Постанова

Іменем України

17 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 607/15017/20-ц

провадження № 61-5940св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 28 квітня 2022 року у складі колегії суддів: Бершадської Г. В., Гірського Б. О., Дикун С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У вересні 2020 року Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» (первина назва «Монастир Святого Теодора Студита») є власником приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , який рішенням Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08 липня 1999 року № 133 передано у власність релігійної організації для культових потреб монастиря. З 1999 року, за згодою власника, у цій будівлі проживала жіноча спільнота сестер Введення в Храм Пресвятої Богородиці, яка формувалася під опікою та духовним проводом монастиря Святого Теодора Студита та надалі розвинулася в жіночий монастир Введення у Храм Пресвятої Богородиці як інститут єпархіального права.

З 02 листопада 2011 року ОСОБА_1 проживала та була зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі прийняття її у монахині монастиря і надання керівництвом Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» окремого приміщення для задоволення її потреб у проживанні в процесі ведення спільного монашого життя.

27 квітня 2017 року з огляду на системні порушення монашої дисципліни і монаших правил, ігнорування розпорядженнями і вказівками єпархіального Єпископа та Верховного Архієпископа Української Греко-Католицької Церкви монастир Введення у Храм Пресвятої Богородиці закрито та доручено сестрі Теодосії (Андрусяк) управляти справами монастиря до моменту заснування нового.

05 травня 2017 року, у зв`язку із неприйняттям у дусі монашої покори розпоряджень церковного керівництва та розбіжностями у поглядах із очільницею монастиря, ОСОБА_1 із власної волі залишила монастир, припинила ведення з іншими монахинями спільного монашого життя з одночасним припиненням проживання в ньому.

Посилаючись на викладене, Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» просила визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право на користуванням приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що вона - монахиня сестра ОСОБА_1 , в миру ОСОБА_1 , прийшла до монастиря 19 серпня 1996 року. Постриг в рясу отримала 21 вересня 2004 року, а постриг у Малу схиму - 29 вересня 2008 року, у монашому стані перебуває понад 24 роки. З 02 листопада 2011року вона як монахиня монашої спільноти сестер Введення в Храм Пресвятої Богородиці проживала разом із іншими членами чернечого інституту за адресою: АДРЕСА_1 - в місці, де знаходиться дім, до якого вона приписана і набула право користування ним. В її користуванні перебувала кімната - келія, розташована на другому поверсі поруч із бібліотекою під назвою « Келія святої Теклі », від якої в неї є ключ.

05 травня 2017 року вона вимушено залишила спірне житлове приміщення з метою уникнення постійних конфліктів із незаконно призначеною ігуменею сестрою ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ) та незаконних дій владики ОСОБА_5 . Про нестерпні умови перебування вона разом із іншими сестрами повідомляла місцевого єпископа й зверталися до Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви . Іншого житла у неї немає, її особисті речі залишилися у спірному житлі. З 01 лютого 2018 року і до цього часу вона разом із іншими сестрами монашої спільноти робила неодноразові спроби повернутися до спірного житла, проте через заміну замків не могла пройти на територію монастиря, при розмові їй повідомили, що владика заборонив пускати сестер, які разом із нею залишили монастир, на територію. У зв`язку з тим, що відповідач чинить перешкоди у користуванні спірним житлом, вона вимушена тимчасово проживати в інших різних місцях.

Посилаючись на викладене, у зустрічному позові ОСОБА_1 просила зобов`язати Релігійну організацію «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» усунути їй перешкоди у користуванні житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом вселення її до будинку та передачі дубліката ключів від нього.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 вересня 2021 року у складі судді Грицай К. М.у задоволенні первісного позову Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви»відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено. Зобов`язано Релігійну організацію «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» усунути та не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом надання постійного безперешкодного доступу до цього житлового приміщення та надати дублікати ключів від воріт, вхідних дверей цього житлового приміщення. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову, суд першої інстанції виходив із того, що спірне приміщення є житлом, про що свідчить факт реєстрації місця проживання ОСОБА_1 у ньому. Крім того, показаннями свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 підтверджено, що відповідач постійно проживала у цій будівлі приблизно з 1997 року в різних келіях (кімнатах). Із даних технічного паспорта у будівлі на АДРЕСА_1 є такі приміщення: келії, санвузли, ванни, вбиральні, душові, умивальники та кухня, тобто будівля є придатною для проживання. Отже, позивачем не доведено, що будівля не придатна для постійного проживання та не є житловою, а тому цільове призначення будівлі для культових потреб релігійної організації не впливає на правовий статус цих приміщень як житлових. ОСОБА_1 із 2011 року зареєстрована та проживає у спірному будинку, що дає підстави вважати, що вона має достатні та тривалі зв`язки з конкретним місцем проживання, а спірне майно є її єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція».

Позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_1 добровільно відмовилася від права користування спірним приміщенням.

Зміна всіх замків від вхідних дверей у приміщенні та у вхідній брамі свідчить про свідомі дії позивача ще з 2017 року, що спрямовані на здійснення перешкод ОСОБА_1 у проживанні у спірному приміщенні.

Факт ліквідація монашої спільноти, виключення з числа членів монастиря чи звільнення із монашого стану не має правового значення для справи, без доведення факту, що саме ці обставини стали умовою для вселення ОСОБА_1 .

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 28 квітня 2022 року рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі закрито.

Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що приміщення на АДРЕСА_1 , згідно з матеріалами інвентарної справи, є культовою спорудою, у якій знаходяться каплиця, святилище, захрестіє, паламарська, санітарно-побутові приміщення, а також келії, функціональним призначенням яких є здійснення монашою спільнотою - членами вказаного монастиря сповідання релігії із проживанням відокремлено в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією (клявзурою), тобто не є житловим.

Будівля на АДРЕСА_1 , де знаходиться спірне приміщення келії, передано позивачці для забезпечення саме культових потреб монастиря - проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та інших практик відповідно до внутрішніх настанов релігійної організації. Нині у спірній будівлі розташовується Святоблаговіщенська монаша спільнота, заснована згідно з Декретом Архієпископа і Митрополита Тернопільсько-Зборівського ОСОБА_5 від 04 червня 2020 року № 165/2020, членом якої ОСОБА_1 не є і жодного відношення до чернечої спільноти не має.

Спір між сторонами не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, оскільки питання надання місця проживання, його втрати особою, яка належала до чернечого стану, регулюється нормами канонічного права, а не цивільного права України. Обидві сторони відносин - суб`єкти канонічного права.

Судом першої інстанції при вирішенні справи неправильно визначено характер спірних правовідносин та не враховано, що їх учасниками є представники ієрархічного релігійного об`єднання Української Греко-Католицької церкви: з однієї сторони юридична особа - Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви», що є власником спірної культової споруди - монастиря, а з іншої - фізична особа - монахиня ліквідованого жіночого монастиря Введення у Храм Пресвятої Богородиці Української Греко-Католицької Церкви. Спір фактично виник через конфлікт у чернечій спільноті монастиря Введення у Храм Пресвятої Богородиці.

Питання про надання дозволу на перебування чи права на проживання в монастирі, так само, як і його втрати особою, яка належить (належала) до чернечого стану, регулюється канонічним, а не цивільним правом. Юрисдикція загальних судів не поширюється на спори щодо користування приміщеннями культових споруд - монастирів (келіями), які регулюються, зокрема Кодексом Канонів Східних Церков - (далі - ККСЦ), Типіконом Студійського Уставу .

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У червні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Тернопільського апеляційного суду від 28 квітня 2022 року, в якій просить скасувати вказане судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі вказує на те, що суд апеляційної інстанції всупереч правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 607/18795/18 (провадження № 61-14838св19), помилково скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції. Позиція суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі - це перешкода доступу до правосуддя. Спір між сторонами у справі виник щодо користування житловим приміщенням, а отже, цей спір не можна вважати спором з приводу діяльності релігійної організації, втручання в яку держави є неправомірним. Вітчизняне законодавство, як і норми міжнародного права, щодо житлових прав та їх захисту стосуються кожного, а тому справи про захист права користування житлом фізичної особи підлягають розгляду в судах загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства незалежно від того, хто є позивачем і відповідачем. Спірна будівля не є культовою будівлею. Поняття культові потреби - у законодавстві відсутнє. Можна вести мову про релігійні потреби як різновид духовних, але про це у вказаному випадку не йдеться. У результаті дій позивача та судового рішення апеляційного суду заявниця стала безхатченком.

