ОКРЕМА ДУМКА
суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Олійник А. С. та Яремка В. В.
щодо постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 березня 2023 року у справі № 750/13155/21 (провадження № 61-9353св22) за позовом ОСОБА_1 до Державного професійно-технічного навчального закладу «Чернігівський професійний будівельний ліцей» про визнання відсторонення від роботи незаконним і зобов`язання виплатити заробітну плату за час незаконного відсторонення.
Суть спору
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державного професійно-технічного навчального закладу «Чернігівський професійний будівельний ліцей» (далі - ДПТНЗ «Чернігівський професійний будівельний ліцей»), у якому просила:
- визнати незаконним та скасувати наказ ДПТНЗ «Чернігівський професійний будівельний ліцей» від 05 листопада 2021 року № 76-к про відсторонення позивачки від роботи та поновити її на роботі;
- стягнути з ДПТНЗ «Чернігівський професійний будівельний ліцей» на користь позивачки невиплачену заробітну плату за час вимушеного незаконного відсторонення.
Позов обґрунтований тим, що вона працює вихователем у гуртожитку № 1. Наказом від 05 листопада 2021 року № 76-К ДПТНЗ «Чернігівський професійний будівельний ліцей» відсторонив її від роботи без збереження заробітної плати з 08 листопада 2021 року у зв`язку з ухиленням від профілактичних щеплень проти COVID-19.
Позивачка вважала цей наказ незаконним, оскільки він суперечить нормам статті 43 Конституції України та статті 46 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 10 грудня 2021 року, з урахуванням додаткового рішення від 13 грудня 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Суд визнав незаконним та скасував наказ ДПТНЗ «Чернігівський професійний будівельний ліцей» від 05 листопада 2021 року № 76-к в частині відсторонення ОСОБА_1 від роботи без збереження заробітної плати.
Зобов`язав ДПТНЗ «Чернігівський професійний будівельний ліцей» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи. В іншій частині позову відмовив. Здійснив розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції зробив висновок, що відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать постанова Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) та наказ Міністерства охорони здоров`я України (далі - МОЗ). Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України (стаття 76 Конституції України). Відповідно до пункту 2 частини першої статті 116 Конституції України КМУ вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, втім цей орган не наділений повноваженнями ухвалювати нормативно-правові акти, спрямовані на звуження або обмеження цих прав.
Врахувавши, що рішення про відсторонення працівників прийнято у формі постанови КМУ та у спосіб, що не відповідає пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», і поза межами конституційних повноважень КМУ, суд зробив висновок про неможливість застосування до спірних правовідносин положень постанови КМУ від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - постанова КМУ № 1236) та необхідність вирішення спору відповідно до статей 43, 92 Конституції України.
З огляду на те що в Україні не ухвалено законів, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, які відмовилися від вакцинації проти COVID-19, суд першої інстанції вважав обґрунтованими вимоги ОСОБА_1 про визнання незаконним і скасування оспорюваного наказу від 05 листопада 2021 року № 76-к в частині відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати, а також про зобов`язання відповідача виплатити заробітну плату за час незаконного відсторонення.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, КМУ, який не брав участі у справі, звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції.
Ухвалою від 15 червня 2022 року Чернігівський апеляційний суд відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою КМУ на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 10 грудня 2021 року, ухвалою від 21 червня 2022 року призначив справу до розгляду.
Ухвалою від 30 серпня 2022 року Чернігівський апеляційний суд закрив апеляційне провадження за вказаною апеляційною скаргою КМУ.
Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 10 грудня 2021 року не вирішувалося питання щодо прав, свобод, інтересів чи обов`язків КМУ. Суд першої інстанції надав оцінку постанові КМУ, проте не вирішував питання щодо її скасування чи визнання нечинною, а також не вирішував інших питань щодо прав та обов`язків КМУ, тому немає правових підстав для оскарження ним рішення суду першої інстанції у цій справі.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
23 вересня 2022 року КМУ направив до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 30 серпня 2022 року, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
КМУ, наполягаючи на тому, що оскаржуване рішення ухваленез порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження судового рішення, визначив те, що:
- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 820/381/16 (провадження № 11-1119апп18), в яких визначено, що справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень;
- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 (провадження № 61-17335св20), згідно з якими вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб, з огляду на необхідність охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб, є виправданою, у цьому питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише в тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави - тобто було виправданим;
- суд апеляційної інстанції не врахував того факту, що суд першої інстанції надав правову оцінку постанові КМУ № 1236, незважаючи на те що це не входить до повноважень суду цивільної юрисдикції;
- суд апеляційної інстанції порушив вимоги статей 11, 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), статей 264, 265 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України);
- суд апеляційної інстанції не взяв до уваги обставини, які мають істотне значення для вирішення справи по суті.
Короткий зміст та мотиви постанови суду касаційної інстанції
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 березня 2023 року касаційну скаргу КМУ задоволено. Ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 30 серпня 2022 року про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою КМУ на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 10 грудня 2021 рокускасовано, справу за позовом ОСОБА_1 доДПТНЗ «Чернігівський професійний будівельний ліцей» про визнання відсторонення від роботи незаконним і зобов`язання виплатити заробітну плату за час незаконного відсторонення направлено для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд виходив з таких міркувань.
Суд апеляційної інстанції, зазначивши, що оскаржуваним рішенням суду першої інстанції питання про інтереси КМУ не вирішувалося, не перевірив доводів апеляційної скарги про те, що на час ухвалення судом першої інстанції рішення по суті спору Окружний адміністративний суд міста Києва не визнав протиправною та нечинною постанови КМУ № 1236.
Якщо постанова КМУ № 1236 не визнана у встановленому порядку протиправною або нечинною, вона є обов`язковою для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України.
Суд на підставі частини сьомої статті 10 ЦПК України у разі невідповідності правового акта нижчої юридичної сили правовому акту вищої юридичної сили застосовує норми правового акта вищої юридичної сили. Проте суд цивільної юрисдикції не вправі робити висновки про невідповідність акта КМУ Конституції України, оскільки вирішення цього питання віднесено до повноважень Конституційного Суду України, а також давати оцінку повноваженням суб`єкта владних повноважень в межах розгляду цивільної справи, оскільки правосуб`єктність органу влади визначається сферою управлінських відносин, а тому це питання належить до компетенції суду адміністративної юрисдикції та вирішується в порядку, встановленому КАС України.
З наведених підстав Верховний Суд погодився з доводами касаційної скарги про те, що положення чинного ЦПК України не наділяють суд цивільної юрисдикції компетенцією надавати оцінку повноваженням КМУ як органу державної влади та суб`єкта владних повноважень.
Під час вирішення питання про те, чи порушено інтереси КМУ висновками суду першої інстанції про невідповідність його постанови нормам права, що містяться в Конституції України, та відсутністю у КМУ повноважень на врегулювання правових питань щодо відсторонення працівників, а отже, чи має заявник право на оскарження рішення суду першої інстанції, потрібно також враховувати, що згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Отже, рішення суду першої інстанції, в разі набрання ним законної сили, буде обов`язковим для КМУ як органу державної влади. Втім, на той випадок, коли судовим рішенням вирішено питання про інтереси особи, яка не брала участі у справі, зокрема органу державної влади, законодавець надав право такій особі, у цій справі - КМУ, оскаржити таке рішення та спростувати висновки, що порушують його правомірні інтереси як органу державного управління, викладені у цьому рішенні.
Верховний Суд дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції у справі, що переглядається, стосується публічно-правових інтересів КМУ як суб`єкта владних повноважень, оскільки в ньому зроблено висновок про те, що рішення про відсторонення працівників прийнято у формі постанови КМУ та в спосіб, що не відповідає Конституції України за відсутності у КМУ відповідних повноважень. Тобто суд першої інстанції надав оцінку повноваженням КМУ на врегулювання правових питань щодо відсторонення працівників та порядку прийняття суб`єктом владних повноважень постанов, чим фактично вийшов за межі повноважень суду цивільної юрисдикції. Доводи касаційної скарги про те, що КМУ має право на оскарження такого рішення, підтвердилися.
