ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 серпня 2023 року

м. Київ

справа №640/34187/21

адміністративне провадження № К/990/18509/23

Верховний Суд у складі колегії суддів: судді-доповідача: Берназюка Я.О., судді Рибачука А.І., судді Шарапи В.М., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 640/34187/21

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Некслайн Обджект»

до Державної інспекції архітектури та містобудування України, Державної архітектурно-будівельної інспекції України,

третя особа Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

про визнання протиправними та скасування припису та рішення,

за касаційною скаргою Державної інспекції архітектури та містобудування України

на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва у складі судді Келеберди В.І. від 3 листопада 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Парінова А.Б., Беспалова О.О., Грибан І.О. від 18 квітня 2023 року,

У С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. У листопаді 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Некслайн Обджект» (далі - ТОВ «Некслайн Обджект», позивач) звернулося до суду з адміністративним позовом до Державної інспекції архітектури та містобудування України (далі - ДІАМ України, відповідач), третя особа: Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент містобудування, третя особа), в якому просило:

- визнати протиправним та скасувати припис ДІАМ України про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності від 18 жовтня 2019 року із вимогою «усунути порушення у пункті 1 «Містобудівні умови та обмеження» (далі - МУО) гранична висота h=50,7 м, шляхом приведення вимог МУО для проектування об`єкту будівництва «Реконструкція нежитлової будівлі - корпус № 4 (літ Е) під адміністративну будівлю з паркінгом» на вул. Московській, 8 у Печерському районі міста Києва, які затверджені наказом Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 20 серпня 2019 року № 1003 до положень Генерального плану міста Києва;

- визнати протиправним та скасовано рішення ДІАМ України від 18 жовтня 2019 року про зупинення дії МУО для проектування об`єкту будівництва «Реконструкція нежитлової будівлі - корпус № 4 (літ Е) під адміністративну будівлю з паркінгом» на вул. Московській, 8 у Печерському районі м. Києва, які затверджені наказом Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 20 серпня 2019 року № 1003.

2. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідачем протиправно винесено спірний припис та рішення про зупинення дії МУО, оскільки наміри забудови земельної ділянки за адресою: м. Київ, вул. Московська, 8 відповідають Генеральному плану м. Києва, а тому позивач вважає, що спірні рішення прийняті за відсутності підстав, передбачених Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 3 листопада 2022 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2023 року, адміністративний позов задоволено.

4. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що віднесення певної території до зони охорони пам`яток без визначення меж та режимів використання цієї зони відповідною науково-проектною документацією та без їх затвердження відповідним органом охорони культурної спадщини, не наділяло її тим обсягом правового захисту, що передбачений чинним законодавством для зон охорони пам`яток.

5. Суди зазначили, що розпорядження Київської міської державної адміністрації від 17 травня 2002 року № 979 «Про внесення змін та доповнень до рішення Виконкому Київської міської Ради народних депутатів від 16 липня 1979 року № 920 «Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам`яток історії культури в м. Києві» не ставить до забудовників та проектувальників конкретних вимог.

6. З огляду на це, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що при прийнятті оскаржуваних припису про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності від 18 жовтня 2019 року та рішення від 18 жовтня 2019 року про зупинення дії МУО для проектування об`єкту будівництва «Реконструкція нежитлової будівлі - корпус № 4 (літ Е) під адміністративну будівлю з паркінгом» на вул. Московській, 8 у Печерському районі м. Києва відповідачами не враховані викладені вище обставини щодо незатвердження у встановлений законом спосіб меж та режиму використання зон охорони пам`яток в м. Києві та незатвердження Київською міською радою Плану зонування території Центральної планувальної зони міста Києва, як передбачено положеннями частини восьмої статті 18 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

7. Не погоджуючись із рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 3 листопада 2022 року та постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2023 року, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, ДІАМ України звернулася з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нову постанову про відмову у задоволенні позову.

8. У касаційній скарзі скаржник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували положення пункту 4 частини п`ятої, частини восьмої статті 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», оскільки оскаржуваними судовими рішеннями фактично дозволено будівництво об`єкту в межах історичного ареалу міста Києва, в центральній планувальній зоні міста Києва, в зоні регулювання забудови 1 категорії з істотним порушенням встановлених обмежень висотності. Такі порушення, за твердженням скаржника, можуть призвести до руйнування архітектурно-художнього колориту Києва, що значно ускладнять збереження історико-культурної спадщини та історичного ландшафту Центральної планувальної зони, а також призвести до легалізації порушення суб`єктами містобудування вимог законодавства щодо охорони культурної спадщини та існуючих планувальних обмежень та хаотичної забудови історичного центру Києва дисгармонійними висотними будівлями.

