ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30.08.2023 Справа № 914/460/23
Суддя Господарського суду Львівської області Король М.Р., за участі секретаря судового засідання Щерби О.Б., розглянувши справу
за позовом: ОСОБА_1
до відповідача: ОСОБА_2
за участю третьої особи - 1 без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: ОСОБА_3
за участю третьої особи - 2 без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: ОСОБА_4
за участю третьої особи - 3 без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Товариства з обмеженою відповідальністю «ТЕКНІКС КАПІТАЛ МЕНЕДЖМЕНТ»,
за участю третьої особи - 4 без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Товариства з обмеженою відповідальністю «ВИРОБНИЧО КОМЕРЦІЙНА ФІРМА ДРОГОБИЦЬКИЙ ЗАВОД АВТОМОБІЛЬНИХ КРАНІВ»
про: розірвання договору, стягнення частини частки та визначення розміру статутного капіталу,
представники
позивача: ОСОБА_5
відповідача: ОСОБА_6
третьої особи - 1 без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача:
ОСОБА_5
третьої особи - 2 без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача:
ОСОБА_5
третьої особи - 3 без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача:
ОСОБА_5
третьої особи - 4 без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача:
ОСОБА_5 ,
ВСТАНОВИВ:
Ухвалою суду від 28.02.2023р. прийнято позовну заяву до розгляду і відкрито провадження у справі. Постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
Розпорядженням керівника апарату Господарського суду Львівської області від 10.04.2023р. призначено повторний автоматизований розподіл справи №914/460/23 у зв`язку з припиненням повноважень судді Господарського суду Львівської області ОСОБА_7 (відставка).
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.04.2023 визначено суддю Король М.Р. для розгляду даної справи.
Ухвалою суду від 11.04.2023р. прийнято справу до розгляду.
Хід розгляду справи викладено в ухвалах та протоколах суду.
26.04.2023р. через систему «Електронний суд» позивачем подано до суду заяву про виправлення описки в прохальній частині позовної заяви, яку зареєстровано відділом автоматизованого документообігу та обробки інформації за вх.№10287/23.
17.05.2023р. через систему «Електронний суд» від відповідача надійшло клопотання (вх.№1960/23) про залучення Національного антикорупційного бюро України до участі у справі в якості третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.
Протокольною ухвалою від 17.05.2023р. суд ухвалив відмовити в задоволенні клопотання про залучення третьої особи, оскільки прийняття рішення у даній справі не може вплинути на права і обов`язки Національного антикорупційного бюро України, як органу досудового розслідування.
Ухвалою від 07.06.2023 р. суд відмовив у прийнятті визнання відповідачем позову, закрив підготовче провадження та призначив справу до розгляду по суті.
09.08.2023р. через систему «Електронний суд» від позивача надійшло клопотання (вх.№1960/23) про відкладення розгляду справи.
30.08.2023р. через систему «Електронний суд» від позивача надійшли додаткові письмові пояснення, які місять клопотання про долучення додаткових доказів та визнання причину пропуску строку для подання таких поважною (вх.№21007/23).
Протокольною ухвалою від 30.08.2023р. суд ухвалив визнати поважними причини пропуску для подання додаткових доказів, поновити строк та долучити докази до матеріалів справи.
Суть спору та правова позиція учасників справи
В обґрунтування заявленого позову позивач зазначає, що відповідачем не здійснено оплати придбаної частини частки в статному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «ВИРОБНИЧО КОМЕРЦІЙНА ФІРМА ДРОГОБИЦЬКИЙ ЗАВОД АВТОМОБІЛЬНИХ КРАНІВ», яку відповідач придбав за договором купівлі-продажу у позивача - ОСОБА_1 , відтак остання, як продавець частини частки у статутному капіталі товариства, яка була продана з відстроченням платежу та не була оплачена відповідачем ОСОБА_2 (покупцем), має право вимагати її повернення. При цьому, позивач зазначає, що право вимагати повернення товару, проданого у кредит та неоплаченого покупцем, прямо передбачено законом (ч.4 ст.694 ЦК України), а також договором, укладеним між позивачем та відповідачем (п.2.6 договору).
