РІШЕННЯ

Іменем України

11 грудня 2023 року

м. Київ

справа №800/132/14

адміністративне провадження № П/990/232/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мацедонської В.Е.,

суддів: Білак М.В., Губської О.А., Загороднюка А.Г., Соколова В.М.

за участю:

секретаря судового засідання - Рейтаровської О. С.

позивача - ОСОБА_1

представника відповідача - Кот О. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Конституційний Суд України, про визнання незаконною та скасування Постанови Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді», поновлення на посаді судді Конституційного Суду України з 24 лютого 2014 року,

УСТАНОВИВ:

І. Короткий зміст позовних вимог

У березні 2014 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Вищого адміністративного суду України, як суду першої інстанції, з позовом до Верховної Ради України (далі - відповідач, ВРУ), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Конституційний Суд України (далі - КСУ), у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив:

- визнати незаконною та скасувати Постанову Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» у частині дострокового припинення повноважень та звільнення позивача з посади судді Конституційного Суду України за порушення присяги;

- зобов`язати Верховну Раду України поновити ОСОБА_1 на посаді судді Конституційного Суду України з 24 лютого 2014 року.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначає, що Постанова Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» (далі - Постанова № 775-VII) є незаконною, прийнята за відсутності підстав для звільнення позивача з посади судді КСУ за порушення присяги судді та з порушенням визначеної процедури звільнення. Указав, що процедура звільнення судді КСУ за порушення присяги визначена параграфом 63 Регламенту КСУ, яким передбачено, що якщо орган, який призначив суддю КСУ, ставить питання про порушення цим суддею присяги, КСУ проводить перевірку і за висновком постійної комісії з питань регламенту та етики приймає рішення про наявність підстав для розгляду ВРУ питання про звільнення з посади судді КСУ або про відсутність таких підстав. Рішення про наявність або відсутність підстав для звільнення з посади судді КСУ приймається, якщо за нього проголосувало не менш як дванадцять суддів КСУ. Інформація про рішення КСУ про наявність підстав для звільнення з посади судді КСУ направляється на розгляд органу, який призначив суддю КСУ, у триденний строк з дня прийняття рішення. Порушивши визначену процедуру, КСУ не проводив перевірку і не приймав рішення про наявність чи відсутність підстав для звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ.

ІІ. Позиція інших учасників справи щодо позовної заяви

ВРУ подано відзив на позовну заяву, у якому просить відмовити у задоволенні цього позову. Зазначає, що 24 лютого 2014 року відповідач прийняв оскаржену постанову, відповідно до пункту 1 якої на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України достроково припинив повноваження та звільнив з посади суддів КСУ у зв`язку з порушенням ними присяги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 . Суспільно-політична криза в країні вимагала швидких та ефективних дій з метою її подолання, ВРУ як єдиний законодавчий орган і легітимний інститут влади, виражаючи суверенну волю Українського народу та піклуючись про відновлення громадського миру і спокою в Україні, взяла на себе відповідальність за нормалізацію ситуації в державі та прийняла ряд важливих рішень, які приймалися конституційною більшістю народних депутатів України. На думку відповідача, є закономірним, що в переліку невідкладних заходів, дотримуючись наміру оновити склад КСУ для усунення негативних соціально-політичних наслідків і захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, а звідси - не допустити ревізії ухвалених парламентом рішень з боку КСУ, народні депутати України прийняли Постанову № 775-VII, якою звільнили суддів КСУ, призначених за квотою парламенту.

Відповідач наголошує, що Рішенням КСУ № 20-рп/2010, в ухваленні якого брав участь ОСОБА_1 , був порушений засадничий конституційний принцип народовладдя, змінений конституційний лад, порушений конституційний принцип розподілу влади. Наслідки постановленого за участю позивача Рішення КСУ

№ 20-рп/2010, які відображені в оскаржувані постанові ВРУ, посягали на інтереси національної безпеки та порушували право Українського народу на реалізацію конституційного принципу народовладдя.

Крім того, ВРУ стверджує, що прийняття Постанови № 775-VII та звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ за порушення присяги відбулося за процедурою, яка була визначена чинним на той час законодавством України. Рішення про звільнення судді КСУ ОСОБА_1 , призначеного згідно з Постановою ВРУ від 04 серпня 2006 року № 81-V, було прийнято на пленарному засіданні ВРУ, яке відбулося 24 лютого 2014 року, більшістю голосів. Зауважує, що звільнення відповідача було не дисциплінарним стягненням, а заходом реагування парламенту, що в особливий період з огляду на загрози державності реалізував установчу владу народу. Приймаючи рішення про обговорення проєкту Постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги за скороченою процедурою, ВРУ діяла у межах частини першої статті 49 Регламенту ВРУ і не застосовувала статтю 50 цього Регламенту, тобто не приймала рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених згаданим Регламентом, як наслідок процедура звільнення судді КСУ, призначеного ВРУ, встановлена у Регламенті ВРУ, не передбачає обов`язкового розгляду нею питання у відповідному комітеті, прийняття рішення такого комітету та внесення Головою ВРУ письмового подання, а також обов`язкової участі такого судді у процесі прийняття рішення.

Відповідач уважає, що використана ним підстава звільнення ОСОБА_1 за порушення присяги судді КСУ є такою, що ґрунтується на Конституції України, як законі найвищої юридичної сили і позивач у разі причетності до таких дій міг передбачити відповідальність за їх вчинення. Зовнішня об`єктивна оцінка дій кожного з суддів КСУ під час постановлення Рішення № 20-рп/2010, його незалежна оцінка та спричинені ним наслідки переконують, що ОСОБА_1 як суддя КСУ не міг не припустити, що згадане рішення, постановлене за його участі, буде розцінене саме як вияв порушення присяги судді КСУ.

Відносно позовних вимог у частині поновлення позивача на посаді судді КСУ з 24 лютого 2014 року ВРУ зазначає, що відповідно до положень Конституції України та Закону України «Про Конституційний Суд України» суддя КСУ призначається на дев`ять років без права бути призначеним повторно, строк повноважень ОСОБА_1 як судді КСУ закінчився 04 серпня 2015 року, а тому такі позовні вимоги не підлягають задоволенню.

IІІ. Рух справи у суді першої інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 жовтня 2023 року прийнято до провадження справу № 800/132/14 за позовною заявою ОСОБА_1 до ВРУ, третя особа - КСУ, про визнання незаконною та скасування Постанови ВРУ від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді», поновлення на посаді судді КСУ з 24 лютого 2014 року. Вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження колегією суддів у складі п`яти суддів. Призначено справу до розгляду в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін на 30 жовтня 2023 року о 14:45 год.

16 жовтня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з заявою про уточнення позовних вимог у цій справі та просив: визнати незаконною (протиправною) та скасувати Постанову Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» в цілому; визнати незаконною (протиправною) та скасувати Постанову Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги судді» в частині, що стосується ОСОБА_1 ; зобов`язати КСУ виплатити ОСОБА_1 винагороду судді КСУ з урахуванням усіх надбавок та доплат в тому числі за невикористану відпустку, як судді КСУ за час вимушеного прогулу з 24 лютого 2014 року; зобов`язати КСУ змінити запис у трудових документах із «порушення присяги» на інший, що відповідатиме положенням про його грошове або пенсійне забезпечення; залучити до розгляду справи співвідповідачем Пенсійний фонд України та зобов`язати його призначити та здійснити перерахунок і виплату ОСОБА_1 , як судді КСУ, щомісячне довічне грошове утримання судді КСУ у відставці або пенсію судді КСУ.

18 жовтня 2023 року від ВРУ до Верховного Суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач просив відмовити у задоволенні позову.

У судовому засіданні 30 жовтня 2023 року позивач підтримав заяву про уточнення позовних вимог у цій справі та просив її задовольнити. Відповідач заперечував проти ї задоволення.

