015 № 18 (2015) про місце судової влади та її відносини з іншими гілками влади в сучасних демократіях, зокрема у пунктах 10, 11, зазначено, що судова влада повинна бути незалежною задля виконання своєї ролі по відношенню до інших гілок державної влади, суспільства в цілому та сторін судового процесу. Незалежність суддів не є прерогативою чи привілеєм та надається не для захисту власних інтересів судді, а для захисту верховенства права і всіх тих, хто прагне й очікує справедливості. Таким чином, незалежність є основоположною вимогою, яка дозволяє судовій владі охороняти демократію і права людини. Принцип розподілу влади сам по собі є гарантією судової незалежності, причому кожна з трьох гілок влади є відповідальною за забезпечення належного розподілу державної влади, ані цей принцип, ані судова незалежність не повинні стати перепоною для діалогу між органами державної влади. Більше того, є фундаментальна потреба у спілкуванні на підставі взаємоповаги між усіма гілками влади, що передбачає як необхідний розподіл, так і необхідну взаємозалежність між ними. Однак життєво важливою залишається вимога, щоб судова влада не мала неналежних зв`язків з іншими гілками влади і була позбавлена неправомірного впливу з їхнього боку.
У пунктах 23, 37, 44 цього Висновку також вказано, що рішення законодавчої або виконавчої влади, які знищують основні гарантії суддівської незалежності, є неприйнятними, навіть якщо вони мають прихований характер. Наприклад, нова парламентська більшість і уряд не повинні ставити під сумнів призначення або термін повноважень суддів, які вже були призначені в належному порядку. Про скасування безперервного перебування судді на посаді може йтися тільки за наявності серйозного дисциплінарного порушення або порушення кримінального законодавства, які встановлені щодо цього судді шляхом належних судових процедур.
Наведені міжнародні стандарти у сфері судочинства вказують на те, що судді під час здійснення правосуддя є незалежними та приймають рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права. Рішення судів не підлягають перегляду в порядку, крім того, що передбачений процесуальним законодавством. Судді є незалежними від органів законодавчої та виконавчої влади. Звільнення суддів з посад повинно відбуватись на основі рекомендації суду або ради, що переважно складається із суддів та обирається.
Аналіз наведених норм національного законодавства та міжнародних стандартів у сфері судочинства свідчить про те, що до поняття функціонального імунітету судді охоплює конституційні гарантії їх незалежності як осіб, які є вільними у прийнятті ними безсторонніх судових рішень згідно з власною оцінкою фактів і знанням права, на власний розсуд без будь-яких обмежень, впливів, спонук, примусів, вказівок, загроз або втручання, прямих або непрямих, з будь-якого боку і з будь-яких причин, імунітет від переслідування за дії відповідно до покладених на них функцій.
Ураховуючи висновки ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine) та наведені міжнародні стандарти у сфері судочинства, надаючи відповідь на питання, чи відповідало звільнення заявника з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, яке обмежувало обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування як членів Конституційного Суду України, слід зауважити, що судді Конституційного Суду України не мали нести юридичну відповідальність за результати свого голосування за прийняті ними рішення в цьому суді. Разом з тим підставами для прийняття Верховною Радою України Постанови № 775-VII була саме участь в ухваленні рішень, що є втручанням у функціональний імунітет суддів Конституційного Суду України.
02.06.2016 Верховна Рада України внесла зміни, серед іншого, до статті 149 Конституції України, передбачивши, зокрема, що суддя Конституційного Суду України не міг бути притягнутий до відповідальності за голосування у зв`язку з ухваленням цим судом рішень та наданням ним висновків, за винятком вчинення суддею злочину або дисциплінарного проступку.
Новий Закон України «Про Конституційний Суд України» був прийнятий 13.07.2017. Частина третя статті 24 відображає нову редакцію статті 149 Конституції України і передбачає, що суддю Конституційного Суду України не може бути притягнено до відповідальності за голосування у зв`язку з ухваленням Конституційним Судом України рішення чи наданням ним висновків, за винятком вчинення суддею злочину або дисциплінарного проступку.
