Постанова
Іменем України
23 січня 2023 року
м. Київ
справа № 766/23789/19
провадження № 61-3796 сво 21
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Грушицького А. І., Гулька Б. І., Крата В. І., Погрібного С. О.,
Фаловської І. М., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - державне підприємство «Адміністрація морських портів України»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу державного підприємства «Адміністрація морських портів України»
на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 30 жовтня 2020 року у складі судді Прохоренко В. В. та постанову Херсонського апеляційного суду від 04 березня 2021 року у складі колегії суддів:
Ігнатенко П. Я., Воронцової Л. П., Полікарпової О. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом
до державного підприємства «Адміністрація морських портів України»
(далі -ДП «АМПУ», підприємство) про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що з 11 липня 2017 року
він працював на посаді заступника начальника з економіки та фінансів Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України» (адміністрації Миколаївського морського порту) (далі - Миколаївська філія ДП «АМПУ»).
У період з 28 жовтня по 14 листопада 2019 року він перебував
на лікарняному, що підтверджується листком непрацездатності серії АДЛ
№ 856138.
14 листопада 2019 року йому повідомили, що наказом виконувача обов`язків голови ДП «АМПУ» від 25 жовтня 2019 року № 798-к його повноваження на посаді заступника начальника з економіки та фінансів Миколаївської філії ДП «АМПУ» припинено, звільнено його з роботи
25 жовтня 2019 року на підставі пункту 5 частини першої статті 41
КЗпП України у зв`язку з припиненням повноважень посадової особи.
Позивач уважав, що правових підстав для його звільнення не було,
а вказаний наказ прийнятий неуповноваженою на це посадовою особою,
з порушенням пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, оскільки розірвання трудового договору відповідно до цієї норми можливе
за наявності попереднього припинення повноважень посадової особи, тобто рішення вищого органу управління або виконавчого органу, що наділений повноваженнями з прийому/звільнення працівників, яке щодо нього
не приймалося. Крім того, вказані норми не можуть бути застосовані для звільнення інших працівників юридичної особи, окрім працівників, які входять до їх виконавчих органів, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеною у постанові від 25 вересня 2019 року у справі № 753/1604/17, провадження № 61-26664св18.
Також зазначав, що наказ про його звільнення датовано 25 жовтня
2019 року, однак цього дня з наказом його ніхто не ознайомлював. Уважав, що звільнений фактично у період його непрацездатності.
Вказував, що ані Статутом ДП «Адміністрація морських портів України», затвердженим наказом Міністерства інфраструктури України від 02 квітня 2018 року № 149 (нова редакція) (далі - Статут ДП «АМПУ»),
ані Положенням про Миколаївську філію ДП «Адміністрація морських портів України» (адміністрацію Миколаївського морського порту), затвердженим наказом Міністерства інфраструктури України від 28 травня 2019 року № 404
(далі - Положення про Миколаївську філію), не передбачена можливість припинення повноважень працівників підприємства та/або його філії,
крім повноважень голови підприємства (підпункт 7 пункту 8.24 Статуту). При цьому голова підприємства не має право призначати на посаду
та звільняти з посади заступників начальників філії - таке право віднесено до компетенції начальника філії за погодженням з головою підприємства (пункт 5.7 цього Положення).
Позивач зазначав, що він не є працівником, якого може бути звільнено
на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України. Такими неправомірними діями відповідача йому завдано моральної шкоди.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд: визнати незаконним наказ виконувача обов`язків голови ДП «АМПУ» від 25 жовтня 2019 року
№ 798-к про його звільнення; поновити його на посаді заступника начальника з економіки та фінансів Миколаївської філії ДП «АМПУ»; стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу на день прийняття рішення у справі та відшкодувати моральну шкоду у розмірі 300 000,00 грн.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 30 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано незаконним наказ виконуючого обов`язки голови
ДП «Адміністрація морських портів України» від 25 жовтня 2019 року
№ 798-к «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника з економіки
та фінансів Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України» (адміністрації Миколаївського морського порту).
Стягнуто з ДП «Адміністрація морських портів України» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період
із 28 жовтня 2019 року по 30 жовтня 2020 року в розмірі 1 435 529,26 грн,
з якого підлягають сплаті відповідні податки та інші обов`язкові платежі.
Рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку в межах одного місяця допущено до негайного виконання.
Стягнуто з ДП «Адміністрація морських портів України» на користь ОСОБА_1 5 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що для звільнення
згідно з пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України мають бути наявними певні обставини, зокрема, звільнений працівник повинен бути посадовою особою товариства та має заздалегідь відбутися припинення його повноважень (окреме рішення вищого органу управління),
що в наступному є підставою для розірвання з ним трудового договору
в порядку, передбаченому чинним законодавством України та статутними документами господарського товариства.
Викладена норма характеризується юридичною невизначеністю, внаслідок чого неможливо встановити коло таких посадових осіб, а також випадки
та підстави (причини) припинення їх повноважень. Формулювання цього положення є загальним та не містить посилань як щодо змісту та обсягу поняття «посадових осіб», так і типу та організаційно-правових форм юридичних осіб, яких вони стосуються.
У справах, у яких оспорюється незаконність звільнення, обов`язок доведення правомірності звільнення працівника покладається
на роботодавця, що відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16-ц, провадження № 61-787св17.
ОСОБА_1 не був членом наглядової ради чи правління акціонерного товариства, а працював на посаді заступника начальника з економіки
та фінансів Миколаївської філії ДП «АМПУ», яка не є самостійною юридичною особою, а ДП «АМПУ» при цьому не є акціонерним товариством, його призначення і фактичне звільнення відбулося не за рішенням засідання правління, як виконавчого органу товариства, а отже, його посада не відноситься до кола суб`єктів трудових правовідносин, до яких може застосовуватись додаткова підстава звільнення, яка передбачена пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України.