Відтак, позивачка вважає, що оскільки нею на підставі договору від 20.11.2019 року відповідачеві ОСОБА_2 було продано частину частки у статутному капіталі товариства в розмірі 3,7 % (із раніше належної позивачці частки в розмірі 7,3 % статутного капіталу), то після розірвання договору купівлі-продажу, від відповідача на користь позивача підлягає витребуванню продана і неоплачена відповідачем частина частки у статутному капіталі товариства. Таким чином, належна позивачу частка у статутному капіталі товариства має бути визначена судом в розмірі 7,3 %, номінальною вартістю 4 951 000,00 грн. А розмір статутного капіталу товариства при цьому залишиться незмінним і має бути визначеним в тому ж розмірі, що і станом на дату звернення з цим позовом, а саме 67 978 500,00 грн.
Також, позивачка вважала за потрібне довести до відома суду, що її право вимагати від відповідача повернення неоплаченої частини частки у статутному капіталі товариства виникло 04.06.2020 року, тобто за два з половиною роки до обставин, щодо яких ведеться досудове слідство і повідомлено про підозру ОСОБА_2 . Національним антикорупційним бюро України. Позивачка вважає, що накладений в межах кримінального провадження арешт на майно відповідача (в тому числі і на корпоративні права ТзОВ «ВИРОБНИЧО КОМЕРЦІЙНА ФІРМА ДРОГОБИЦЬКИЙ ЗАВОД АВТОМОБІЛЬНИХ КРАНІВ», яких стосується спір у даній справі) жодним чином не впливає на порядок розгляду даної справи господарським судом.
Відповідач позовні вимоги визнає.
Треті особи підтримують правову позицію позивача.
За результатами дослідження наданих учасниками справи доказів та матеріалів справи, суд встановив наступне:
20.11.2019р. між ОСОБА_1 (позивачкою, продавцем) та ОСОБА_2 (відповідачем, покупцем) було укладено договір купівлі-продажу частини частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «ВИРОБНИЧО КОМЕРЦІЙНА ФІРМА ДРОГОБИЦЬКИЙ ЗАВОД АВТОМОБІЛЬНИХ КРАНІВ».
За умовами вказаного договору, продавець передає, а покупець приймає та оплачує частину частки у статутному капіталі товариства, яка становить 3,7 % номінальною вартістю 2 515 204,50 грн.
Покупець мав сплатити вартість частки протягом грудня 2019р.
20.11.2019р. між сторонами було складено акт приймання-передачі частини частки в статутному капіталі.
Умови договору (п.4.1) визначають, що з моменту складення та підписання акту приймання-передачі частини частки у статутному капіталі від продавця до покупця переходить право власності на таку частину частки та всі корпоративні права, які виникають внаслідок володіння такою частиною частки.
10.12.2019р. ОСОБА_1 повідомила покупця про реквізити, за якими необхідно здійснити платіж за придбану частку в статутному капіталі.
Однак, після отримання реквізитів та станом на день подачі позову ОСОБА_2 платежу в сумі 2 515 204,50 грн. не здійснив, що останнім і не заперечується.
В підтвердження відсутності проведення відповідачем оплати за частину частки, позивачем надано довідку банківської установи від 15.11.2022 року про рух коштів на рахунку позивача (відсутність операцій).
Згідно з пунктом 2.6 договору (з урахуванням додаткової угоди №1 від 30.03.2020 року), у випадку несплати покупцем ОСОБА_2 коштів до 01.06.2020 року, він зобов`язується протягом трьох календарних днів повернути неоплачену частину частки у статутному капіталі товариства, підписати акт приймання-передачі цієї неоплаченої частини частки продавцю та укласти з продавцем додаткову угоду про внесення змін до договору.
Листом від 18.01.2023 року позивачка направила відповідачеві ОСОБА_2 вимогу про повернення частини частки у статутному капіталі. Відповіді на зазначену вимогу позивачка не отримала, частину частки відповідач їй не повернув.