Верховний Суд наголосив, що КМУ обґрунтовував право на апеляційне оскарження порушенням не його цивільного права, а порушенням його публічно-правових інтересів як органу державної влади у сфері управління. Позбавлення права на апеляційне оскарження в такій ситуації є істотним порушенням права на доступ до правосуддя. Очевидним є те, що апеляційна скарга КМУ має бути розглянута по суті.
Суд апеляційної інстанції зазначеного не врахував та зробив помилковий висновок про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою КМУ, чим фактично позбавив його права на перегляд оскаржуваного рішення, що свідчить про порушення правана доступ до суду,гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Мотиви окремої думки
Із висновками мотивувальної частини Верховного Суду у цій справі, а також зі змістом резолютивної частини - скасуванням ухвали суду апеляційної інстанції та направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції не погоджуємося з огляду на таке.
Предметом спору у цій справі є визнання відсторонення від роботи незаконним і зобов`язання виплатити заробітну плату за час незаконного відсторонення.
КМУ подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції у цій справі, просив рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 10 грудня 2021 року змінити в мотивувальній частині.
Апеляційна скарга КМУ містила такі доводи.
Суд першої інстанції вирішив питання про права, свободи, інтереси та обов`язки КМУ, оскільки мотивувальна частина оскаржуваного рішення містить тільки аналіз відповідності Конституції України та законам України нормативно-правових актів Уряду та МОЗ, оскаржуване рішення містить суб`єктивні висновки головуючого судді стосовно процедури введення карантинних обмежень на території України, зокрема, щодо нібито невідповідності дій вищого органу державної влади вимогам Конституції України.
Суд першої інстанції надав оцінку актам МОЗ щодо повноваження та процедури визначення Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, Календаря профілактичних щеплень проти COVID-19.
Суд першої інстанції також порушив норми процесуального права щодо встановлення індивідуального права (інтересу) позивача стосовно загального права інших учасників освітнього процесу на охорону здоров`я.
Оцінивши доводи апеляційної скарги та закривши апеляційне провадження за апеляційною скаргою КМУ відповідно до статті 362 ЦПК України, суд апеляційної інстанції виходив з того, що при розгляді справи у суді першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки КМУ не вирішувалось; суд першої інстанції надав оцінку постанові КМУ, однак питання щодо її скасування чи визнання нечинною не вирішувалось, а також не вирішувались інші питання щодо прав та обов`язків КМУ, а тому немає правових підстав для оскарження ним рішення суду першої інстанції в цій справі. Оскаржуване судове рішення безпосередньо не стосується прав, інтересів та обов`язків КМУ, суд не вирішував спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення був би заявник, а в рішенні немає суджень про права та обов`язки КМУ у відповідних правовідносинах.
Не можна погодитися з висновком Верховного Суду, що у цій справі порушеними є права та інтереси КМУ - як підстава для твердження, що КМУ є особою, яка не брала участі у справі, проте суд вирішив питання щодо її прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків, отже, КМУ має право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (стаття 352 ЦПК України).
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (стаття 8 Конституції України).Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права (стаття 10 ЦПК України).
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є верховенство права (пункт 1 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Згідно з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства, зокрема, є: забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси (частина третя статті 18 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов`язки учасника справи (частина третя статті 352 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження
№ 61-2417сво19) зазначено, що результат аналізу частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи: учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків.
На відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
При цьому судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а ї їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків.
Зазначаємо, що встановлена процесуальним законом можливість здійснення апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не була залучена до участі у справі, лише у разі підтвердження та встановлення наявності порушення оскаржуваним судовим рішенням її прав, інтересів та (або) обов`язків ґрунтується на принципі res judicata, тобто поваги до остаточного судового рішення, дія якого передбачає встановлення у відносинах між сторонами спору, вирішеного остаточним і обов`язковим для сторін судовим рішенням, стану правової визначеності.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося. Про закриття апеляційного провадження суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в касаційному порядку (частина друга статті 362 ЦПК України).