Протилежного роботодавець не довів.
Районний суд уважав неправильним поширення відповідачем пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України на суб`єктів трудових відносин, які мають бути звільнені за загальною процедурою, передбаченою нормами трудового законодавства з відповідними гарантіями від незаконного звільнення, із зазначенням відповідних підстав, у зв`язку з чим дійшов висновку, що звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 5
частини першої статті 41 КЗпП України, який був призначений на посаду
не в акціонерному товаристві, а в державному підприємстві та в загальному порядку, й не обраний на посаду шляхом голосування, є незаконним.
У цій частині суд послався на правовий висновок, викладений Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 25 вересня 2019 року у справі № 753/1604/17, провадження № 61-26664св18, а також на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня
2017 року у справі № 711/9140/15-ц.
Врахувавши наведене, а також те, що пункт 5 частини першої статті 41
КЗпП України застосовується до посадових осіб господарських товариств, яким не є Миколаївська філія ДП «АМПУ», оскільки останнє створене
та функціонує у формі філії державного підприємства, а заступник начальника філії підприємства не є спеціальним суб`єктом, щодо якого може бути застосована вказана норма, суд першої інстанції дійшов висновку, що звільнення ОСОБА_1 із роботи було проведено
з порушенням норм КЗпП України, а тому наявні підстави для поновлення позивача на роботі та стягнення на його користь середнього заробітку
за час вимушеного прогулу, розмір якого обчислено виходячи з Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок
№ 100), за період з 28 жовтня 2019 року (наступний робочий день після звільнення) по 29 жовтня 2020 року включно (дата ухвалення судового рішення у справі), тобто за 254 робочих дні.
Визначаючи розмір моральної шкоди, судом ураховано ступінь моральних страждань, який зазнав позивач, унаслідок порушень його трудових прав, наявності вимушених змін у житті, що вимагають докладання додаткових зусиль для організації свого життя. При цьому суд керувався принципами розумності та справедливості.
Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції
Постановою Херсонського апеляційного суду від 04 березня 2021 рокуапеляційну скаргу ДП «Адміністрація морських портів України» задоволено частково.
Рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 30 жовтня
2020 року змінено в частині мотивів задоволення позовних вимог.
У частині розміру стягнутого середнього заробітку за час вимушеного прогулу рішення суду першої інстанції змінено, зменшено суму стягнення
з 1 435 529,26 грн до 1 362 057,29 грн без утримання податку та інших обов`язкових платежів.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що уповноважений орган управління (Міністерство інфраструктури України) розподілив обов`язки
і права керівника філії і посадових осіб головного підприємства згідно
з Положенням про Миколаївську філію. До повноважень голови підприємства не відноситься призначення/звільнення заступників начальників філії, він лише здійснює погодження при призначенні або звільненні таких працівників. Урахувавши основні принципи Статуту
ДП «АМПУ» та Положення про Миколаївську філію, судом першої інстанції правильно не взято до уваги твердження відповідача про законність оспорюваного наказу й те, що голова підприємства має право,
як одноособовий орган, на власний розсуд приймати рішення про припинення повноважень всіх посадових осіб підприємства за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України без попереднього повідомлення про звільнення, з`ясування вини працівника, доцільності та причини звільнення.
Системний аналіз пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України
та частини третьої статті 99 ЦК України дає підстави для висновку,
що припинення повноважень члена виконавчого комітету може відбутись
у будь-який час та з будь-яких підстав. Необхідність таких правил обумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. Разом із цим, припинення повноважень стосується лише посадових осіб - членів колегіального виконавчого органу господарського товариства
чи одноособового керівника, на яких при призначенні на посаду покладаються функції по управлінню за рішенням власника або уповноваженого органу в межах своїх повноважень. У даному випадку позивач (заступник начальника філії) прийнятий на посаду без укладення трудового договору, в якому б зазначались додаткові умови розірвання трудового договору та припинення повноважень без зазначення причин, підстав та без дотримання процедури звільнення.
При цьому положеннями Статуту ДП «АМПУ» передбачено єдиний випадок припинення повноважень посадової особи підприємства (підпункт 7
пункту 8.24), зокрема, голови підприємства. Вказане свідчить про те,
що відповідачем неправильно застосовано норми матеріального права,
а саме пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України та поширено
їх на позивача, як суб`єкта трудових відносин, який може бути звільнений
за загальною процедурою, передбаченою нормами трудового законодавства з відповідними гарантіями від незаконного звільнення,
із зазначенням відповідних підстав.
Суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції
про задоволення позову ОСОБА_1 у частині скасування наказу про його звільнення та поновлення на роботі у зв`язку з порушенням процедури припинення повноважень позивача.
Разом із тим, суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 із підстав, що він працівник не господарського товариства, а державного підприємства, й не обраний на посаду шляхом голосування, залишив поза увагою, що сам по собі спосіб організації підприємства
та форма власності не впливає на застосування спеціальної норми, яка передбачає припинення повноважень, а тому рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині мотивів задоволення позову.
Зменшуючи розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
що підлягає стягненню, колегія суддів виходила з того, що суд першої інстанції неправильно визначив кількість робочих днів, використавши
у розрахунку 254 робочі дні замість 241. При цьому апеляційним судом ураховано Порядок № 100 та роз`яснення, викладені у пункті 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9
«Про практику розгляду судами трудових спорів».
Висновки місцевого суду в частині відшкодування моральної шкоди
є обґрунтованими.