З огляду на вищенаведені обставини, ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду Львівської області з позовом про:
-розірвання договору купівлі-продажу частини частки у статутному капіталі від 20.11.2019р.
-стягнення (витребування з володіння) ОСОБА_2 частини частки у статутному капіталі товариства в розмірі 3,7 %, номінальною вартістю 2 515 204,50 грн.
-визначення розміру статутного капіталу товариства та визначення розміру частки учасника у товаристві.
Арешт корпоративних прав ТзОВ «ВИРОБНИЧО КОМЕРЦІЙНА ФІРМА ДРОГОБИЦЬКИЙ ЗАВОД АВТОМОБІЛЬНИХ КРАНІВ» (в тому числі і частини частки, яку
ОСОБА_1 в межах даної справи просить стягнути з ОСОБА_2 ), застосовано ухвалою Вищого антикорупційного суду України від 01 лютого 2023 року у справі №991/650/23, як заходу забезпечення кримінального провадження №552022000000000280, в якому ОСОБА_2 є підозрюваним.
Оцінюючи подані учасниками справи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Частиною другою статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого, вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить, як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені положеннями статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України.
Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (частина 1 статті 2 ГПК України).
Спосіб захисту порушеного права обумовлюється нормою матеріального права, яка регулює ті чи інші правовідносини між сторонами спору. Отже, позивач, формулюючи позовні вимоги, повинен відштовхуватись від тих наданих йому законом прав, які були об`єктивно порушені відповідачем, і позов повинен бути направлений на припинення цих правопорушень та на відновлення порушеного права.
Таким чином, право вибору способу захисту порушеного права належить позивачу, а суд наділений компетенцією перевірити відповідність обраного способу захисту змісту порушеного права. При цьому, обраний спосіб захисту не лише повинен бути встановлений договором або законом, але і бути ефективним засобом захисту, таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Відповідно до частини першої статті 162 Господарського процесуального кодексу України, у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Особа, права якої порушено, може скористатись не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який має відповідати тим фактичним обставинам, які склалися, виходячи із тих відносин, які відповідають відповідним нормам права (пункт 5.6. постанови Верховного Суду від 02.02.2022р. у справі № 910/18962/20).
Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Відсутність порушеного права, невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством чи обрання невірного способу захисту встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05.06.2018р. у справі № 338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (mutatis mutandis висновки у пунктах 72-76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018р. у справі № 488/5027/14-ц).
Так, звертаючись до суду з відповідною позовною заявою, позивач обрав способом захисту порушених, на його думку, прав - розірвання договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «ВИРОБНИЧО КОМЕРЦІЙНА ФІРМА ДРОГОБИЦЬКИЙ ЗАВОД АВТОМОБІЛЬНИХ КРАНІВ» від 20.11.2019 р., що укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Так, обраний позивачем спосіб захисту, шляхом розірвання договору належить до загальних способів захисту прав сторін договору.
Водночас, глава 54 ЦК України містить спеціальне регулювання відносин щодо купівлі-продажу, зокрема і щодо способів захисту прав продавця, порушених покупцем.
Відповідно до частини четвертої статті 692 ЦК України, якщо покупець відмовився прийняти та оплатити товар, продавець має право за своїм вибором вимагати оплати товару або відмовитися від договору купівлі-продажу.
Зміст наведеної норми свідчить, що продавець може за своїм вибором або вимагати виконання договору з боку покупця, або відмовитися від договору лише у випадку, коли покупець відмовився і прийняти, і оплатити товар.
Поведінка покупця, пов`язана з невиконанням останнім обов`язку щодо оплати товару, а також з відмовою прийняти такий товар, що згідно положень ст.692 ЦК України, є підставою для розірвання договору, свідчить про втрату інтересу покупця до виконання договору.
Продавець, в свою чергу, також може втратити інтерес до договору, при цьому він залишається володільцем товару і має можливість розпорядитися ним, зокрема, продати його іншій особі, аби отримати покупну ціну.