Згідно зі статтею 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина перша статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон).
Згідно з частиною першою статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
З огляду на положення статті 264 ЦПК України однією зі стадій правозастосування в цивільному процесі є встановлення правових норм та їх аналіз.
Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України (частини перша-третя статті 10 ЦПК України).
Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України. У разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили. У разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України. Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини ( частини шоста-десята статті 10 ЦПК України).
Звертаємо увагу, що дискреційні повноваження суду як складова верховенства права розглядаються крізь призму обмежень, визначених Конституцією України та процесуальним законом.
Судовий розгляд і заборона сваволі суду передбачає аргументацію судових рішень як запоруку забезпечення належного балансу між правами людини і принципами права, тлумачення принципів і норм права з огляду на повагу до людської гідності та прав людини, диференціацію юридичної ситуації і застосування конкретних принципів права.
Суд першої інстанції у цій справі, керуючись статтею 10 ЦПК України, констатував: «… що відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому в силу положень пункту 1 статті 92 Конституції таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать Постанова КМУ від 09 грудня 2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» в редакції, чинній на час винесення оскаржуваного наказу, і Наказ МОЗ «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням від 04 жовтня 2021року № 2153. Оскільки рішення про відсторонення працівників прийнято у формі Постанови КМУ та в спосіб, що не відповідає вимогам пункту 1 частини першої статті 92 Конституції та статті 12 Закону, і поза межами конституційних повноважень Кабінету Міністрів України, суд доходить висновку про неможливість застосування до спірних правовідносин положень Постанови КМУ та необхідність вирішення спору на підставі норм статей 43, 92 Конституції, з огляду на те, що в Україні відсутні закони, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти COVID-19».
Отже, керуючись нормами статті 10 ЦПК України, суд першої інстанції, надавши тлумачення нормам права, які регулюють спірні правовідносини, дійшов висновку, щопостанова КМУ про відсторонення працівників прийнята у формі та спосіб, що не відповідають пункту 1 частини першої статті 92 Конституції та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», поза межами конституційних повноважень КМУ, тобто суперечить Конституції України, тому суд ї не застосував її, а застосував норми Конституції України як норми прямої дії.
У мотивувальній частині рішення суд першої інстанції виклав власне розуміння змісту принципів та норм права, які підлягають застосуванню до конкретних юридичних обставин.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (стаття 8 Конституції України).
30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України від 2 червня 2016 року №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)».
Згідно з цим Законом суттєво змінилися повноваження Конституційного Суду України. Відповідно до нової редакції статей 147, 150 Конституції України Конституційний Суд України не розглядає питань щодо офіційного тлумачення законів України.
Визнання Конституцією України норм, що нею встановлені, нормами прямої дії, означає, що суди мають повноваження тлумачити і застосовувати їх.
Водночас офіційне тлумачення норм Конституції України здійснює Конституційний Суд України (стаття 147 Конституції України, пункт 2 частини першої статті 7 Закону України «Про Конституційний Суд України»). Тлумачення Конституційного Суду України є нормативним, тобто таким, що має значення для невизначеного кола осіб.
Відповідно до статей 19, 55, 147, 152 Конституції України суд загальної юрисдикції не має повноважень визнатизакон неконституційним, не може підміняти собою Верховну Раду Україну або Конституційний Суд України, інакше ставиться під сумнів повноваження Верховної Ради України приймати закони, а Президента України - бути гарантом додержання Конституції України.
Тлумачення норм Конституції України та законів України судами загальної юрисдикції є індивідуальним, тобто стосується тільки спірних правовідносин, що є предметом розгляду в суді. Тлумачення Конституції, яке надають суди під час розгляду справи, не є офіційним і загальнообов`язковим. Воно стосується лише сторін справи.
Суди загальної юрисдикції користуються певною дискрецією щодо розгляду питань конституційності, які виникають у цивільному провадженні. Тлумачення норми права є одночасно і правом, і обов`язком кожного судді під час здійснення правосуддя.
