Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
20.09.2021 Справа №607/15017/20
Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області
в складі: головуючого судді Грицай К.М.
за участю секретаря судового засідання Стус К.І.,
учасників справи: представника позивача ОСОБА_1 ,
представника відповідача ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням, зустрічним позовом ОСОБА_3 до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням, -
ВСТАНОВИВ:
Позивач Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» звернувся в суд із позовом до ОСОБА_3 та з урахуванням заяви про зміну предмету спору, просить визнати відповідача такою, що втратила право користування приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позовних вимог вказує, що Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» (первина назва «Монастир Св. Теодора Студита»), що змінив назву з Монастиря Святого Теодора Студита, є власником спірного будинку, який рішенням Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08.07.1999 р. № 133 передано у власність позивача для культових потреб монастиря. З 1999 року, за згодою власника, у вищевказаній будівлі проживала жіноча спільнота сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці, яка формувалася під опікою та духовним проводом монастиря Св. Теодора Студита та у подальшому розвинулася в жіночий монастир Введення у Храм Пресвятої Богородиці, як інститут єпархіального права. Відповідач ОСОБА_3 проживала та була зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_1 з 02.11.2011 на підставі прийняття її у монахи монастиря і надання керівництвом Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» окремого житлового приміщення для задоволення її потреб у проживанні в процесі ведення спільного монашого життя. Вказує, що відповідач набула права користування чужим житлом на правах особистого строкового сервітуту, який виник на підставі усного договору з позивачем, обумовленого метою його функціонування та прийняття у монахині монастиря. 27.04.2017 з огляду на системні порушення монашої дисципліни і монаших правил, ігнорування розпорядженнями і вказівками єпархіального Єпископа та Верховного Архієпископа УГКЦ монастир Введення у Храм Пресвятої Богородиці було закрито та доручено с. Теодосії (Андрусяк) управляти справами монастиря до моменту заснування нового. 05.05.2017, у зв`язку із неприйняттям у дусі монашої покори розпоряджень церковного керівництва та розбіжностями у поглядах з очільницею монастиря, відповідач ОСОБА_3 з власної волі залишила монастир, припинила ведення з іншими монахами спільного монашого життя з одночасним припиненням проживання в ньому, чим вчинила односторонній правочин, з яким пов`язується припинення користування. Вказує з посиланням на п. 2,4 ч. 1 ст. 406 ЦК України, що сервітут припиняється у разі відмови особи, в інтересах якої встановлений та припинення обставин, які були підставою для встановлення сервітуту. З огляду на вищенаведене, позивач вважає, що ОСОБА_3 втратила право користування спірним приміщенням.
09 листопада 2020 року ОСОБА_3 подала відзив на позовну заяву та звернулася в суд із зустрічним позовом до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» про зобов`язання усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням площею 10,5 кв.м, позначеному в інвентарній справі під літерою «А» за № 2-20, розташованому на 2 поверсі будинку АДРЕСА_1 , шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до займаного житлового приміщення та передачі дублікатів ключів від воріт, вхідних дверей і вказаної кімнати.
В обґрунтування позовних вимог вказує, що вона, монахиня с. Євтимія, в миру ОСОБА_3 , прийшла до монастиря 19.08.1996 року. Постриг в рясу отримала 21.09.2004, а постриг у Малу схиму 29.09.2008, у монашому стані перебуває понад 24 роки. З 02 листопада 2011року вона, як монахиня монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці, проживала разом з іншими членами даного чернечого інституту за адресою: АДРЕСА_1 в місці, де знаходиться дім, до якого вона приписана і набула право користування ним. 05 травня 2017 року ОСОБА_3 вимушено залишила спірне житлове приміщення з метою уникнення постійних конфліктів із незаконно призначеною ігуменею с. Теодосією ( ОСОБА_4 ) та незаконних дій владики ОСОБА_5 . Про нестерпні умов перебування вона разом з іншими сестрами повідомляла місцевого єпископа й зверталися до Синоду єпископів УГКЦ. Іншого житла у неї немає, її особисті речі залишилися в спірному житлі. З 01 лютого 2018 року і по теперішній час ОСОБА_3 разом з іншими сестрами монашої спільноти робила неодноразові спроби повернутися до спірного житла, однак через заміну замків не могла пройти на територію монастиря, при розмові їй було повідомлено, що владика заборонив пускати сестер на територію. У зв`язку з тим, що відповідач чинить перешкоди у користуванні спірним житлом, вона вимушена тимчасово проживати в інших різних місцях. Просить суд відмовити у задоволенні первісного позову та задовольнити її позовні вимоги.
14 вересня 2020 року ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області дану справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного провадження з повідомленням сторін.
10 листопада 2020 року ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області дану справу призначено до судового розгляду за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.