Отже, законодавець після описаних подій та виникнення спірних правовідносин, з урахуванням міжнародних стандартів щодо незалежності суддів та забезпечення їх функціонального імунітету, врегулював питання відповідальності за порушення присяги судді, вилучивши вказане поняття як підставу для звільнення судді з огляду на вимоги і практику міжнародних інституцій в питаннях доказовості такого порушення.
Слід нагадати, що ЄСПЛ вже розглядав аспект «якості закону» стосовно законності застосованих до суддів в Україні покарань за «порушення присяги». У рішенні в справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine) Суд взяв до уваги міркування, що «…конкретизація поняття «порушення присяги» у зазначеній статті все ще залишає дисциплінарному органу широку свободу розсуду з цього питання…», «…опис правопорушення у законодавчому акті, який ґрунтується на переліку конкретних видів поведінки, але має на меті загальне та необмежене кількісно застосування, не забезпечує гарантії належного вирішення питання передбачуваності закону. Повинні бути визначені і вивчені інші фактори, що впливають на якість правового регулювання та належність юридичного захисту від свавілля…».
У справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), пункти 98 - 100) Суд визнав, що існувала певна різниця між нормативно-правовою базою, застосовною до суддів Конституційного Суду України, та застосовною до суддів інших судів (у тому числі Верховного Суду, таких як заявник в рішенні у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine). Проте він дійшов висновку, що на момент подій нормативно-правова база щодо суддів Конституційного Суду України не забезпечувала значно кращої передбачуваності у порівнянні із застосовною до інших суддів щодо питання, яка поведінка судді могла вважатися «порушенням присяги» згідно з українським законодавством.
Отже, Суду справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine)не вбачав внесення жодних законодавчих змін після ухвалення рішення у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), які могли б вважатися покращенням передбачуваності у питанні поведінки судді, яка становить «порушення присяги» згідно з українським законодавством.
За висновком ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine)Суд визнав, що ці законні підстави для втручання (порушення присяги) були дуже загальними і, якщо вони не обмежувалися іншими застосовними положеннями та практикою, як вбачається, вони надавали широку свободу розсуду національним органам влади.
Вважаємо, що, приймаючи спірну Постанову № 775-VII, Верховна Рада України визначила порушенням присяги суддями прийняття ними рішень з порушенням приписів статей 3, 19, 147-153 Конституції України, і цим перебрала на себе повноваження оцінювати рішення Конституційного Суду України, не будучи уповноваженим на це органом.
Слід нагадати, що у згаданому вище рішенні у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine) Суд піддав критиці процедуру притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності парламентом на парламентському комітеті та пленарному засіданні, зазначивши, що пленарне засідання не було належним місцем для розгляду питань факту та права, оцінки доказів та юридичної кваліфікації фактів. ЄСПЛ поставив під сумнів належну роль політиків, які засідають у парламенті, та від яких не вимагається мати будь- який юридичний або судовий досвід у встановленні складних питань факту та права в такому випадку.
Таким чином, вважаємо, що Верховна Рада України не є тим органом, який може оцінювати докази, встановлювати юридичну кваліфікацію фактів під час прийняття суддями рішень, не є судовим органом відповідної інстанції, який може переглядати судові рішення, та не має повноважень надавати оцінку рішенням Конституційного Суду України (немає повноважень судової гілки влади).
Слід зауважити, що станом на час прийняття Постанови № 775-VII щодо ОСОБА_1 не було свідчень про вчинення ним дисциплінарного проступку та / або злочину. Не було й вироку за статтею 375 Кримінального кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), яка визначала, що постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови - карається обмеженням волі на строк до п`яти років або позбавленням волі на строк від двох до п`яти років. Ті самі дії, що спричинили тяжкі наслідки або вчинені з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах, - караються позбавленням волі на строк від п`яти до восьми років.
Ураховуючи висновки ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine)та наведені міжнародні стандарти у сфері судочинства вказують на те, що судді під час здійснення правосуддя є незалежними та приймають рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права, що забезпечує їх функціональний імунітет. Рішення судів не підлягають перегляду в порядку, крім того, що передбачений процесуальним законодавством. Судді Конституційного Суду України не мають бути піддані юридичній відповідальності за результати свого голосування за прийняті ними рішення в цьому суді.Судді є незалежними від органів законодавчої та виконавчої влади.