У мотивувальній частині рішення суду першої інстанції у цій справі немає висновків суду про права та обов`язки КМУ у позові ОСОБА_1 про визнання відсторонення від роботи незаконним і зобов`язання виплатити заробітну плату за час відсторонення, у резолютивній частині рішення суд також прямо не вказав про права та обов`язки КМУ.
З огляду на викладене та оцінюючи доводи касаційної скарги, необхідно дати відповідь на питання, чи є тлумачення судом норм права та їх застосування до спірних правовідносин таким, що порушує права та інтереси органу, який прийняв відповідний правовий акт? чи має такий орган бути учасником справи?
Згідно з частинами першою, другою, п`ятою, шостою статті 13 Закону судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Отже, саме висновки Верховного Суду щодо тлумачення норм права мають обов`язкове значення для вирішення аналогічних справ, вони застосовуються не тільки до конкретного випадку, а спрямовані на запобігання неправильному розумінню правових вимог усіх осіб в аналогічних спорах.
Необхідно зазначити, що 14 грудня 2022 року Велика Палата Верховного Суду у справі № 130/3548/21(провадження № 14-82 цс22) виклала правові висновки щодо застосування постанови КМУ № 1236.
Відповідно до частини першої статті 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.
Вважаємо, що згідно з висновками Верховного Суду щодо тлумачення статті 352 ЦПК України процесуальний статус КМУ можна визначити як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, який застосував норми постанови КМУ та відсторонив особу від роботи.
У доктрині цивільного процесуального права для залучення таких осіб до участі у справі існують, зокрема, такі умови: особи не є суб`єктами спірного матеріального правовідношення, однак у них є юридична заінтересованість у результатах розгляду справи; наявний матеріально-правовий зв`язок з особою, на стороні якої беруть участь (у цій справі - на стороні відповідача); рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї із сторін.
У цій справі немає матеріально - правового зв`язку між КМУ та відповідачем, немає такого зв`язку КМУ і з позивачкою. КМУ не перебуває у матеріальних правовідносинах зі сторонами спору. Верховний Суд не вказав на такий зв`язок КМУ зі сторонами спору, як на умову для твердження про порушення прав, інтересів та обов`язків КМУ.
Рішення у справі не впливає і не може вплинути на права або (та) обов`язки КМУ щодо однієї із сторін, інакше це означає, що одна із сторін може пред`явити регресний позов до КМУ, рішення може змінити обсяг прав КМУ або відбудеться обмеження права КМУ щодо однієї сторони спору.
Не є підставою для твердження про порушення рішенням суду прав та інтересів органу, який видав нормативний акт, що застосував суд у цивільній справі до спірних правовідносин, надавши йому оцінку щодо відповідності Конституції України.
В апеляційній скарзі (а. с. 94 -109) КМУ як на порушення норм процесуального права посилався, зокрема, на таке: висновки мотивувальної частини щодо тлумачення суддею норм права, оцінка яких не може бути здійснена в межах цивільного судочинства, суперечать завданню цивільного судочинства; суд порушив норми процесуального права щодо індивідуального права (інтересу) позивача стосовно до загального права (інтересу) інших учасників освітнього процесу на охорону здоров`я; рішеннями судів, які набрали законної сили, у справах № 640/8150/20, 640/29178/20 підтверджено правомірність актів КМУ щодо введення на території України карантину; фактично всі висновки, які були підставою для скасування наказу про відсторонення позивачки, ґрунтуються на результаті аналізу нормативно-правових актів КМУ та МОЗ.
КМУ в апеляційній скарзі не виклав обґрунтування того, що суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі відповідно до цивільного процесуального закону, усталеної судової практики та доктрини цивільного процесуального права.
Зі змісту апеляційної скарги випливає, що КМУ фактично не погоджується з оцінкою судом норм постанови КМУ та її застосування до спірних правовідносин.
Висновок Верховного Суду про те, що рішення суду першої інстанції у справі, що переглядається, стосується публічно-правових інтересів КМУ як суб`єкта владних повноважень, оскільки в ньому зроблено висновок про те, що рішення про відсторонення працівників прийнято у формі постанови КМУ та у спосіб, що не відповідає Конституції України, тому КМУ немає відповідних повноважень, на нашу думку, не може бути підставою залучення КМУ до участі у цій справі, оскільки порушення публічно-правових інтересів КМУ як органу державної влади у сфері управління є компетенцією суду адміністративної юрисдикції.
У справі, судові рішення в якій переглядалися в касаційному порядку, спір виник із цивільних правовідносин.
Суд першої інстанції, вказавши, що постанова КМУ не відповідає Конституції України, не вирішив питання про неконституційність постанови КМУ, оскільки це не є повноваженням суду загальної юрисдикції, такі висновки не є обов`язковими для невизначеного кола осіб.
Не є переконливими для скасування ухвали суду апеляційної інстанції і посилання Верховного Суду на те, що КМУ безумовно брав би участь у розгляді відповідної справи в Конституційному Суді України під час вирішення правового питання конституційності нормативного акта заявника як учасник справи, а так само мав бути залучений до участі у справі відповідним адміністративним судом під час вирішення адміністративного позову, предметом якого було б вирішення дотримання компетенції КМУ під час ухвалення такого нормативного акта.
Безумовно, за вказаних вище Верховним Судом ситуацій КМУ брав би участь у справі, а саме: про відповідність Конституції України (конституційність) актів Кабінету Міністрів України (постанови КМУ № 1256) (пункт 1 частини першої статті 7 Закону України «Про Конституційний Суд України), у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження ( пункт 1 частини першої статті 19 КАС України).
Верховний Суд мав виходити з конкретних обставин цієї справи, а не припущень.
КМУ не обґрунтував правового зв`язку зі сторонами спору, отже, не зазначив безумовної процесуальної підстави для скасування рішення суду першої інстанції судом апеляційної інстанції (пункт 4 частини третьої статті 376 ЦПК України).
Не погоджуємося також з висновком Верховного Суду про те, що КМУ як орган державної влади може оскаржувати судове рішення у цій справі лише в тій частині, яка порушує його публічно-правові інтереси. У цьому конкретному випадку інтересів заявника стосуються лише висновки суду першої інстанції щодо повноважень КМУ на врегулювання правових питань щодо відсторонення працівників та порядку прийняття суб`єктом владних повноважень постанов, а також невідповідності постанови КМУ № 1236 Конституції України. Інші висновки суду першої інстанції з приводу суті спору стосуються лише прав, обов`язків та інтересів учасників справи, яким КМУ не є, тому не може мати приватно-правового інтересу у вирішенні спору щодо законності відсторонення ОСОБА_1 та оскаржувати рішення суду першої інстанції в цілому, зокрема в тій частині, в якій не вирішувалось питання про інтереси КМУ.
Звертаємо увагу, що правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду у цій справі, поширюються на випадки, коли суд цивільної юрисдикції за умови незалучення органу, який видав певний правовий акт, як учасника справи, зробив висновок про неконституційність, порушення порядку прийняття такого акта чи про перевищення повноважень суб`єкта владних повноважень у справі, яка вирішується у порядку цивільного судочинства.
За такого підходу у всіх справах про відсторонення від роботи працівника, який не зробив обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID 19, необхідно залучати КМУ, оскільки у кожній справі суд має надати оцінку повноваженням КМУ на врегулювання правових питань щодо відсторонення працівників та порядку прийняття суб`єктом владних повноважень постанов, а також невідповідності постанови КМУ № 1236 Конституції України, оскільки у всіх справах про відсторонення працівників від роботи, як свідчить судова практика, у позовних заявах, а за умови відмови в позові - і в апеляційних та касаційних скаргах викладені відповідні доводи, які суд має оцінити, виклавши відповідні мотиви щодо тлумачення норм Конституції та законів України, а також підзаконних нормативно-правових актів.
З огляду на таких підхід Верховного Суду, якщо суд задовольнить позов про відсторонення працівника від роботи, то немає необхідності залучати КМУ до участі у справі, якщо ж відмовить - то необхідно залучити.
У цивільному процесуальному праві та усталеній судовій практиці визначено чіткі критерії залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.
