ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Пророка В. В., Єленіної Ж. М.,
Лобойка Л. М., Пількова К. М.
справа № 759/20550/18 (провадження № 14-28 цс 22)
28 квітня 2022 року
м. Київ
Велика Палата Верхового Суду ухвалою від 28 квітня 2022 року повернула колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління розвідки Міністерства оборони України за участю третіх осіб - Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест-будресурс», Київської міської ради, Департаменту охорони культурної спадщини Виконавчого комітету Київської міської ради - про зобов`язання відновити пам`ятку історії місцевого значення за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 01 березня 2021 року.
Із ухвалою Великої Палати Верхового Суду (далі - Велика Палата) не можемо погодитися з огляду на таке.
1. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 09 лютого 2022 року передав зазначену справу на розгляд Великої Палати з посиланням на частину п`яту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки колегія суддів вважала, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
1.1. Зокрема, колегія суддів, обґрунтовуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати, зазначила, що у грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з зазначеним позовом.
1.2. В обґрунтування позовних вимог зазначала, що ОСОБА_1 є прямим нащадком та представником старовинного козацького роду ОСОБА_2. 24 вересня 2008 року дачний будинок нащадка старовинного козацького роду ОСОБА_2 по АДРЕСА_1 пунктом 3 Наказу Міністерства культури України від 24 вересня 2008 року № 1001/0/16-08 «Про затвердження меж і режимів використання зон охорони пам`яток та знесення пам`яток та занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України» занесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України за категорією місцевого значення об`єктів культурної спадщини, охоронний № 511-кв. Попри це дачний будинок ОСОБА_2 був знищений на замовлення Головного управління розвідки забудовником - товариством з обмеженою відповідальністю «Інвест-Будресурс».
1.3. З огляду на належність зруйнованого об`єкту до пам`ятки архітектури його знесення є незаконним, а пам`ятка, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , підлягає відновленню.
1.4. У зв`язку з викладеним, просила зобов`язати Головне управління розвідки Міністерства оборони України відновити за власний рахунок зруйновану пам`ятку історії шляхом проведення заходів з її відбудови та відтворення її первісного вигляду.
1.5. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 18 листопада 2020 року позов задоволено.
1.6. Постановою Київського апеляційного суду від 01 березня 2021 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 18 листопада 2020 року скасовано. У задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
1.7. Суд апеляційної інстанції, зокрема, зазначив, що з урахуванням вимог Закону України «Про охорону культурної спадщини» у справах щодо зобов`язання відновити пам`ятку історії місцевого значення шляхом проведення заходів з її відбудови та відтворення її первісного вигляду належним позивачем є спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини.
1.8. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Таким чином у позивача відсутні права на звернення з даним позовом і ним обрано неналежний спосіб захисту прав, оскільки він не передбачений Законом України «Про охорону культурної спадщини».
1.9. Так, Закон України «Про охорону культурної спадщини» регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою збереження та використання об`єктів культурної спадщини.
1.10. Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про охорону культурної спадщини» Державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини. До спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини належить також виконавчий орган міської ради.
1.11. Згідно з частиною шостою статті 3 цього Закону рішення (розпорядження, дозволи, приписи, постанови) органів охорони культурної спадщини, прийняті в межах їхньої компетенції, є обов`язковими для виконання юридичними і фізичними особами.
1.12. Юридичні і фізичні особи, які завдали шкоди пам`яткам, їхнім територіям (у тому числі незаконним будівництвом), зобов`язані відновити пам`ятки на їхній території, а якщо відновлення неможливе - відшкодувати шкоду відповідно до закону (частина третя статті 47 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).
1.13. У статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) визначено, що сторони цієї Конвенції домовляються, зокрема визнавати права, пов`язані з культурною спадщиною, як невід`ємну частину права на участь у культурному житті, як це визначено в Загальній декларації прав людини; визнавати індивідуальну та колективну відповідальність стосовно культурної спадщини; уживати необхідних заходів для застосування положень Конвенції стосовно найліпшої ефективної реалізації повноважень усіх відповідних громадських, інституційних та приватних учасників.
1.14. Здійснення права на культурну спадщину може підлягати лише таким обмеженням, які є необхідними в демократичному суспільстві для захисту громадського інтересу, прав та свобод інших (стаття 4 Конвенції).
1.15. Згідно з пунктом a) статті 12 Конвенції сторони зобов`язуються заохочувати кожного брати участь, зокрема, у процесі захисту та збереження культурної спадщини.
1.16. Отже, право на захист від порушення конституційного права на культурну спадщину належить кожному та може реалізовуватися як особисто, так і шляхом участі громадян у відповідних громадських організаціях.
1.17. Водночас апеляційний суд застосував обмежувальне тлумачення Закону України «Про охорону культурної спадщини», який вичерпно визначає коло спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини та не передбачає права окремих фізичних осіб звертатись до суду з позовами про захист культурної спадщини, зокрема у спосіб відновлення пам`ятки архітектури (частина третя статті 47 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).
2. Ураховуючи виняткове значення порушеної проблематики, необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики у сфері охорони культурної спадщини, зокрема, у спосіб звернення окремих фізичних осіб до суду з позовами про захист культурної спадщини шляхом відновлення пам`ятки архітектури, колегія суддів Другої судової палати вважає, що справа містить виключну правову проблему, становить значний суспільний інтерес, враховуючи також, що позивач вперше заявила своє право на звернення з відповідним позовом на підставі норм Конвенції.