У липні 2022 року Релігійною організацією «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» подано відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що питання надання дозволу на перебування чи права на проживання в монастирі, так само як і його втрати особою, яка належить (належала) до чернечого стану, регулюється канонічним, а не цивільним правом. Прийняття монашого стану не передбачає набуття права на якусь конкретну келію чи користування майном монастиря.

Келія для провадження монашого подвигу визначається згідно із монашими правилами настоятелькою монастиря і може може змінюватися залежно від обставин. ОСОБА_1 , свідомо приймаючи монаший стан, склала обіт убогості, який ще раз підкреслює, що метою її перебування у монастирі було не набуття місця проживання в одній із келій монастиря, а сповідування духовних/релігійних потреб. Крім того, згідно з каноном 466 ККСЦ довічна монаша професія робить неправосильними акти, суперечні обітам, якщо ці акти можуть стати недійсними. Позивачка не є членом чернечої інституції, не має церковної приписки до дому цього інституту та згідно з церковним законодавством не має права перебувати в будівлі цієї монашої спільноти.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Обставини, встановлені судами

Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» зареєстрована як юридична особа, засновник - Релігійна організація «Тернопільсько-Зборівська Архиєпархія Української Греко-Католицької Церкви», відомості про юридичну особу включено 15 травня 2007 року до Державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Відповідно до Статуту Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» (далі - Статут), який прийнято рішенням загальної ради Монастиря Святого Теодора Студита 19 червня 2017 року та зареєстровано у Міністерстві культури України 31 серпня 2017 року, наказ № 835 (попередня назва - монастир Святого Теодора Студита), є релігійною спільнотою монахів, що живуть згідно з правилами східного членства.

У пункті 1.13 Статуту вказано, що Монастир як юридична особа користується правами та несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і цього Статуту: володіє, користується та розпоряджається майном, що належить йому на праві власності, може від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов`язки, виступати стороною в суді, господарському та третейських судах має право вчиняти будь-які правочини, укладати договори, що не суперечать чинному законодавству, а також цьому Статуту.

Відповідно до пункту 2.2 Статуту монахи монастиря проживають відокремлено в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією (клявзурою).

11 жовтня 2017 року проведено державну реєстрацію зміни найменування юридичної особи з Монастир Святого Теодора Студита на Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви».

Грамотою Єпископа Тернопільського Української Греко- Католицької Церкви Михаїла Сабриги від 14 червня 1999 року засновано монашу жіночу спільноту Введення в Храм Пресвятої Богородиці з осідком у смт Великі Бірки Тернопільської Єпархії, яку поручено духовній та матеріальній опіці її засновнику ОСОБА_15 , Ігумену монастиря Святого Теодора Студійського у с. Колодіївка.

Грамотою Єпископа Тернопільсько-Зборівської Єпархії Української Греко-Католицької Церкви Михаїла в 2004 році в день Святих Трьох Святителів надано благословення заснованому отцем Ігуменом Свято-Теодорівського монастиря ОСОБА_31 у смт Великі Бірки жіночому монастирю Введення в Храм Пресвятої нашої Богородиці і Приснодіви Марії.

Жіночий монастир Введення в Храм Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії як юридична особа зареєстрований не був.

Рішенням Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08 липня 1999 року № 133 сесія селищної ради вирішила передати безоплатно монастирю Святого Теодора Студита нерухоме майно згідно з додатком за адресою: АДРЕСА_1 , для культових потреб монастиря.

Актом передачі комунального майна від 29 липня 1999 року за адресою: АДРЕСА_1 , Великобірківський сільський голова передав, а Ієромонах отець ОСОБА_31 від імені монастиря Святого Теодора Студита прийняв 4 будинки, допоміжні споруди, земельну ділянку площею 0,51 га та інженерні комунікації.