9. Крім того, скаржник зауважує, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення Закону України «Про охорону культурної спадщини» при вирішенні питання знаходження об`єкта будівництва в історичному ареалі м. Києва. ДІАМ України вказує, що висновок судів про відсутність підстав вважати, що об`єкт будівництва знаходиться в межах Центрального історичного ареалу м. Києва є хибним та висловлений без урахування висновків Верховного Суду, що викладені у постанові від 31 січня 2023 року у справі № 640/8728/21.

10. В обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень у цій справі ДІАМ України також зазначає, що суди попередніх інстанцій мали врахувати висновок Верховного Суду, що викладений у постанові від 4 вересня 2019 року у справі № 826/13852/17 про те, що МУО, які не відповідають генеральному плану населеного пункту та іншій містобудівній документації на місцевому рівні, не можуть вважатися такими, що враховують при плануванні та забудові територій громадські та приватні інтереси власників будівель, що оточують місце будівництва, а тому порушують основи містобудування, визначені статтею 5 Закону України «Про основи містобудування» та статтею 2 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Позиція інших учасників справи

11. Від Департаменту містобудування надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій прийняли законні та обґрунтовані рішення, які відповідають засадам верховенства права, зокрема такої її складової як правова визначеність, оскільки за відсутності затверджених у встановленому порядку меж історичного ареалу м. Києва та правового режиму його використання відсутні правові підстави вважати, що об`єкт будівництва «Реконструкція нежитлової будівлі - корпус № 4 (літ. Е) під адміністративну будівлю з паркінгом» по вул. Московська, 8 у Печерському районі міста Києва, знаходиться в межах Центрального історичного ареалу міста Києва. З огляду на зазначене, Департамент містобудування просить залишити касаційну скаргу ДІАМ України без задоволення, а судові рішення - без змін.

12. Від ДІАМ України надійшла відповідь на відзив Департаменту містобудування на касаційну скаргу, в якому наголошується на тому, що оскільки земельна ділянка, розташована по вул. Московська, 8 у Печерському районі м. Києва, знаходиться в Центральній планувальній зоні міста Києва, тому на неї розповсюджується обмеження висоти будівель, що споруджуються згідно спеціальних обґрунтувань, але не вище 27 м від поверхні землі.

13. Від ТОВ «Некслайн Обжект» відзиву на касаційну скаргу ДІАМ України не надходило. Відповідно до повідомлення про вручення поштового відправлення з ідентифікатором № 0102938060794 ухвалу Верховного Суду від 1 червня 2023 року про відкриття касаційне провадження у справі № 640/34187/21 ТОВ «Некслайн Обжект» отримав 19 червня 2023 року.

Процесуальні дії у справі та клопотання учасників справи

14. Касаційну скаргу подано 22 травня 2023 року.

15. Ухвалою Верховного Суду від 1 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі № 640/34187/21, витребувано матеріали адміністративної справи та запропоновано учасникам подати відзив на касаційну скаргу ДІАМ України.

16. Учасники справи письмових клопотань до суду касаційної інстанції не подавали.

ВСТАНОВЛЕНІ СУДАМИ ПОПЕРЕДНІХ ІНСТАНЦІЙ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

17. Судами попередніх інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що наказом Департаменту містобудування від 20 серпня 2019 року № 1003 затверджено МУО для проектування об`єкту будівництва «Реконструкція нежитлової будівлі - корпус № 4 (літ. Е) під адміністративну будівлю з паркінгом» за адресою: вул. Московська, 8 у Печерському районі міста Києва (далі - Містобудівні умови та обмеження), у пункті 1 яких зазначено, що гранична висота h=50,7 м, остаточно висоту визначити проектною документацією за умови дотримання нормативний відстаней від оточуючих будівель і споруд, на підставі містобудівної документації, пам`яткою охоронного законодавства та за висновками технічного обстеження несучих конструкцій будинку.

18. Головним інспектором будівельного нагляду Відділу нагляду за діяльністю уповноваженого органу з питань архітектури та містобудування Департаменту ДАБІ у місті Києві Іваніцьким С.І. відповідно до наказу від 25 вересня 2019 року № 1068, на підставі письмової вимоги Головного управління контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері економічної безпеки Служби безпеки України від 17 вересня 2019 року № 8/4/2-7385 та направлення на проведення позапланової перевірки від 27 вересня 2019 року проведено позапланову перевірку дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил Департаментом містобудування, за результатом якої складений акт перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил від 18 жовтня 2019 року.

