Постанова

Іменем України

28 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 205/8049/20

провадження № 61-10163св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Друга Дніпровська державна нотаріальна контора,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішенняЛенінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2022 рокуу складі судді Мовчан Д. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Стадника І. М., Войтка Ю. Б., Денишенко Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2020 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Друга Дніпровська державна нотаріальна контора, про визнання заповіту нікчемним та недійсним, скасування реєстрації заповіту.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача - ОСОБА_4 , після смерті якого відкрилася спадщина на частку квартиру АДРЕСА_1 .

Позивач є непрацездатним, має безстрокову інвалідність 1 групи з 1998 року, у зв`язку із чим йому належить право на обов`язкову частку у спадщині.

10 червня 2020 року він звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини і дізнався, що 10 липня 2012 року батько залишив заповіт на частку квартиру АДРЕСА_1 на свого іншого сина - ОСОБА_2 , який є відповідачем у справі.

Позивач вважає, що заповіт від 10 липня 2012 року є нікчемним та недійсним, оскільки, при його посвідченні нотаріусом не було роз`яснено заповідачу зміст статі 1241 Цивільного кодексу України, тобто положення про права деяких визначених законом осіб на обов`язкову частку у спадщині.

Окрім цього, вказаний заповіт було посвідчено та зареєстровано із порушенням вимог чинного законодавства, оскільки заповідачем не було подано заяву про державну реєстрацію заповіту та не сплачено відповідний реєстраційний збір.

Посилаючись на викладені обставини, позивач просив визнати недійсним та нікчемним заповіт ОСОБА_4 , посвідчений державним нотаріусом Другої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Циганко Є. Л. 10 липня 2012 року, зареєстрований в реєстрі під № 2- 724, та скасувати реєстрацію заповіту ОСОБА_4 від 10 липня 2012 року, зареєстрованого у спадковому реєстрі за № 53067684 та в реєстрі нотаріальних дій за № 2-274.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вимога позову провизнання заповіту нікчемним не є належним способом захисту прав.

Також місцевий суд вказав, що оспорюваний заповіт відповідає вимогам щодо його форми та змісту, встановленим статтею 1247 Цивільного кодексу України, є нотаріально посвідченим, особисто підписаний заповідачем та містить його волевиявлення.

При цьому суд зазначив, що наявність дійсного заповіту не перешкоджає позивачеві у реалізації його права на обов`язкову частку у спадщині, як і наявність обов`язкової частки у спадщині не може позбавляти заповідача права на складання заповіту на ім`я іншої особи.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині вимог про скасування реєстрації заповіту, суд виходив з їх необгрунтваності, зазначивши, що заповіт було посвідчено органом нотаріату, який мав комп`ютерний доступ до бази даних Реєстру, що виключає необхідність підписання та подання заповідачем відповідної письмової заяви про реєстрацію заповіту.

При цьому, спростовуючи посилання позивача про несплату реєстраційного збору заповідачем, суд зазначив, що відповідно до Положення про Єдиний реєстр заповітів та спадкових справ, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 17 жовтня 2000 року № 51/5, зберігання таких квитанцій у матеріалах нотаріального діловодства не передбачено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_3 звернувся до суду з апеляційною скаргою.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2022 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішення місцевого суду при апеляційному розгляді не встановлено.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

11 жовтня 2022 року ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року.

У касаційній скарзі заявник, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та на порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

10 січня 2023 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є синами ОСОБА_4

10 липня 2012 року державним нотаріусом Другої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Циганко Є. Л. було посвідчено заповіт від імені ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 , згідно з яким заповідач заповів останньому все своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що йому буде належати після смерті і на що він за законом матиме право.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджується повторно виданим свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 05 червня 2020 року.

Після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина на належну йому частку квартири АДРЕСА_1 .

ОСОБА_3 є особою з інвалідністю 1 групи.

10 червня 2020 року за заявою позивача ОСОБА_3 державним нотаріусом Другої Дніпровської державної нотаріальної контори Циганко Є. Л. було заведено спадкову справу № 332/2020 щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 .

Також заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 подав відповідач ОСОБА_2 , який є спадкоємцем першої черги.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із статтею 1216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За змістом статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому призначений вирішувати важливі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.

При цьому, право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).

Право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і право на їх зміну, скасування.

Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права.

Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.

Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).

Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.

Відповідно до статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

Відповідно до вимог статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках.

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним відповідно до вимог статті 1257 ЦК України.

Аналіз норм Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.

Так, у частині першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Зміст частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв`язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, зокрема у статтях 1247-1249, 1253 ЦК України.

Аналіз цих статей дає змогу констатувати, що законодавець висуває такі вимоги до форми заповіту: письмова з нотаріальним посвідченням.

Проте допускаються й інші способи посвідчення заповіту, враховуючи численні обставини, які законодавець покладає в основному для можливості їх застосування.

Ці обставини в сукупності свідчать про те, що вони беруться до уваги як об`єктивні перешкоди для запрошення нотаріуса посвідчити заповіт.

Водночас наведені у зазначених вище статтях правові механізми доводять, що вони розраховані на те, щоб остання воля заповідача була виражена вільно і не виникло б жодного сумніву в цьому. Саме тому вони можуть бути віднесені до порядку посвідчення заповіту.