Ухвалою Верховного Суду від 30 жовтня 2023 року заяву ОСОБА_1 про уточнення позовних вимог у справі за позовом ОСОБА_1 до ВРУ, третя особа - КСУ, про визнання незаконною та скасування Постанови Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді», поновлення на посаді судді Конституційного Суду України з 24 лютого 2014 року повернуто заявнику.

У судовому засіданні 30 жовтня 2023 року оголошено перерву в справі до 11 грудня 2023 року до 14:30 год.

ІV. Фактичні обставини справи, установлені судом, та зміст спірних правовідносин

Постановою Верховної Ради України від 04 серпня 2006 року № 81-V ОСОБА_1 призначено суддею КСУ. Відповідно до статті 17 Закону України «Про Конституційний Суд України» ОСОБА_1 прийняв присягу судді КСУ.

Постановою Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» достроково припинені повноваження та звільнено ОСОБА_1 з посади судді КСУ на підставі пункту 5 частини 5 статті 126 Конституції України, у зв`язку з порушенням присяги судді.

Підставою для прийняття такого рішення стало те (як зазначено в постанові ВРУ), що КСУ, приймаючи Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України від 08 грудня 2004 року № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження ВРУ, змінив Конституцію України. Цим Рішенням КСУ порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влад.

Рішенням від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв`язку з окремими положеннями Конституції України Конституційний Суд України дозволив Кабінету Міністрів України «вручну» регулювати рівень соціальних виплат, притому що раніше КСУ приймав з цього питання прямо протилежні рішення. Тим самим судді КСУ фактично порушили право громадян на соціальний захист та достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, які передбачені статтями 46 та 48 Конституції України.

Рішенням від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 136, частини третьої статті 141 Конституції України, абзацу першого частини другої статті 14 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» Конституційний Суд України фактично унеможливив проведення виборів у місті Києві та до Тернопільської обласної ради (до жовтня 2015 року). Зазначеним рішенням судді КСУ порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України.

Не погоджуючись з Постановою № 775-VII позивач звернувся з цим позовом до Вищого адміністративного суду України за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.

Постановою Вищого адміністративного суду України від 26 січня 2015 року у задоволенні позову відмовлено. Постанова мотивована тим, що суддя КСУ ОСОБА_1, ухвалюючи Рішення № 20-рп/2010, порушив приписи статей З, 19, 147- 153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права і свободи людини і громадянина, протирічить змісту присяги судді КСУ, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді КСУ, чим порушив присягу судді. Порядок звільнення судді КСУ встановлений Конституцією України, Законом України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (далі - Закон № 422/96-ВР) та Регламентом ВРУ, що гарантує його незалежність і недоторканність, порушений не був. Колегія суддів Вищого адміністративного суду України зазначила, що доводи позивача про недотримання процедури звільнення судді КСУ, визначеної параграфом 63 Регламенту КСУ, є безпідставними, оскільки цей Регламент є внутрішнім документом КСУ, що прийнятий цим судовим органом. При цьому Конституція України, Закон № 422/96-ВР не наділяють сам орган конституційної юрисдикції компетенцією із врегулювання процедури звільнення судді. Щодо висновків ВРУ в Постанові № 775-VII в частині порушень присяги суддею ОСОБА_1 при ухваленні рішень від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 (далі - Рішення № 3-рп/2012) та від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 (далі - Рішення

№ 2-рп/2013) колегія суддів Вищого адміністративного суду України виснувала, що зазначені рішення КСУ прийняв у межах його виключної компетенції, встановленої статтею 150 Конституції України.

Не погоджуючись із постановою Вищого адміністративного суду України від 26 січня 2015 року, ОСОБА_1 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстав, установлених пунктом 3 частини першої статті 237 КАС України (у редакції Закону України від 14 березня 2014 року № 887-VІІ), у якій просив скасувати зазначену постанову та прийняти нове судове рішення, яким задовольнити позов.

Верховний Суд України постановою від 28 квітня 2015 року відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 26 січня 2015 року. Відмовляючи в задоволенні заяви про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 26 січня 2015 року, Верховний Суд України погодився з висновком Вищого адміністративного суду України, який ґрунтується на правильному застосуванні норм права, про відсутність підстав для визнання незаконною Постанови № 775-VII стосовно дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1

12 січня 2023 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) постановив рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» (заяви № 27276/15 і № 33692/15), яке набуло статусу остаточного 12 квітня 2023 року.

З рішення ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» слідує, що ОСОБА_3 подав до Суду заяву № 27276/15, у якій скаржився за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), що його звільнення з посади судді КСУ було невиправданим втручанням у право на повагу до його приватного життя. Крім того, заявник скаржився й за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що пов`язана з його звільненням справа не була розглянута «незалежним і безстороннім судом», що його справу не розглянув «суд, встановлений законом»; не була дотримана встановлена на національному рівні процедура, яка передбачала попередній розгляд питання Конституційним Судом України; йому не було дозволено брати ефективну участь у розгляді його справи; не було дотримано принцип юридичної визначеності, оскільки не існувало строку для притягнення до відповідальності за «порушення присяги». Посилаючись на статті 8 і 18 Конвенції, заявник скаржився, що його звільнення переслідувало іншу мету, ніж вказану органами державної влади. Стосовно матеріальної шкоди заявник вимагав призначення йому пенсійного забезпечення, на яке колишній суддя мав би право згідно з національним законодавством, а також сплати суми пенсії за період з моменту його звільнення і до дати виконання рішення Суду, яким встановлюватиметься порушення його прав. Заявник також вимагав 50 000 євро на відшкодування моральної шкоди.

Також, за рішенням ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» ОСОБА_1 подав до Суду заяву № 33692/15, у якій скаржився на те, що 05 березня 2014 року, посилаючись на КАС України, звернувся до Вищого адміністративного суду України з позовом, оскаржуючи своє звільнення, однак 26 січня 2015 року цей суд відмовив у задоволенні позовних вимог, посилаючись на правову позицію Верховного Суду України, наведену в його постанові від 02 грудня 2014 року у справі ОСОБА_3 ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд справи, стверджуючи, серед іншого, що участь в ухваленні Рішення КСУ від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 не могла становити підставу для його звільнення, що ВРУ не забезпечила справедливого і незалежного розгляду справи, що не було дотримано процедури згідно з Регламентом КСУ, і що його не можна було притягнути до відповідальності за рішення, за яке він голосував як суддя КСУ. 28 квітня 2015 року Верховний Суд України залишив без змін постанову Вищого адміністративного суду України від 26 січня 2015 року, повторивши обґрунтування зі справи ОСОБА_3 .

Щодо застосовності статті 8 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що вже розглядав аспект «якості закону» відносно законності застосованих до суддів в Україні покарань за «порушення присяги» у його згаданому рішенні у справі «Олександр Волков проти України». Суд установив у рішенні у справі «Олександр Волков проти України», що застосовне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та захисту від свавілля.

ЄСПЛ у пункті 98 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» підкреслив, що ця справа відрізняється тим, що вона стосується судді КСУ, і отже, правових положень, характерних для цього суду, а не лише статті 126 Конституції України, застосовної до всіх суддів. Крім того, у проміжку між подіями в рішенні у справі «Олександр Волков проти України» та подіями в цій справі відбулися інші відповідні зміни законодавства, зокрема прийняття нового Закону України «Про судоустрій» у липні 2010 року, а контекст двох справ значно відрізняється. Отже, Суд розглянув питання, чи виправдовує зазначене інший висновок щодо «якості закону» та передбачуваності покарання, накладеного на заявника за «порушення присяги».

У пункті 100 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ, проаналізувавши зміни в національному законодавстві, які відбулися після ухвалення рішення у справі «Олександр Волков проти України», вказав, що не вбачає внесення жодних законодавчих змін, які могли б вважатися покращенням передбачуваності в питанні поведінки судді, яка становить «порушення присяги» згідно з українським законодавством. Уряд також не посилався на відповідну практику, яка могла б посприяти вирішенню питання у зв`язку із цим.