Отже, продавець теж вправі відмовитися від договору купівлі-продажу, тобто розірвати його шляхом вчинення одностороннього правочину чи вимагати виконання договору з боку покупця, за умови, якщо покупець втратив інтерес до договору, не прийнявши та не оплативши товар. У таких випадках позовна вимога продавця про розірвання договору в судовому порядку задоволенню не підлягає, оскільки розірвання договору пов`язується законом із вчиненням одностороннього правочину, а не із судовим рішенням.
Натомість, у даній справі, покупець отримав товар (частку у статутному капіталі товариства), що жодною стороною не заперечується та визнається, водночас оплату отриманої частки не здійснив.
За переконанням суду, в такому випадку, застосуванню підлягають положення частини 3 статті 692 ЦК України, відповідно до яких, у разі прострочення оплати товару, продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.
Відповідні положення Закону не передбачають можливості продавця за своїм вибором вдатися до іншого способу захисту, зокрема, не передбачають можливості розірвання договору в судовому порядку. Якщо порушення права продавця полягає в тому, що він не отримав грошових коштів від покупця, то способу захисту, який належним чином захистить саме це право, відповідає позовна вимога про стягнення неотриманих коштів.
Такі висновки викладені також у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №916/667/18 від 08.09.2020р.
При цьому, приймаючи у справі №916/667/18 відповідну постанову, Верховний Суд також звернув увагу на те, що виконання судового рішення про стягнення за розірваним судом договором може бути складнішим, ніж виконання судового рішення про стягнення коштів. Зокрема, майно може бути вже відчуженим добросовісній третій особі, щодо якої рішення суду про повернення майна від покупця не матиме значення, і від якої це майно не можна буде витребувати в іншому судовому процесі. Натомість застосування способу захисту, встановленого частиною третьою статті 692 ЦК України, призводить до повного поновлення порушеного права продавця.
Суд зауважує, що загальні положення Цивільного кодексу України про розірвання договору, які містяться в ст.653 названого Кодексу, говорять про неможливість повернення того, що було виконане сторонами за зобов`язанням до моменту розірвання договору, оскільки розірвання договору на відміну від визнання договору недійсним передбачає наслідки лише з моменту розірвання договору, при цьому розірваним договір є з моменту набрання рішенням законної сили.
Враховуючи наведене у сукупності, суд зауважує, що у даній справі позивач, пред`явивши позовну вимогу про розірвання спірного договору, котрий вже частково виконаний, обрав неналежний спосіб захисту, що має наслідком відмову у задоволенні позовних вимог.
При цьому, суд також вважає за необхідне зазначити, що обґрунтовуючи необхідність розірвання договору у зв`язку з істотним його порушенням, позивач стверджував, що умовами договору сторонами було визначено строк оплати переданої частки у статутному капіталі товариства до 01.06.2020 року (згідно з пунктом 2.6 договору та з урахуванням додаткової угоди №1 від 30.03.2020 року), а також те, що відповідачем відповідний платіж здійснено не було.
У пунктах 7.40 -7.52 Постанови у справі №916/667/18 від 08.09.2020р. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що позивач, пред`явивши позовну вимогу про розірвання договору на підставі статті 651 Цивільного кодексу України, обрав неналежний спосіб захисту свого права, і у такому разі слід застосувати частину третю статті 692 цього Кодексу, відповідно до якої продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами і не може вимагати розірвання договору.
Частиною 4 ст. 692 ЦК України, передбачено, що якщо покупець відмовився прийняти та оплатити товар, продавець має право за своїм вибором вимагати оплати товару або відмовитися від договору купівлі-продажу.
В даному випадку, покупець прийняв частку, однак не розрахувався за неї у встановлений строк, що дає підстави для продавця вимагати такої оплати та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.
В спірному договорі купівлі-продажу частини частки в статутному капіталі відсутні умови щодо продажу товару в кредит з відстроченням або розстроченням платежу.