Відповідно до Свідоцтва про право власності на будівлі, виданого 14 вересня 1999 року Великобірківською селищною радою, цілий об`єкт на АДРЕСА_1 на праві колективної власності належить монастирю Святого Теодора Студита та складається з чотирьох будівель.

Згідно з реєстровим написом будівлі зареєстровано в Тернопільському бюро технічної інвентаризації та записано в реєстрову книгу 14 вересня 1999 року № 2 за реєстром № 92.

Тернопільським районним госпрозрахунковим бюро технічної інвентаризації 15 липня 2005 року виготовлено інвентарну справу на будівлі і споруди монастиря Введення в Храм Пресвятої Богородиці на АДРЕСА_1 , який складається з будівлі монастиря, позначеного літерою «А», трапезної, позначеної літерою «Б», швейної майстерні, позначеної літерою «З», пожводойми, позначеної літерою «К», огорожі та відмостки. У житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «А» значаться келії, які на першому поверсі позначені цифрами 5, 7, 8, 11, 22, 24, 26, 27, 30, 32, 34, 35, 37 та на другому поверсі позначені цифрами 7, 8, 12, 15, 16, 20, 21, 27, 28, 32, 33, 40, 41, 42, 43, є санвузли, ванни, вбиральні, душові, умивальники та кухня. В житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «Б» значаться келії, позначені цифрами 7 та 3 (2 поверх), ванна, вбиральня, трапезна. У будівлі культової споруди - монастирі, позначеного під літерою «А», знаходяться також каплиця, святилище, захрестіє, паламарська, келії, коридори, санітарно-побутові приміщення. Цей об`єкт нерухомості є єдиним цілісним комплексом культової споруди монастиря, призначеним для проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій, передбачених внутрішніми постановами Української Греко-Католицької Церкви та місцевими традиціями (пункт 2.3 Статуту).

Згідно з будинковою книгою прописки громадян, що мешкають у будинку АДРЕСА_1 , та копією паспорта відповідача, місце проживання ОСОБА_1 у вказаному будинку зареєстровано з 02 листопада 2011 року.

ОСОБА_1 - монахиня сестра ОСОБА_1 перебувала в монашому стані, постриг у рясу отримала 21 вересня 2004 року, а постриг у Малу схиму - 29 вересня 2008 року.

У 2004 році єпископ Тернопільсько-Зборівської єпархії грамотою благословив заснований отцем Ігуменом Свято-Теодорівського монастиря ОСОБА_31 у смт Великі Бірки жіночий монастир Введення в Храм Пресвятої нашої Богородиці і Приснодіви Марії .

Декретом від 27 квітня 2017 року № ВА 17/162 Верховний Архієпископ Києво-Галицький Української Греко-Католицької Церкви постановив закрити монастир Введення в Храм Пресвятої Богородиці, що в смт Великі Бірки Тернопільського району та всі залежні монастирі. Доручено сестрі ОСОБА_3 управляти майном і справами монастиря до моменту заснування нового монастиря.

Протоколом від 06 травня 2017 року вих. № 6/2017 монахиня ОСОБА_3 повідомила Управління Тернопільсько-Зборівської єпархії Української Греко-Католицької Церкви про те, що 05 травня 2017 року сестри, у тому числі ОСОБА_1 , особисто, взявши документи і речі приватного вжитку, залишили монастир.

Листом від 09 травня 2017 року вихідний № 2017/27а монахиня ОСОБА_3 повідомила Архієпископу і Митрополиту Тернопільсько-Зборівському високопреосвященному кир ОСОБА_5 про ситуацію, яка склалася в монастирі Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Повідомила, що монахині, серед яких ОСОБА_1 , від самого початку призначення її ігуменею виражали непослух, бунтували проти розпоряджень, вибірково їх виконували, ігнорували нею і багато речей робили за власною волею. Це створювало у монастирі атмосферу постійного підбурення до непослуху ігумені. 05 травня 2017 року без жодного дозволу сестри виїхали з монастиря, не погодилися на жодну духовну віднову чи реабілітацію.