У пунктах 101, 103, 104 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ звернув увагу на те, що не може не наголосити на важливості чіткої та передбачуваної нормативно-правової бази щодо імунітету суддів та їхньої відповідальності для цілей забезпечення незалежності суддів. Суд послався на порівняльно-правове дослідження і міжнародні стандарти щодо незалежності суддів та вважав загалом, що відповідальність судді за зміст судової діяльності є дуже делікатним питанням, яке вимагає розмежування спірного тлумачення або застосування закону, з одного боку, та рішення чи заходу, які виявляють, наприклад, серйозне й грубе порушення закону, свавілля, серйозне спотворення фактів або очевидну відсутність законних підстав для судового заходу, з іншого. Лише остання зазначена поведінка може становити асtus reus таких кримінальних правопорушень. Крім того, справи про відповідальність судді вимагають розгляду суб`єктивної сторони стверджуваної неправомірної поведінки. Слід розрізняти добросовісну судову помилку від недобросовісного проступку судді. Суд взяв до уваги відповідні принципи, розроблені в Рекомендації Комітету міністрів (див. пункт 58), і зазначив, що в таких справах необхідно здійснити спеціальний аналіз mens rea кожного окремого судді для встановлення індивідуального суб`єктивного аспекту такої поведінки.

У пункті 106 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ констатував, що максимальна обережність і детальне обґрунтування мають особливо важливе значення у зв`язку зі звільненням суддів КСУ та за обставин, коли рішення про їхнє звільнення ухвалює парламент. Отже, недостатня чіткість законодавства щодо звільнення суддів КСУ, а також його застосування парламентом і судами без детального правового обґрунтування, зокрема, складових елементів «порушення присяги» згідно із чинним законодавством складно узгодити із самою метою, яку переслідує покарання за порушення присяги, - збереження віри у верховенство права.

У пункті 108 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» Суд також зазначив, що відсутність чіткості та детальних пояснень стосовно описаних обставин призвела до юридичної невизначеності, яка є неприйнятною, особливо коли йдеться про термін перебування на посаді суддів у суді, який відіграє ключову роль у підтримці верховенства права та демократії. Хоча зрозуміло, що практика з питання стосовно сутності «порушення присяги» судді КСУ цілком природно може бути обмеженою, особливо в такій новій демократичній державі, як Україна, вимоги щодо юридичної визначеності слід розглядати як такі, які вимагають особливо чіткої юридичної аргументації з урахуванням усього чинного законодавства та його основних принципів під час застосування такого поняття, як «порушення присяги», яке не застосовувалося до суддів КСУ до оскаржуваних подій. За відсутності дуже детального та чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги» у зв`язку з діями, які, як стверджується, вчинили заявники, національні органи влади скористалися своїми дискреційними повноваженнями в такий спосіб, який підірвав юридичну визначеність, а тому суперечив вимозі законності для цілей статті 8 Конвенції.

ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» наголосив, що пам`ятає конкретний контекст звільнення заявників. Масові народні протести та насильницькі події, які призвели до позачергової зміни державної влади в Україні, мали вплинути на рішення, ухвалені ВРУ в той період. Проте Суд зауважив, що йому не було надано доказів, що ВРУ мала діяти в умовах крайньої необхідності у зв`язку із цим конкретним питанням, і в будь-якому випадку суди, які розглядали це питання, мали достатньо часу для належного розгляду справ заявників під час подальшого судового перегляду. Отже, загальна ситуація, яка існувала на момент звільнення заявників ВРУ, не виправдовувала недотримання органами державної влади основних вимог Конвенції щодо законності та передбачуваності.

ЄСПЛ також зазначив, що вказані скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції не є явно необґрунтованими в значенні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

Зокрема, з огляду на принцип, згідно з яким Конвенція покликана гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними, право на справедливий суд не може вважатися ефективним, якщо клопотання та зауваження сторін не будуть справді «заслухані», тобто належним чином розглянуті судом. У рішеннях судів і трибуналів мають бути належним чином наведені підстави, на яких вони ґрунтуються. Цей обов`язок обґрунтовувати рішення не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, висунутий скаржником, а передбачає, що сторони судового провадження можуть розраховувати на отримання конкретної та чіткої відповіді на аргументи, які є вирішальними для результату цього провадження. Ступінь застосування цього обов`язку обґрунтовувати рішення може змінюватися залежно від характеру рішення та має визначатися з огляду на обставини справи (див. рішення у справі «Мазахір Джафаров проти Азербайджану» від 02 квітня 2020 року, заява № 39331/09, пункти 34 і 35 з подальшими посиланнями).

У цій справі ВРУ провела розгляд питання, який завершився ухваленням Постанови про звільнення заявників за «порушення присяги». Постанову ВРУ переглянули Вищий адміністративний суд України та Верховний Суд України. Отже, з огляду на межі розгляду скарг заявників Суд має спочатку розглянути, чи були дотримані вимоги «незалежного та безстороннього суду» на етапі ухвалення Постанови ВРУ. Потім, якщо ці вимоги не були дотримані на цьому етапі, необхідно встановити, чи перегляд справи національними судами усунув виявлені недоліки.

ЄСПЛ у пунктах 123, 124 з посиланням на практику (див. рішення у справах «Альбер та Ле Конт проти Бельгії» від 10 лютого 1983 року, пункт 29, серія А № 58 та «Цфайо проти Сполученого Королівства» від 14 листопада 2006 року, заява № 60860/00, пункт 42) наголосив на тому, що навіть якщо судовий орган, який вирішує спори щодо «цивільних прав та обов`язків», певною мірою не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції за певними аспектами, відсутність порушення Конвенції не може бути встановлена за умови, якщо провадження в цьому органі «в подальшому підлягає контролю судовим органом, який має повну юрисдикцію та надає гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції». У своїй практиці Суд наголосив на автономному визначенні вимоги «повної юрисдикції». Він також визначив критерії, згідно з якими має оцінюватися обсяг судового розгляду. По-перше, у випадку спорів щодо «прав та обов`язків цивільного характеру» суд повинен мати юрисдикцію для розгляду всіх питань факту та права, які стосуються поданого до нього спору. По-друге, така «повна юрисдикція» означає, що суд мав достатню юрисдикцію у провадженні або забезпечив його належний розгляд. По-третє, щоб оцінити достатність обсягу розгляду, здійсненого національним судом у конкретній справі, необхідно врахувати повноваження відповідного судового органу і такі фактори, як: (а) предмет спору; (b) процесуальні гарантії, які існують в адміністративній процедурі, що підлягає судовому розгляду; (с) метод і обсяг фактичного судового розгляду (див. mutatis mutandis рішення у справі «Дахан проти Франції» від 03 листопада 2022 року, заява № 32314/14, пункт 51).

У пунктах 125, 126 у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ звернув увагу на те, що заявники стверджували про неналежність судового розгляду, оскільки національні суди не забезпечили належної процедури, передбаченої на національному рівні, яка, на їхню думку, мала включати попередній розгляд питання Конституційним Судом України, як того вимагав Регламент. У зв`язку із цим Суд зазначив, що національні суди достатньою мірою розглянули аргументи заявників і виснували, що Конституційний Суд України не мав повноважень запроваджувати обов`язкову процедуру звільнення його суддів, прийнявши Регламент (див. пункт 28). Оскільки національні суди мають найкращі можливості для тлумачення національного законодавства, завдання Суду полягає не у висловленні думки про правильне тлумачення законодавства України у зв`язку із цим питанням. Крім того, Суд зауважив, що заявники не стверджували, що суди, які переглядали згадану Постанову ВРУ, не були наділені «повною юрисдикцією» для розгляду всіх відповідних питань факту та права. Справді, ніщо не свідчить, що українське законодавство якоюсь мірою обмежувало розгляд, який суди могли здійснювати у справах, подібних до справи заявників.