Отже, форма заповіту має бути письмова, а порядок його посвідчення - різний: насамперед нотаріусом з додержанням вимог статей 1248, 1249 ЦК України, посадовою особою органів місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України); іншими посадовими особами, зазначеними у частинах першій - шостій статті 1252 ЦК України, з додержанням вимог частини сьомої цієї статті.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника, та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, (провадження № 14-651цс18).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18) зазначено, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) викладено висновок, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

З огляду на викладене, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовна вимога про визнання заповіту нікчемним не є належним способом захисту прав, а тому задоволенню не підлягає.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 просив також визнати заповіт недійсним.

Загальні вимоги до форми заповіту встановлено у статті 1247 ЦК України.

Так, відповідно до статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Ухвалюючи рішення у справі, суди попередніх інстанцій, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, установивши, що спірний заповіт відповідає всім вказаним вимогам чинного законодавства, є нотаріально посвідченим, особисто підписаний заповідачем, містить його волевиявлення, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову в частині вимог про визнання його недійсним.

Відповідно до частини першої статті 1241 ЦК України, малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка).

Непрацездатними вважаються особи, які досягли пенсійного віку, або особи з інвалідністю І, ІІ, ІІІ груп, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв`язку зі втратою годувальника відповідно до закону, незалежно від того, чи призначена їм пенсія.

Коло спадкоємців, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, визначається на день відкриття спадщини.

Право на обов`язкову частку у спадщині не залежить від згоди інших спадкоємців, волі спадкодавця та не пов`язане зі спільним проживанням спадкодавця й осіб, які мають право на обов`язкову частку.

При таких обставинах суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що наявність дійсного заповіту не перешкоджає позивачеві у реалізації його права на обов`язкову частку у спадщині, як і наявність обов`язкової частки у спадщині не може позбавляти заповідача права на складання заповіту на ім`я іншої особи.

Крім цього, звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_3 заявив також вимогу про скасування реєстрації заповіту, обґрунтовуючи її тим, що заповідачем не було подано заяву про державну реєстрацію заповіту нотаріусу та не сплачено відповідний реєстраційний збір.

Згідно з частиною першою статті 56 Закону України «Про нотаріат» нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують заповіти дієздатних громадян, складені відповідно до вимог законодавства України і особисто подані ними нотаріусу або посадовій особі, яка вчиняє нотаріальні дії, а також забезпечують державну реєстрацію заповітів у Спадковому реєстрі відповідно до порядку, затвердженого Кабінетом Міністрів України.

Положення про Єдиний реєстр заповітів і спадкових справ, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 17 жовтня 2000 року №51/5 (яке було чинним на момент посвідчення заповіту) визначало, що Єдиний реєстр - це комп`ютерна база даних, що містить відомості про заповіти та спадкові справи, а також визначено, що реєстрацію посвідчення, зміни, скасування заповітів, заведення спадкових справ, видачу свідоцтв про право на спадщину здійснює Реєстратор Єдиного реєстру (державні нотаріальні контори, державні нотаріальні архіви, приватні нотаріуси, які уклали відповідні угоди з Адміністратором і мають доступ до Єдиного реєстру через комп`ютерну мережу Міністерства юстиції України).

Пункт 2.2.1. Положення передбачає, що реєстрація заповітів здійснюється шляхом внесення реєстраційного запису до Єдиного реєстру.

Пунктом 2.2.2. вказаного Положення визначено, що реєстратор здійснює реєстрацію протягом 5 робочих днів з часу посвідчення ним заповіту або не пізніше наступного робочого дня з часу отримання від інших нотаріусів або заповідачів (у випадку, передбаченому пунктом 2.2.4 цього Положення) заяви про реєстрацію заповіту в Єдиному реєстрі.

При цьому згідно з пунктом 2.2.3. Положення нотаріуси, які не мають систем комп`ютерного доступу до Єдиного реєстру, здійснюють реєстрацію посвідчених ними заповітів та заповітів, посвідчених посадовими особами, що перераховані в статті 40 Закону України «Про нотаріат», протягом 5 робочих днів з часу посвідчення заповіту або отримання заповіту від осіб, що перераховані у статті 40 Закону України «Про нотаріат», шляхом подання Реєстратору заяви про реєстрацію посвідчення заповіту в Єдиному реєстрі.

Отже, обов`язок подання заяви про реєстрацію заповіту встановлено лише у тих випадках, коли заповіт посвідчується нотаріусами, які не мають систем комп`ютерного доступу до Єдиного реєстру, здійснюють реєстрацію посвідчених ними заповітів та заповітів, посвідчених посадовими особами, що перераховані в статті 40 Закону України «Про нотаріат».

Установивши, що оспорюваний заповіт було посвідчено органом нотаріату, який мав комп`ютерний доступ до бази даних вказаного реєстру, та який здійснює державну реєстрацію такого заповіту, що виключає необхідність підписання та подання заповідачем відповідної письмової заяви про реєстрацію заповіту, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд дійшли правильного висновку про відсутність підстав для скасування реєстрації заповіту.

При цьому суди попередніх інстанцій, відхиляючи доводи позивача щодо несплати реєстраційного збору заповідачем, обґрунтовано виходили з того, що нормами Положення не передбачено зберігання відповідних квитанцій у матеріалах нотаріального діловодства.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої та апеляційної інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Коротенко

А. Ю. Зайцев

М. Ю. Тітов