ОСОБА_1 разом з іншими підписантами, зверталася із зверненням від 04 вересня 2017 року № 6/2017 до Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, Реколекційного центру Львівської Архиєпархії Української Греко-Католицької Церкви, в якому висловлювали незгоду з діями кир ОСОБА_5, Архієпископа і Митрополита Тернопільсько-Зборівського , якими він іменував ігуменю сестру ОСОБА_3 ( ОСОБА_3 ), через те, що цьому не передував вибір.

Також ОСОБА_1 разом із іншими підписантами зверталися до владики ОСОБА_6 , протосинкела Тернопільсько-Зборівської Архиєпархії, з листом від 12 жовтня 2017 року № 12\2017, в якому повідомили, що вони не бажали жити у постійному з`ясуванні стосунків із незаконно призначеною ігуменею, коли при кожній нагоді їх звинувачують у непослуху, скаржилися на великий психологічний тиск у монастирі, відношення до них як бунтівників, нерівне ставлення та наявність привілейованих сестер.

Як зазначила ОСОБА_1 05 травня 2017 року монаша спільнота сестер Введення в Храм Пресвятої Богородиці тимчасово залишила житло у Головному Домі. Причина залишення: сестри не бажали жити у постійних конфліктах із незаконно призначеною (на їх думку) ігуменею - сестрою ОСОБА_3 ( ОСОБА_3 ), незаконні дії владики ОСОБА_5 щодо її призначення. ІНФОРМАЦІЯ_2 настоятелька монастиря сестра ОСОБА_24 ( ОСОБА_24 ), секретар сестра Теодора ( ОСОБА_6 ) прибули до Головного Дому монашої спільноти сестер і їх впустили сестри. Причина приїзду - спроба отримати пояснення щодо незаконних дій незаконно призначеної (на їх думку) ігумені та кир ОСОБА_5 . 01 лютого 2018 року ОСОБА_1 та сестри робили спроби повернення до Головного Дому, але їм не відчинили браму. 15 травня 2020 року вони зробили чергову спробу повернення, але нікого з сестер знову не впустили на територію, у зв`язку із чим вони були змушені звернутися за допомогою до місцевого органу поліції.

З довідки Виконавчого комітету Великобірківської селищної ради від 07 вересня 2020 року № 955 ОСОБА_1 перебуває на реєстраційному обліку за адресою: АДРЕСА_1 , але впродовж тривалого часу не проживає за місцем реєстрації.

Відповідно до акта опитування від 04 вересня 2020 року комісія Великобірківської сільської ради провела обстеження житла за адресою: АДРЕСА_1 , в якому перебуває на реєстраційному обліку ОСОБА_1 , проте остання впродовж останніх трьох років за місцем своєї реєстрації не проживає, що підтвердили свідки.

Декретом від 04 червня 2020 року № 165/2020 архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський ОСОБА_5 повідомив сестрам Святоблаговіщенської монашої спільноти, що засновує Святоблаговіщенську монашу спільноту у смт Великі Бірки.

Відповідно до заяви ОСОБА_6 на ім`я начальника Тернопільського РВП ГУНП в Тернопільській області від 28 серпня 2020 року, яку серед інших підписала і ОСОБА_1 , підписанти зазначають, що вони зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 . Приїхавши до будинку, намагалися відкрити браму своїм ключем, але виявили, що замки поміняні. ОСОБА_4 їх не впустила і заявила, що мусить зателефонувати владиці ОСОБА_5 , дасть відповідь через 10 хвилин. Прочекавши годину, вони зрозуміли, що ніхто до них не вийде, тому зателефонували у поліцію.

Листом від 24 вересня 2020 року № 7164/115/5 т.в.о. начальника ТВП ГУНП в Тернопільській області Марків Р. повідомив ОСОБА_6 , що її звернення з приводу примусового вселення розглянуто та рекомендовано звернутися до суду.

Листом від 20 серпня 2020 року № 232/2020 Архієпископ і Митрополит Тернопільсько-Зборівський ОСОБА_5 звернувся до монахині ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), у якому надав їй канонічне попередження на один місяць, що якщо вона не змінить поведінки, то буде звільнена з монашого стану.