24 листопада 2020 року представником позивача-відповідача подано відзив на зустрічну позовну заяву,у якому він просить первісний позов задоволити та заперечує щодо задоволення зустрічних позовних вимог. В обґрунтування своїх вимог вказує, що спірна будівля за своїм цільовим призначенням є культовою будівлею і рішенням Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08.07.1999 р. № 133, передано у власність позивача-відповідача саме для культових потреб монастиря. Основним цільовим призначенням монастирської будівлі є не житлове, а задоволення релігійних потреб громадян: проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та інших і практики відповідно до внутрішніх настанов релігійної організації. Спеціальні місця, в яких проживають черниці, називаються келіями, які є, насамперед місцем молитви і звершення монаршого послуху. Проживання черниць в будівлі монастиря є складовою внутрішніх настанов чернечої інституції. Порядок проживання черниць в монастирі регулюється законодавством про свободу совісті та діяльність релігійних організацій, внутрішніми настановами УГКЦ, у тому числі Кодексом канонів Східних церков, а не ЖК Української РСР. Обрання чи зміна персоналу, у тому числі, прийняття у члени монастиря (приписання до монастиря) чи виключення з членів монастиря (виписання з монастиря), визначення хто буде перебувати (проживати) у монастирі відбувається відповідно до статутних та інших внутрішніх документів УГКЦ.
Відповідач-позивач ОСОБА_3 є співвласником об`єкта житлової нерухомості по АДРЕСА_2 . Крім того, покинувши монастир 05.05.2017 вона постійно проживала за адресою: АДРЕСА_3 , разом з іншими сестрами, які добровільно залишили монастир. Понад три роки ОСОБА_3 не навідувалася до місця своєї реєстрації. Сутністю майнових відносин між позивачем-відповідачем та відповідачем-позивачем було тимчасове право користування чужим майном келією у культовій будівлі монастиря. У зв`язку з виключенням ОСОБА_3 з членів монастиря Введення у Храм Пресвятої Богородиці, добровільним залишенням келії монастирської будівлі, не набуттям нею з 27.04.2017 до сьогоднішнього дня членства в жодному канонічному чернечому інституті УГКЦ, утворенням 04 червня 2020 року в спірній монастирській будівлі нової чернечої інституції Свято-Благовіщенської монашої спільноти (членом якої ОСОБА_3 не являється), звільненням відповідача-позивача з чернечого (монаршого) стану, припинилися обставини, які були підставою для користування нею чужим майном - спірною будівлею. Відповідач-позивач маніпулює церковно-канонічним поняттям приписки, зокрема приписки до чернечого дому, яке вживається у каноні 913 ККСЦ, та є співзвучним з державно-цивільною пропискою або реєстрацією місця проживання. Приписка у церковному розумінні ККСЦ це набуття членства та належності до певного інституту, а не фіксація місця проживання.
З врахуванням вищенаведеного, вважає, що ОСОБА_3 фактично втратила право на користування спірною будівлею, надання їй права проживання у ньому за рахунок позбавлення монастиря УГКЦ прав, якими наділений власник будівлі, матиме місце порушення вимог ст. 1 Конвенції, що передбачає захист права власності.
11грудня 2020року представниквідповідача-позивача ОСОБА_3 подала відповідьна відзив, у якому вона просить відмовити у задоволені первісного позову та задовольнити зустрічний позов. Аргументує свої вимоги тим, що жодних посилань про те, що будівлі за адресою: АДРЕСА_1 є культовими будівлями ні в акті передачі від 29.07.1999, ні в свідоцтві про право власності, виданого Великобірківською селищною радою від 14.09.1999, ні в реєстровому написі Тернопільського районного БТІ № 92 від 14.09.1999 немає. Посилання на рішення Великобірківської селищної ради № 133 від 08.07.1999, де у п.1 вказано «для культових потреб монастиря» не є тотожним поняттю кульова будівля. Будинкова книга, в якій проведено записи реєстрації місця проживання ведуться стосовно і для житлових будинків і квартир, а не для культових будівель. Безпідставним вважає зазначення позивачем того факту, що ОСОБА_3 звільнена з монашого стану та виключена з колишнього монастиря Введення у Храм Пресвятої Богородиці, оскільки юридично не було і немає колишнього чи теперішнього монастиря Введення у Храм Пресвятої Богородиці, йдеться про монашу спільноту. Жодних доказів «тимчасового права користування чужим майном» ОСОБА_3 на правах особистого строкового сервітуту позивачем-відповідачем не представлено.
