УХВАЛА
14 червня 2023 року
м. Київ
cправа № 906/1026/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Зуєва В.А. - головуючого, Берднік І.С., Сухового В.Г.
за участю секретаря судового засідання - Дерлі І.І.,
за участю представників сторін:
позивача - Мартинюк Є.В. (самопредставництво),
відповідача-1 - не з`явився,
відповідача-2 - не з`явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк"
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.03.2023 (у складі колегії суддів: Олексюк Г.Є. (головуючий), Мельник О.В., Гудак А.В.)
та ухвалу Господарського суду Житомирської області від 26.01.2023 (суддя Машевська О.П.) про залишення позову без розгляду
за позовом Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк"
до: 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Роскар",
2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Оскар"
про визнання права іпотекодержателя,
ВСТАНОВИВ:
Публічне акціонерне товариство Акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - Позивач, ПАТ АБ "Укргазбанк") звернулося до Господарського суду Житомирської області із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Роскар" (далі - Відповідач-1, ТОВ "Роскар") та Товариства з обмеженою відповідальністю "Оскар" (далі - Відповідач-2, ТОВ "Оскар") про визнання права іпотекодержателя.
Правовими підставами свого позову ПАТ АБ "Укргазбанк" визначило положення статті 23 Закону Україну "Про іпотеку" та статті 16 Цивільного кодексу України та, обґрунтовуючи свої вимоги, Позивач вказує на незаконні дії Відповідачів та інших осіб щодо виведення з-під іпотеки нежилого приміщення в літ. "А" загальною площею 1115,20 кв.м, за адресою: м. Житомир, вул. Михайла Грушевського (колишня - Котовського), 50/81, яке є предметом іпотеки, відповідно до умов договору іпотеки, посвідченого 09.07.2007 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Вашагашвілі Д.Д. за реєстровим №157.
Ухвалою Господарського суд Житомирської області від 16.11.2022 відкрито провадження у справі №906/1026/22 та призначено справу до розгляду.
В подальшому ухвалою Господарського суд Житомирської області від 12.01.2023 позовну заяву ПАТ АБ "Укргазбанк" залишено без руху та зобов`язано Позивача доплатити судовий збір у розмірі 112 763, 85 грн з посиланням на майновий характер позовної вимоги.
Вказана ухвала про залишення позовної заяви без руху була постановлена судом під час розгляду справи із застосуванням процесуального механізму, передбаченого частиною одинадцятою статті 176 Господарського процесуального кодексу України.
26.01.2023 ухвалою Господарського суду Житомирської області на підставі частини тринадцятої статті 176 Господарського процесуального кодексу України залишено без розгляду позовну заяву ПАТ АБ "Укргазбанк".
При цьому суд першої інстанції виходив з того, що Позивачем у встановлений судом строк недоліки позовної заяви не було усунено та не подано докази сплати судового збору виходячи саме із майнового характеру позовної вимоги.
Позивач оскаржив зазначену ухвалу від 26.01.2023 у справі №906/1026/22 в апеляційному порядку, однак постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.03.2023 апеляційну скаргу було залишено без задоволення, а ухвалу місцевого господарського суду залишено без змін.
У своїй постанові суд апеляційної інстанції дійшов висновку про правомірність повернення позовної заяви на підставі частини тринадцятої статті 176 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на неусунення її недоліків, погодившись при цьому з мотивами місцевого господарського суду про те, що вимога про визнання права іпотекодержателя є саме вимогою майнового характеру.
У своїй касаційній скарзі ПАТ АБ "Укргазбанк" просить скасувати ухвалу суду першої інстанції від 26.01.2023 та постанову апеляційної інстанції від 09.03.2023 і направити справу до місцевого господарського суду для подальшого її розгляду по суті. Одночасно заявник просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на відмінну практику судів щодо оцінки вимоги про визнання права іпотекодержателя як майнової або немайнової, що впливає визначення розміру судового збору, що підлягає сплаті за її пред`явлення.
Обґрунтовуючи свою касаційну скаргу ПАТ АБ "Укргазбанк" наголошує, що, на його думку, вимога про визнання права іпотекодержателя є немайновою, оскільки її задоволення судом матиме наслідком лише встановлення факту, який матиме юридичне значення та, саме по собі, не призведе до стягнення з Відповідачів коштів чи до позбавлення їх прав на майно.