19. Актом перевірки від 18 жовтня 2019 року зафіксовано наступне: 20 серпня 2019 року наказом Департаменту містобудування № 1003 затверджено МУО для проектування об`єкту будівництва «Реконструкція нежитлової будівлі - корпус № 4 (літ. Е) під адміністративну будівлю з паркінгом» за адресою: вул. Московська, 8 у Печерському районі міста Києва, у пункті 1 яких зазначено, що гранична висота h=50,7 м; одночасно в пункті 5 МУО зазначено, що ділянка для проектування знаходиться в межах історичного ареалу міста Києва, в Центральній планувальній зоні міста Києва, в зоні регулювання забудови І категорії; відповідно до текстової частини Генерального плану міста Києва, для збереження історико-культурної спадщини та історичного ландшафту центральної планувальної зони з обмеженням висоти будівель, що споруджуються згідно спеціальних обґрунтувань, але не вище 27 м від поверхні землі; отже, зазначені дані у пункті 1 Містобудівних умов та обмежень гранична висота h=50,7 м не відповідає положенням Генерального плану міста Києва, що є порушенням пункту 4 частини п`ятої статті 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (гранично допустима висотність будинків, будівель та споруд у метрах). Одночасно зазначено, що наміри забудови відповідають вимогам містобудівної документації на місцевому рівні, а отже відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» немає підстав для відмови у видачі МУО.

20. 18 жовтня 2019 року головним інспектором будівельного нагляду відділу нагляду за діяльністю уповноваженого органу з питань архітектури та містобудування Департаменту ДАБІ у місті Києві Іваніцьким С.І. видано припис, адресований Департаменту містобудування, про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності від 18 жовтня 2019 року із вимогою «усунути порушення у пункті 1 МУО гранична висота h=50,7 м, шляхом приведення вимог містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкту будівництва «Реконструкція нежитлової будівлі - корпус № 4 (літ Е) під адміністративну будівлю з паркінгом» на вул. Московській, 8 у Печерському районі міста Києва, які затверджені наказом Департаменту містобудування від 20 серпня 2019 року № 1003 до положень Генерального плану міста Києва.

21. 18 жовтня 2019 року головним інспектором будівельного нагляду відділу нагляду за діяльністю уповноваженого органу з питань архітектури та містобудування Департаменту ДАБІ у місті Києві Іваніцьким С.І. прийнято рішення про зупинення дії містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкту будівництва «Реконструкція нежитлової будівлі - корпус № 4 (літ Е) під адміністративну будівлю з паркінгом» на вул. Московській, 8 у Печерському районі м. Києва, які затверджені наказом Департаменту містобудування від 20 серпня 2019 року № 1003.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

22. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає таке.

23. Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

24. Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

25. Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

26. Зазначеним вимогам процесуального закону рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 3 листопада 2022 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2023 року не відповідають, а викладені у касаційній скарзі доводи скаржника є обґрунтованими, з огляду на таке.

27. У касаційні скарзі скаржник стверджує, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення пункту 4 частини п`ятої, частини восьмої статті 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини», а також не врахували правові висновки Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, що викладені у постанові від 31 січня 2023 року у справі № 640/8728/2, та Верховного Суду, що викладені у постанові від 4 вересня 2019 року у справі № 826/13852/17.

28. Скаржник вважає, що висновки судів попередніх інстанцій про те, що віднесення певної території до зони охорони пам`яток без визначення меж та режимів використання цієї зони відповідною науково-проектною документацією та без їх затвердження відповідним органом охорони культурної спадщини, не наділяло її тим обсягом правового захисту, що передбачений чинним законодавством для зон охорони пам`яток, ґрунтується на неправильному застосуванні вищезазначених норм права судами першої та апеляційної інстанцій.

29. Надаючи оцінку доводам касаційної скарги та перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, колегія суддів виходить з наступного.

30. Відповідно до статті 11 Конституції України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.

31. Статтею 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв`язку з різними видами інтелектуальної діяльності (частина перша цієї статті).

Частинами четвертою, п`ятою вищенаведеної норми Основного Закону України встановлено, що культурна спадщина охороняється законом; держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

32. Конституція України також закріплює за кожним обов`язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (стаття 66).

33. Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулює Закон України «Про охорону культурної спадщини» (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у преамбулі до якого зазначено, що об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, у межах її територіального моря та прилеглої зони, охороняються державою. Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

34. За визначеннями, наведеними у статті 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини»:

- історичне населене місце - населене місце, яке зберегло повністю або частково історичний ареал і занесене до Списку історичних населених місць України;

- історичний ареал населеного місця - частина населеного місця, що зберегла старовинний вигляд, розпланування та форму забудови, типові для певних культур або періодів розвитку;

- об`єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

35. Законом України «Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства» від 19 вересня 2013 року № 581-VII Україною ратифіковано Рамкову конвенцію Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства.

