Єдиний державний реєстр судових рішень
ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/5972/22 Справа № 205/8049/20 Суддя у 1-й інстанції - Мовчан Д. В. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
29 вересня 2022 року Дніпровський Апеляційний суд у складі: головуючого - судді Ткаченко І.Ю.
суддів - Деркач Н.М., Пищиди М.М.,
за участю секретаря Піменової М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Друга Дніпровська державна нотаріальна контора про визнання заповіту нікчемним та недійсним, скасування реєстрації заповіту
за апеляційноюскаргою ОСОБА_1
на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2022 року, -
В С Т А Н О В И В:
16 жовтня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Друга Дніпровська державна нотаріальна контора про визнання заповіту нікчемним та недійсним, скасування реєстрації заповіту. В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що він, ОСОБА_1 , має безстрокову інвалідність 1 групи з 1998 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько, ОСОБА_3 , і після його смерті відкрилася спадщина, у тому числі, і на 1/2 частку квартиру АДРЕСА_1 . Далі, 10 червня 2020 року позивач звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини і дізнався, що ОСОБА_3 залишив заповіт 10.07.2012 року на 1/2 частку квартиру АДРЕСА_1 , на свого іншого сина ОСОБА_2 . Позивач вважає, що заповіт від 10.07.2012 року є нікчемним та недійсним, оскільки, при посвідчені заповіту нотаріусом не було роз`яснено заповідачу зміст ст. 1241 ЦК України, тобто положення про права деяких визначених законом осіб на обов`язкову частку у спадщині. Окрім цього, вказаний заповіт було посвідчено та зареєстровано із порушенням вимог чинного законодавства, оскільки заповідачем не було подано заяву про державну реєстрацію заповіту та, відповідно, не сплачено відповідний реєстраційний збір. У зв`язку з вищевикладеним, позивач змушений звернутися до суду та просити визнати недійсним та нікчемним заповіт ОСОБА_3 , посвідчений державним нотаріусом Другої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Циганко Є.Л. 10.07.2012 року, зареєстрованого в реєстрі під № 2- 724 та скасувати реєстрацію заповіту ОСОБА_3 від 10.07.2012 року, зареєстрованого у спадковому реєстрі за № 53067684, зареєстрованого в реєстрі нотаріальних дій за № 2-274 (а.с.1-4).
Рішенням Ленінського районногосуду м.Дніпропетровська від01липня 2022року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Друга Дніпровська державна нотаріальна контора про визнання заповіту нікчемним та недійсним, скасування реєстрації заповіту - відмовлено (а.с. 127-132).
Не погодившись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, що призвело до прийняття помилкового рішення суду, просив скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі (а.с.141-145).
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є сином ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження НОМЕР_1 .
10.07.2012 року державним нотаріусом Другої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Циганко Є.Л. було посвідчено заповіт від імені ОСОБА_3 на ім`я ОСОБА_2 , згідно якого заповідач заповів останньому все своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що йому буде належати після смерті і на що він за законом матиме право.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується повторно виданим свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 від 05.06.2020 року.
Після смерті ОСОБА_3 відкрилась спадщина на належну йому частку квартири АДРЕСА_1 .
10.06.2020 року за заявою позивача ОСОБА_1 державним нотаріусом Другої Дніпровської державної нотаріальної контори Циганко Є.Л. було заведено спадкову справу № 332/2020 щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 .
Також, заяву про прийняття спадщини після смерті свого батька подав відповідач ОСОБА_2 .
Постановою державного нотаріуса Другої Дніпровської державної нотаріальної контори Циганко Є.Л. від 05.01.2021 року ОСОБА_2 було відмовлено у видачі на його ім`я свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_3 , через наявність цивільного спору щодо чинності вказаного заповіту.
Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позовні вимоги про визнання заповіту нікчемним та недійсним, та протиправності його державної реєстрації, свого підтвердження в судовому засіданні не знайшли, а тому в задоволенні позову слід відмовити у його повному обсязі.
Колегія суддів повністю погоджується з висновком суду першої інстанції.
У статті 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому покликаний вирішувати важливі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.