Скаржник також зазначає, що суди попередніх інстанцій, кваліфікуючи вимогу про визнання права іпотекодержателя як майнову, допустили порушення норм статей 162, 163 Господарського процесуального кодексу України.
Крім того, заявник звертає увагу на різну кваліфікацію позовних вимог про визнання права іпотекодержателя Касаційним господарським та Касаційним цивільним судами Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 18.04.2023 було відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ АБ "Укргазбанк" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.03.2023 та ухвалу Господарського суду Житомирської області від 26.01.2023 у справі № 906/1026/22 і призначено розгляд справи у судовому засіданні на 17.05.2023.
02.05.2023 до Касаційного господарського суду надійшла касаційна скарга ТОВ "Роскар" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.03.2023 та ухвалу Господарського суду Житомирської області від 26.01.2023 у справі №906/1026/22, яка була залишена без руху ухвалою Суду від 15.05.2023.
В подальшому ухвалою Верховного Суду від 17.05.2023 було відкладено розгляд касаційної скарги ПАТ АБ "Укргазбанк" внаслідок надходження касаційної скарги ТОВ "Роскар" та визначено дату наступного судового засідання 14.06.2023.
З огляду на те, що заявник (ТОВ "Роскар") не усунув недоліки касаційної скарги у строк, встановлений Судом, ухвалою Верховного Суду від 13.06.2023 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ "Роскар" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.03.2023 та ухвалу Господарського суду Житомирської області від 26.01.2023 у справі №906/1026/22.
Заслухавши суддю-доповідача, присутнього у судовому засіданні представника Позивача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку щодо наявності підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з огляду на таке.
Причиною подання касаційної скарги стала незгода скаржника з висновками судів попередніх інстанцій про віднесення позовної вимоги про визнання права іпотекодержателя до вимоги майнового характеру, що мало наслідком визначення відповідного розміру судового збору за подання вказаної вимоги та повернення позовної заяви без розгляду через неусунення її недоліків (з підстав недоплати судового збору у визначеному законом розмірі за вимогу майнового характеру).
У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій виходили з того, що майновий позов (позовна вимога майнового характеру) - це вимога про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що підлягає грошовій оцінці.
Тобто будь-який майновий спір має ціну. Різновидами майнових спорів є, зокрема, спори, пов`язані з підтвердженням прав на грошові суми, на володіння майном і будь-які форми використання останнього.
Наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову.
За наведених обставин суди дійшли висновку, що вимога позивача про визнання права іпотеки ґрунтується на наявності майнового інтересу, що виник на підставі іпотечного договору, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки, який має вартісну оцінку, тому має майновий характер.
При з`ясуванні вищезазначених обставин, суди також послались, зокрема, на позицію Верховного Суду, викладену в ухвалах від 18.05.2022 та від 10.01.2023 у справі №918/459/21, від 19.12.2022 у справі №922/3620/21 в яких позовні вимоги про визнання права іпотекодержателя кваліфіковано як вимоги майнового характеру.
Додатково суди послались і на практику Великої Палати Верховного Суду у справах №910/13737/19 та №907/9/17 щодо підходу в розмежуванні майнової/немайнової вимоги позову.
В свою чергу, за доводами скаржника, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 11.08.2021 у справі №725/2206/19, вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, дійшов висновку, що позовна вимога про визнання майна предметом іпотеки, яка забезпечує реалізацію іпотекодержателем своїх прав щодо предмета іпотеки, є вимогою немайнового характеру.
В такий спосіб, колегія суддів вважає, що хоча предмети позовів хоч і спрямовані на одну мету все ж таки є відмінними, а тому такі доводи скаржника приймає лише частково.
Водночас, перевіряючи зазначені доводи заявника, судовою колегією з`ясовано, що у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28.10.2020 у справі №344/10069/18 предметом позову в якій були три вимоги (про застосування наслідків недійсності правочину, визнання прав іпотекодержателя та відновлення обтяжень) при розподілі судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої, апеляційної та касаційної інстанціях, позовну вимогу про визнання прав іпотекодержателя кваліфіковано як вимогу немайнового характеру про що побічно свідчать суми розподіленого судового збору.
Аналогічний підхід щодо немайнового характеру позовної вимоги про визнання права іпотекодержателя при визначенні розміру судового збору, який підлягав сплаті за подання касаційної скарги міститься у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №344/984/15-ц.