16 грудня 2020 року представником позивача-відповідача подано заперечення на відповідь на відзив, в яких вона наголошує на тому, що спірна будівля передана позивача-відповідачу для культових потреб монастиря та не є житловими спорудами, а являють собою цілісний монастирський комплекс і не може розглядатися в концепції житла. Крім того, жіночий монастир Введення у Храм Пресвятої Богородиці було засновано у 2004 році як «церковну юридичну особу» відповідно до норм ККСЦ без держаної реєстрації та набуття статусу юридичної особи, і ОСОБА_3 була його членом. З огляду на системні порушення монашої дисципліни і монаших правил, ігнорування розпорядженнями і вказівками єпархіального Єпископа та Верховного Архієпископа УГКЦ, «церковна юридична особа» монастир Введення у Храм Пресвятої Богородиці був канонічно скасований відповідно до норм ККСЦ Декретом глави УГКЦ Блаженнішого Патріарха Святослава від 27.04.2017. Рішення про скасування (ліквідацію) монастиря 01.02.2019 затвердив найвищий церковний законодавець ОСОБА_6 . З моменту канонічного скасування монастиря Введення у храм Пресвятої Богородиці відповідач-позивач втратила членство (у розумінні ККСЦ - втратила приписку) в колишньому монастирі Введення у храм Пресвятої Богородиці. Від 04.06.2020 в монастирській спірній будівлі за згодою власника (позивача-відповідача) проживає новоутворена чернеча інституція - Свято-Благовіщенська монаша спільнота, члени якої приписані до дому спільноти. Відповідач не є членом цієї чернечої інституції, не має церковної приписки до дому цього інституту, та згідно з церковним законодавством не має права перебувати в будівлі цієї монашої спільноти. Вважає, що перебування в будівлі монастиря відповідача, яка не належить до нього, суперечить внутрішньо церковним правилам, є перешкодою в діяльності монастиря та порушує його права як власника спірної будівлі.
17 лютого 2021 року ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області із занесенням до протоколу судового засідання закрито підготовче судове засідання та призначено справу до судового розгляду.
У судовому засіданні представник позивача-відповідача первісний позов підтримала з підстав, викладених у ньому та просить його задовольнити, а у задоволені зустрічного позову просить відмовити.
Представник відповідача-позивача Гошовської Л.М. у судовому засіданні зустрічний позов підтримала з підстав, викладених у ньому, просить його задовольнити, у задоволені первісного позову просить відмовити.
Суд, заслухавши сторін, дослідивши та оцінивши зібрані у справі докази, встановив наступні обставини.
Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» є юридичною особою, ідентифікаційний код №24620256, засновник - релігійна організація «Тернопільсько-Зборівська Архиєпархія Української Греко-Католицької Церкви», керівник ОСОБА_7 , про що свідчить витяг з державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
11.10.2017 проведено державну реєстрацію зміни найменування юридичної особи з Монастир Св. Теодора Студита на Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ.
Відповідно до статуту релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви», який прийнято рішенням загальної ради монастиря Святого Теодора Студита 19 червня 2017 року, зареєстрований в міністерстві культури, наказ №835 від 31 серпня 2017 року, є релігійною спільнотою монахів, що живуть згідно правил східного чернецтва.
У п. 1.13 Статуту вказано, що Монастир, як юридична особа користується правами та несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і цього статуту: володіє, користується та розпоряджається майном, що належить йому на праві власності, може від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов`язки, виступати стороною в суді, господарському та третейських судах має право вчиняти будь-які правочини, укладати договори, що не суперечать чинному законодавству, а також цьому статуту.
Відповідно до рішення Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08.07.1999 № 133, сесія селищної ради вирішила передати безоплатно монастирю св. Теодора Студита нерухоме майно згідно додатком за адресою: АДРЕСА_1 , для культових потреб монастиря.
Як вбачається з акту передачі комунального майна від 29.07.1999 за адресою: АДРЕСА_1 , Великобірківський сільський голова передав, а ієромонах о. Григорій Паланчак від імені монастиря св. Теодора Студита прийняв 4 будинки, допоміжні споруди, земельну ділянку площею 0,51 га та інженерні комунікації.
Згідно з Свідоцтва про право власності на будівлі, виданого 14.09.1999 Великобірківською селищною радою, цілий об`єкт в АДРЕСА_1 на праві колективної власності належить монастирю св. Теодора Студита та складається з чотирьох будівель.
Відповідно до реєстрового напису, будівлі зареєстровано в Тернопільському бюро технічної інвентаризації та записано в реєстрову книгу №2 за реєстром №92 14 вересня 1999 року.
Тернопільським районним госпрозрахунковим бюро технічної інвентаризації 15.07.2005 виготовлено інвентарну справу на будівлі і споруди монастиря Введення в храм АДРЕСА_1 , який складається з будівлі монастиря, позначеного літерою «А», трапезної, позначеної літерою «Б», швейної майстерні, позначеної літерою «З», пожводойми, позначеної літерою «К», огорожі та відмостки. В житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «А» значаться келії на першому поверсі позначені цифрами 5,7,8,11,22,24,26,27,30,32,34,35,37 та на другому поверсі позначені цифрами - 7,8,12,15,16,20,21,27,28,32,33,40,41,42,43, наявні санвузли, ванни, вбиральні, душові, умивальники та кухня. В житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «Б» значаться келія позначена цифрою 7 та 3 (2 поверх), ванна, вбиральня, трапезна.