Проте Суд зазначив, що в контексті такого тлумачення національні суди повинні були оцінити надання заявникам достатніх гарантій незалежного та безстороннього розгляду їхніх справ і розглянути всі відповідні питання факту та права, які мали вирішальне значення для результату справи. Зокрема, вимагало детальної відповіді питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів КСУ, який обмежував обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування як членів КСУ. Це питання не могло бути проігнороване за умовчанням і вимагало детального вивчення, щоб судовий розгляд міг вважатися «достатнім» для цілей Конвенції. У зв`язку з цим Суд нагадав свої висновки за статтею 8 Конвенції, що національні суди за обставин справ, які вони розглядали, і з огляду на важливість гарантії терміну перебування суддів на посаді для підтримання верховенства права та демократії мали навести дуже докладне і чітке обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею КСУ (див. пункти 95- 108). Оскільки цього зроблено не було, рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими. За цих обставин Суд не вбачає підстав також розглядати питання, чи підірвало таке недостатнє обґрунтування незалежність і безсторонність національних судів. Він також не вбачає необхідності в розгляді інших процесуальних недоліків, на які скаржилися заявники.

Отже, ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з правом заявників на вмотивоване рішення у їхніх справах.

Суд постановив, що було порушено:

- статтю 8 Конвенції;

- пункт 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з правом заявників на вмотивоване рішення в їхніх справах.

Суд відхилив решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції у зв`язку з моральною шкодою, а також судовими та іншими витратами.

11 квітня 2023 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд постанови Верховного Суду України від 28 квітня 2015 року на підставі пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України, а саме встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом. Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судового рішення, позивач послався на рішення ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України». На думку заявника, висновки ЄСПЛ, викладені в рішенні від 12 січня 2023 року у справі «Овчаренко та Колос проти України» (заяви № 27276/15 і № 33692/15), свідчать про те, що Постанова № 775-VII прийнята за відсутності передбачених законодавством підстав, а прийняття оскаржуваних судових рішень фактично призвело до незаконного звільнення позивача із займаної посади.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2023 року заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду України від 28 квітня 2015 року в адміністративній справі № 21-67а15 (№ 800/132/14) задоволено частково. Постанову Верховного Суду України від 28 квітня 2015 року та постанову Вищого адміністративного суду України від 26 січня 2015 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що ураховуючи, що ЄСПЛ зазначив, що національні суди не надали розгорнутої відповіді на ключові питання у справі, не навели достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги», не надали оцінки всім обставинам і доводам, які мали значення для правильного вирішення справи, то рішення про звільнення заявників не могло вважатися достатньо обґрунтованими.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що належним заходом індивідуального характеру для відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції, буде повторний розгляд справи судом першої інстанції. При цьому, оскільки констатовані ЄСПЛ порушення, зокрема, пункту 1 статті 6 Конвенції, що полягали в ненаданні розгорнутої відповіді на ключові питання у справі, ненаведенні достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги», ненаданні оцінки всім обставинам і доводам, які мали значення для правильного вирішення справи, допущені як судом першої інстанції, а саме Вищим адміністративним судом України, так і Верховним Судом України в рішенні, про перегляд якого за виключними обставинами просить заявник, то саме суд першої інстанції може виправити недоліки оцінки фактичних обставин цієї справи, щодо яких ЄСПЛ установив порушення статті 8 Конвенції в її процесуальному аспекті.

V. Релевантні джерела права й акти їх застосування

Відповідно до частини першої статті 6 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Згідно зі статтею 2 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частинами першою, другою статті 6 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення) визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Спірні відносини регулюються законодавством, яке було чинним на час виникнення спірних правовідносин - Конституцією України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), Законами України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (далі - Закон № 422/96-ВР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та від 10 лютого 2010 року № 1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України» (далі - Закон № 1861-VI у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У статті 147 Конституції України було визначено, що КСУ є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. КСУ вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Частиною першою статті 1, статтею 2 Закону № 422/96-ВР було визначено, що КСУ - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Завданням КСУ є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 148 Конституції України КСУ складається з вісімнадцяти суддів КСУ. Президент України, ВРУ та з`їзд суддів України призначають по шість суддів КСУ. Суддя КСУ призначається на дев`ять років без права бути призначеним повторно.

Пунктом 26 частини першої статті 85 Конституції України було закріплено, що до повноважень ВРУ належить призначення третини складу КСУ.

Згідно зі статтею 5 Закону № 422/96-ВР КСУ складався з вісімнадцяти суддів КСУ. Президент України, ВРУ та з`їзд суддів України призначали по шість суддів КСУ.

Суддя КСУ призначався строком на дев`ять років без права бути призначеним повторно. Суддя КСУ вступав на посаду з дня складення ним присяги судді КСУ. (статті 9, 17 Закону № 422/96-ВР).

Відповідно до статті 150 Конституції України було визначено, що до повноважень КСУ належали: 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів ВРУ; актів Президента України; актів КМУ; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України. З питань, передбачених цією статтею, КСУ ухвалював рішення, які є обов`язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Порядок організації і діяльності КСУ, процедура розгляду ним справ визначалися законом (стаття 153 Конституції України).

У статті 63 Закону № 422/96-ВР було визначено, що рішення приймаються, висновки даються КСУ поіменним голосуванням шляхом опитування суддів КСУ. Пропозиції суддів КСУ до проекту рішення чи висновку голосуються у порядку надходження. Судді КСУ не мають права утримуватися від голосування. Рішення і висновки КСУ мотивуються письмово, підписуються окремо суддями КСУ, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Підписання суддею КСУ рішення, висновку КСУ є обов`язковим.

Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 126 Конституції України визначено, що суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено; 2) досягнення суддею шістдесяти п`яти років; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я; 4) порушення суддею вимог щодо несумісності; 5) порушення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Статтею 23 Закону № 422/96-ВР було передбачено, що суддя КСУ звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку призначення; 2) досягнення суддею шістдесятип`ятирічного віку; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я; 4) порушення суддею вимог щодо несумісності; 5) порушення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Як Конституція України, так і Закон № 422/96-ВР визначали вичерпний перелік підстав звільнення судді КСУ, однією з яких була передбачена в пункті 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України та в пункті 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96-ВР така підстава, як порушення суддею присяги.

Законом №1861-VI затверджений Регламент ВРУ, який встановлював порядок підготовки і проведення сесій ВРУ, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій ВРУ.

У статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ було визначено порядок призначення, зокрема, суддів КСУ, а стаття 216 глави 33 Регламенту ВРУ про порядок звільнення суддів КСУ відсилала до частин п`ятої, шостої статті 126 Конституції України, статті 23 Закону № 422/96-ВР, а також пункту 2 частини другої статті 88 Конституції України, відповідно до якого підготовку питань про звільнення з посад суддів КСУ та суддів, обраних ВРУ безстроково, до розгляду на пленарних засіданнях організовує Голова ВРУ, а в разі його відсутності - Перший заступник чи заступник Голови ВРУ.

Водночас, за приписами статті 32 Закону України від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції» (який був чинний на момент прийняття Постанови

№ 775-VII) визначалося, що порушенням суддею присяги є: (i) вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об`єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів; (ii) недотримання суддею вимог та обмежень, встановлених Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції»; (iii) умисне затягування суддею строків розгляду справи понад терміни, встановлені законом; (iv) порушення морально-етичних принципів поведінки судді.

Згідно зі статтею 149 Конституції України на суддів КСУ поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.

Відповідно до частин першої, другої статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.

Частиною першою статті 129 Конституції України визначено, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

За змістом статті 1 Закону № 2453-VI судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом. Судову владу реалізовують професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. Судочинство здійснюється КСУ та судами загальної юрисдикції.

Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та суд конституційної юрисдикції. Порядок організації, діяльності КСУ та статус судді КСУ встановлюються Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України» (частини перша та п`ята статті 3 Закону № 2453-VI).