При цьому у вищезазначеній справі колегія суддів вказала й на те, що у випадку, якщо позивач вважає себе іпотекодержателем та виходить із того, що його право іпотекодержателя порушене, тому належним способом захисту є звернення до суду з позовом про визнання права іпотекодержателя.
У разі визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна та внесення відповідного запису до Державного реєстру іпотек, іпотекодержатель відповідно до положень статті 23 Закону України "Про іпотеку" набуває право пред`являти вимоги щодо звернення стягнення на предмет іпотеки до особи, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки та яка набула статусу іпотекодавця.
З урахуванням наведеного, Верховний Суд погодився із висновком суду апеляційної інстанції про те, що вимоги про визнання позивача іпотекодержателем нерухомого майна є ефективним способом захисту.
Така ж правова позиція щодо немайнового характеру позовної вимоги про визнання права іпотекодержателя знайшла відображення, зокрема, в ухвалах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09.07.2021 у справі №370/1543/20, від 16.12.2022 у справі №199/2786/21 при визначенні розміру судового збору, який підлягав сплаті за подання касаційної скарги.
Отже, простежується різний підхід судів цивільної та господарської юрисдикцій щодо застосування приписів чинного законодавства при кваліфікації позовних вимог про визнання права іпотекодержателя.
Верховний Суд вважає необхідним відступити від висновку, викладеного, зокрема, але не виключно у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №344/984/15-ц, від 28.10.2020 у справі №344/10069/18 та яка знайшла своє відображення в ряді ухвал Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09.07.2021 у справі №370/1543/20, від 16.12.2022 у справі №199/2786/21, з таких підстав.
Правові засади справляння судового збору, платники, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закон України "Про судовий збір".
Згідно з частиною другою статті 4 Закону України "Про судовий збір" за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору встановлюється у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 1 пункту 2), а позовної заяви немайнового характеру - 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 2 пункту 2).
З наведеного слідує, що від визначення характеру позовної вимоги (майновий чи немайновий) залежить розмір судового збору, належного до сплати за подання до суду відповідного позову.
У постанові від 25.08.2020 у справі №910/13737/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що майновий позов (позовна вимога майнового характеру) - це вимога про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що підлягає грошовій оцінці.
Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 162, пунктів 1-3 частини першої статті 163 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці. Ціна позову визначається: 1) у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку; 2) у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна; 3) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог.
Тобто будь-який майновий спір має ціну. Різновидами майнових спорів є, зокрема, спори, пов`язані з підтвердженням прав на майно та грошові суми, на володіння майном і будь-які форми використання останнього.
Наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2019 у справі №907/9/17).
На зазначену правову позицію Великої Палати Верховного Суду посилалися, зокрема, господарські суди попередніх інстанцій в обґрунтування своєї правової позиції при прийнятті оскаржуваних рішень.
Натомість до позовних заяв немайнового характеру відносяться вимоги, які не підлягають вартісній оцінці. Під немайновим позовом слід розуміти вимогу про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що не піддається грошовій оцінці.
Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 Цивільного кодексу України).
З метою захисту законних прав та інтересів учасників цивільного оборону, насамперед інтересів кредитора, глава 49 Цивільного кодексу України регламентує забезпечення виконання зобов`язання. Цей інститут спрямований на покращення гарантування майнових інтересів сторін договору, належного його виконання, а також на усунення можливих негативних наслідків невиконання чи неналежного виконання боржником його обов`язків у зобов`язанні.
Цивільний кодекс України передбачає спеціальні способи, які забезпечують майнові інтереси кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання обов`язків боржником, а саме різні види забезпечення виконання зобов`язання. Одним із них є застава (частина перша статті 546 Цивільного кодексу України).
В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 572 Цивільного кодексу України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 Цивільного кодексу України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону (частина перша статті 33 Закону України "Про іпотеку").
У частині третій статті 33 Закону України "Про іпотеку" визначено, що існують такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки:
- судовий (на підставі рішення суду);
- позасудовий (на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).
За змістом наведених приписів іпотека як різновид застави передбачає право кредитора, яким є іпотекодержатель, звернути стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання.
Частиною третьою статті 18 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотечний договір може містити, зокрема, визначення способу звернення стягнення на предмет іпотеки.
При цьому, на етапі прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі суд оцінює переважно дотримання формальних критеріїв та позбавлений можливості надати оцінку способу задоволення вимог іпотекодержателя, який був обумовлений сторонами у договорі.