Щодо процедури голосування суддями Конституційного Суду України слід зазначити, що параграфом 53 Регламенту Конституційного Суду України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що рішення у справі приймається, висновок дається Конституційним Судом України на закритій частині пленарного засідання Конституційного Суду України за участю суддів Конституційного Суду України, які брали участь у розгляді справи.
Так, на закритій частині пленарного засідання Конституційного Суду України судді Конституційного Суду України вільно викладають свою думку з питань, що обговорюються, вносять пропозиції, поправки до проекту рішення, висновку у справі. На голосування в цілому ставиться проект рішення, висновок у справі, підготовлений з урахуванням пропозицій та поправок, які одержали найбільшу кількість голосів суддів. Голосування проводиться поіменно шляхом опитування суддів Конституційного Суду України. Судді Конституційного Суду України не мають права утримуватися від голосування. Рішення, висновок Конституційного Суду України підписують не пізніше семи днів від дня прийняття рішення, надання висновку у справі судді Конституційного Суду України, які голосували «за» і «проти» прийняття рішення, надання висновку.
Підписання суддею Конституційного Суду України прийнятого рішення, наданого висновку Конституційним Судом України за його участю є обов`язковим. Закрита частина пленарного засідання Конституційного Суду України стенографується і протоколюється. Протокол і стенограма закритої частини пленарного засідання Конституційного Суду України не розголошуються і зберігаються окремо від матеріалів справи. У протоколі закритої частини пленарного засідання Конституційного Суду України фіксуються лише питання, які ставилися на голосування, та результати голосування. Виступи суддів Конституційного Суду України на закритій частині пленарного засідання Конституційного Суду України не протоколюються, не фіксуються технічними засобами і не можуть бути розголошені суддями Конституційного Суду України. Отже, особиста позиція кожного судді зі складу колегії суддів з приводу ухваленого рішення є таємною, не підлягає оприлюдненню та захищена законом.
За змістом наведених норм Регламенту Конституційного Суду України слідує висновок, що суддя зобов`язаний брати участь у голосуванні і він не має права утримуватися від цього. Підписання суддею Конституційного Суду України прийнятого рішення за його участю є також обов`язковим. Незалежно від того, як суддя проголосував «за» чи «проти», судове рішення буде ухваленим, якщо за нього проголосувала необхідна кількість голосів, передбачених законом.
Водночас викладення окремої думки є правом судді, а не його обов`язком, навіть якщо суддя не згоден із судовим рішенням. Таке право передбачене статтею 64 Закону України «Про Конституційний Суд України» та параграфом 56 Регламенту Конституційного Суду України.
Отже, погоджуємось з висновком суду першої інстанції про те, що суддя, який брав участь у складі колегії суддів під час ухвалення судового рішення, не може бути притягнутий до відповідальності за прийняте ним судове рішення.
Беручи до уваги висновки ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), погоджуємось з висновком суду першої інстанції, що Верховна Рада України на порушення норм національного законодавства України, а також всупереч практиці ЄСПЛ, встановлюючи обставини факту порушення суддею присяги шляхом оцінки рішень Конституційного Суду України, в ухваленні яких брав участь позивач, вийшла за межі наданих їй повноважень та допустила втручання у функціональний імунітет судді Конституційного Суду України при здійсненні правосуддя, що відповідно є порушенням основоположних принципів незалежності суду та поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, відповідно до якого органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (стаття 6 Конституції України).
Ураховуючи викладене, погоджуємось з висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про визнання незаконною та скасування Постанови № 775-VII в частині припинення повноважень ОСОБА_1 і звільнення його з посади судді Конституційного Суду України за порушення присяги.
На нашу думку, Велика Палата Верховного Суду більшістю голосів дійшла помилкового висновку щодо скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог та наявності підстав для відмови в задоволенні позову.
З огляду на викладене вважаємо, що апеляційну скаргу Верховної Ради України слід було залишити без задоволення, а постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2023 - без змін.
Судді Н. В. Шевцова
Ю. Л. Власов
І. В. Желєзний
М. В. Мазур
С. Ю. Мартєв