Відповідний висновок Верховного Суду не відповідає принципу верховенства права (стаття 8 Конституції України, пункт 1 частини третьої статті 2 ЦПК України), зокрема таким його елементам як законність (принципів права необхідно неухильно дотримуватися), та правова визначеність (закони мають бути застосовані у передбачуваний спосіб та з логічною послідовністю, закон застосовано на практиці).
Висновки Верховного Суду (тлумачення норм процесуального права), які не ґрунтуються на нормах, принципах цивільного процесуального закону та усталеній судовій практиці, можуть стати небажаним прецедентом для подальших звернень суб`єктів прийняття нормативно-правових актів, які застосовує суд через їх тлумачення до спірних правовідносин, і використання статті 352 ЦПК України для вирішення інших питань.
Верховний Суд у цій справі також виходив з того, що під час вирішення питання про те, чи порушено інтереси КМУ висновками суду першої інстанції про невідповідність його постанови нормам права, що містяться в Конституції України, та неналежністю КМУ повноважень на врегулювання правових питань щодо відсторонення працівників, а отже, чи має заявник право на оскарження рішення суду першої інстанції, необхідно також враховувати, що згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Вважаємо, що у питанні визначення преюдиційності рішення суду першої інстанції у цій справі колегія суддів не дотрималася усталеної судової практики Верховного Суду.
Преюдиційність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
У разі преюдиційного встановлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиційного рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див., наприклад, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 53/11000/14-ц).
КМУ не брав участі у цій справі, а тому рішення суду першої інстанції не має преюдиціального значення для нього, в тому числі в аспекті, на який посилався заявник у касаційній скарзі.
Крім того, преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин (див., наприклад, постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17).
У цій справі висновок суду першої інстанції про те, що постанова КМУ № 1236 не відповідає конституційним повноваженням КМУ, є правовою оцінкою нормативно-правового акта, а не преюдиційною обставиною, встановленою судовим рішенням.
Вважаємо також, що спір у цій справі за своїм характером має приватно-правовий (стосується вирішення індивідуального трудового спору між працівником та роботодавцем), а не публічно-правовий характер, тому участь у такому спорі КМУ як суб`єкта публічно-правових відносин чи суб`єкта нормотворення виключається.
Так, публічне право захищає загальні, державницькі, суспільні інтереси, загальносуспільні блага, важливі не для окремої людини, а для громади, суспільства, країни у цілому. Водночас у приватному праві домінуючими є індивідуальні інтереси окремо взятої особи (осіб). Різниця у суб`єктах правовідносин виявляється у тому, що у публічному праві суб`єктом є особа, яка вступає у них для здійснення наданих їй публічно-владних повноважень, разом з тим у приватному праві особа може реалізувати право вступати у правовідносини на власний розсуд, а зміна чи припинення приватноправових відносин, як правило, повністю залежить від волі їх учасників.
Таким чином, вважаємо, що у цій справі колегія суддів:
1) відійшла від усталеної судової практики у питаннях: а) визначення кола осіб, підстав та правил, за яких особи, які не брали участі у справі, мають право на апеляційне оскарження судових рішень; б) підстав та умов, за яких судові рішення мають преюдиційне значення;
2) не звернула уваги, що висновки суду першої інстанції про невідповідність окремих нормативно-правових актів нормам Конституції України при вирішенні цивільно- правових спорів стосуються лише спору у конкретній справі, не мають правового значення для вирішення спорів в інших справах, не мають наслідком визнання відповідного нормативно-правового акта неконституційним та втрату ним чинності тощо;
3) створила прецедент, відповідно до якого суди апеляційних інстанцій при вирішенні приватно-правових спорів мають по суті розглядати апеляційні скарги суб`єктів владних повноважень, органів (суб`єктів) нормотворення лише з тих мотивів, що суди першої інстанції дали певну оцінку нормативному акту, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Висновки
За результатами касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень у цій справі Верховний Суд мав підстави для залишення касаційної скарги КМУ без задоволення, а оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції - без змін.
Судді Верховного Суду А. С. Олійник
В. В. Яремко