Позивач у позовній заяві, посилаючись на приписи ст.ст. 651, 692, 694 ЦК України, просить стягнути з відповідача (витребувати з володіння) частини частки.
Вказана вимога заявлена позивачем на підставі ч. 4 ст. 694 ЦК України, відповідно до якої покупець має право вимагати повернення неоплаченого товару проданого в кредит.
Відповідно до статті 694 ЦК України, договором купівлі-продажу може бути передбачений продаж товару в кредит з відстроченням або з розстроченням платежу. Умова про відстрочення або розстрочення платежу за договором купівлі-продажу може бути передбачена договором незалежно від складу суб`єктів такого договору та виду договору купівлі-продажу.
Загальне правило про наслідок прострочення виконання покупцем обов`язку оплатити товар установлюється частиною третьою статті 692 ЦК України.
При продажі товарів у кредит наслідки по відношенню до покупця полягають у тому, що продавець має право вимагати повернення неоплаченого товару, що не виключає пред`явлення замість цієї вимоги вимог, передбачених частиною третьою статті 692 ЦК України з урахуванням частини п`ятої статті 694 ЦК України.
Істотними умовами договору про продаж товару в кредит з умовою про розстрочення платежу є ціна товару, порядок, строки і розміри платежів. (ст.695 ЦК України).
Прострочення покупцем будь-якого чергового платежу дає продавцю право розірвати договір купівлі-продажу шляхом односторонньої заяви про відмову від договору і одночасно, або в розумний строк пред`явити вимогу про повернення переданого товару.
Тобто, положення ст.694 ЦК України, які надають право кредитору звернутись з вимогами до боржника про повернення неоплаченої частини проданого товару застосовуються виключно у випадку прострочення покупцем за договором купівлі-продажу в кредит, при цьому в такому випадку кредитор не обмежений в праві звернутись з загальною вимогою в порядку ст. 692 ЦК України.
Натомість, з аналізу спірного договору слідує, що він не містить умов про продаж товару в кредит, тому відсутні підстави для застосування приписів ч. 4 ст. 694 ЦК України.
Умови договору про оплату вартості частки частинами узгоджуються з нормою частини 2 ст. 692 ЦК України, котра передбачає можливість розстрочення платежу.
Не підлягають до задоволення також позовні вимоги, спрямовані на повернення позивачу частки у статутному капіталі шляхом стягнення (витребування з володіння) частини частки у статутному капіталі товариства, а також про визначення розміру частки учасника у статутному капіталі товариства та визначення розміру статутного капіталу товариства з огляду на те, що такі є похідними від вимоги про розірвання договору.
При цьому, суд враховує також, що долучена до матеріалів справи копія ухвали Вищого антикорупційного суду від 01.02.2023 р., яку постановлено з метою забезпечення можливої конфіскації майна у майбутньому, набрала законної сили, не була скасована та виконується негайно.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Серявін та інші проти України» вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись, як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
У відповідності до пункту 4 частини 2 статті 129 Конституції України, основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.
Згідно із ч. 2-3 ст. 13 ГПК України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Поняття і види доказів викладені у статті 73 ГПК України, згідно якої доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з частиною 1 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
За змістом статті 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 ГПК України).
Згідно зі статтею 78 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Відповідно до статті 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку, як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи висновки суду щодо обрання позивачем неналежного способу захисту, з огляду на вищезазначене, та те, що позивачка не довела належними та допустимими доказами наявності підстав для розірвання договору купівлі-продажу частини частки в статутному капіталі товариства, позовні вимоги не підлягають до задоволення.
Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне:
Судовий збір відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на позивача.
Керуючись ст.ст. 13, 73-74, 76-79, 86, 129, 236, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
ВИРІШИВ:
1.Відмовити в позові повністю.
Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 Господарського процесуального кодексу України.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.
Інформацію по справі, яка розглядається можна отримати за наступною веб-адресою: http://lv.arbitr.gov.ua/sud5015.
Повний текст рішення складено 11.09.2023 р.
Суддя Король М.Р.