У частинах першій, третій статті 6 Закону № 2453-VI було визначено, що суди здійснюють правосуддя самостійно. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдання шкоди авторитету суддів чи впливу на безсторонність суду забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Статтею 4 Закону № 422/96-ВР було передбачено, що діяльність КСУ ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень.

Судді КСУ при здійсненні своїх повноважень є незалежними і підкоряються лише Конституції України та керуються цим Законом, іншими законами України, крім тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду КСУ (стаття 27 Закону № 422/96-ВР).

Особа судді КСУ є недоторканною. Судді КСУ не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у КСУ та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків КСУ (частина перша, третя статті 28 Закону № 422/96-ВР).

VІ. Висновки Верховного Суду

Верховний Суд, вивчивши доводи позивача, дослідивши матеріали справи, перевіривши їх належними та допустимими доказами, а також ураховуючи судову практику ЄСПЛ, дійшов таких висновків.

Що стосується позовних вимог у частині визнання незаконною та скасування Постанови № 775-VII у частині дострокового припинення повноважень та звільнення позивача з посади судді КСУ за порушення присяги, колегія суддів уважає за доцільне зазначити таке.

Конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової гілки влади в механізмі захисту прав і свобод громадян та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого статтею 55 Основного Закону України. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права громадян на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить статті 55 Конституції України.

Наведені конституційні та законодавчі норми в поєднанні з їх тлумаченням закріплюють один з основоположних принципів судочинства та функціонування судової гілки влади взагалі, а саме принцип незалежності суду (судді), в тому числі незалежності під час прийняття рішень, порушення якого є недопустимим.

При цьому, Конституція України не наділяє парламент повноваженнями встановлювати факт порушення суддею присяги судді КСУ, тому передумовою для звільнення судді КСУ за порушення присяги судді має бути ретельна перевірка факту порушення присяги суддею, та в разі підтвердження такого факту ВРУ більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу могло прийняти відповідне рішення з дотримання процедури, передбаченої Законом № 1861-VI.

Такі висновки узгоджуються з практикою ЄСПЛ, міжнародними стандартами у сфері правосуддя.

Так, у пункті 108 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ також зазначив, що відсутність чіткості та детальних пояснень стосовно описаних обставин призвела до юридичної невизначеності, яка є неприйнятною, особливо коли йдеться про термін перебування на посаді суддів у суді, який відіграє ключову роль у підтримці верховенства права та демократії. Хоча зрозуміло, що практика з питання стосовно сутності «порушення присяги» судді КСУ цілком природно може бути обмеженою, особливо в такій новій демократичній державі, як Україна, вимоги щодо юридичної визначеності слід розглядати як такі, які вимагають особливо чіткої юридичної аргументації з урахуванням усього чинного законодавства та його основних принципів під час застосування такого поняття, як «порушення присяги», яке не застосовувалося до суддів КСУ до оскаржуваних подій. За відсутності дуже детального та чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги» у зв`язку з діями, які, як стверджується, вчинили заявники, національні органи влади скористалися своїми дискреційними повноваженнями в такий спосіб, який підірвав юридичну визначеність, а тому суперечив вимозі законності для цілей статті 8 Конвенції.

У рішеннях Великої Палати Суду Європейського Союзу від 24 червня 2019 року у справі № С-619/18 та від 05 листопада 2019 року у справі № С-192/18 за позовами Європейської комісії проти Республіки Польщі вказано, що для забезпечення ефективного судового захисту важливим є збереження незалежності судів. Відповідно до принципу поділу влади, який характеризує функціонування верховенства права, необхідно гарантувати незалежність судів від законодавчої та виконавчої влади. У зв`язку із цим важливо, щоб судді були захищені від втручання ззовні чи тиску, що може поставити під загрозу їх незалежність.

Вимога про незалежність судів має два аспекти. Перший аспект, який є зовнішнім за своєю суттю, вимагає, щоб відповідний суд виконував свої функції повністю автономно, без будь-яких ієрархічних обмежень або підпорядкування будь-якому іншому органу і не приймаючи розпоряджень чи вказівок з будь-якого джерела, захищаючись таким чином від зовнішнього втручання або тиску, які можуть вплинути на їх рішення. Другий аспект, який є внутрішнім за своєю суттю, пов`язаний з неупередженістю і має на меті забезпечити дотримання дистанції від сторін у справі та їх відповідних інтересів щодо предмета цього провадження. Цей аспект вимагає об`єктивності та відсутності будь-якого інтересу до результатів провадження, окрім суворого застосування верховенства права.

Ці гарантії незалежності та неупередженості вимагають дотримання правил, зокрема щодо призначення, стажу роботи та підстав для утримання, відсторонення та звільнення суддів, які можуть розвіяти будь-який розумний сумнів у свідомості особи щодо непроникності цього органу до зовнішніх факторів та його нейтралітету щодо інтересів, що ставляться перед ним. Необхідна свобода суддів від будь-якого зовнішнього втручання чи тиску вимагає певних гарантій, належних для захисту осіб, які мають завдання виносити рішення в суперечці, таких, як гарантії проти відсторонення від посади.

Вимога незалежності означає, що норми, що регулюють дисциплінарний режим, і, відповідно, будь-яке звільнення тих, хто має завдання виносити рішення в суперечці, повинні забезпечити необхідні гарантії, щоб запобігти будь-якому ризику використання цього дисциплінарного режиму як системи політичного контролю за змістом судових рішень. Таким чином, норми, що визначають, зокрема, поведінку, яка становить дисциплінарні проступки, та покарання, що застосовуються, передбачають залучення незалежного органу відповідно до процедури, яка повністю захищає права, закріплені у статтях 47 та 48 Хартії, зокрема права на захист, і які встановлюють можливість судового провадження щодо оскарження рішень дисциплінарних органів, складають сукупність гарантій, які мають суттєве значення для забезпечення незалежності судової влади.

Також відповідно до пунктів 2, 4, 26 (b), 30 Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя (Перша світова конференція по незалежності правосуддя, Монреаль, 1983 року) судді як особи є вільними та зобов`язані приймати безсторонні рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права, без будь-яких обмежень, впливів, спонук, примусів, загроз або втручання, прямих або непрямих, з будь-якого боку і з будь-яких причин. Судді є незалежними від виконавчих і законодавчих органів держави. Розгляд справ про звільнення з посади або дисциплінарне покарання судді відбувається судом або радою, що переважно складається із суддів та обирається ними. Проте повноваження щодо звільнення судді з посади можуть надаватися законодавчому органу шляхом імпічменту або через спільне звернення, але бажано, аби це відбувалося за рекомендацією суду або ради, що згадуються вище. Суддя не може бути усунений з посади, за винятком випадків, коли існують доведені підстави, які свідчать про неспроможність виконувати свої обов`язки або невідповідну поведінку, що робить неможливим його подальше перебування на посаді.

Пункти 18, 20 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року зазначають, що судді можуть бути тимчасово усунуті від посад або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов`язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають. Рішення про дисциплінарне покарання, усунення від посади чи звільнення повинні бути предметом незалежної перевірки. Цей принцип може не застосовуватися до рішень Верховного Суду або до рішень законодавчих органів, прийнятих при розгляді справ у порядку імпічменту або при дотриманні аналогічної процедури.

Відповідно до пункту «d» розділу 2 Рекомендацій №(94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалених Комітетом Міністрів Ради Європи на 518 засіданні заступників міністрів 13 жовтня 1994 року судді повинні приймати свої рішення цілком незалежно і мати змогу діяти без обмежень, без неправомочного впливу, підбурення, тиску, погроз, неправомочного прямого чи непрямого втручання, незалежно з чийого боку та з яких мотивів воно б не здійснювалось. У законі мають бути передбачені санкції проти осіб, які намагаються у такий спосіб впливати на суддів. Судді мають бути цілком вільними у винесенні неупередженого рішення у справі, яку вони розглядають, покладатись на своє внутрішнє переконання, власне тлумачення фактів та чинне законодавство. Судді не зобов`язані давати звіт щодо справ, які знаходяться в їх провадженні, ніякій особі, яка не належить до системи судової влади.

У пояснювальній записці до Європейської хартії про статус суддів (Модельний кодекс) від 10 липня 1998 року, зокрема у пункті 1.3, вказано, що Хартією передбачено отримання думки органу, незалежного від виконавчої та законодавчої влади, коли необхідно прийняти рішення щодо добору, розстановки чи призначення суддів, їх просування по службі чи припинення їх пересування на посаді. Формулювання цього положення спрямовано на те, щоб охопити різноманітні ситуації: від надання поради виконавчому чи законодавчому органу до фактичних рішень цього незалежного органу.

У пункті 5.1 вказаної пояснювальної записки зазначено, що Хартія викладає гарантії проведення дисциплінарних розглядів: дисциплінарні санкції можуть накладатися лише на підставі рішення, прийнятого за пропозицією чи висновком суду або органу, принаймні половина членів якого мають бути обраними суддями. Справа судді має бути уважно розглянута, він / вона має право бути представленим. Якщо санкція все-таки застосовується, її слід вибрати з переліку санкцій, з урахуванням пропорційності та відповідності. Хартією передбачено право на оскарження до вищого суду рішення про застосування санкції, прийнятого виконавчим органом, судом або органом, принаймні половина членів якого є обрані судді.

Також у пунктах 7.1 та 7.2 цієї пояснювальної записки звернуто увагу на те, що особливо пильно та уважно слід ставитися до формулювання умов, за наявності яких припиняється перебування судді на посаді. Важливо мати вичерпний перелік підстав для посвідчення нездатності продовжувати роботу на посаді, що посвідчується медичною довідкою, відповідно до якої суддя досягає граничного віку, коли закінчується зазначений термін перебування на посаді або суддя звільняється на підставах дисциплінарної відповідальності. Коли трапляються події, які є підставами для припинення перебування на посаді, інші, ніж досягнення граничного віку та закінчення терміну перебування на посаді, що може бути вирішено без будь-яких труднощів, вони повинні бути перевірені незалежним органом, про який йдеться у параграфі 1.3.

Згідно зі статтями 1, 2 Загальної (Універсальної) хартії судді, ухваленої 17 листопада 1999 року Центральною Радою Міжнародної Асоціації Суддів в Тайпеї (Тайвань) незалежність судді є важливо. умовою для неупередженого судочинства, що відповідає вимогам закону. Вона є неподільною. Будь-які інституції чи органи влади як на національному, так і на міжнародному рівні повинні поважати, захищати та охороняти цю незалежність. Незалежність суддів має забезпечуватися законом шляхом створення та подальшого захисту такої судової влади, яка була б дійсно незалежною від інших гілок влади. Суддя як носій судової влади повинен мати можливість здійснювати свої повноваження без будь-якого суспільного, економічного чи політичного тиску, незалежно від інших суддів та керівних органів у галузі юстиції.

У Великій хартії суддів (Основоположні принципи), схваленій 17 листопада 2010 року Консультативною радою європейських суддів (далі - КРЄС), зокрема у пунктах 2- 4, 6, вказано, що незалежність та неупередженість суддів є обов`язковими передумовами здійснення правосуддя. Незалежність суддів має бути закріплена законодавчо, функціонально та фінансово. Незалежність суддів гарантується відносно інших гілок державної влади, для осіб, які звертаються до правосуддя, для інших суддів і для суспільства загалом та встановлюється національним законодавством на найвищому рівні. Держава й кожен суддя несуть відповідальність за забезпечення та захист незалежності суддів. Незалежність суддів гарантується щодо діяльності суддів, зокрема стосовно їхніх добору, призначення на посаду до настання пенсійного віку, просування по службі, незмінюваності, професійної підготовки, суддівської недоторканності, дисципліни, оплати праці та фінансування судових органів. Дисциплінарне провадження здійснюється незалежним органом, з можливістю подальшого звернення до суду.

У пунктах 10, 13 Великої хартії суддів (Основоположні принципи) визначено, що при здійсненні функції відправлення правосуддя суддям не повинні надаватись жодні накази чи інструкції, також судді не повинні зазнавати тиску з боку судового керівництва; судді керуються винятково законом. Для забезпечення незалежності суддів у кожній державі створюється Судова рада чи інший спеціалізований орган, незалежний від законодавчої та виконавчої влади, наділений широкими повноваженнями з усіх питань щодо статусу суддів, а також щодо організації, функціонування та репутації судових інституцій. До складу ради входять або винятково судді, або переважна більшість суддів, обраних іншими суддями. Судова рада має бути підзвітною стосовно своєї діяльності та рішень.

Згідно з пунктами 19, 21, 22 Великої хартії суддів (Основоположні принципи) у кожній державі закон чи фундаментальна хартія суддів повинні визначати неналежну поведінку, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність та відкриття дисциплінарного провадження. Засоби для виправлення суддівських помилок слід передбачити відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави. Суддя не може нести будь-яку особисту відповідальність, пов`язану з уповноваженим здійсненням правосуддя, навіть у формі відшкодування державі, окрім випадків умисної неналежної поведінки.

У Рекомендаціях CM/Rec (2010) 12, ухвалених Комітетом Міністрів Ради Європи 17 листопада 2010 року, зокрема в пунктах 4, 5, 10, 15, 16, 18, 22, вказано, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом. Це є основним принципом верховенства права. Судді повинні мати необмежену свободу щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів. Лише самі судді повинні приймати рішення в конкретних справах, спираючись на власну компетенцію, як це визначено законом. Судові рішення мають бути обґрунтовані та оголошені публічно. Однак судді не зобов`язані роз`яснювати, якими переконаннями вони керувалися при прийнятті таких рішень. Рішення суддів не можуть підлягати будь-якому перегляду поза межами апеляційних процедур, закладених у законодавстві. Коментуючи рішення суддів, виконавча та законодавча влада мають уникати критики, яка може підірвати незалежність судової влади або довіру суспільства до неї. Їм також слід уникати дій, які можуть поставити під сумнів їхнє бажання виконувати рішення суддів, за винятком випадків, коли вони мають намір подати апеляцію. Принцип незалежності судової влади означає незалежність кожного судді при здійсненні ним функцій прийняття судових рішень. У процесі прийняття рішень судді мають бути незалежними та неупередженими, а також мати можливість діяти без будь-яких обмежень, впливу, тиску, погроз або прямого чи непрямого втручання будь-яких органів влади, зокрема внутрішніх органів судової влади. Ієрархічна організація судової влади не повинна підривати незалежність суддів.

У висновку КРЄС від 23 листопада 2001 року № 1 (2001) про стандарти незалежності судової влади та незмінюваності суддів, зокрема у пунктах 10, 11, 14, вказано, що незалежність судової влади є умовою забезпечення верховенства права та основоположною гарантією справедливого судового розгляду. Незалежність суддів є прерогативою чи привілеєм, що надається не на користь власних інтересів суддів, а для забезпечення верховенства права та в інтересах тих осіб, які прагнуть та очікують правосуддя. Судова влада є однією з трьох основних та рівноцінних опор у сучасній демократичній державі. Судова влада відіграє важливу роль та має важливі функції стосовно двох інших опор. Вона забезпечує відповідальність урядів та органів державного управління за свої дії, а відносно законодавчої влади судова влада бере участь у забезпеченні виконання належним чином прийнятих законів та, певною мірою, у визначенні їхньої відповідності положенням Конституції чи актам, прийнятим на вищому рівні (наприклад, праву Європейського Союзу). Для того, щоб судова влада могла виконувати зазначені функції, вона повинна бути незалежною від цих органів, тобто від неналежних зв`язків з ними та від впливу з їхнього боку. Таким чином, незалежність слугує гарантією неупередженості. Це обов`язково впливає майже на всі аспекти кар`єри судді: від його підготовки до призначення, підвищення на посаді та вжиття дисциплінарних заходів. Незалежність судової влади повинна гарантуватися національними стандартами на найвищому рівні. Відповідно держави повинні включати концептуальні положення щодо незалежності судової влади або до конституції, або до основоположних принципів, визнаних у країнах, в яких немає письмової конституції, але де повага до незалежності судової влади гарантується багатовіковою культурою та традицією.