У вже наведеній постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №344/984/15-ц Суд також дійшов висновку, що позивачем заявлено дві позовні вимоги, які за своїм змістом не можуть поєднуватися, оскільки є різними способами захисту порушеного права.
Так, у цій справі метою звернення позивача до суду було звернення стягнення на предмет іпотеки. Цій меті відповідає заявлена вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Водночас вимогу про визнання позивача іпотекодержателем нерухомого майна у цій справі по суті необхідно розглядати як підставу для задоволення вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Зазначене, на думку колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду також свідчить про спрямованість вимоги про визнання права іпотекодержателя на набуття позивачем саме майнових прав, а отже майновий характер заявленої вимоги.
В свою чергу, реалізуючи своє право на визначення предмету та підстав позову, передбачене, зокрема, статтями 4, 5, 14 Господарського процесуального кодексу України позивач фактично намагається уникнути сплати судового збору як за вимогу майнового характеру в порядку та розмірах встановлених Законом України "Про судовий збір".
При цьому Суд враховує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2019 у справі №907/9/17 наведено правовий висновок, відповідно до якого зміст заявленої вимоги про звернення стягнення на майно ґрунтується на наявності грошових вимог позивача до відповідача на підставі окремого договору, наслідком задоволення таких вимог та виконання судового рішення є припинення грошових вимог позивача. Отже, позовні вимоги про звернення стягнення на заставлене майно мають вартісну оцінку, носять майновий характер і розмір ставок судового збору за їх подання визначається за вимогами статті 4 Закону України "Про судовий збір", виходячи з розміру грошових вимог позивача, на задоволення яких спрямовано позов.
Таким чином, виходячи з предмета та підстав позову у цій справі, колегія суддів погоджується із тим, що фактично ініційований Позивачем спір спрямований на захист його майнового інтересу, що виник на підставі іпотечного договору, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки, який має вартісну оцінку, а отже має майновий характер, а відтак розмір ставок судового збору за його подання має визначатися відповідно до підпункту 1 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір".
Згідно зі статтею 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ у справі "BRUMARESCU v. ROMANIA" від 28.10.1999).
Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 11.11.1996 у справі "Кантоні проти Франції"; від 11.04.2013 у справі "Вєренцов проти України").
З урахуванням наведеного, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постановах від 05.04.2023 у справі №344/984/15-ц та від 28.10.2020 у справі №344/10069/18, яка знайшла своє відображення в ряді ухвал Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09.07.2021 у справі №370/1543/20, від 16.12.2022 у справі №199/2786/21 щодо застосування норм Закону України "Про судовий збір" у контексті визначення характеру позовних вимог про визнання права іпотекодержателя як майнових для визначення ціни позову (стаття 176 Цивільного процесуального кодексу України, стаття 163 Господарського процесуального кодексу України).
Частина третя статті 302 Господарського процесуального кодексу України зобов`язує суд передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду у разі необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
Згідно з пунктом 4 частини четвертої статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.
Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.
Колегія суддів вважає, що формування уніфікованої позиції Верховного Суду та підходів судів касаційної інстанції сприятиме забезпеченню розвитку права та формуванню єдиної правозастосовчої практики, гарантуванню сталої судової практики, оскільки існують обґрунтовані припущення, що аналогічні проблеми щодо тлумачення правових норм неминуче виникатимуть у майбутньому.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Крім цього, Верховний Суд акцентує увагу на тому, що при передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду враховується й кількісний показник обумовлений виявленням низки справ подібними позовними вимогами, що наразі перебувають на розгляді в судах цивільної та господарської юрисдикцій усіх інстанцій, що підтверджується інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень
Тобто, йдеться про правову проблему не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, наявних або таких, що можуть виникнути, з урахуванням: правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності; наявних обставин, з яких вбачається, що немає усталеної судової практики з відповідних питань, поставлені правові питання не визначені на нормативному рівні, немає процесуальних механізмів вирішення такого питання тощо; того, як вирішення цієї проблеми вплине на забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
Враховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку про необхідність передачі справи № 906/1026/22 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Керуючись статтями 234, 235, 302, 303 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
У Х В А Л И В:
Справу № 906/1026/22 разом з касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.03.2023 та ухвалу Господарського суду Житомирської області від 26.01.2023 у даній справі передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. Зуєв Судді І. Берднік В. Суховий