Колегія суддів не взяла до уваги доводи апеляційної скарги про те,
що позивач є посадовою особою підприємства, з якою може бути припинено трудовий договір на підставі пункту 5 частини першої статті 41
КЗпП України, оскільки звільнення ОСОБА_1 є незаконним у силу положень Статуту ДП «АМПУ» та Положення про Миколаївську філію.
Апеляційний суд уважав безпідставними посилання заявника апеляційної скарги на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року у справі
№ 487/2178/19, провадження № 61-9626св20, оскільки позивач у цій справі призначений та звільнений з посади начальника (одноособового керівника) філії уповноваженим органом управління (Міністерство інфраструктури України), тоді як у справі, яка переглядається в апеляційному порядку, ОСОБА_1 звільнений з посади заступника начальника філії
(не керівника) і здійснення ним організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій не доведено.
Правовий статус одноособового керівника (начальника філії), з яким укладено трудовий договір на відповідних умовах, значно відрізняється
від статусу інших працівників, які мають безпосереднього керівника,
що скеровує їх роботу та несе відповідальність.
Доводи заявника про право голови підприємства приймати/звільняти всіх працівників підприємства не спростовують висновків суду, так як голова підприємства здійснює свої повноваження в межах своєї компетенції, тоді як приймати/звільняти заступників начальника філії згідно з Положенням про Миколаївську філію уповноваженим органом управління (Міністерством інфраструктури України) покладено саме на керівника філії.
Додатковою постановою Херсонського апеляційного суду від 25 березня 2021 року заяву ДП «Адміністрація морських портів України» про ухвалення додаткового судового рішення у справі задоволено частково.
Судовий збір у розмірі 855,69 грн компенсовано ДП «Адміністрація морських портів України» за рахунок держави в порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Ухвалою Херсонського апеляційного суду від 13 травня 2021 року відмовлено в задоволенні заяви ДП «Адміністрація морських портів України» про роз`яснення судового рішення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, ДП «АМПУ», посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права
та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій у частині задоволених позовних вимог йухвалити нове судове рішення у цій частині про відмову
в задоволенні позову ОСОБА_1 .
В обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на те, що суди попередніх інстанцій застосували норми права
без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали
з Херсонського міського суду Херсонської області.
Відмовлено у задоволенні клопотання ДП «АМПУ» про зупинення виконання рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 30 жовтня
2020 року та постанови Херсонського апеляційного суду від 04 березня
2021 року.
Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих
до неї документів. Роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу
та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У квітні 2021 року до Верховного Суду від ДП «АМПУ» надійшли у межах строку на касаційне оскарження доповнення до касаційної скарги
на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 30 жовтня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 04 березня
2021 року.
У вересні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Відповідно до розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 14 січня
2022 року № 78/0/226-22 «Про призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи» на підставі службової записки судді
Антоненко Н. О. та протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями зазначену цивільну справу 14 січня 2022 року передано судді-доповідачеві Антоненко Н. О., судді, які входять до складу колегії: Русинчук М. М., Дундар І. О.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 лютого 2022 року справу призначено
до судового розгляду.
УхвалоюВерховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 квітня 2022 року справупередано
на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільногосуду від 18 травня 2022 року прийнято до розгляду вказану справу та призначено справу до розгляду Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними
у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ДП «АМПУ», з урахуванням поданих у межах строку
на касаційне оскарження доповнень, мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків Верховного Суду, викладених
у постановах: від 07 лютого 2018 року у справі № 711/5711/16-ц (провадження № 61-535св18), від 11 липня 2018 року у справі
№ 724/140/16-ц (провадження № 61-34808св18), від 26 червня 2019 року
у справі № 522/15643/17 (провадження № 61-41780св18), від 25 вересня 2019 року у справі № 753/1604/17 (провадження № 61-26664св18),
від 16 жовтня 2019 року у справі № 753/4399/17 (провадження
№ 61-39669св18), від 15 січня 2020 року у справі № 761/21008/18 (провадження № 61-5406св19), від 21 лютого 2020 року у справі
№ 758/12403/16-ц (провадження № 61-16952св19), від 26 лютого 2020 року
у справі № 310/2428/18 (провадження № 61-7945св19), від 09 грудня
2020 року у справі № 487/2178/19 (провадження № 61-9626св20).
Поняття «посадова особа» розкрито в ГК України відносно посадових осіб підприємств, у тому числі, заснованих на державній формі власності (державних підприємств - абзац 5 частини першої статті 63 ГК України). При цьому за змістом статті 65 ГК України статутом підприємства посадовими особами можуть бути визнані й інші особи.
Позивач обіймав посаду заступника начальника з економіки та фінансів Миколаївської філії ДП «АМПУ» і відповідно до положень частини третьої статті 65 ГК України та пункту 7.9 Статуту ДП «АМПУ» є посадовою особою підприємства, з якою може бути розірвано трудовий договір із підстав, передбачених пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України,
що залишено судами поза увагою.
Чинним трудовим законодавством не передбачено обмежень у застосуванні пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України щодо окремих категорій посадових осіб. При цьому звільнення посадових осіб підприємств також
не обмежується організаційно-правовою формою таких підприємств.
Вказує, що норма пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України характеризується юридичною невизначеністю, що дає можливість роботодавцю застосовувати таку підставу звільнення на власний розсуд,
у тому числі до посадових осіб, перелік яких роботодавець встановить самостійно. Крім цього, вказана норма застосовується для звільнення посадових осіб не лише господарських товариств, а й будь-якої іншої організаційно-правової форми юридичної особи.