Декретом про звільнення з монашого стану від 22 жовтня 2020 року за вих. № 460/2020 Архієпископ і Митрополит Тернопільсько-Зборівський ОСОБА_5 постановив монахиню ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), члена колишнього монастиря Введення в Храм Пресвятої Богородиці, що був канонічно скасований декретом Блаженнішого патріарха Святослава від 27 квітня 2017 року, звільнити з монашого стану зі всіма канонічними наслідками, які з цього випливають.

Визначення юрисдикції спору

Суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, виходив із того, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спір між сторонами стосується внутрішніх релігійних відносин між монахинею та монастирем, які регулюються Кодексом Канонів Східних Церков.

Верховний Суд з метою визначення юрисдикції, до вирішення якої належить вирішення цього спору, оцінює предмет та підстави позову.

У своєму позові Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» просила визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право на користуванням приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .

У зустрічному позові ОСОБА_1 просила зобов`язати Релігійну організацію «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» усунути їй перешкоди у користуванні житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом вселення її до будинку та передачі дубліката ключів від нього.

Отже, за результатами розгляду касаційної скарги у цій справі Верховному Суду належить вирішити: чи належить до юрисдикції державного суду вирішення спору, заявленого у цій справі, якщо так, то до юрисдикції якого саме суду.

Нормативно-правове обґрунтування

Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у статті 6 Конвенції.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у параграфі 24 свого рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом»поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Статтею 124 Конституції Українизакріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції Українипринципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого закономвиду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних, цивільних, кримінальних чи господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із прав та/або інтересів, за захистом яких звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, їх змісту та правової природи

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватно-правовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних особистих прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є зазвичай фізична особа (стаття 19 ЦПК України).

Натомість публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих правовідносин з їх специфічними суб`єктами та їх підпорядкованістю.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

При вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськими, а спір - господарським, необхідно виходити з визначень, наведених у статті 2 та частині першій статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України), відповідно до яких як господарську діяльність розуміють діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб`єктивне право особи та її юридичний обов`язок. Тому судовому захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.

Статтею 35 Конституції України гарантовано, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова.

Отже, в Україні діє принцип взаємного невтручання держави та церкви, який ґрунтується на конституційній нормі про відокремленість церкви від держави.

Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі - Закон № 987-XII) передбачено, що церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Відповідно до частини першої статті 9 Закону № 987-XII релігійні управління і центри діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Відповідно до статті 12 Закону № 987-XII статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з`їздах, конференціях. Статут (положення) може містити й інші відомості, пов`язані з особливостями діяльності даної релігійної організації.

Внутрішні настанови діяльності Української Греко-Католицької Церкви встановлені ККСЦ.

Порядок діяльності монастиря також визначено ККСЦ.

Вказаним Кодексом, а також іншими нормами канонічного права (зокрема, Типіконами) врегульовано порядок створення, діяльності, ліквідації (скасування) монастирів, обсяг прав та обов`язків ченців як членів монашої спільноти, у тому числі й з приводу користування майном монастиря, порядок набуття та позбавлення монашого стану.

Верховний Суд вже висловлювався з приводу того, що рішення (дії) прийняті (вчинені) органами релігійного об`єднання у межах своїх повноважень, є виключно внутрішньою діяльністю релігійної організації. Втручання органів державної влади у здійснювану в межах закону діяльність релігійної організації чи релігійного об`єднання, не допускається, в тому числі і шляхом їх ревізії в судовому порядку національними судами. (див. постанову Верховного Суду у справі № 761/25084/20).

Крім того, сталою є позиція Верховного Суду, що якщо спір виник між двома суб`єктами всередині Церкви, а відносини між ними регулюються ККСЦ, а не актами цивільного чи господарського законодавства, та такі спори є внутрішньоцерковними і не підлягають розгляду в національних судах жодної юрисдикції.

Оцінка характеру спірних відносин

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просила усунути їй перешкоди у користуванні житловим приміщенням - келією, з огляду на те, що вона ще 1996 року прийшла до монастиря та після постригу в рясу проживала там, іншого житла у неї немає, а тому недопуск її до монастиря порушує її право на житло.

Вирішальним при визначені юрисдикційної належності цієї справи є оцінка того, чи є келія монастиря житлом у розумінні статті 8 Конвенції та відповідно ЖК України.

Верховний Суд враховує, що статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

У пунктах 40 - 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (заява № 58255/00), п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Термін «житло» в тлумаченні ЄСПЛ означає насамперед місце, де особа є «вдома». Наголос робиться на аспекті важливості об`єкта (помешкання) для особи, задоволення її потреб, а не на характеристиці самого об`єкта, приміром, його відповідності певним вимогам.

ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» зазначив, що ніщо у статті 8 Конвенції та у попередніх рішеннях Суду не свідчить на користь того, що концепція «житла» має обмежуватися резиденцією, яка облаштована відповідно до чинного законодавства, та визнав, що захистом статті 8 Конвенції охоплюється циганська кибитка (шатро). Окрім цього, гарантії статті 8 Конвенції поширюються також на офіси (адвокатів, нотаріусів та ін.) та інші володіння особи.

Келія - це спеціальна кімната, чи будинок, у якому мешкають ченці в монастирі. Проживання монаха у келії є основою монашого життя, яке полягає у послуху, євангельському та аскетичному способі життя, покірній апостольській праці. Монахи монастиря проживають відокремлено в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією (клявзурою).

Відповідно до параграфа 1 Канону 433 ККСЦ монастирем називається чернечий дім, в якому члени прямують до євангельської досконалості, дотримуючись правил і традицій монашого життя.

Набуття монашого стану включає декілька етапів: «Кандидатура», «Послушництво» (новіціат), «Рясофорат» (тимчасова професія/тимчасові обіти), «Мала схима» (довічна професія/довічні обіти), «Велика схима».

Згідно з Каноном 913 ККСЦ члени чернечих інститутів, а також товариств спільного життя на подобу чернечих, набувають постійне місце проживання в місці, де знаходиться дім, до якого вони приписані, і тимчасове місце проживання набувають у місці, де їх перебування продовжувалось принаймні до трьох місяців.

Канон 917 ККСЦ передбачає, що постійне або тимчасове місце проживання втрачається через вибуття з місця з наміром не вернутися, з дотриманням приписів канонів 913 і 915.

Згідно із Каноном 495 ККСЦ член, який після складення професії, незаконно залишив монастир, повинен невідкладно вернутись у монастир. Настоятелі повинні його старанно розшукувати і, якщо він повернеться під впливом справжнього розкаяння, прийняти. У противному випадку його слід покарати згідно з приписами права або навіть відпустити.

Зміст положень ККСЦ дає підстави для висновку, що набуття права на користування келією у монастирі пов`язано виключно із набуттям монашого сану та регулюється положеннями відповідних Канонів.

Норми національного законодавства не регулюють відносини, що виникають з приводу користування келією. З у рахуванням мети використання келії, а саме дотримання правил монашого життя, остання не може вважатись житлом у розумінні статті 8 Конвенції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Резюмуючи, Верховний Суд дійшов висновку про те, що оскільки келія монастиря є культовою будівлею, у якій може проживати лише монах (монахиня) для ведення монашого життя, заснованого на релігійних канонах, спірні відносини між колишньою монахинею такого монастиря і самим монастирем, яким є Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» регулюються Кодексом Канонів Східних Церков, тому спір щодо права на проживання у келії монастиря не підлягає розгляду у національних судах будь-якої юрисдикції.

Келія, яка перебувала у користуванні ОСОБА_1 як монахині, служила для забезпечення саме культових потреб монастиря - проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та інших практик відповідно до внутрішніх настанов релігійної організації. Право на проживання у келії набувається у зв`язку з проходженням релігійної процедури, встановленої Канонами ККСЦ до здобуття статусу монаха. Отже, спори щодо права проживати у келії монастиря є церковним спором, оскільки право на проживання монаха (монахині) у келії не може оцінюватися на предмет законності за національним законодавством з огляду на призначення келії.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про порушення судом першої інстанції правил предметної юрисдикції, оскільки відповідно до статті 5 Закону № 987-XII Церква в Україні відокремлена від держави; держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії; даний спір є внутрішнім спором Церкви і не стосується господарської діяльності релігійних організацій, а тому потребує врегулювання відповідно до ККСЦ та повинен вирішуватись церковним судом.