При цьому право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).
Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).
Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.
На заповіт, який є правочином, поширюються загальні положення про правочини, якщо у Книзі шостій ЦК України немає відповідного правила. Водночас загальні правила про правочин, у тому числі про їх недійсність, можуть бути поширені на заповіт у тому випадку, коли це не суперечить суті заповіту та природі спадкування.
Аналіз норм Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.
Так, у частині першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.
Аналіз частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв`язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, її статтях 1247-1249, 1253 ЦК України.
Аналіз цих статей дає змогу констатувати, що законодавець висуває такі вимоги до форми заповіту: письмова з нотаріальним посвідченням. Проте допускаються й інші способи посвідчення заповіту, враховуючи численні обставини, які законодавець покладає в основному для можливості їх застосування. Ці обставини в сукупності свідчать про те, що вони беруться до уваги як об`єктивні перешкоди до запрошення нотаріуса посвідчити заповіт. Водночас наведені у зазначених вище статтях правові механізми доводять, що вони розраховані на те, щоб остання воля заповідача була виражена вільно і не виникало б жодного сумніву в цьому.
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18) зазначено, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) викладено висновок, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 577/5321/17, від 03 жовтня 2018 року у справі № 369/2770/16, від 07 листопада 2018 року у справі № 357/3394/16-ц та у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-308цс16, у частині застосування таких способів захисту прав та інтересів, як визнання нікчемного правочину недійсним і встановлення нікчемності правочину.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
З огляду на зазначене, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання заповіту нікчемним, оскільки це є не належним способом захисту прав.
Аналогічні за своїм змістом висновки містяться й у постановах Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 665/103/18 (№ 61-21199св19), від 13 вересня 2021 року у справі № 146/898/20 (№ 61-10983св21), від 08 грудня 2021 року у справі № 323/501/20 (провадження № 61-427св21) про встановлення нікчемності заповіту.
Загальні вимоги до форми заповіту встановлено статтею 1247 ЦК України, відповідно до яких заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення; заповіт має бути особисто підписаний заповідачем; заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251, 1252 цього Кодексу; заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
Судом 1 інстанції встановлено, що спірний заповіт відповідає всім вказаним вимогам чинного законодавства. Такий заповіт є нотаріально посвідченим, особисто підписаний заповідачем, містить його волевиявлення.
Позовна вимога про визнання заповіту недійсним ґрунтується фактично на тому, що позивач має право на обов`язкову частку у спадщині, право на яку, закріплено законом, а саме ст. 1241 ЦК України.
Таким чином суд 1 інстанції дійшов до правильного висновку, що позовні вимоги в частині визнання недійсним заповіту не підлягають задоволенню, оскільки вказані норми закону також передбачають наявність заповіту на іншу особу, в даному випадку на відповідача та наявність дійсного заповіту не перешкоджає позивачеві у реалізації його права на обов`язкову частку у спадщині, як і наявність обов`язкової частки у спадщині не може позбавляти заповідача права на складання заповіту на ім`я іншої особи.
Відмовляючи у задоволенні позивної вимоги про скасування реєстрації заповіту, суд 1 інстанції виходив з того, що такі вимоги не ґрунтуються на нормах матеріального закону.
Відповідно до статті 37 Закону України «Про нотаріат» у населених пунктах, де немає нотаріусів, уповноважені на це посадові особи органу місцевого самоврядування вчиняють такі нотаріальні дії: 1) вживають заходів щодо охорони спадкового майна; 2) посвідчують заповіти (крім секретних); 3) видають дублікати посвідчених ними документів; 4) засвідчують вірність копій (фотокопій) документів і виписок з них; 5) засвідчують справжність підпису на документах; 6) видають свідоцтва про право на спадщину; 7) видають свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя.
Згідно з частиною першою статті 56 Закону України «Про нотаріус» нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують заповіти дієздатних громадян, складені відповідно до вимог законодавства України і особисто подані ними нотаріусу або посадовій особі, яка вчиняє нотаріальні дії, а також забезпечують державну реєстрацію заповітів у Спадковому реєстрі відповідно до порядку, затвердженого Кабінетом Міністрів України.