Також у пунктах 64- 66 цього Висновку КРЄС зазначено, що основоположним є те, що суддя під час виконання своїх обов`язків не є чиїмось найманим працівником; він чи вона займають державну посаду. Таким чином, суддя служить лише закону і несе відповідальність лише перед законом. Аксіоматичним є й те, що при винесенні рішення по справі суддя не повинен діяти за наказом або інструкцією третіх сторін, які або представляють судову владу, або не відносяться до неї. Рекомендація №(94) 12, Принцип I (2) (a) (i) передбачають, що «рішення суддів не повинні бути предметом перегляду поза процедурами оскарження, передбаченими законом», а Принцип I (2) (a) (iv) визначає, що «за винятком рішень відносно амністії, помилування або аналогічних рішень уряд або адміністрація не повинні мати можливості приймати рішення, які ретроспективно анулюють судові рішення». Незалежність судів залежить не тільки від свободи від будь-якого неправомірного зовнішнього впливу, а й від свободи від неправомірного впливу, який може в деяких ситуаціях виходити з позиції інших суддів. «У суддів повинна бути необмежена свобода ухвалювати рішення щодо справ неупереджено, відповідно до своєї совісті й тлумачення фактів, а також відповідно до існуючого правопорядку» (Рекомендація №(94) 12, Принцип I (2) (d)).

У Висновку КРЄС від 19 листопада 2002 року № 3 (2002) про принципи та правила, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісності поведінки та неупередженості, а саме в пунктах 60, 64, 71, 77, вказано, що для того, щоб виправдати дисциплінарне провадження, порушення має бути серйозним та кричущим; тобто підставою для розслідування не може бути просте недотримання професійних стандартів. Для відкриття будь-якого дисциплінарного провадження повинні існувати чіткі підстави. Дисциплінарне провадження проти будь-якого судді повинно відбуватися лише в рамках незалежного органу (або «трибуналу»), який діє за процедурою, що повною мірою гарантує право захисту. Щодо дисциплінарної відповідальності КРЄС вважала, що: i) у кожній країні закон або основоположна хартія, які застосовуються до суддів, повинні визначати в якнайточнішому формулюванні ті порушення, які можуть призвести до застосування дисциплінарних санкцій, а також відповідних дисциплінарних процедур; ii) стосовно відкриття дисциплінарного провадження країни повинні передбачити створення спеціального органу або призначити осіб, які відповідатимуть за отримання скарг, отримання пояснень відповідного судді та на цих підставах прийматимуть рішення щодо наявності достатніх підстав для відкриття провадження проти судді; iii) будь-яке дисциплінарне провадження повинно розглядатися незалежним органом або трибуналом, що здійснює провадження, повністю гарантуючи право на захист; iv) якщо такий орган сам не є судом, то його члени повинні призначатися незалежним органом (із суттєвим представництвом суддів, обраних демократичним шляхом іншими суддями), про який ідеться в пункті 46 Висновку КРЄС № 1 (2001); v) дисциплінарний розгляд справи в кожній країні повинен передбачати можливість подання апеляції на рішення первинного дисциплінарного органу (відомства або суду) до суду; vi) санкції, що може застосовувати подібний орган у випадку неналежної поведінки, яка є доведеною, повинні визначатися якомога точніше в законі про статус суддів та застосовуватися за принципом пропорційності.

У пункті 5 Висновку КРЄС від 24 жовтня 2014 року № 17 (2014) про оцінювання роботи суддів, якості правосуддя та повагу до незалежності судової влади також звернуто увагу на те, що незалежність судової влади є передумовою гарантування верховенства права та основоположною гарантією справедливого суду.

У Висновку КРЄС від 16 жовтня 2015 року № 18 (2015) про місце судової влади та її відносини з іншими гілками влади в сучасних демократіях, зокрема у пунктах 10, 11, зазначено, що судова влада повинна бути незалежною задля виконання своєї ролі по відношенню до інших гілок державної влади, суспільства в цілому та сторін судового процесу. Незалежність суддів не є прерогативою чи привілеєм та надається не для захисту власних інтересів судді, а для захисту верховенства права і всіх тих, хто прагне й очікує справедливості. Таким чином, незалежність є основоположною вимогою, яка дозволяє судовій владі охороняти демократію і права людини. Принцип розподілу влади сам по собі є гарантією судової незалежності, причому кожна з трьох гілок влади є відповідальною за забезпечення належного розподілу державної влади, ані цей принцип, ані судова незалежність не повинні стати перепоною для діалогу між органами державної влади. Більше того, є фундаментальна потреба у спілкуванні на підставі взаємоповаги між усіма гілками влади, що передбачає як необхідний розподіл, так і необхідну взаємозалежність між ними. Однак життєво важливою залишається вимога, щоб судова влада не мала неналежних зв`язків з іншими гілками влади і була позбавлена неправомірного впливу з їхнього боку.

У пунктах 23, 37, 44 цього Висновку також вказано, що рішення законодавчої або виконавчої влади, які знищують основні гарантії суддівської незалежності, є неприйнятними, навіть якщо вони мають прихований характер. Наприклад, нова парламентська більшість і уряд не повинні ставити під сумнів призначення або термін повноважень суддів, які вже були призначені в належному порядку. Про скасування безперервного перебування судді на посаді може йтися тільки за наявності серйозного дисциплінарного порушення або порушення кримінального законодавства, які встановлені щодо цього судді шляхом належних судових процедур.

Верховний Суд зазначає, що наведені міжнародні стандарти у сфері судочинства підтверджують, що судді під час здійснення правосуддя є незалежними та приймають рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права. Звільнення суддів з посад повинно відбуватись на основі рекомендації суду або ради, що переважно складається з суддів та обирається. Разом з тим така вимога під час прийняття оскаржуваної Постанови № 775-VII не була дотримана.

Так, колегія суддів уважає, що вирішуючи питання про звільнення позивача за порушення ним присяги судді, ВРУ повинна була дотриматись наведених міжнародних стандартів у сфері правосуддя. Як орган законодавчої влади ВРУ мала усунути прогалину в законодавстві, визначити компетентний орган, який би був наділений повноваженнями проводити перевірку та встановлювати факт порушення присяги суддею КСУ. На той час такою процедурою могла бути процедура, передбачена Регламентом КСУ, а відповідним органом - склад КСУ.

Водночас, процедура звільнення суддів КСУ на той час визначалася параграфом 63 Регламенту, відповідно до якого орган, який призначив суддю КСУ, ставив питання про порушення цим суддею присяги, КСУ проводив перевірку і за висновком постійної комісії з питань регламенту та етики приймав одне з таких рішень: про наявність підстав для розгляду ВРУ питання про звільнення з посади судді КСУ; про відсутність підстав для звільнення з посади судді КСУ. Рішення про наявність або відсутність підстав для звільнення з посади судді КСУ приймалося, якщо за нього проголосувало не менш як дванадцять суддів КСУ. Інформація про рішення КСУ про наявність підстав для звільнення з посади судді КСУ мала направлятися на розгляд органу, який призначив суддю КСУ, у триденний строк з дня прийняття рішення. Разом з тим, на сьогодні така можливість попереднього розгляду питання щодо порушення присяги заявником втрачена.

Оскаржувана Постанова № 775-VII була прийнята з метою замінити законодавчим органом суддів КСУ та сформувати інший склад суддів КСУ. При цьому, народні депутати не наділені повноваженням встановлювати факт порушення присяги суддею, оскільки їх повноваження чітко перелічені у статті 85 Конституції України.

При необхідності змінити склад КСУ парламент безвідносно до політичної ситуації мав діяти у правовому полі, можливо, використати досвід країн, які також пройшли через зміну попереднього складу суддівського корпусу та здійснили вказане з дотриманням усіх гарантій незалежності суддів.

Поряд з цим, колегія суддів звертає увагу, що за нормами КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок стосовно доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Проте, під час розгляду справи ВРУ не довела законність свого рішення та не спростувала доводи позивача.

Крім того, Верховний Суд зауважує, що частиною третьою статті 28 Закону № 422/96-ВР передбачалося, що судді КСУ не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у КСУ та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків КСУ.

Відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України ВРУ приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу ВРУ, крім випадків, передбачених Конституцією України та Регламентом ВРУ.

Рішення про персональні обрання, призначення, надання згоди на призначення на посаду, надання згоди на звільнення з посади та звільнення з посади приймаються ВРУ шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених законом та Регламентом ВРУ, коли рішення приймаються таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів.

Рішення ВРУ щодо проектів законів, постанов, інших актів ВРУ приймаються лише з питань, включених до порядку денного пленарних засідань ВРУ до початку пленарного засідання (частини перша, п`ята, шоста статті 47 Регламенту ВРУ).

Відповідно до статті 50 Регламенту ВРУ у разі необхідності ВРУ з додержанням обмежень, передбачених частинами другою та третьою цієї статті, може бути прийняте рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом. Таке рішення приймається без обговорення шляхом голосування, яке проводиться після внесення відповідної пропозиції і заноситься до протоколу пленарного засідання ВРУ.

Прийняття рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом, не допускається, якщо така процедура, одноразове відхилення (ad hoc) від якої пропонується, зумовлена вимогами Конституції України або закону.

Ураховуючи, що звільнення суддів КСУ безпосередньо регулюється Конституцією України та законами України, прийняття Постанови № 775-VII ВРУ із цього питання за скороченою процедурою неможливе.

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що ВРУ достроково припинила повноваження та звільнила ОСОБА_1 з посади судді КСУ без додержання процедури, установленої чинним законодавством України. Позивача звільнено з посади судді КСУ за відсутності встановлених обставин порушення ним присяги судді, про що у своєму рішенні вказав ЄСПЛ.

Водночас, як убачається з тексту спірної постанови, під час прийняття рішення про звільнення ОСОБА_1 єдиною підставою зазначено участь у прийнятті трьох рішень КСУ, що апріорі не може бути «порушенням присяги», оскільки це фактично розцінюється як «втручання у незалежність прийняття суддею рішення». Інших неправомірних дій ОСОБА_1 під час прийняття рішення про звільнення останнього ВРУ у своїй постанові не навела і не розглядала. Відтак і суд обмежений в дослідженні лише тих підстав для звільнення суддів КСУ, які були наведені в Постанові № 775-VII.

З урахуванням того, що ОСОБА_1 звільнено з посади судді КСУ з порушенням процедури такого звільнення, за відсутності встановленого уповноваженим органом факту порушення ним присяги судді, оскаржувана Постанова № 775-VII підлягає визнанню протиправною в частині дострокового припинення повноважень ОСОБА_1 та звільнення його з посади судді КСУ за порушення присяги.

При цьому, колегія суддів Верховного Суду враховує, що звертаючись із позовними вимогами у березні 2014 року позивач керувався вимогами КАС України, в редакції, чинній на момент звернення до суду, які передбачали, що Вищий адміністративний суд України за наслідками розгляду справи може, зокрема, визнати акт Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України незаконним повністю або в окремій його частині (пункт 1 частини п`ятої статті 171-1 КАС України).

На момент розгляду цієї справи до КАС України внесено зміни та передбачено, що Верховний Суд за наслідками розгляду адміністративних справ, визначених частиною другою цієї статті, може, зокрема, визнати акт Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України протиправним та нечинним повністю або в окремій його частині (пункт 1 частини четвертої статті 266 КАС України, в редакції, чинній на момент розгляду справи).

За вказаних обставин, з урахуванням положень частини третьої статті 3 КАС України, якими передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи, колегія суддів з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів позивача вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог і визнати протиправною та нечинною Постанову № 775-VII у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді.

Що стосується позовних вимог у частині зобов`язання ВРУ поновити позивача на посаді судді КСУ, колегія суддів зазначає таке.

Кожній людині за Конституцією України та міжнародно-правовими актами, ратифікованими Україною, гарантовано одне з фундаментальних соціально-економічних прав: право на працю - тобто право заробляти собі на життя працею, яку вільно обирає особа, а держава зобов`язана утверджувати за забезпечувати таке право (стаття 43 Конституції України). Також, право на працю закріплено статтею 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, ратифікований державою Україна 19 жовтня 1973 року.

Однак, важливим є не лише декларування та закріплення державою цього права на законодавчому рівні, а й належною реалізацію й дотриманням державою цього права у правозастосовній практиці. При цьому, однією з найважливіших, на нашу думку, гарантій реалізації права на працю є судовий захист права людини від незаконного звільнення, яка закріплена також статтею 43 Конституції України та міжнародними нормативно-правовими актами.

У свою чергу, реалізацію цієї конституційної гарантії забезпечено системою норм, у першу чергу, трудового законодавства, в яких встановлено порядок, процедуру та систему захисту громадянина від незаконного звільнення.

Так, відповідно до статті 235 Кодексу законів про працю України поновленню на роботі підлягає працівник, який був звільнений без законної підстави або незаконно переведений на іншу роботу.

Водночас, колегія суддів звертає увагу, що поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи.

Відповідно до частини четвертої статті 148 Конституції України (у редакції, чинній на момент призначення позивача на посаду судді КСУ) суддя КСУ призначається на дев`ять років без права бути призначеним на повторний строк.

Указана стаття Основного Закону України кореспондується з статтею 9 Закону № 422/96-ВР, якою визначено, що суддя КСУ призначається строком на дев`ять років без права бути призначеним повторно.

Отже, нормами законодавства України (зокрема чинного на момент призначення позивача на посаду судді КСУ) було чітко визначено період, на який призначалися судді КСУ і який складав дев`ять років. При цьому, існували обмеження щодо неможливості повторного призначення такого судді.

Отже, фактично ОСОБА_1 мав можливість здійснювати правосуддя у КСУ лише дев`ять років з моменту призначення на таку посаду.

Як убачається з матеріалів справи, Постановою Верховної Ради України від 04 серпня 2006 року № 81-V ОСОБА_1 призначено суддею КСУ. Тобто, строк повноважень позивача, як судді КСУ, закінчився 04 серпня 2015 року.

Отже, на момент ухвалення судового рішення у цій справі у Верховного Суду відсутні правові підстави для поновлення позивача на посаді судді КСУ, оскільки позивач не може здійснювати такі повноваження в силу положень статті 148 Конституції України та статті 9 Закону № 422/96-ВР, як наслідок задоволення цієї позовної вимоги не здатне поновити порушені права позивача.

Одночасно з цим, колегія суддів вважає за доцільне зазначити, що відсутність правової можливості поновити ОСОБА_1 на посаді судді КСУ, не може позбавити його права на відшкодування середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а тому позивач наділений правом на звернення до суду у порядку адміністративного судочинства з відповідною позовною заявою.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково. У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремого його положення.

З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 до Верховної Ради України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Конституційний Суд України, про визнання незаконною та скасування Постанови Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді», поновлення на посаді судді Конституційного Суду України з 24 лютого 2014 року підлягає частковому задоволенню.

Керуючись статтями 241-243, 245, 246, 266 КАС України, Суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправною та нечинною Постанову Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді.

У решті позовних вимог відмовити.

Рішення Верховного Суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду може бути подана до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено 18 грудня 2023 року.

Головуючий суддя В. Е. Мацедонська

Судді М. В. Білак

О. А. Губська

А. Г. Загороднюк

В. М. Соколов