36. Відповідно до преамбули до Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства Сторони цієї Конвенції, у тому числі й Україна, наголошуючи, зокрема, на значенні й потенціалі розумного використання культурної спадщини як ресурсу сталого розвитку та якості життя в постійно мінливому суспільстві, посилаючись на різні документи Ради Європи, особливо на Європейську культурну конвенцію (1954 року), Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи (1985 року), Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини (переглянуту) (1992 року) та Європейську ландшафтну конвенцію (2000 року), домовилась: визнавати індивідуальну та колективну відповідальність стосовно культурної спадщини; наголошувати на тому, що збереження культурної спадщини та її стале використання спрямовані на розвиток людського потенціалу та якості життя; уживати необхідних заходів для застосування положень Конвенції стосовно:

- ролі культурної спадщини у створенні мирного та демократичного суспільства, а також у процесах сталого розвитку культурного різноманіття та сприяння йому;

- найліпшої ефективної реалізації повноважень усіх відповідних громадських, інституційних та приватних учасників (пункти b), c), d) статті 1 Конвенції).

37. Згідно із статтею 5 Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства Сторони зобов`язуються, зокрема: визнавати громадський інтерес до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства; підвищувати цінність культурної спадщини через її виявлення, вивчення, тлумачення, захист, збереження та представлення; сприяти захистові культурної спадщини як важливого фактору для спільних цілей сталого розвитку, культурного різноманіття й сучасної творчості; визнавати цінність культурної спадщини, яка знаходиться на територіях під їхньою юрисдикцією, незалежно від її походження; розробляти інтегровані стратегії для сприяння виконанню положень цієї Конвенції ( пункти a), b), e), f), g) цієї статті Конвенції).

38. Аналогічні зобов`язання передбачені статтею 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (ратифіковано Указом Президії Верховної Ради № 6673-XI ( 6673-11 ) від 4 жовтня 1988 року), відповідно до якої кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов`язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї. З цією метою вона прагне діяти як власними зусиллями, максимально використовуючи наявні ресурси, так і, за необхідності, використовувати міжнародну допомогу і співробітництво, якими вона може користуватися, зокрема, у фінансовому, художньому, науковому й технічному відношеннях.

39. Відповідно до статті 439 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, сторони тісно співробітничають у рамках відповідних міжнародних форумів/організацій, зокрема Організації Об`єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) та Ради Європи (РЄ), з метою, inter alia, розвитку культурного розмаїття, збереження і оцінки культурної та історичної спадщини.

40. Крім того, основними європейськими документами, які гарантують захист права на культурну спадщину, є Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 року; Європейська культурна конвенція 1954 року; Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року; Конвенція про охорону архітектурної спадщини Європи 1985 року; Конвенція про охорону підводної культурної спадщини 2001 року; Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 року тощо.

41. Також Суд враховує, що хоча Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року прямо не передбачає захисту права власності на культурні цінності/захисту об`єктів культурної спадщини тощо, проте практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) містить тлумачення норм Конвенції щодо захисту права власності на культурні цінності / захисту об`єктів культурної спадщини, зокрема у контексті захисту таких ключових прав, як право на повагу до приватного і сімейного життя (стаття 8 Конвенції), право на свободу вираження поглядів (стаття 10 Конвенції), право власності (стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції).

42. Зокрема, стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції гарантує захист власності та, разом з тим, визнає суспільний інтерес як підставу для обмеження та позбавлення права власності. Суспільним інтересом є збереження культурної спадщини. При цьому збереження культурної спадщини і, у разі необхідності її раціональне використання, спрямовані, окрім іншого, на захист історичної, культурної та творчої спадщини регіону та його мешканців. Таким чином, вони є важливою цінністю, обов`язок захисту й розвитку яких покладено на державні органи.

43. Практика ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах «Beyeler v Italy», заява № 33202/96, пункт 112; «Kozacioglu v. Turkey», заява № 2334/03, пункт 54; «Scea Ferme de Fresnoy v France», заява № 61093/00; «Debelianovi v. Bulgaria», заява № 61951/00, пункт 54) підтверджує, що суспільний інтерес є легітимною підставою для обмеження права власності, а законною метою може бути примус власника таких культурних пам`яток до виконання зобов`язань згідно із законодавством щодо збереження культурних пам`яток, які перебувають у його власності. Обмежуючи чи позбавляючи права власності на об`єкти культурної спадщини необхідно дотримуватися справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Інакше виникає ситуація, що призводить до індивідуального та надмірного тягаря, покладеного на окремо визначену особу. Іншою обов`язковою вимогою дотримання гарантованих прав особи і свобод людини є необхідність справедливої компенсації за втрачене майно.

44. Практика ЄСПЛ підтверджує існування в індивідів «права на культурні цінності» в різних формах: доступ до культурних об`єктів, право вимагати захисту культурних об`єктів державою тощо. Культурні цінності перебувають під захистом міжнародного права, з точки зору їх потрійної ціннісної природи: як власності, як частини культурної спадщини, як об`єктивізованої форми реалізації права людини на культурні цінності (культурний розвиток).

45. Крім того, відповідно до сталої практики ЄСПЛ збереження культурної спадщини та, у відповідних випадках, її стале використання мають своєю метою, крім підтримки певної якості життя, збереження історичних, культурних і мистецьких коренів регіону та його жителів. Вони є важливою цінністю, захист і заохочення якої покладаються на органи державної влади (рішення у справах «Beyeler v Italy», заява № 33202/96, пункт 112; «Kozacioglu v. Turkey», заява № 2334/03, пункт 54; «Scea Ferme de Fresnoy v France», заява № 61093/00; «Debelianovi v. Bulgaria», заява № 61951/00, пункт 54).

46. Відповідно захист та збереження культурної спадщини є законною метою, на підставі якої особа може бути позбавлена права власності на культурні цінності в контексті статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції. При цьому необхідно дотримуватися таких принципів, як справедливий баланс між вимогами загального інтересу суспільства і правилами захисту основних прав людини та необхідність справедливої компенсації за експропрійоване майно на користь його власника.

47. Отже, згідно з вищенаведеними приписами правових норм національного законодавства і положень актів міжнародного права, ратифікованих Україною, культурна спадщина перебуває під охороною закону, а держава забезпечує збереження об`єктів, що становлять культурну цінність, до яких Закон України «Про охорону культурної спадщини» відносить й території, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність, зокрема історичні ареали населених місць.

48. Збереження об`єктів культурної спадщини та їх охорона, яка полягає, у тому числі, у запобіганні їхньому руйнуванню або заподіянню шкоди, зокрема, у результаті здійснення несанкціонованої господарської діяльності, забезпеченні захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь, є одним із пріоритетних та головних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

49. При цьому Україною взято міжнародне зобов`язання визнавати громадський інтерес до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства, сприяти захистові культурної спадщини як важливого фактору для спільних цілей сталого розвитку, культурного різноманіття й сучасної творчості, визнавати цінність культурної спадщини, що знаходиться на її території як в цілому, так і у певних населених пунктах - історичних населених містах України.

50. З метою захисту традиційного характеру середовища населених місць України та на виконання статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 року № 878 затверджено Список історичних населених міст України (міста і селища міського типу), до якого внесено і місто Київ.

44. Правові висновки щодо порядку застосування положень Закону України «Про охорону культурної спадщини» викладено у постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 31 січня 2023 року у справі № 640/8728/21 та у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 826/12524/18, від 24 травня 2021 року у справі № 640/4482/20, від 22 жовтня 2021 року у справі № 160/7922/20, від 7 грудня 2021 року у справі № 380/142/20, від 20 травня 2022 року у справах № 160/9717/21 та № 640/16786/19, від 1 лютого 2023 року у справі № 260/2284/21 та від 28 березня 2023 року у справі № 160/17941/21.

46. У цій справі предметом позову є припис ДІАМ України від 18 жовтня 2019 року про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності із вимогою «усунути порушення у пункті 1 МУО, а також рішення ДІАМ України від 18 жовтня 2019 року про зупинення дії МУО для проектування об`єкту будівництва «Реконструкція нежитлової будівлі - корпус № 4 (літ Е) під адміністративну будівлю з паркінгом» на вул. Московській, 8 у Печерському районі м. Києва, які затверджені наказом Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 20 серпня 2019 року № 1003».

47. Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, підставою для прийняття спірних рішень ДІАМ України стало виявлення під час здійснення державного архітектурно-будівельного нагляду порушень об`єктом нагляду - Департаментом містобудування вимог частини третьої статті 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та ДБН В.2.2.-9-2018 «Будинки і Споруди. Громадські будинки та споруди. Основні положення» під час видачі МУО для проектування об`єкту будівництва «Реконструкція нежитлової будівлі - корпус № 4 (літ Е) під адміністративну будівлю з паркінгом».

48. Зокрема, судами встановлено, що в акті перевірки зафіксовано порушення гранично допустимої Генеральним планом м. Києва висотності об`єкта будівництва, а саме - визначено 50,7 м від поверхні землі замість допустимих 27 м від поверхні землі. В акті перевірки також зазначено, що такі обмеження передбачені з огляду на те, що земельна ділянка, на якій розміщено об`єкт будівництва «Реконструкція нежитлової будівлі - корпус № 4 (літ Е) під адміністративну будівлю з паркінгом» на вул. Московській, 8 у Печерському районі м. Києва, знаходиться в межах історичного ареалу міста Києва, в центральній планувальній зоні міста Києва, в зоні регулювання забудови І категорії.

49. Разом з тим, суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов ТОВ «Некслайн Обджект», дійшли висновку про те, що за відсутності затверджених у встановленому порядку меж історичного ареалу м. Києва та правового режиму його використання відсутні правові підстави вважати, що об`єкт будівництва «Реконструкція нежитлової будівлі - корпус № 4 (літ. Е) під адміністративну будівлю з паркінгом» по вул. Московська, 8 у Печерському районі міста Києва, знаходиться в межах Центрального історичного ареалу міста Києва.

50. Колегія суддів вважає такі висновки судів попередніх інстанцій неправильними, з огляду на наступне.

51. Відповідно до частини четвертої статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» на охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини.

52. Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 31 січня 2023 року у справі № 640/8728/21, в якій спір винику схожих правовідносинах, зазначив, що межі історичного ареалу міста Києва були закріплені на нормативному рівні згідно з історико-містобудівним опорним планом міста Києва, який входить до складу Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року № 370/1804.

Суд також вказав, що Генеральний план міста Києва до 2020 року є нормативно-правовим актом, який офіційно оприлюднено, а історико-архітектурні опорні плани, у яких визначено межі історичних ареалів, є науково-проектною документацією, яка розробляється у складі генеральних планів історичних населених місць, є основою для проектних рішень у генеральних планах та детальних планах територій історичних населених місць. Проєкти реконструкції забудови та території історичних ареалів населених пунктів базуються на матеріалах історико-архітектурних опорних планів як науково-проектної документації з визначенням меж та режимів використання зон охорони пам`яток культурної спадщини.

У силу вимог частини першої статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» позивач як суб`єкт містобудування під час проектування об`єкта будівництва й отримання документа, який дає право на виконання підготовчих і будівельних робіт, а також при виконанні цих робіт, зобов`язаний додержуватися положень Генерального плану м. Києва.

Зі змісту наведених правових норм Суд дійшов висновку, що в зонах охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, встановлено особливий режим регулювання забудови. Зокрема, у таких зонах забороняється проведення будівельних робіт без попереднього отримання дозволу в органах охорони культурної спадщини, зокрема, Міністерства культури та інформаційної політики України як центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.

На підставі вищезазначеного, Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду сформулював правовий висновок, відповідно до якого положення, зокрема статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» необхідно розуміти так:

- обов`язковість виконання вимог генерального плану населеного пункту, у складі якого виконано історико-містобудівний план із визначенням меж історичного ареалу цього населеного пункту, а отже і виконання цієї частини генерального плану, виникає у момент його затвердження;

- незатвердження науково-проектної документації з визначення меж історичного ареалу відповідно до статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» не зумовлює автоматично нечинності Генерального плану або його скасування, не нівелює вимоги законодавства стосовно обов`язковості цього документа і врахування його вимог під час провадження містобудівної діяльності;

- незатвердження науково-проектної документації із визначенням меж історичного ареалу відповідно до статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» не можуть скасовувати закріпленого на нормативному рівні правового статусу відповідної території як об`єкта культурної спадщини, виводити її з під державної охорони (охорони законом) й порушувати баланс інтересів, досягнутий при затвердженні Генерального плану міста Києва, який розробляється та затверджується в інтересах відповідної територіальної громади з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів, є чинним і обов`язковим до виконання, надавати необґрунтовану перевагу приватним інтересам над громадським інтересом територіальної громади міста Києва до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства, який визнається Україною згідно з домовленостями Сторін, досягнутими у Рамковій конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства;

- оскільки на час виникнення спірних правовідносин і прийняття рішення у справі Генеральний план міста Києва та проект планування його приміської зони на період до 2020 року, у якому наявний історико-архітектурний опорний план (науково-проектна документація) з інформацію про зони охорони і межі історичного ареалу, є діючим, ніким не скасованим, а також враховуючи, що станом на час прийняття Генерального плану міста Києва, Порядок визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць, який визначає процедуру розробки та затвердження зон охорони і меж історичного ареалу, не набув чинності, визначені у Генеральному плані міста Києва зони охорони і межі історичного ареалу м. Києва слід визнавати затвердженими й такі повинні враховуватись суб`єктами господарювання під час здійснення містобудівної діяльності;

- відповідно до імперативних вимог пункту 17 частини другої статті 5 Закону України «Про охорону культурної спадщини» будівельні та будь-які інші роботи в межах історичного ареалу населеного пункту не можуть здійснюватися без отримання дозволу від центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.

53. До того ж у постанові від 27 червня 2023 року у справі № 640/27822/20 Верховний Суд зазначив, що містобудівна документація на місцевому рівні, основним видом якої є генеральний план населеного пункту, є обов`язковою для врахування всіма суб`єктами правовідносин у сфері містобудівної діяльності, а тому, якщо у складі такої документації наявний історико-архітектурний опорний план з визначенням меж історичного ареалу населеного пункту, то виконання всіх земляних, будівельних та інших робіт на об`єктах, що розміщені на території історичного ареалу населеного пункту, має здійснюватися із дотриманням встановлених Законом України «Про охорону культурної спадщини» обмежень, зокрема після отримання дозволу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.

54. Верховний Суд не вбачає підстав для відступу від вищезазначених правових висновків та зазначає, що історичний ареал м. Києва станом на час виникнення спірних правовідносин, визначався в історико-архітектурному опорному плані, що є частиною Генерального плану міста Києва, а тому вимоги ДІАМ України про необхідність дотримання у МУО обмежень щодо гранично допустимої висотності об`єкта будівництва, які встановлені текстовою частиною Генерального плану міста Києва, зокрема для збереження історико-культурної спадщини та історичного ландшафту центральної планувальної зони, є правомірними.

55. У цій справі Суд також враховує правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 4 вересня 2019 року у справі № 826/13852/17, про те, що містобудівні умови та обмеження, які не відповідають генеральному плану населеного пункту та іншій містобудівній документації на місцевому рівні, не можуть вважатися такими, що враховують громадські та приватні інтереси при плануванні та забудові територій, власників будівель, що оточують місце будівництва, а тому порушують основи містобудування, визначені статтею 5 Закону України «Про основи містобудування» та статті 2 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

56. На підставі вищезазначеного, Суд доходить висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано положення пункту 4 частини п`ятої, частини восьмої статті 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини», оскільки суди не урахували правові висновки Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, що викладені у постанові від 31 січня 2023 року у справі № 640/8728/2, та Верховного Суду, що викладені у постанові від 4 вересня 2019 року у справі № 826/13852/17, внаслідок чого дійшли необґрунтованого висновку про протиправність та необхідність скасування припису ДІАМ України від 18 жовтня 2019 року про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності із вимогою «усунути порушення у пункті 1 МУО та рішення ДІАМ України від 18 жовтня 2019 року про зупинення дії МУО для проектування об`єкту будівництва «Реконструкція нежитлової будівлі - корпус № 4 (літ Е) під адміністративну будівлю з паркінгом» на вул. Московській, 8 у Печерському районі м. Києва, які затверджені наказом Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 20 серпня 2019 року № 1003».

57. У цій справі Суд також враховує, що відповідно до статті 20 Конституції України столицею України є місто Київ.

Згідно з положеннями статті 133 Конституції України місто Київ має спеціальний статус, який визначається законами України.

58. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» місто Київ як столиця України є, зокрема духовним, культурним, історичним, науково-освітнім центром України.

Частиною п`ятою цієї ж статті визначено, що столичний статус міста покладає на органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади додаткові обов`язки та гарантує цим органам надання з боку держави додаткових прав.

59. Згідно з частиною першою статті 4 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» органи місцевого самоврядування і виконавчої влади у місті Києві забезпечують в межах своїх повноважень, визначених законами України, здійснення містом таких функцій, зокрема здійснення заходів щодо збереження та відновлення пам`яток історії, культури, релігії, архітектури та містобудування, заповідних та природних зон і ландшафтів, що мають національне значення.

60. Отже, з урахуванням положень статей 20 та 133 Конституції України, статей 1 та 4 Закону України «Про столицю України - місто герой Київ», а також статей 29 та 41-1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» Верховний Суд доходить висновку, що у центральній планувальній зоні міста м. Києві як столиці України встановлено особливі вимоги та додаткові обмеження щодо здійснення господарської діяльності, зокрема будівельної; такі обмеження спрямовані на збереження об`єктів культурної спадщини, у тому числі тих, що занесені до списку Світової спадщини ЮНЕСКО, запобігання їхньому руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь; для цього на органи місцевого самоврядування м. Києва покладено додаткові зобов`язання та підвищену відповідальність за результати здійснення ними заходів щодо збереження та відновлення пам`яток історії, культури, релігії, архітектури та містобудування.

Для здійснення державного архітектурно-будівельного нагляду за виконанням органами місцевого самоврядування делегованих повноважень у сфері містобудівної діяльності утворено ДІАМ України; приписи та рішення цього органу, прийняті ним у межах своїх повноважень та спрямовані на реалізацію їхніх завдань та функцій щодо усунення суб`єктами містобудування порушень законодавства про охорону культурної спадщини та існуючих планувальних обмежень, є обов`язковими для виконання всіма суб`єктами, яким вони адресовані, оскільки у протилежному випадку це може призвести до легалізації відповідних порушень та хаотичної забудови історичного центру міста Києва дисгармонійними висотними будівлями.

61. Відповідно до частин першої та третьої статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

62. Суд враховує також положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), у якому, між іншим, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою, і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою ЄСПЛ очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, які може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

63. Важливо наголосити, що низка рішень ЄСПЛ дійсно містить, розвиває та удосконалює підхід до обґрунтованості (мотивованості) судових рішень.

64. ЄСПЛ наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує національні суди обґрунтовувати свої рішення (рішення у справі «Якущенко проти України», заява № 57706/10, пункт 28). До того ж, принцип належного здійснення правосуддя також передбачає, що судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони ґрунтуються (рішення у справах «Garcнa Ruiz v. Spain» [GC] (заява № 30544/96, пункт 26), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23), «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58), «Бендерський проти України» (заява N 22750/02, пункт 42)).

65. Крім того, у пункті 60 рішення «Helle v. Finland» (заява №20772/92) ЄСПЛ наголосив також і на тому, що суд обов`язково повинен мотивувати рішення, а не просто погоджуватися з висновками рішення суду попередньої інстанції. Вмотивованість рішення можна досягти або шляхом використання мотивів суду попередньої інстанції, або шляхом наведення власних мотивів щодо розгляду аргументів та істотних питань у справі.

66. Також у пункті 71 рішення у справі «Peleki v. Greece» (заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що рішення суду може бути визначене як «довільне» з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене мотивувань або якщо зазначені ним мотиви ґрунтуються на порушенні закону, допущеного національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» (рішення у справі «Moreira Ferreira v. Portugal» (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). З цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.

67. До того ж, у пункті 80 рішення у справі «Perez v. France» (заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (рішення у справі «Artico v. Italy», заява № 6694/74, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (рішення у справі «Van de Hurk v. the Netherlands», заява № 16034/90, пункт 59).

68. Однак, варто наголосити, що в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні, ЄСПЛ також неодноразово зазначав, зокрема у рішенні «Garcia Ruiz v. Spain» [GC] (заява № 30544/96, пункт 26) про те, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, проте вказаний підхід не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (рішення у справах «Van de Hurk v. the Netherlands» (заява № 16034/90, пункт 61), «Шкіря проти України» (заява № 30850/11, пункт 43). Водночас, у вказаному рішенні Суд звертає увагу на те, що ступінь застосування обов`язку викладати мотиви може варіюватися залежно від характеру рішення і повинно визначатися у світлі обставин кожної справи.

69. Подібних висновків щодо необхідності дотримання вказаного зобов`язання виключно з огляду на обставини справи ЄСПЛ дійшов також у рішеннях «Ruiz Torija v. Spain» (заява №18390/91, пункт 29), «Higgins and others v. France» (заява № 20124/92, пункт 42), «Бендерський проти України» (заява № 22750/02, пункт 42) та «Трофимчук проти України» (заява № 4241/03, пункт 54).

70. Так, у пункті 54 рішення «Трофимчук проти України» (заява № 4241/03) ЄСПЛ зазначив, що не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявника, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими.

71. Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка ухвалює рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

72. За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про те, що касаційну скаргу ДІАМ України слід задовольнити, рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нову постанову про відмову у задоволені позову.

73. Відповідно до статті 139 КАС України судові витрати новому розподілу не підлягають, а понесені відповідачем витрати за подання касаційної скарги не стягуються з позивача.

Керуючись статтями 341, 346, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Державної інспекції архітектури та містобудування України задовольнити.

Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 3 листопада 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2023 року скасувати та ухвалити нову постанову.

Відмовити у задоволені позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Некслайн Обджект» до Державної інспекції архітектури та містобудування України, Державної архітектурно-будівельної інспекції України, третя особа Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання протиправними та скасування припису та рішення.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.

Суддя-доповідач Я.О. Берназюк

Судді А.І. Рибачук

В.М. Шарапа