Як видно з будинкової книги прописки громадян, що мешкають у будинку АДРЕСА_1 , та копії паспорта відповідача, місце проживання ОСОБА_3 у вказаному будинку зареєстровано з 02.11.2011.
Згідно грамоти, єпископ Тернопільсько-Зборівської єпархії в 2004 році благословляє заснований отцем Ігуменом Свято-Теодорівського монастиря Григорієм Паланчаком у смт. Великі Бірки жіночий монастир Введення в Храм Пресвятої нашої Богородиці і ОСОБА_8 .
Як вбачається із декрету від 27 квітня 2017 року №ВА 17/162, Верховний Архієпископ Києво-Галицький Української Греко-Католицької Церкви постановив закрити монастир Введення в Храм Пресвятої Богородиці, що в смт. Великі Бірки Тернопільського району та всі залежні монастирі. Доручено с. Теодосії ОСОБА_9 управляти майном і справами монастиря до моменту заснування нового монастиря.
Згідно протоколу вих. № 6\2017 від 06 травня 2017 року монахиня ОСОБА_10 повідомила Управління Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ про те, що 05 травня 2017 року, сестри, в тому числі ОСОБА_3 , особисто взявши документи і речі приватного вжитку, залишили монастир.
Листом від 09 травня 2017 року вихідний № 2017/27а м. ОСОБА_10 повідомила архієпископу і митрополиту Тернопільсько-Зборівському високопреосв. кир ОСОБА_11 про ситуацію, яка склалася в монастирі Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Повідомила, що монахині, серед яких ОСОБА_3 , від самого початку призначення її ігуменею виражали непослух, бунтувалися проти розпоряджень, вибірково їх виконували, ігнорували нею і багато речей робили по власній волі. Це створювали у монастирі атмосферу постійного підбурення до непослуху ігумені. 05 травня 2017 року без жодного дозволу сестри виїхали з монастиря, не погодилися на жодну духовну віднову чи реабілітацію.
ОСОБА_3 , разом з іншими підписантами, звернулася із зверненням від 04 вересня 2017 року №6/2017 до синоду Єпископів УГКЦ, реколекційний центр Львівської Архиєпархії УГКЦ, в якому висловлювали незгоду з діями кир Василія Семенюка архієпископу і митрополиту Тернопільсько-Зборівському, якими він іменував ігуменю с. Теодосію ( ОСОБА_12 ), через те що цьому не передував вибір.
Також, ОСОБА_3 , разом з іншими підписантами, звернулася до владики ОСОБА_13 протосинкела Тернопільсько-Зборівської Архиєпархії з листом № 12\2017 від 12 жовтня 2017 року, в якому повідомили, що вони не бажали жити у постійному виясненні відносин з незаконно призначеною ігуменею, коли при кожній нагоді їх звинувачується в непослусі, скаржилися на великий психологічний тиск в монастирі, відношення до них як бунтівників, нерівне ставлення та наявність привілейованих сестер.
Як видно з довідки виконавчого комітету Великобірківської селищної ради №955 від 07.09.2020 року, ОСОБА_3 перебуває на реєстраційному обліку за адресою: АДРЕСА_1 , але впродовж тривалого часу не проживає за місцем реєстрації.
Відповідно до акту опитування від 04 вересня 2020 року, комісія Великобірківської сільської ради провела обстеження житла за адресою: АДРЕСА_1 , в якому перебуває на реєстраційному обліку ОСОБА_3 , проте остання впродовж останніх трьох років за місцем своєї реєстрації не проживає, що підтвердили свідки.
Декретом від 04 червня 2020 року №165/2020 архієпископ і митрополит ОСОБА_14 повідомив сестрам Святоблаговіщенської монашої спільноти, що засновує Святоблаговіщенську монашу спільноту у смт. Великі Бірки.
Відповідно до заяви ОСОБА_15 на ім`я начальника Тернопільського РВП ГУНП в Тернопільській області від 28.08.2020 року, яку серед інших підписала і ОСОБА_3 , підписанти зазначають, що вони зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 . Приїхавши до будинку, намагалися відкрити браму своїм ключем, однак виявили, що замки поміняні. ОСОБА_4 їх не впустила і заявила, що мусить зателефонувати владиці ОСОБА_11 , дасть відповідь через 10 хвилин. Однак, прочекавши годину, зрозуміли, що ніхто не вийде, зателефонували в поліцію. Просять захистити їх права.
Відповіддю т.в.о. начальника ТВП ГУНП в Тернопільській області Марківа Р. № 7164/115/5від 24.09.2020 року ОСОБА_15 повідомлено, що її звернення з приводу примусового вселення розглянуто та рекомендовано звернутися до суду.
Листом від 20 серпня 2020 року №232/2020 архієпископ і митрополит ОСОБА_14 звернувся до монахині ОСОБА_16 ( ОСОБА_17 ), у якому надав їй канонічне попередження на один місяць, що якщо вона не змінить поведінки, буде звільнена з монашого стану.
Згідно декрету про звільнення з монашого стану за вих. №460/2020 від 22.10.2020, архієпископ і митрополит ОСОБА_14 постановив монахиню ОСОБА_18 ( ОСОБА_19 ) члена колишнього монастиря Введення в Храм Пресвятої Богородиці, що був канонічно скасований декретом Блаженнішого патріарха ОСОБА_20 від 27.04.2017, звільнити з монашого стану зі всіма канонічними наслідками, які з цього випливають.
Дані докази суд вважає належними та допустими, та такими, що підтверджують викладені у них обставини.
Судом досліджено відеозапис наданий представником позивача-відповідача, на якому зафіксовано події 05 травня 2017 року та відеозапис, наданий представником відповідача-позивача, на якому зафіксовано події 28 серпня 2020 року.
Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_21 та ОСОБА_22 пояснили, що вони є монахинями, проживали в монастирі в селищі Великі Бірки Тернопільського району Тернопільської області разом із ОСОБА_3 , яка проживала в цьому ж монастирі з 1998 року. ОСОБА_3 проживала в келії, точно не пам`ятають, в якій саме, оскільки проживала в різних келіях. Через систематичні порушення було прийнято рішення вищої церковної влади про закриття монашої спільноти. ОСОБА_3 разом з деякими іншими сестрами, не погодившись з рішенням церковної влади, 05.05.2017 покинули монастир, забравши свої особисті речі. В 2017 році після виїзду сестер у монастирі змінили замки на брамі та вхідних дверях, пізніше було загороджено прохід, який існував зі сторони іншого будинку на території монастиря. 28 серпня 2020 року ОСОБА_3 та інші сестри, що покинули монастир, приїхали великою кількістю та хотіли захопити монастир. Їх на територію монастиря не впустили, оскільки вони позбавлені монашого стану.
Допитаний свідок ОСОБА_23 пояснив, що був свідком того як 05 травня 2017 року сестри монастиря, які не погодилися з рішенням єпископа про закриття монастиря, в точу числі ОСОБА_17 , забрали всі свої речі та виїхали з монастиря з їх слів в с. Посіч або с. Зарваниця.
Допитана як свідок ОСОБА_24 , показала, що вона разом з ОСОБА_3 з 90-х років проживала в монашій спільноті в смт. Великі Бірки, Тернопільського р-ну, Тернопільської обл., УГКЦ. Вселена була довічно за згодою власника, мала вільний доступ до приміщення, мала ключі. Після зміни керівництва, нове керівництво, зокрема, настоятелька с.Теодосія ОСОБА_9 , створило для них нестерпні умови і тому ОСОБА_3 разом з деякими іншими сестрами 05.05.2017 року, залишивши свої особисті речі в монастирі, тимчасово покинули його, думали, що на 1 один місяць. Неодноразові спроби повернутися в монастир результатів не дали, в монастирі поміняли замки, поставили огорожу. 28.08.2020 ОСОБА_3 та інші знову намагалися потрапити в монастир, але їх не впустили. З цього приводу вони зверталися в поліцію.
Свідок ОСОБА_25 показала, що знає ОСОБА_3 , з 1997 року, яка проживала у монастирі в смт. Великі Бірки, її поселили там довічно, без будь-яких умов. В 2016 році в спільноті поміняли керівника на ОСОБА_26 і з того часу почалися непорозуміння. Нове керівництво створило важкі умови для проживання сестер, забрали ключі, змушували покинути приміщення монастиря. 05.05.2017 ОСОБА_3 покинула монастир, залишивши там свої особисті речі. Неодноразово вона намагалася повернутися в монастир у 2017, 2019, 2020, 2021 роках, однак її та інших 22 сестри монашої спільноти керівництво монастиря не пускає. ОСОБА_3 не має де жити та бажає повернутися в монастир.
Допитана як свідок ОСОБА_27 показала, що ОСОБА_3 вселилася в приміщення монастиря в 1997 році, не маючи статусу, будучи на той час світською особою. Її поселили безстроково, без будь-яких умов. Вона допомагала у реконструкції будинку, працювала у швейній. В 2011 році місце проживання ОСОБА_3 зареєстрували у монастирі. В 2017 році їм примусово призначили нового настоятеля ОСОБА_26 , яка не була зацікавлена в добробуті спільноти, був тиск, погрози, залякування, виганяла з будівлі монастиря. 05.05.2017 ОСОБА_3 тимчасово залишили монастир та звернулися до Вищої Церковної влади з метою вирішення конфліктної ситуації. Частина особистих речей ОСОБА_3 залишилися в монастирі. ОСОБА_3 робила спроби повернутися в монастир, але безрезультатно. 07.06.2017 року в монастирі поставили огорожу, поміняли замки на воротах та дверях. 28.08.2020 вона разом з ОСОБА_3 вкотре намагалися пройти в монастир, однак ОСОБА_28 не впустила їх.
Допитані у судовому засіданні ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_30 та ОСОБА_31 показали, що 28.08.2020 були свідками того, як ОСОБА_3 разом з іншими монахинями намагалася потрапити на територію монастиря, відімкнути вхідну браму ключем не вдалося, оскільки був поміняний замок. На дзвінок з монастиря вийшла керівниця, повідомила, що не може пустити їх на територію, що їй потрібно порадитися. Протягом 2-х годин ніхто до них не виходив і хтось із сестер викликав поліцію.
Свідок ОСОБА_32 показав, що він працював головою Великобірківської селищної ради до 2020 року. За його каденції, селищна рада вирішила в 1997 року передати в оренду, а потім у власність приміщення по АДРЕСА_1 у відповідь на звернення ігумена ОСОБА_33 . За час проживання сестри покращили майно, працювали своїми руками та самі створили його в тому вигляді, в якому він є зараз. Приміщення придатне для проживання та визнане житловим. Всіх сестер він знає, вони всі зареєстровані за місцем свого проживання у монастирі, відповідно до вимог чинного законодавства. 28.08.2020 він був свідком спроби сестер зайти до монастиря, але їх не впустили, за їх викликом буди приїжджали працівники поліції.
Допитаний як свідок ОСОБА_34 показав, що він з 2005-2006 років знайомий з о. Паланчаком, який є засновником монашої спільноти. Він допомагав будматеріалами для монастиря у смт. Великі Бірки, привозив продукти харчування. 05.05.2017 року сестри залишили монастир, оскільки не могли з певних причин проживати там. Він перевозив з монастиря речі, речей ОСОБА_3 не забирав. В 2017-2018 рр. він був свідком як сестри хотіли повернутися в монастир, але їх вигнали.
Згідно з положеннямист. 47 Конституції Україникожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56).
Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. пункт 60 вищезгаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»).
Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45).
Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).
Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Разом з тимстаттею 41 Конституції Українивстановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
У спірних правовідносинах права позивача за первісним позовом, як власника будівлі, захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і є пропорційним до поставленої законної мети (рішення ЄСПЛ від 26 лютого 2002 року у справі «Кутцнер проти Німеччини» (Kutzner v. Germany), пункт 60).
В даному випадку спір виник між власником майна, який є юридичною особою та фізичною особою з приводу користування вказаним майном з метою проживання у ньому.
Статтею 317 ЦК Українипередбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до ч. 1,2 ст. 319 ЦК Українивласник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно з ч. 1ст. 383 ЦК Українивласник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннямист. 391 ЦК Українивизначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном передбачено уст.ст. 401-406 ЦК України.
Відповідно дост. 401 ЦК Україниправо користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Сервітут можебути встановленийдоговором,законом,заповітом аборішенням суду(ч.1ст. 402 ЦК України).
Право користування чужим майном може бути визначено й щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Устатті 406ЦК України визначено питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений у разі відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Наведені правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).
В обґрунтування вимог, позивач вказує, що будівля по АДРЕСА_1 є культовою будівлею та її цільовим призначенням культове призначення та не є житловим приміщенням, а відповідач набула права користування на правах особистого строкового сервітуту, який виник на підставі усного договору з позивачем, обумовленого метою його функціонування та прийняття у монахині монастиря.
Проте, суд не погоджується з даними доводами позивача, оскільки вони спростовуються дослідженими доказами.
Ст. 379 ЦК Українипередбачено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
Статтею 50 ЖК України визначені вимоги, що ставляться до жилих приміщень, згідно яких жиле приміщення, що надається громадянам для проживання, має бути благоустроєним стосовно до умов даного населеного пункту, відповідати встановленим санітарним і технічних вимогам.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії»(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Статтею 2 Закону України«Про свободупересування тавільний вибірмісця проживанняв Україні»від 11грудня 2003року №1382-IV гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.
Згідно ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року № 1382-IV, (в редакції станом на 01.01.2011 року) реєстрація - внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації.
Суд встановив та сторони визнали ту обставину, що місце проживання відповідача у спірній будівлі є зареєстрованим у встановленому законом порядку та така реєстрація не оспорюється сторонами.
Таким чином, про те, що спірне приміщення є житлом свідчить факт реєстрації місця проживання відповідача в ньому.
Крім того, поясненнями свідків ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_27 підтверджено, що відповідач постійно проживала в даній будівлі приблизно з 1997 року в різних келіях (кімнатах).
Із данихтехнічного паспортана будівліпо АДРЕСА_1 ,судом встановлено,що увказаних будівляхнаявні приміщення-келії,санвузли,ванни,вбиральні,душові,умивальники такухня,тобто данабудівля є благоустроєною та придатна для проживання.
Отже, позивачем не доведено, що дана будівля не придатна для постійного проживання та не є житловою, тому суд вважає, що цільове призначення будівлі для культових потреб релігійної організації не впливає на правовий статус вказаних житлових приміщень.
ОСОБА_3 з 2011 року зареєстрована та проживає у спірному будинку, іншого що дає підстави вважати, що вона має достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а спірне майно є її єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції.
Також, позивач за первісним позовом обґрунтовує свої вимоги, що право користування будинком (сервітут) у ОСОБА_3 припинився, серед іншого, на підставі пункту 2 частини першоїстатті 406 ЦК України, у зв`язку із відмовою від нього особи, в інтересах якої встановлений.
Пунктом 2 частини 1статті 406 ЦК Українипередбачено, що сервітут може бути припинений у разі відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут.
Статтею 12 Цивільного кодексу Українипередбачено, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.Особа може відмовитися від свого майнового права.
Центральним елементом здійснення свого суб`єктивного права є свобода вибору особою відповідної поведінки. Тобто ніхто, окрім самого носія права, не може вирішити питання про здійснення чи нездійснення суб`єктивного цивільного права та час коли дане суб`єктивне право повинне бути здійснене. При цьому сама по собі відмова від здійснення чи нездійснення особами своїх цивільних прав не буде підставою для їх припинення, крім випадків, передбачених законом.
Суд погоджується із доводами позивача, що у відповідача виникло право особистого сервітуту на проживання у спірному житловому приміщенні.
Проте, в судовому засіданні позивачем не було надано належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_3 добровільно відмовилася від права користування приміщенням по АДРЕСА_1 .
Так, як встановлено судом із показів свідків ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_35 , пояснень сторін, письмових звернень до керівництва УГКЦ від 04.09.2017 та від 12.10.2017, причиною тимчасового залишення відповідачем спірного приміщення стали непорозуміння, конфлікти між особами, які проживали у даному приміщенні та створення психологічної напруги. Крім того, не доведено, що відповідач забрала усі належні їй речі.
Суд критично оцінює покази свідка ОСОБА_23 та оглянутий в судовому засіданні відеозапис від 05 травня 2017 року, оскільки на відеозаписі не зафіксовано, які саме речі забрала ОСОБА_3 , з якої саме келії (кімнати).
Крім того, як встановлено із показань свідків ОСОБА_21 , ОСОБА_22 в 2017 році змінено всі замки від вхідних дверей в приміщенні та у вхідній брамі, що свідчить про свідомі дії позивача ще з 2017 року, що спрямовані на чинення перешкод відповідачу у проживанні у вказаному приміщенні.
Також, як випливає із пояснень сторін, показань свідків, дослідженого відеозапису та звернень в поліцію, ОСОБА_3 вчиняла спроби для повернення у спірне приміщення, зокрема, у 2017-2018 роках, 28 серпня 2020 року, однак, не змогла цього зробити через перешкоди з боку осіб, які там проживали.
Пояснення свідка ОСОБА_21 , що 28 серпня 2021 року група людей намагались захопити монастир, у зв`язку чим їх не допустили до монастиря, спростовується показами свідків ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_27 та відеозаписом від 28 серпня 2020 року, якими підтверджено, що група фізичних осіб (монахинь) спілкувалась із особою, яка відкрила ворота, жодних інший активний дій, спрямованих на проникнення до приміщення, не вчиняли.
Всі ці обставини в сукупності свідчать про те, що ОСОБА_3 не втратила інтерес до спірного житла та свідомо не відмовлялася від сервітуту на право користування приміщенням.
Крім того, суд відкидає як необґрунтовані доводи позивача, що право користування будинком у ОСОБА_3 виникло на підставі прийняття її в монахині монастиря Введення в Храм Пресвятої Богородиці та у зв`язку із тим, що відповідача виключено з числа членів монастиря через його церковну ліквідацію, не набуття членства в жодному канонічному чернечому інституті (монастирі) УГКЦ та звільнення її з чернечого стану, припинився сервітут на право користування житловим приміщенням.
Так, суду не надано жодних доказів, що під час вселення до приміщення монастиря ОСОБА_3 між нею та власником майна були визначені будь-які конкретні та чіткі умови, які міг би перевірити суд, та недотримання яких призводило б до втрати права користування житловим приміщенням. Сам факт створення та ліквідація монашої спільноти, виключення з числа членів монастиря чи звільнення із монашого стану не має правового значення для справи, без доведення факту, що саме ці обставини стали умовою для вселення ОСОБА_3 .
Таким чином, судом встановлено, що ОСОБА_3 з 2011 року зареєстрована та проживає у спірному будинку з дозволу власника, іншого житла не має, що дає підстави вважати, що вона має достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а спірне майно є її єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції.
Доводи позивача, що ОСОБА_3 має інше житло, оскільки їй належить на праві власності інше нерухоме майно, зокрема, кімната АДРЕСА_4 , суд не бере до уваги як необґрунтовані, оскільки позивачем не доведено, що відповідач може проживати у даному приміщенні, загальною площею 33 кв.м разом із іншими співвласниками, крім того, вказані обставини не позбавляють права відповідача на вільний вибір свого місця проживання.
Також,судом встановлено,що згіднотехнічного паспортаспірний житловийбудинок маєдвадцять сімжитлових кімнат(келій),а позивачне навівжодних доводівта неподав доказів,що вказанікімнати (келії)не єпридатними дляпроживання уних.
В силу ст.ст.12, 13, 77, 80 ЦПК України,статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати принципу справедливості розгляду справи судом. Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача.
Відтак, суд дійшов висновку про те, позивач не довів необхідності виселення відповідача, яка зареєстрована та протягом тривалого часу користуються спірним житлом на законних підставах, має обґрунтовані очікування на подальше користування житлом та порушення прав та інтересів позивача та суд вважає, що при позбавленні відповідача житла шляхом виселення її із спірного будинку не буде дотримано розумного балансу між інтересами позивача та відповідача.
ОСОБА_3 згідно зустрічних вимог просить зобов`язати позивача усунути перешкоди у користуванні спірним житловим приміщенням, покликаючись на те, що через його дії вона позбавлена права користуватися даним приміщенням.
Статтею 396 Цивільного кодексу Українипередбачено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положеньглави 29 цього Кодексу.
Оскільки судом під час розгляду справи встановлено, що відповідач-позивач не втратила право на користування житлом, фактично на даний час у спірному будинку не проживає, оскільки не має об`єктивної можливості безперешкодного доступу у нього у зв`язку із зміною замків у вхідних дверях та брамі, уповноважені власником особи не надають їй дозволу на проживання, що свідчить про перешкоди у користуванні житловим приміщенням, тому вимоги ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до спірного житлового приміщення та передачі дублікатів ключів від нього підлягають задоволенню.
Суд відкидає як спростовані здобутими в судовому засіданні доказами заперечення позивача проти зустрічного позову, що будівля є культовою, не призначеною для проживання а також на те, що ОСОБА_3 втратила право користування приміщенням у зв`язку із припиненням сервітуту.
Поряд з цим, в судовому засіданні не було встановлено та позивачем не надано належних та допустимих доказів проживання та користування ОСОБА_3 саме житловим приміщенням площею 10,5 кв.м, позначеному в інвентарній справі під літерою «А» за № 2-20, розташованому на 2 поверсі будинку АДРЕСА_1 .
Проте, з урахуванням того, що позивач не заперечує факту надання їй у користування окремого житлового приміщення для проживання, тому суд вважає, що ОСОБА_3 має право на надання їй позивачем у користування для проживання рівноцінного окремого житлового приміщення у спірному будинку по АДРЕСА_1 .
Таким чином, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що в задоволенні позову Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням слід відмовити; зустрічний позов ОСОБА_3 до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» слід задовольнити частково та зобов`язати Релігійну організацію «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» усунути та не чинити перешкоди ОСОБА_3 у користуванні житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом надання постійного безперешкодного доступу до даного житлового приміщення та надати дублікати ключів від воріт, вхідних дверей даного житлового приміщення, відмовивши в задоволенні решти позовних вимог.
Враховуючи, що позов ОСОБА_3 задоволено, відповідно достаті 141 ЦПК України, з Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» на користь ОСОБА_3 підлягає стягненню сплачений нею судовий збір в сумі 840, 80 грн.
На підставі наведеного, керуючись ст. 16, 316, 319, 391, 405, 406 ЦК України, ст. 50 Житлового кодексу України, ст. 2, 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року № 1382-IV ст. 13, 81, 89, 95, 133, 137, 263, 265, 268, 273, 354, 355 ЦПК України, України, суд
ВИРІШИВ:
У задоволенні позову Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням - відмовити.
Зустрічний позов ОСОБА_3 до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» про усунення перешкод в користуванні житлом задовольнити частково.
Зобов`язати Релігійну організацію «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» усунути та не чинити перешкоди ОСОБА_3 у користуванні житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом надання постійного безперешкодного доступу до даного житлового приміщення та надати дублікати ключів від воріт, вхідних дверей даного житлового приміщення.
Стягнути з Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» в користь ОСОБА_3 840 грн. 80 копійок сплаченого судового збору.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається подається доТернопільського апеляційногосуду черезТернопільський міськрайоннийсуд Тернопільськоїобласті протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви», місце знаходження: с. Колодіївка, вул. Кружляк,12, Підволочиський р-н, Тернопільська обл., код ЄДРПОУ 24620256.
Відповідач: ОСОБА_3 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , паспорт НОМЕР_1 , виданий Перемишлянським РВ УМВС України у Львівській області 30.01.1997.
Повний текст судового рішення складений 30.09.2021.
Головуючий суддяК. М. Грицай