У цій частині послався на висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 вересня 2019 року у справі № 753/1604/17, провадження
№ 61-26664св18, які на думку заявника, судом першої інстанції було невірно розтлумачено, так як у вказаній постанові Верховного Суду відсутній висновок щодо заборони застосування пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України для звільнення посадових осіб державних підприємств
і відповідно застосування даної норми права лише до господарських товариств. Висновок суду першої інстанції в цій частині не відповідає положенням трудового законодавства та суперечить відповідній судовій практиці Верховного Суду.
До повноважень голови ДП «АМПУ», серед іншого, віднесено повноваження звільняти з посади працівників підприємства, якими, в свою чергу, є усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності, на основі трудового договору. Також голова підприємства має право розірвати трудовий договір з посадовою особою підприємства шляхом припинення повноважень з будь-яких підстав та незалежно від причин, які цьому передували. Припинення повноважень має передувати звільненню і таке рішення може бути реалізовано в одному наказі, що й було оформлено відповідним наказом від 25 жовтня 2019 року № 798-к, який оспорюється позивачем. Посилається на відповідну судову практику Верховного Суду.
Безпідставними є висновки апеляційного суду про те, що звільнення позивача не відноситься до повноважень голови ДП «АМПУ»,
а є компетенцією начальника самої філії. У суді апеляційної інстанції підприємство зазначало, що у день звільнення позивача (25 жовтня
2019 року) у Миколаївській філії ДП «АМПУ» не було начальника філії, оскільки його було звільнено, а нового не призначено. При цьому рішення щодо покладення обов`язків начальника філії на іншу особу Міністерство інфраструктури України не приймало.
Судом не взято до уваги, що відповідно до пунктів 7.2 і 7.5 Статуту
ДП «АМПУ» виключно голова підприємства приймає рішення щодо розірвання трудового договору, право на яке може бути делеговано
в окремих випадках головою підприємства начальнику філії шляхом видання відповідної довіреності (пункт 5.2 та 5.3 Положення про Миколаївську філію). Тобто права начальника філії на звільнення своїх заступників, визначене пунктом 5.8 Положення про Миколаївську філію, може бути лише у випадку, коли зазначене право делеговано головою підприємства шляхом видачі відповідної довіреності.
Вважає безпідставним висновок апеляційного суду про недотримання відповідачем процедури звільнення позивача.
Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надійшов.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Наказом начальника адміністрації Миколаївської філії ДП «АМПУ»
від 11 липня 2017 року № 320/о ОСОБА_1 прийнято на роботу
на посаду заступника начальника Миколаївської філії ДП «АМПУ»
з економіки та фінансів (а. с. 5, т. 1).
Відповідно до наказу в. о. голови ДП «АМПУ» від 25 жовтня 2019 року
№ 798-к припинено повноваження ОСОБА_1 на посаді заступника начальника з економіки та фінансів Миколаївської філії ДП «АМПУ»; звільнено з роботи ОСОБА_1 , заступника начальника з економіки
та фінансів Миколаївської філії ДП «АМПУ», 25 жовтня 2019 року, відповідно до пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України - припинення повноважень посадової особи (а. с. 7, т. 1).
У пункті 3 цього наказу зазначено, що у разі тимчасової відсутності
на роботі, в тому числі відпустки, відрядження, тимчасової непрацездатності заступника начальника з економіки і фінансів Миколаївської філії ДП «АМПУ» Воробйова В. М. датою його звільнення вважати перший робочий день, який слідує за останнім днем періоду тимчасової відсутності на роботі.
З копією наказу ОСОБА_1 ознайомився 14 листопада 2019 року.
Згідно з копіями листків непрацездатності серій АДЛ № 720593 та АДМ
№ 863783 у період з 28 жовтня 2019 року по 12 листопада 2019 року ОСОБА_1 перебував на лікарняному (а. с. 9 та зворот, т. 1).
Середньоденний заробіток ОСОБА_1 складав 5 651,69 грн
(а. с. 8, т. 1).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права
чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що касаційна скарга ДП «АМПУ» задоволеннюне підлягає.
Підстави та мотиви передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає
за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
Частиною першою статті 404 ЦПК України визначено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або
за клопотанням учасника справи.
Ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 квітня 2022 року про передачу справи
на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду мотивована необхідністю відступлення від висновку щодо застосування пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року у справі № 766/23107/19 (провадження № 61-18377св20)
та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2021 року у справі № 766/1211/20 (провадження № 61-19236св20), та вказівки, що «на підставі пункту 5
статті 41 КЗпП України не може бути звільнено працівника філії державного підприємства, який не є членом виконавчого органу».
Зокрема, у вищевказаних постановах Верховного Суду зроблено висновок про те, що: «Статутом ДП «АМПУ» посада заступника керівника відокремленого підрозділу підприємства, яку обіймав ОСОБА_1, віднесена до посадових осіб, отже, позивач відноситься до категорії посадових осіб, на яких поширювалась дія пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України. Отже, суд першої інстанції дійшов неправильного висновку про протилежне. […] Твердження апеляційного суду щодо неможливості звільнення позивача за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України спростовуються приписами статей 3, 4 цього Кодексу, відповідно до яких законодавство про працю складається з КЗпП України та інших актів законодавства, прийнятих відповідно до нього. Законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності. Крім того, сама норма статті 41 КЗпП України не містить обмеження у застосуванні пункту 5 частини першої цієї статті до заступника керівника відокремленого підрозділу підприємства. Позивач, уклавши трудовий договір
на відповідних умовах із зазначенням додаткових підстав припинення його трудових відносин, висловив свою згоду на його майбутнє звільнення
за рішенням роботодавця без наведення будь-яких інших підстав
та незалежно від причин».
У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника з економіки та фінансів Миколаївської філії ДП «АМПУ»
на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП (припинення повноважень посадової особи).
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, погоджуючись з висновком судів попередніх інстанцій про те, що ОСОБА_1 не є особою, з якою можна розірвати договір
із підстав, передбачених пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, вказує, що касаційним судом сформовано інший підхід щодо можливості звільнення за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України посадових осіб, які не є членами виконавчого органу товариства, що є підставою для відступу від зазначеного висновку щодо застосування норм права
у подібних правовідносинах.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам закону рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанова суду апеляційної інстанції відповідають.
Частиною першою статті 2 ЦПК України встановлено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи
чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної
в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю,
що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений
у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови
у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння
у збереженні роботи.
Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода
між працівником і власником підприємства, установи, організації
або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом,
або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. За змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави,
так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом (постанова Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14).
Відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.
Конституційний Суд України у Рішенні від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010
у справі за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України (у попередній редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 13 травня 2014 року № 1255-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів») зазначив, що зміст положень
статті 99 ЦК України треба розуміти як право компетентного (уповноваженого) органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу щодо виконання обов`язків, які він йому визначив,
у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав.
Підставами припинення трудового договору згідно з пунктом 4
частини першої статті 36 КЗпП України є розірвання трудового договору
з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника
або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний у випадку припинення повноважень посадових осіб.
Тобто, підставою для розірвання договору згідно з пунктом 5
частини першої статті 41 КЗпП України є рішення власника в особі його вищого органу управління або виконавчого органу, що наділений повноваженнями з прийому/звільнення працівників.
Системний аналіз положень пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України та частини третьої статті 99 ЦК України дає підстави для висновку,
що припинення повноважень члена виконавчого органу може відбутися
у будь-який час та з будь-яких підстав. При цьому припинення повноважень члена виконавчого органу гарантується нормами цивільного права для припинення або запобіганню негативного впливу на управлінську діяльність товариства. Необхідність таких правил обумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17, провадження № 14-1цс19, від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16, провадження № 12-100гс19).
Згідно зі статтею 92 ЦК України дієздатність юридичної особи здійснюється через її органи. Поняття дієздатності є цивілістичним, а отже, формування, зміна та припинення органів юридичної особи регулюються цивільним законодавством. Той факт, що члени колегіального виконавчого органу господарського товариства чи одноособовий його керівник перебувають
у трудових відносинах із товариством, не встановлює пріоритет трудового регулювання над цивільним, оскільки до цих відносин не може застосовуватися модель «роботодавець - працівник», властива трудовим відносинам. Правовий статус членів колегіального виконавчого органу господарського товариства чи одноособового його керівника значно відрізняється від статусу інших працівників, що обумовлено специфікою його трудової діяльності, яка полягає у виконанні ним функцій
по управлінню товариством.
Розірвання трудового договору згідно з пунктом 5 частини першої статті 41
КЗпП України можливе за наявності попереднього припинення повноважень посадової особи, тобто рішення вищого органу управління або виконавчого органу, що наділений повноваженнями з прийому/звільнення працівників. Для звільнення за вказаною нормою мають бути присутні обставини: звільнений працівник повинен бути посадовою особою товариства; повинно заздалегідь відбутись припинення його повноважень (окреме рішення вищого органу управління), що в наступному є підставою для розірвання
з ним трудового договору в порядку, передбаченому чинним законодавством України та статутними документами господарського товариства.
Таким чином, умовою для звільнення працівника, який є посадовою особою, за цією статтею КЗпП України є припинення повноважень цієї посадової особи, яке має відбуватися відповідно до законодавства
та передувати звільненню, оскільки поняття «припинення повноважень»
не є тотожним поняттю «звільнення».
Разом із цим, передбачена пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України підстава розірвання трудового договору не передбачає необхідності попереднього повідомлення про звільнення, з`ясування вини працівника, доцільності та причини звільнення, врахування попередньої роботи та інших позитивних результатів.
Так, у законодавстві про працю визначення поняття «посадова особа» немає.
Для заповнення цієї прогалини Державна інспекція України з питань праці надала роз`яснення від 24 липня 2014 року, згідно з якими до категорії «посадові особи» у розумінні пункту 5 статті 41 КЗпП України можна віднести, зокрема, категорію працівників, визначених як:
«посадові особи» - у статті 2 Закону України «Про державну службу»
та статті 2 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування»;
«службові особи» - у примітці до статті 364 КК України, до яких належать,
у тому числі: особи, які обіймають постійно чи тимчасово на державних
чи комунальних підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом
чи повноважною особою такого підприємства, установи, організації. Службова особа наділена певним обсягом повноважень і в їх межах має право вчиняти дії, що породжують, змінюють або припиняють конкретні правовідносини (наприклад, право прийняття та звільнення працівників, застосування дисциплінарних чи адміністративних стягнень тощо).
При цьому інспекція зробила висновок, що терміни «посадова особа»
та «службова особа» є синонімічними.
Згідно з роз`ясненнями, наданими судам, що містяться у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво» до осіб, які здійснюють організаційно-розпорядчі обов`язки, зокрема належать керівники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних, колективних
чи приватних підприємств, установ і організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідуючі відділами, лабораторіями, кафедрами), їх заступники, особи, які керують ділянками робіт (майстри, виконроби, бригадири тощо).
Отже, особа є посадовою не лише тоді, коли вона здійснює відповідні функції або виконує обов`язки постійно, а й у разі, коли здійснює
їх тимчасово.
Крім того, поняття «посадова особа» розкрито і в ГК України щодо посадових осіб підприємств, у тому числі заснованих на державній формі власності (державних підприємств). Зокрема, одним із видів підприємств
є державне підприємство, що діє на основі державної власності
(абзац п`ятий частини першої статті 63 ГК України).
У частині третій статті 65 ГК України вказано, що керівник підприємства, головний бухгалтер, члени наглядової ради (у разі її утворення), виконавчого органу та інших органів управління підприємства відповідно
до статуту є посадовими особами цього підприємства. Статутом підприємства посадовими особами можуть бути визнані й інші особи.
Управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (стаття 97 ЦК України).
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду: у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 вересня 2019 року у справі № 753/1604/17, провадження № 61-26664св18, у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
від 09 грудня 2020 року у справі № 487/2178/19, провадження
№ 61-9626св20, у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2021 року у справі № 646/4106/20, провадження № 61-3373св21 та інших.
Тлумачення наведених вище норм права дає підстави для висновку,
що основними критеріями при визначенні кола посадових осіб, до яких може бути застосована ця норма, є, по-перше, належність конкретної посади до органу управління (керівного, виконавчого, наглядового тощо) юридичної особи, в тому числі закріплення статусу посадової особи в статуті,
й, по-друге, передбачена законодавством чи статутом процедура припинення повноважень такої посадової особи за рішенням власника, адже наявність юридичного факту - припинення повноваження посадової особи за рішенням власника в особі відповідного органу управління, повинно передувати звільненню на підставі пункту 5 частини першої
статті 41 КЗпП України.
Вказане підтверджується правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною при розгляді спору про розірвання трудового договору
на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, яка вказала,
що має значення не наявність підстав для припинення повноважень (звільнення) посадової особи, а дотримання органом управління (загальними зборами, наглядовою радою) передбаченої цивільним законодавством та установчими документами юридичної особи процедури ухвалення рішення про таке припинення (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18, провадження № 14-670цс19, від 13 жовтня 2020 року у справі
№ 683/351/16-ц, провадження № 14-113цс20, від 12 січня 2021 року у справі № 127/21764/17, провадження № 14-115цс20, від 23 лютого 2021 року
у справі № 753/17776/19, провадження № 14-163цс20).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про морські порти» адміністрація морських портів України - державне підприємство, утворене відповідно до законодавства, що забезпечує функціонування морських портів, утримання та використання об`єктів портової інфраструктури державної форми власності, виконання інших покладених
на нього завдань безпосередньо і через свої філії, що утворюються
в кожному морському порту (адміністрація морського порту).
Частиною третьою статті 15 Закону України «Про морські порти» визначено, що голова адміністрації морських портів України призначається на посаду та звільняється з посади центральним органом виконавчої влади,
що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах морського і річкового транспорту. Керівник адміністрації морського порту (начальник морського порту) призначається на посаду та звільняється
з посади центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах морського і річкового транспорту, за поданням голови адміністрації морських портів України. Керівник адміністрації морського порту (начальник морського порту) діє
на підставі положення про адміністрацію морського порту, яке затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах морського і річкового транспорту.
За змістом статті 73 ГК України державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.
Органами управління державного унітарного підприємства є: керівник підприємства, який призначається (обирається) суб`єктом управління об`єктами державної власності, що здійснює функції з управління підприємством, або наглядовою радою такого підприємства (у разі
її утворення) і є підзвітним органу, який його призначив (обрав); наглядова рада підприємства (у разі її утворення), яка в межах компетенції, визначеної Статутом підприємства та законом, контролює і регулює діяльність керівника підприємства.
Наглядова рада державного унітарного підприємства утворюється
за рішенням суб`єкта управління об`єктами державної власності,
що здійснює функції з управління підприємством. Порядок утворення, організації діяльності та ліквідації наглядової ради державного унітарного підприємства (крім підприємств оборонно-промислового комплексу)
та її комітетів визначається Кабінетом Міністрів України та переглядається не рідше ніж раз на п`ять років. Порядок утворення, організації діяльності
та ліквідації наглядової ради державного унітарного підприємства оборонно-промислового комплексу визначається відповідно
до Закону України «Про особливості управління об`єктами державної власності в оборонно-промисловому комплексі».
Відповідно до Статуту ДП «АМПУ» підприємство є державним унітарним підприємством, і діє, як державне комерційне підприємство, створене відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 04 березня
2013 року № 133 «Про погодження пропозиції щодо реорганізації державних підприємств морського транспорту» та входить до сфери управління Міністерства інфраструктури України (пункт 1.1 Статуту) (а. с. 10-24, т. 1).
У пунктах 7.2, 7.4, 7.5 Статуту ДП «АМПУ» передбачено, що управління підприємством здійснює голова підприємства, який підзвітний наглядовій раді підприємства. Голова підприємства призначається на посаду
та звільняється з посади наглядовою радою підприємства.
Голова підприємства самостійно, в межах своєї компетенції, вирішує питання діяльності підприємства, за винятком тих, що віднесені законодавством України та/або цим Статутом до компетенції наглядової ради підприємства та/або уповноваженого органу управління (Міністерство інфраструктури України).
Голова підприємства у встановленому порядку, зокрема, призначає
на посаду та звільняє з посади працівників підприємства відповідно
до штатного розпису підприємства.
Відповідно до пункту 7.9 Статуту ДП «АМПУ» філії (адміністрації морських портів), що утворюються в кожному морському порту, очолюють керівники адміністрацій морських портів (начальники морських портів),
які призначаються на посаду та звільняються з посади уповноваженим органом управління (Міністерство інфраструктури України) за поданням голови підприємства.
Посадовими особами підприємства є: голова підприємства, заступники голови підприємства, головний бухгалтер підприємства, члени наглядової ради підприємства, керівники структурних підрозділів апарату управління відповідно до організаційної структури, затвердженої головою підприємства за погодженням з уповноваженим органом управління, керівники відокремлених підрозділів підприємства (філій, представництв, відділень та інших відокремлених підрозділів), заступники керівників відокремлених підрозділів підприємства (філій, представництв, відділень
та інших відокремлених підрозділів), головні бухгалтери відокремлених підрозділів підприємства (філій, представництв, відділень та інших відокремлених підрозділів).
У пункті 8.1 Статуту ДП «АМПУ» зазначено, що наглядова рада підприємства є органом управління підприємства, яка в межах компетенції, визначеної законодавством України та цим статутом, контролює і регулює діяльність голови підприємства.
Уповноважений орган управління (Міністерство інфраструктури України) відповідно до покладених на нього завдань, серед іншого, за поданням голови підприємства призначає та звільняє керівників адміністрацій морських портів (начальників морських портів) (пункт 9.1 Статуту
ДП «АМПУ»).
Відповідно до Положення про Миколаївську філію, Миколаївська філія
ДП «АМПУ» діє на підставі цього Положення та Статуту ДП «АМПУ»,
є відокремленим підрозділом підприємства, який не має статусу юридичної особи та здійснює від імені цього підприємства частину господарської діяльності (пункти 1.1, 3.1 Положення) (а. с. 25-30, т. 1).
Керівництво філією на принципах єдиноначальства здійснює начальник філії, який призначається на посаду та звільняється з посади уповноваженим органом управління (Міністерство інфраструктури України) за поданням голови підприємства та йому підпорядковується (пункти 5.1, 5.2 Положення про Миколаївську філію).
За змістом пунктів 5.5, 5.6, 5.7 та 5.8 Положення про Миколаївську філію
у разі тимчасової відсутності начальника філії (відрядження, хвороба, відпустка та інші поважні причини) його обов`язки виконує заступник начальника філії відповідно до розподілу обов`язків.
Начальник філії затверджує організаційну структуру та штатний розпис філії за погодженням з головою підприємства.
Всі заступники начальника філії, головний бухгалтер, начальник юридичної служби (відділу, сектору або інша особа(и) відповідальна(і) за юридичну роботу філії), головний інженер, особа відповідальна за виконання контрольно-ревізійної служби призначаються на посаду та звільняються
з посади начальником філії за погодженням з головою підприємства.
Розподіл обов`язків між заступниками начальника філії, визначення структурних підрозділів, підпорядкованих кожному з заступників начальника філії, визначається наказом начальника філії.
Начальник філії у межах повноважень, визначених законодавством України, Статутом підприємства, цим Положенням, розпорядчими документами
та довіреністю, наданою головою підприємства, у тому числі, здійснює управління поточною діяльністю філії; у порядку, визначеному законодавством України, Статутом підприємства, цим Положенням, внутрішніми актами філії та відповідно до штатного розпису філії призначає на посади та звільняє з посад працівників філії.
Питання, пов`язані із управлінням філією, а також розподіл повноважень
з цього питання між філією та структурними підрозділами і посадовими особами підприємства визначаються розпорядчими документами (пункт 5.9 Положення про Миколаївську філію).
У справі, яка переглядається Верховним Судом, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ОСОБА_1 не був членом наглядової ради
чи правління акціонерного товариства, працював на посаді заступника начальника з економіки та фінансів Миколаївської філії ДП «АМПУ»,
яка не є самостійною юридичною особою, тобто його посада не відноситься до кола суб`єктів трудових правовідносин, до яких може застосовуватись додаткова підстава звільнення, яка передбачена пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України.
Передаючи дану справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, погоджуючись з висновком судів попередніх інстанцій про те,
що ОСОБА_1 не є особою, з якою можна розірвати договір із підстав, передбачених пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, вказує,
що касаційним судом сформовано інший підхід щодо можливості звільнення за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України посадових осіб, які не є членами виконавчого органу товариства.
Зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року у справі
№ 766/23107/19 (провадження № 61-18377св20) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2021 року у справі № 766/1211/20 (провадження
№ 61-19236св20), касаційний суд зробив висновок про те, що: «Статутом
ДП «АМПУ» посада заступника керівника відокремленого підрозділу підприємства, яку обіймав ОСОБА_1, віднесена до посадових осіб, отже, позивач відноситься до категорії посадових осіб, на яких поширювалась дія пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України. […] Твердження апеляційного суду щодо неможливості звільнення позивача за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України спростовуються приписами статей 3, 4 цього Кодексу, відповідно до яких законодавство про працю складається з КЗпП України та інших актів законодавства, прийнятих відповідно
до нього. Законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності. Крім того, сама норма статті 41
КЗпП України не містить обмеження у застосуванні пункту 5
частини першої цієї статті до заступника керівника відокремленого підрозділу підприємства. Позивач, уклавши трудовий договір
на відповідних умовах із зазначенням додаткових підстав припинення його трудових відносин, висловив свою згоду на його майбутнє звільнення
за рішенням роботодавця без наведення будь-яких інших підстав
та незалежно від причин».
Разом із цим, з урахуванням вищенаведених норм матеріального права, зокрема, пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, частини третьої статті 99 ЦК України, а також Статуту ДП «АМПУ» та Положення про Миколаївську філію, припинення повноважень члена виконавчого органу може відбутися у будь-який час та з будь-яких підстав, водночас,
це стосується лише посадових осіб - членів колегіального виконавчого органу господарського товариства чи одноособового керівника, на яких при призначенні на посаду покладаються функції по управлінню за рішенням власника або уповноваженого органу в межах своїх повноважень.
У даному випадку позивач (заступник начальника філії) прийнятий
на посаду без укладення трудового договору, в якому б зазначались додаткові умови розірвання трудового договору та припинення його повноважень.
При цьому судова практика Верховного Суду у справах щодо застосування положення пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України є сталою
та сформованою, в якій, серед іншого, визначено коло суб`єктів трудових правовідносин, до яких може застосовуватися вказана норма.
Зокрема, такі правові висновки викладено:у постанові Верховного Суду
у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року у справі № 753/1150/17 (провадження
№ 61-12176св18), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 вересня 2019 року
у справі № 753/1604/17 (провадження № 61-26664св18), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року у справі № 487/2178/19 (провадження № 61-9626св20), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 лютого 2021 року у справі № 757/43048/16-ц (провадження № 61-15449св20),
у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14 квітня 2021 року у справі № 910/17459/20,
у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30 вересня 2021 року у справі № 910/8221/21
та інших.
Крім цього, Верховний Суд звертає увагу, що такі висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах (трудових спорах) формувалися касаційним судом, де відповідачем було як саме підприємство, так і його філії (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 січня
2020 року у справі № 761/21008/18, провадження № 61-5406св19, постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2020 року у справі № 310/2428/18, провадження № 61-7945св19, постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року у справі № 487/2178/19, провадження № 61-9626св20).
З урахуванням наведеного, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду
у складі Верховного Суду робить висновок про те, що відповідно до пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний у випадку припинення повноважень посадових осіб. Проте вказане стосується посадових осіб - членів колегіального виконавчого органу господарського товариства чи одноособового керівника, на яких при призначенні на посаду покладаються функції по управлінню за рішенням власника або уповноваженого органу в межах своїх повноважень.
Щодо інших посадових осіб, то розірвання з ними трудового договору має відбуватись на інших підставах, встановлених трудовим законодавством, що також передбачає дотримання відповідних встановлених цим законодавством гарантій. При цьому віднесення статутом товариства певної посади до категорії «посадових осіб» не є підставою для визнання
її такою, до якої застосовується положення пункту 5 частини першої
статті 41 КЗпП України.
Отже, на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України не може бути звільнено працівника філії державного підприємства, який не є членом виконавчого органу.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду погоджується з висновками колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та вважає,
що у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року у справі
№ 766/23107/19 (провадження № 61-18377св20) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2021 року у справі № 766/1211/20 (провадження
№ 61-19236св20) колегіями суддів різних судових палат Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду застосовано норми права
у подібних правовідносинах без врахування наведених вище положень закону та підходу щодо їх застосування, викладеного у тексті цієї постанови.
Правовідносини у цих справах, та у справі, яка переглядається Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду,
є подібними.
Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень (пункт 49) зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
Задля гарантування юридичної визначеності Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду може відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної правової підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку
на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу
від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду:
від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45),
від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44)
і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі
№ 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі
№ 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі
№ 2-836/11 (пункт 24)).
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня
2018 року у справі № 757/172/16-ц, провадження № 14-475цс18, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики
в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.
У рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» («Chapman v. the United Kingdom», заява № 27238/95, пункт 70) Європейський суд з прав людини наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
Зважаючи на викладене, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року
у справі № 766/23107/19 (провадження № 61-18377св20) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2021 року у справі № 766/1211/20 (провадження № 61-19236св20).
Формуючи вказані висновки щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду виконав вказівку процесуального закону, зокрема,
частини другої статті 416 ЦПК України, за якою у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір по суті, повно та всебічно дослідили обставини справи, надали належну правову оцінку поданим сторонами доказам і зробили правильний висновок про те,
що роботодавець помилково поширив дію положень пункту 5
частини першої статті 41 КЗпП України на позивача як суб`єкта трудових відносин, який має бути звільнений за загальною процедурою, передбаченою нормами трудового законодавства з відповідними гарантіями від незаконного звільнення, із зазначенням відповідних підстав. ОСОБА_1 був звільнений з посади заступника начальника філії державного підприємства, яка не є юридичною особою, і відповідно,
не є виконавчим органом, і він не є членом наглядової ради підприємства.
При цьому апеляційний суд вірно змінив мотиви судового рішення суду першої інстанції, а також зменшив розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню.
Також правильними є висновки в частині відшкодування моральної шкоди, розмір якої визначено, виходячи з засад розумності та справедливості.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду погоджується з такими висновками.
Об`єднана палата вважає, що зроблені судами висновки узгоджуються
з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду.
У зв`язку з цим, а також зробленими висновками про необхідність відступлення від відповідних правових висновків, викладених колегіями суддів різних судових палат Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, безпідставними є посилання касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій правових позицій Верховного Суду, викладених у подібних, на думку заявника, справах.
Відповідні доводи касаційної скарги необґрунтовані, оскільки зводяться
до власного тлумачення підприємством норм матеріального права
та до незгоди з ухваленим апеляційним судом судовим рішенням, а тому
не можуть бути підставою для задоволення касаційної скарги.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду
не вбачає неправильного застосування судами норм матеріального права при вирішенні спору.
Таким чином, рішення суду першої інстанції у незміненій частині
та постанова суду апеляційної інстанції у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Судами всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими (частина третя статті 89 ЦПК України).
Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони
не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції
у незміненій частині та постанову суду апеляційної інстанції, - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Щодо судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416
ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення
та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно
до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України розподіл судових витрат
не проводиться.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу державного підприємства «Адміністрація морських портів України» залишити без задоволення.
Рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 30 жовтня
2020 року у незміненій частині та постанову Херсонського апеляційного суду від 04 березня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: А. І. Грушицький
Б. І. Гулько
В. І. Крат
С. О. Погрібний
І. М. Фаловська
М. Є. Червинська