3. Тому колегія суддів вважала, що для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень існує очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у справах за позовом фізичної особи про захист культурної спадщини, зокрема у спосіб відновлення пам`ятки архітектури, оскільки справа, що переглядається, містить виключну правову проблему.
4. Велика Палата, повертаючи справу на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду обґрунтувала свою позицію тим, що у провадженні Великої Палати були справи, у яких позивачами за позовами про захист культурних прав не були власники чи носії інших речових прав на відповідні об`єкти (постанови від 23 травня 2018 року у справі № 914/340/17 (пункт 6.26), від 26 червня 2018 року у справі № 914/582/17 (пункти 7.34-7.38)).
5. Висновки про відсутність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати, а також про недоцільність розгляду нею справи через відсутність виключної правової проблеми, Велика Палата для дотримання принципу юридичної визначеності формулює з урахуванням усталеної практики застосування кількісного та якісного критеріїв встановлення виключного характеру правової проблеми. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку і вирішує передати на розгляд Великої Палати справу як таку, в якій є саме виключна правова проблема, повинен обґрунтувати не тільки те, що є правова проблема, але й те, що вона є виключною (цьому покликані сприяти відповідні критерії). Констатація наявності певної правової проблеми без відповідного обґрунтування її виключності не означає наявність підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати та не зумовлює доцільність розгляду цієї справи. А підстав відступати від висновку Великої Палати щодо тлумачення поняття виключної правової проблеми немає.
6. На наше переконання, такий підхід Великої Палати є поверхневим та помилковим з огляду на таке.
7. Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
8. Верховний Суд забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (пункт 6 частини другої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
9. За приписами статті 45 цього ж Закону Велика Палата є постійно діючим колегіальним органом Верховного Суду яка у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
10. Частина п`ята статті 403 ЦПК України передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
11. Крім того, частина четверта статті 10 ЦПК України визначає, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
12. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року, заява № 17862/91, § 31-32 та «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року, заява «№ 20372/11, § 65).
13. Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123).
14. Разом із цим, Конституційний суд України у своєму рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 наголосив на тому, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.
15. Реальне існування правової визначеності зумовлює довіру суспільства до діяльності держави, до судової системи, належне ставлення до права та закону. Відсутність правової визначеності, навпаки, спричиняє порушення прав, свобод та законних інтересів осіб, руйнує основи правової системи, а практика Верховного Суду, як найвищої національної судової інстанції та органу на який покладено відповідальність за формування сталої судової практики, є особливо показовою щодо дотримання правової визначеності.
16. Отже, Велика Палата вирішує, головним чином, справи, в яких під загрозу може бути поставлене однакове застосування судами норм матеріального та дотримання норм процесуального права, а також для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
17. Крім цього обов`язок суду, який передає до Великої Палати справу як таку, що містить виключну правову проблему, обґрунтувати її виключність із застосуванням кількісного та якісного критеріїв, не передбачений жодним нормативно-правовим актом, а сформований практикою Великої Палати. Відтак остання не вправі розглядати обґрунтування зазначених критеріїв правової проблеми як прямий обов`язок відповідного суду, а також лише з урахуванням цього робити висновок про відсутність підстав для передачі справи.
18. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду передав справу № 759/20550/18 на розгляд Великої Палати з метою забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, визначивши питання можливості звернення до суду з позовами про захист культурної спадщини шляхом відновлення пам`ятки архітектури безпосередньо окремими фізичними особами, які бажають захистити свої соціально-культурні права та охоронювані законом інтереси щодо збереження культурної спадщини, як виключну правову проблему з урахуванням висновку суду апеляційної інстанції про те, що згідно з вимогами Закону України «Про охорону культурної спадщини» у справах щодо зобов`язання відновити пам`ятку історії місцевого значення шляхом проведення заходів з її відбудови та відтворення її первісного вигляду належним позивачем є спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини.
19. Також вважаємо, що посилання Великої Палати на висновки, зроблені у справах № 914/340/17 та № 914/582/17, у яких позивачами за позовами про захист культурних прав не були власники чи носії інших речових прав на відповідні об`єкти не є релевантним, оскільки позивачами у цих справах були не окремі фізичні особи, а представництво Американського об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, представництва Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу та Єврейської релігійної громади "Турей Загав" ("Золота Роза").
20. Враховуючи вищевикладене та з урахуванням доводів колегії суддів Другої судової палати Касаційногоцивільного суду у складі Верховного Суду та того факту, що процесуальний закон не передбачає можливості вирішення питання про наявність та/або відсутність правової проблеми в ухвалі про повернення справи без розгляду її по суті вважаємо, що Велика Палата помилково дійшла висновку про необхідність повернення справи № 759/20550/18 колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Належним процесуальним рішенням Великої Палати було б постановлення ухвали про прийняття та призначення цієї справи до розгляду, а також вирішення питання про наявність виключної правової проблеми, яка становить значний суспільний інтерес, при розгляді справи по суті.
Судді /підпис/ В. В. Пророк
/підпис/ Ж. М. Єленіна
/підпис/ Л. М. Лобойко
/підпис/ К. М. Пільков