Право на проживання монахині у монастирі не може бути предметом розгляду національного суду на відповідність вимогам законодавства чи статуту релігійної організації (об`єднання), оскільки такі відносини є складовою внутрішньої діяльністю церкви.

Законодавець надав релігійним організаціям в Україні право автономно здійснювати свою діяльність, визначати напрями цієї діяльності, утворювати в своєму складі необхідні органи, для провадження діяльності і, зокрема, вирішувати відповідні спори, у випадку їх виникнення, відокремлено від держави.

Церковний суд - орган здійснення правосуддя у справах, що належать до відання церкви (релігійної організації), а також процесуальна діяльність такого органу. Таким чином, саме на церковний суд покладається розгляд спорів, що стосуються внутрішньоорганізаційної діяльності церкви і релігійної організації.

Звільнення ОСОБА_1 із монашого стану не перетворює цей спір у цивільно-правовий.

Отже, юрисдикція загальних судів не поширюється на спори щодо користування приміщеннями культових споруд - монастирів (келіями), які регулюються, зокрема, ККСЦ, Типіконом Студійського Уставу.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 607/18795/18 (провадження № 61-14838св19)

Так у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 607/18795/18 (провадження № 61-14838св19) Верховний Суд погодився із висновками судів попередніх інстанцій про те, що оспорювана інформація є оціночними судженнями, оскільки не містить фактичних даних, викладена у формі суджень, суб`єктивної думки колегіального органу з застосуванням мовно-стилістичних засобів, є критикою, оцінкою дій, тому не підлягає спростуванню та доведенню її правдивості.

Вказуючи на висновки, викладені у цій постанові, ОСОБА_1 вважає, що оскільки суди розглянули спір між ОСОБА_30 , який є служителем Української Греко-Католицької Церкви, та Керівним центром «Патріяршої курії» Української Греко-Католицької Церкви про визнання недостовірною інформацію, розміщену в публікації на веб-сайті інформаційного ресурсу Української Греко-Католицької Церкви, то спір у справі, що переглядається, також підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Верховний Суд відхиляє такі доводи ОСОБА_1 оскільки спори з приводу захисту честі, гідності, ділової репутації, спростування недостовірної інформації, залежно від суб`єктного складу, підлягають розгляду у порядку цивільного та господарського судочинства.

Отже, доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції зазначених висновків Верховного Суду не можуть бути підставою для скасування судового рішення, ухваленого у цій справі.

Водночас, необхідно зазначити, що суди загальної юрисдикції розглядають житлові спори між релігійними організаціями (релігійними громадами) та особами, увільненими від здійснення функцій священнослужителів, які є користувачами житлового приміщення, переданого їм на період виконання своїх повноважень (див. постанови Верховного Суду від 13 травня 2021 року у справі № 555/571/20 та від 02 липня 2020 року у справі № 308/7081/15-ц, від 09 лютого 2022 року у справі № 939/182/20).

На відміну від справи, що переглядається, у зазначених справах вирішувались спори щодо житлового приміщення, який є будинком при парафії (чи як ще його називають «парафіяльний дім» чи «плебанія», чи «фара», чи «приходство», чи «резиденція»), тобто оселею, призначеною для проживання священика, який здійснює своє служіння на цій парафії. У цьому житловому приміщенні священник проживає разом зі своєю родиною, тобто по суті це є житлом, яке надається на період служіння. Келія монаха (монахині) не є таким житловим приміщенням, оскільки обмежена клявзурою, яка встановлена церковним канонічним правом, а отже, спори щодо права на проживання в келії не підлягають розгляду у порядку будь-якого судочинства.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено. Верховний Суд не здійснював перегляд оскаржуваного судового рішення в частині закриття провадження за вимогами первісного позову, оскільки касаційна скарга не містила доводів у цій частині.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, її доводи зводяться до переоцінки характеру спірних відносин, які правильно встановлені судом апеляційної інстанції, відповідно, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Тернопільського апеляційного суду від 28 квітня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко