ОКРЕМА ДУМКА
суддів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4
у справі № 756/10060/17 (провадження 13-3кс22)
за касаційною скаргою засудженого на вирок Оболонського районного суду м.Києва від 23 квітня 2018 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 18травня 2020 року щодо ОСОБА_5 .
Постановою Великої Палати Верховного Суду (далі Велика Палата) від 31серпня 2022року касаційну скаргу засудженого задоволено частково. Ухвалу Київського апеляційного суду від 19травня 2020року скасовано і призначено новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції.
За вироком місцевого суду, який апеляційним судом було залишено без зміни, ОСОБА_5 засуджено за вчинення злочину, передбаченого ч.2 ст.121Кримінального кодексу України (далі КК), до покарання у виді позбавлення волі на строк вісім років шість місяців.
Як установив суд, 22 квітня 2017 року близько 23:30 год. біля гаражного кооперативу «Заграва» на проспекті Героїв Сталінграду, 20-а у м. Києві ОСОБА_6 на ґрунті особистих неприязних стосунків умисно спричинив ОСОБА_7 кількома ударами кулаками по голові тяжкого тілесного ушкодження, від якого потерпілий помер у лікарні ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У касаційній скарзі засуджений, посилаючись на недоведеність його винуватості у вчинення кримінального правопорушення, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону й неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просив скасувати судові рішення й закрити кримінальне провадження на підставі пункту2 частини першої статті284КПК. Ключовим аргументом ОСОБА_5 в обґрунтування своєї позиції було твердження про недопустимість як доказів даних висновку судово-медичної експертизи№1136/2 щодо причини смерті ОСОБА_7 у зв`язку з проведенням такої експертизи на підставі постанови слідчого від 07 травня 2017року, котрий не входив до складу групи слідчих у даному кримінальному провадженні.
Необхідність вирішення питання про те, чи тягне зазначена вище обставина недопустимість результатів експертного дослідження як засобів доказування, Касаційний кримінальний суд окреслив як виключну правову проблему й підставу для передачі кримінального провадження на розгляд Великої Палати.
В порядку вирішення виключної правової проблеми щодо застосування передбачених статтею 87 КПК норм процесуального права Велика Палата сформулювала такий висновок:
«У випадку призначення експертизи слідчим, який не входить до складу визначеної у кримінальному провадженні слідчої групи суд, вирішуючи питання про допустимість даних висновку експерта як доказів, повинен у межах доводів сторін перевірити, чи призвів спосіб призначення експертизи до порушення тих чи інших прав і свобод людини, передбачених Конвенцією та/або Конституцією України. У разі визнання доказів недопустимими суд має вмотивувати свої висновки про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, зазначивши, які саме й чиї права і свободи було порушено і в чому це виражалося».
Водночас, скасовуючи ухвалу суду апеляційної інстанції, Велика Палата визнала істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону те, що суд не вирішив заявленого захисником на підставі статті89КПК клопотання про визнання даних висновку експерта № 1136/2 № 53/5 недопустимим доказом у зв`язку з призначенням експертизи неуповноваженою службовою особою і, поклавши результати експертного дослідження в основу своїх висновків про законність і обґрунтованість обвинувального вироку, не дав умотивованих відповідей на доводи захисту про недопустимість зазначеного доказу.
Зазначила Велика Палата і про відсутність в ухвалі апеляційного суду оцінки аргументів апелянта щодо можливої наявності підстав для перекваліфікації дій ОСОБА_5 з частини другої статті121КК на частину першу статті119цього Кодексу і доводів про непроведення огляду місця події в обґрунтування вимог захисника про скасування вироку.
Крім цього, як на одну з в підстав для скасування судового рішення Велика Палата послалася на наявність в ухвалі посилання на вирок Голосіївського районного суду м.Києва від 23 квітня 2018 року, який не стосується засудженого ОСОБА_5 .
Обґрунтування висновку щодо застосування норм права
Погоджуючись зі сформульованим Великою Палатою правовим висновком щодо застосування положень статті87КПК, переконані, що сам по собі факт призначення експертизи слідчим, не включеним до складу слідчої групи у кримінальному провадженні, не тягне недопустимості результатів експертного дослідження як доказів, якщо тільки за даних конкретних обставин справи зазначене не призвело до порушення конвенційних або конституційних прав і свобод людини. Вважаємо за необхідне й доцільне доповнити обґрунтування такого висновку наступними аргументами.
У розумінні пункту 2 частини третьої статті 87 КПК реалізація органами досудового розслідування своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, як підстава для визнання доказів недопустимими означає вчинення дій чи прийняття рішень, які не належать до предмета відання цих органів.
Нормативна вимога проведення процесуальних дій, у тому числі призначення експертиз, уповноваженими суб`єктами покликана забезпечити вчинення цих дій особами з необхідною кваліфікацією, які виконують свої професійні обов`язки в умовах передбаченого законом контролю і у визначений правовий спосіб.
Зокрема, слідчі підрозділи органів Національної поліції як органи досудового розслідування згідно з частиною першою статті 38, статті 40 КПК уповноважені починати досудове розслідування за наявності підстав, передбачених цим Кодексом, проводити слідчі (розшукові) та негласні слідчі (розшукові) дії у випадках, установлених КПК, і здійснювати інші повноваження, надані зазначеним нормативним актом. Згадані посадові особи несуть відповідальність за законність і своєчасність власних дій.
З урахуванням викладеного, неприпустимим є перебирання на себе процесуальних повноважень слідчого сторонніми особами або ж працівниками інших структурних підрозділів відповідного правоохоронного органу. Водночас слідчі слідчого відділу є посадовими особами, які наділені аналогічними правами, обов`язками й несуть однакову відповідальність за правомірність їх реалізації. Незалежно від персоналій, кожен зі слідчих діє в межах установленої законом процедури як уповноважений представник органу досудового розслідування.
У слідчій практиці виникають непередбачувані ситуації, коли виконання необхідних процесуальних дій не терпить зволікань, однак вчинення їх слідчим, включеним до слідчої групи, а також внесення змін до її складу постановою керівника органу досудового розслідування, неможливе чи істотно ускладнене, наприклад, у зв`язку з відсутністю цих службових осіб на місці в неробочий час. У подібних виняткових випадках невідкладні процесуальні дії може здійснити інший слідчий, наприклад черговий, який виконує свої обов`язки в силу закону й відповідних підзаконних нормативно-правових актів. Незастосування означеного способу дій і викликана ним затримка може зумовити втрату доказів чи додаткові труднощі в їх отриманні, призвести до порушення прав та законних інтересів потерпілих, інших осіб, унеможливити ефективне розкриття злочинів, повне та всебічне встановлення обставин кримінального провадження. Зазначені наслідки є несумісними з завданнями захисту особи, суспільства й держави від кримінальних правопорушень, охорони прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, забезпечення швидкого й повного розслідування, і здатні знівелювати ключову мету існування належної правової процедури.
Звертаємо увагу й на те, що об`єктом захисту за частиною першою статті6 Конвенції є право людини на розгляд справи судом, установленим законом, як один із аспектів справедливості судового розгляду. Водночас ні ЄКПЛ, ні Конституція України, ані КПК не передбачають такого права підозрюваного, як право на розслідування кримінальної справи щодо нього слідчим, визначеним у певний спосіб.
За обставин цієї справи та в інших аналогічних випадках призначення експертизи слідчим, який не включений до складу слідчої групи у кримінальному провадженні постановою керівника органу досудового розслідування, саме по собі не призводить до порушення будь-яких конвенційних, конституційних чи інших прав і свобод підозрюваного або інших осіб.
Доручаючи експерту чи експертній установі здійснення відповідного дослідження, слідчий не бере в ньому участі. Він лише ініціює експертизу, тобто розпочинає відповідну процедуру.
Крім цього, слідчий у разі доручення експертизи установі не вправі визначити і конкретного експерта, бо це належить до повноважень керівника установи відповідно до пункту 4.1 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5 (в редакції, чинній на час призначення експертизи; далі Інструкція № 53/5).
Слідчий не має законних можливостей вплинути на перебіг і результати експертного дослідження в будь-який спосіб. Адже відповідно до статті 4 Закону України «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 року № 4038-XII (далі Закон № 4038-ХІІ) експерт є незалежним у своїй діяльності, однією з гарантій чого є заборона будь-кому втручатися у проведення експертизи під загрозою передбаченої законом відповідальності.
Незалежно від підстави проведення експертизи судовий експерт у силу вимог статті69 КПК, пункту 1 частини першої статті 12 Закону № 4038-ХІІ зобов`язаний провести повне дослідження і дати обґрунтований та об`єктивний висновок, а згідно зі статтею 70 КПК несе встановлену законом відповідальність за завідомо неправдивий висновок чи відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов`язків.
Ініціювання експертизи слідчим, не включеним до складу слідчої групи, не може відбитися на якості результатів дослідження. Адже доказова сила висновку експерта визначається повнотою вирішення поставлених перед ним питань, правильністю використаної методики й науковою обґрунтованістю, а не персональними ознаками суб`єкта призначення експертизи.
Водночас за умови, якщо залучення експерта особою, не включеною до складу слідчої групи, призвело до недоліків змісту чи обсягу питань, поставлених на вирішення експерта, або ж направлення для дослідження не всіх необхідних об`єктів і документів, негативні наслідки цього можуть бути своєчасно усунуті в установлений законом спосіб.
Зокрема, норми статті 69 КПК, частини першої статті 13 Закону № 4038-ХІІ наділяють судового експерта правом подавати клопотання про надання додаткових матеріалів і зразків, а також правом «експертної ініціативи»: вказувати у висновку виявлені під час проведення експертизи відомості, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені запитання. Крім цього, сторони кримінального провадження вправі заявити клопотання про призначення додаткової чи повторної експертизи.
Виходячи з наведеного, призначення експертизи слідчим, не включеним до складу слідчої групи, не є реалізацією цією службовою особою своїх повноважень, не передбачених кримінальним процесуальним законом, що нівелювало б доказове значення висновку експерта.
Мотиви незгоди з рішенням про скасування ухвали апеляційного суду з призначенням нового розгляду кримінального провадження в суді апеляційної інстанції
Відповідно до статті 2 КПК завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого досудового розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до кримінальної відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Послідовність викладення в диспозиції правової норми наведених вище завдань дає підстави для висновку, що належна юридична процедура є не самоціллю, а необхідним засобом досягнення результатів кримінального судочинства, визначених законодавцем як пріоритетні, захисту особи, суспільства та держави від злочинних посягань, охорони прав і свобод людини, забезпечення оперативного й ефективного розкриття кримінальних правопорушень і справедливого судового розгляду. Недоліки форми та змісту вироку та/або ухвали, які є предметом перегляду, можуть тягнути їх скасування в касаційному порядку з призначенням нового судового розгляду лише в разі, коли це прямо передбачено кримінальним процесуальним законом, або якщо недотримання судами попередніх інстанцій тих чи інших законодавчих вимог знівелювало загальну справедливість судового провадження.
Вирішуючи в межах своїх дискреційних повноважень питання про наявність чи відсутність підстав для прийняття відповідного рішення, суд вищого рівня повинен виходити з міркувань не лише формальної якості вироків та ухвал, а і наслідків, які може потягнути їх скасування або залишення в силі з точки зору реалізації прав, свобод і законних інтересів учасників процесу, дотримання принципів стабільності, остаточності судових рішень і розумних строків кримінального провадження. Скасування правильних по суті вироку та/або ухвали і призначення нового розгляду справи з огляду лише на окремі процедурні помилки, які не є істотними, призводить до надмірного затягування судового провадження, невиправдано тривалого перебування обвинуваченого у стані правової невизначеності й може зашкодити ефективному та своєчасному захисту прав потерпілих, порушених унаслідок вчинення злочину.
На наше переконання, у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_5 апеляційний суд не допустив таких порушень вимог кримінального процесуального закону, які б з огляду на встановлені статтею412КПК критерії були безумовними підставами для скасування ухвали, постановленої за результатами апеляційного розгляду.
Дійсно, суд другої ланки не розглянув в установленому статтею350КПК порядку клопотання захисника ОСОБА_8 про визнання недопустимими доказами даних висновку судово-медичної експертизи № 1136/2 від 19 червня 2017 року з огляду на призначення її неуповноваженою особою.
За загальним правилом, установленим частиною першою статті 89 КПК, «суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення». Водночас у разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд згідно з частиною другою даної статті визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате.
Частиною третьою статті 89 КПК сторонам кримінального провадження надано право заявляти клопотання про визнання доказів недопустимими. Але в разі, якщо суд визнає таке клопотання необґрунтованим, він не зобов`язаний оформлювати відмову в його задоволенні окремим письмовим процесуальним рішенням. В означених випадках суд оцінює відповідні докази за встановленими статтею 94 КПК критеріями, в тому числі з точки зору допустимості, у вироку, ухвалі чи постанові, якими завершується розгляд справи.
Так, норми статті 350 КПК вимагають розгляду клопотань учасників судового провадження лише після того, як буде заслухана думка щодо них інших учасників процесу. Проте незастосування апеляційним судом даної процедури під час вирішення клопотання захисника ОСОБА_8 могло призвести до обмеження протилежної сторони у можливостях висловити з цього питання власні позиції. Однак ні прокурор, ні потерпіла судових рішень у касаційному порядку не оскаржують, а відтак не вважають свої права порушеними апеляційним судом. Засуджений згідно з частиною першою статті 425 КПК вправі подати касаційну скаргу в частині, що стосується його інтересів. Однак ОСОБА_5 у касаційній скарзі не аргументував, які саме його права та інтереси були порушені в результаті того, що клопотання захисника про визнання доказів недопустимими суд апеляційної інстанції не ставив на обговорення інших учасників процесу.
Як видно зі змісту ухвали, суд другої ланки, оцінивши дані висновку судово-медичної експертизи №1136/2 від 19 червня 2017 року, перевіривши доводи апеляційної скарги і клопотання, визнав ці докази допустимими і вмотивував прийняте рішення в обсязі, який вважав необхідним і достатнім для вирішення завдань кримінального провадження.
Відхиливши доводи захисника щодо призначення згаданої експертизи неуповноваженим суб`єктом, апеляційний суд правильно застосував кримінальний процесуальний закон.
Зокрема, за даними матеріалів справи постановою заступника начальника Оболонського управління поліції ГУНП у м. Києві начальника слідчого відділу ОСОБА_9 від 24 квітня 2017 року проведення досудового розслідування кримінального провадження було доручено старшому слідчому ОСОБА_10 і слідчому ОСОБА_11 (т. 1, а. с. 4).
Водночас первинну судово-медичну експертизу трупа ОСОБА_7 було призначено 07 травня 2017 року слідчим ОСОБА_12 , котрий не входив до складу слідчої групи в цьому кримінальному провадженні (т. 3, а. с. 75).
Проте, як уже зазначалося вище, дана обставина автоматично не свідчить про недопустимість результатів експертизи як доказів. Як встановлено у справі, смерть ОСОБА_7 настала ІНФОРМАЦІЯ_1 . Цей і наступні два дні були вихідними, що могло зумовити об`єктивні труднощі у своєчасному призначенні експертизи слідчими, які входили до складу слідчої групи, або ж внесенні змін до її складу постановою керівника органу досудового розслідування.
Як видно з документів, наданих прокурором у судовому засіданні, 27 липня 2022року, в день смерті ОСОБА_7 , слідчий ОСОБА_12 як черговий слідчий входив до складу слідчо-оперативної групи, створеної на добу в райвідділі поліції наказом його начальника. Відтак цей слідчий за розпорядженням чергового по райвідділу після отримання з лікарні повідомлення про смерть ОСОБА_7 виїхав на місце події і з урахуванням особливостей об`єкта дослідження (труп) призначив судово-медичну експертизу, що за даних обставин не терпіло зволікань і було невідкладною слідчою дією.
Виходячи з даних про дату, час, місце виявлення трупа і наявність ознак насильницької смерті, отриманих у результаті виїзду на місце події, слідчий на вирішення судово-медичної експертизи поставив лише одне питання: якою є причина смерті ОСОБА_7 .? Отже, слідчий ОСОБА_12 жодним чином не вплинув на перебіг досудового розслідування кримінального провадження за статтею 121 КК, здійснюваного слідчими, що входили до складу слідчої групи.
За описаних обставин слідчий ОСОБА_12 діяв відповідно до пункту 5.3.3. Інструкції з організації реагування органів внутрішніх справ на повідомлення про кримінальні правопорушення, інші правопорушення, надзвичайні ситуації та інші події, затвердженої чинним на той час наказом МВС України «Про організацію реагування на повідомлення про кримінальні правопорушення, інші правопорушення, надзвичайні ситуації та інші події та забезпечення оперативного інформування в органах і підрозділах внутрішніх справ України» від 22жовтня 2012року №940 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 03січня 2013року за № 54/22586). Таким чином, слідчий ОСОБА_12 призначив експертизу в межах свого предмета відання, який у цьому кримінальному провадженні мав тимчасовий характер, а також повноважень, визначених кримінальним процесуальним законом.
Окрім наведеного, ні касаційна скарга засудженого, ні заявлене в апеляційному суді клопотання його захисника ОСОБА_8 про визнання даних висновку судово-медичної експертизи недопустимими доказами не містили аргументів, які саме конвенційні або конституційні права, свободи чи інтереси ОСОБА_5 були порушені в результаті призначення експертизи слідчим, котрий не був визначений начальником слідчого відділу для здійснення досудового розслідування.
Сторона захисту не мотивувала, яким чином прийняття відповідного рішення не слідчим ОСОБА_12 , а слідчими ОСОБА_10 або ОСОБА_11 могли сприяти ефективнішому здійсненню тих чи інших прав засудженого або підвищити якість експертного дослідження.
Більш того, як видно з матеріалів кримінального провадження, під час розгляду справи судом першої інстанції сторона захисту не ставила під сумнів дотримання правової процедури призначення і проведення первинної судово-медичної експертизи.
Захисник ОСОБА_13 звертався спочатку до суду першої інстанції, а в подальшому і до апеляційного суду, з клопотаннями про призначення додаткової експертизи, які обґрунтовував необхідністю більш повного дослідження механізму травмування ОСОБА_7 з огляду на обставини, повідомлені свідками в судовому засіданні, а також перевірки можливості впливу на настання смерті потерпілого черепно-мозкової травми, отриманої ним у минулому (т.2, а.с.2831, 217220). Проте захисник жодним чином не пов`язував допущені, на його думку, недоліки первинної експертизи з суб`єктом її призначення.
Крім цього, відповідно до підпункту 1.2.11. пункту 1.2 Розділу І Інструкції №53/5 (в редакції, чинній на час розгляду справи місцевим судом) додаткова експертиза призначається у випадках, коли для вирішення питань щодо об`єкта, який досліджувався під час проведення первинної експертизи, необхідно провести додаткові дослідження або дослідити додаткові матеріли (зразки для порівняльного дослідження, вихідні дані тощо), які не були надані експертові під час проведення первинної експертизи.
Норми аналогічного змісту наведені в підпункті 1.2.14 пункту 1.2 РозділуІ вищезазначеної Інструкції в нині чинній редакції.
З цих правових норм слідує, що підстави для проведення додаткової експертизи можуть виникнути лише у випадках, коли легітимність результатів первинної не викликає сумнівів з точки зору дотримання законного порядку її проведення, однак виникає необхідність у додатковому дослідженні об`єктів чи матеріалів. У цьому разі висновок додаткової експертизи не замінює, а доповнює висновок первинної, а дані результатів обох досліджень можуть використовуватися як докази одночасно у своїй сукупності і взаємозв`язку.
Разом із тим, призначення та/або виконання первинної експертизи з істотними процедурними порушеннями нівелює доказове значення даних її висновку в повному обсязі і може бути підставою для призначення повторної експертизи, під час виконання якої досліджуються ті самі об`єкти і вирішуються ті самі питання, що і при проведенні первинної.
Відтак захисник, неодноразово звертаючись до суду з клопотаннями про призначення додаткової експертизи, непрямо підтверджував, що він не заперечує допустимості як доказів даних висновку судово-медичної експертизи № 1136/2 від 19 червня 2017 року.
Апеляційний суд належним чином умотивував свої висновки про доведеність винуватості ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованого йому злочину і правильність кваліфікації його дій за частиною другою статті121КК як умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого. Погоджуючись із висновками суду першої інстанції, колегія суддів спростувала доводи апеляційної скарги захисника щодо заперечення побиття засудженим ОСОБА_7 і можливості отримання потерпілим черепно-мозкової травми внаслідок падіння і скочування по похилій бетонній поверхні.
Констатувавши спрямованість умислу ОСОБА_5 на заподіяння ОСОБА_7 тілесних ушкоджень, суд другої ланки послався на послідовні показання свідків безпосередніх очевидців злочину ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 про цілеспрямоване нанесення засудженим численних сильних ударів потерпілому по голові і в обличчя, а також побиття лежачого ОСОБА_7 головою об асфальт.
Причинно-наслідковий зв`язок цих дій ОСОБА_5 з настанням смерті потерпілого підтверджено висновком експерта №1136/2 від 19 червня 2017 року, поясненнями в судовому засіданні експерта ОСОБА_19 , а також висновком комісійної судово-медичної експертизи №031-203-2019 від 12березня 2020року, в якому докладно розмежовано всі виявлені в ОСОБА_7 тілесні ушкодження за механізмом заподіяння (т. 1, а. с. 9196, т.4, а. с. 115).
За даними висновку експертизи № 031-203-2019 від12березня 2020 року суд достеменно встановив, що летальний наслідок безпосередньо спричинила складова черепно-мозкової травми у виді субдуральної гематоми, завдана потерпілому в результаті ударів кулаками в обличчя й по голові, а не падіння та скочування по бетонній поверхні, на чому наполягала сторона захисту. Внаслідок падіння й удару (ударів) головою об площину та/або виступаючі тверді предмети могли утворитися окремі інші складові травми у виді крововиливів у м`які тканини голови, речовину (кору) головного мозку, що не призвели до смерті самі по собі, а лише створили додаткові умови для розвитку небезпечних для життя явищ і мають з ними опосередкований причинно-наслідковий зв`язок (т.4, а.с.115).
Разом із тим, падіння ОСОБА_7 так само було результатом цілеспрямованих насильницьких дій засудженого. З урахуванням характеру, інтенсивності і тривалості цих дій суд дійшов правильного висновку, що заподіяння потерпілому всього обсягу тілесних ушкоджень охоплювалося умислом ОСОБА_5 .
Таким чином, доводи сторони захисту про можливе спричинення ОСОБА_20 смерті потерпілому через необережність і наявність підстав для перекваліфікації його дій на частину першу статті119КК були обґрунтовано спростовані за результатами судового розгляду.
Висновки апеляційного суду щодо неприйняття до уваги посилань захисника як на підставу для скасування вироку на непроведення у справі огляду місця події ґрунтуються на належних правових підставах. Зокрема, положеннями статті237КПК унормовано мету та процесуальний порядок проведення огляду місцевості, приміщення, речей, документів. Але кримінальний процесуальний закон не встановлює вимог, відповідно до яких огляд місця події для встановлення у кримінальному провадженні фактів і обставин заподіяння особі тілесних ушкоджень визнавався б обов`язковим.
За обставин цієї справи, з урахуванням інших покладених в основу вироку доказів, які у своїй сукупності і взаємозв`язку беззаперечно доводять обґрунтованість висунутого ОСОБА_5 обвинувачення, нездійснення огляду місця злочину не ставить під сумнів правильність висновків суду про винуватість засудженого у його вчиненні.
Недостатня деталізація мотивування судом другої ланки своїх висновків щодо відхилення окремих доводів захисту, на нашу думку, не давала підстав для скасування ухвали, постановленої за результатами апеляційного розгляду. Адже відповідно до орієнтирів застосування пункту 1 статті 6 Конвенції, сформованих практикою Європейського суду з прав людини, обов`язок судів обґрунтовувати свої рішення не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть відрізнятися залежно від характеру рішення (рішення у справах: «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року (заява N63566/00), пункт23; «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010року (заява N 4909/04), пункт58).
З огляду на обставини кримінального провадження і зміст ухвали вважаємо, що спосіб обґрунтування апеляційним судом власного рішення про залишення апеляційної скарги без задоволення не становив істотного порушення вимог частини другої статті419КПК.
Одноразова помилка у мотивувальній частині ухвали щодо найменування оскаржуваного вироку місцевого суду по суті є механічною опискою, яка не впливає на законність і обґрунтованість судового рішення і не породжує сумнівів щодо того, який вирок суду першої інстанції був предметом перевірки в апеляційному порядку. Адже у вступній і резолютивній частинах ухвали з дотриманням вимог пунктів 1, 3 частини першої статті419КПК зазначено про перегляд і залишення без зміни вироку Оболонського районного суду від 23квітня 2018року щодо ОСОБА_5 .
Таким чином, висновки апеляційного суду про законність і обґрунтованість вироку суду першої інстанції, зокрема вирішення питань про винуватість ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення і правову кваліфікацію його дій, жодних сумнівів у своїй правильності не викликали. Порушень вимог кримінального процесуального закону, які могли би вважатися істотними в розумінні статті412КПК, судом другої ланки не допущено. Відтак ми переконані у відсутності достатніх правових підстав для скасування ухвали суду апеляційної інстанції. За обставин даної справи, коли з часу вчинення злочину минуло понад п`ять років, призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції не викликане необхідністю забезпечення загальної справедливості судового провадження, не співмірне меті дотримання належної правової процедури, натомість призведе до порушення розумних строків кримінального провадження і не сприятиме ефективному захисту прав, свобод і законних інтересів як потерпілого, так і обвинуваченого.
Виходячи з наведеного вважаємо, що за результатами касаційного розгляду касаційну засудженого належало залишити без задоволення, а вирок Оболонського районного суду м. Києва від 23 квітня 2018 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 18 травня 2020 року щодо ОСОБА_5 без зміни.
Судді: ОСОБА_1
ОСОБА_2
ОСОБА_3
ОСОБА_4