Звертаючись до суду із вказаною вимогою, позивач фактично обґрунтовує її тим, що заповідачем не було подано заяву про державну реєстрацію заповіту нотаріусу, та відповідно, не сплачено відповідний реєстраційний збір.
Порядок державної реєстрації заповіту передбачений Положенням про Єдиний реєстр заповітів та спадкових справ, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 17 жовтня 2000 р. N 51/5, та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 жовтня 2000 р. за N 714/4935.
Пункт 2.2.1. такого Положення передбачає, що реєстрація заповітів здійснюється шляхом внесення реєстраційного запису до Єдиного реєстру.
Пункт 2.2.2. вказаного Положення визначає, що реєстратор здійснює реєстрацію протягом 5 робочих днів з часу посвідчення ним заповіту або не пізніше наступного робочого дня з часу отримання від інших нотаріусів або заповідачів (у випадку, передбаченому пунктом 2.2.4 цього Положення) заяви про реєстрацію заповіту в Єдиному реєстрі.
При цьому згідно п.2.2.3. Положення нотаріуси, які не мають систем комп`ютерного доступу до Єдиного реєстру, здійснюють реєстрацію посвідчених ними заповітів та заповітів, посвідчених посадовими особами, що перераховані в ст. 40 Закону України «Про нотаріат», протягом 5 робочих днів з часу посвідчення заповіту або отримання заповіту від осіб, що перераховані у ст. 40 Закону України «Про нотаріат», шляхом подання Реєстратору заяви про реєстрацію посвідчення заповіту в Єдиному реєстрі.
Таким чином, обов`язок подання заяви про реєстрацію заповіту встановлено лише у тих випадках, коли заповіт посвідчується нотаріусами, які не мають систем комп`ютерного доступу до Єдиного реєстру, здійснюють реєстрацію посвідчених ними заповітів та заповітів, посвідчених посадовими особами, що перераховані в ст. 40 Закону України «Про нотаріат».
В даному випадку заповіт було посвідчено органом нотаріату, який мав комп`ютерний доступ до бази даних вказаного Реєстру Другою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою, та саме який здійснює державну реєстрацію такого заповіту, що виключало необхідність підписання та подання заповідачем відповідної письмової заяви про реєстрацію заповіту.
Обставина наявності такого доступу та реєстрації заповіту нотаріусом, який його посвідчував, підтверджується витягом про реєстрацію в спадковому реєстрі № 31009910 від 10.07.2012 року, в якому вказаний реєстратор та заповіт, який реєструвався.
Виходячи з встановлених конкретних обставин справи, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд 1 інстанції дійшов правильного висновку, про відсутність підстав для задоволення позовних вимог та ухвалив обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам закону.
Колегія суддів вважає, що справа розглянута всебічно, встановлені правовідносини, що склалися між сторонами, яким надана вірна правова оцінка, досліджені наявні докази, висновки суду першої інстанції обґрунтовані чинними нормами матеріального права.
Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене та конкретні обставини справи, колегія суддів вважає, що судове рішення відповідає вимогам норм матеріального і процесуального права, правові підстави для його скасування відсутні.
Доводи апелянта про несплату реєстраційного збору заповідачем, колегія суддів не приймає, оскільки такі доводи ґрунтуються лише на обставині відсутності в матеріалах нотаріальної справи відповідної квитанції про сплату. Пунктом 7.3. Положення дійсно передбачено, що за реєстрацію заповітів, посвідчених посадовими особами, що перераховані в ст. 40 Закону України "Про нотаріат", за заявою заповідача справляється плата в розмірі, що встановлюється Міністерством юстиції України. При цьому нормами вказаного Положення не передбачено зберігання таких квитанцій у матеріалах нотаріального діловодства.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд 1 інстанції безпідставно дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, колегія суддів не приймає до уваги оскільки, такі доводи зводяться до викладення обставин справи із наданням коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для апелянта, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.
Крім того, апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч.3 ст.12, ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Інші доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд, -
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2022 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.
Судді:
