-
скопійовано
-
-
-
-
-
скопійовано
-
-
ПОСТАНОВА
Іменем України
19 травня 2022 року
Київ
справа №440/930/21
провадження № К/9901/45602/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Смоковича М. І.,
суддів: Данилевич Н. А., Радишевської О. Р.,
розглянув у порядку письмового провадження в касаційній інстанції справу
за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області, за участі третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головного управління Державної казначейської служби України у Полтавській області, про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити дії, провадження у якій відкрито
за касаційною скаргою Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2021 року (суддя Кукоба О. О.) та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2021 року (судді Бершов Г. Є., Ральченко І. М., Чалий І. С.) та
в с т а н о в и в:
1. У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області (далі - ТУ ДСА України у Полтавській області), в якому просив:
- визнати неправомірними дії ТУ ДСА України в Полтавській області щодо відмови у нарахуванні та виплаті йому з 01 січня 2020 року щомісячної компенсації втраченого заробітку в розмірі і порядку, передбаченому Законом України від 02 червня 2016 року № 1402-VII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VII) з розрахунку суддівської винагороди в розмірі окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб та щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 40 % посадового окладу працюючого судді;
- стягнути з ТУ ДСА України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 недоплачену компенсацію втраченого заробітку за 2020 рік в сумі 600000,00 грн;
- стягнути з ТУ ДСА України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в сумі 300000,00 грн.
2. Позовні вимоги обґрунтував тим, що у 2005 році його звільнили з посади судді у відставку за станом здоров`я, що перешкоджає продовженню виконання обов`язків. З цієї причини ТУ ДСА України у Полтавській області призначило йому щомісячну компенсацію у розмірі різниці між втраченим заробітком і призначеною пенсією по інвалідності, виплату якої було передбачено у частині третій статті 45 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-ХІІ «Про статус суддів» (далі - Закон № 2862-ХІІ), яку він продовжував отримувати й у 2020 році.
На його думку, з 01 січня 2020 року ця щомісячна компенсація мала б йому нараховуватися виходячи з розміру суддівської винагороди судді місцевого суду відповідно до статті 135 Закону № 1402-VIII, з урахуванням доплати за вислугу років, яка у випадку з позивачем має становити 40 %.
Однак, відповідач упродовж 2020 року нараховував цю компенсацію у меншому розмірі, а також несвоєчасно виплачував належні позивачу суми, посилаючись на відсутність бюджетних асигнувань, чим завдав позивачеві як матеріальну, так і моральну шкоду, у зв`язку з чим заявлено цей позов.
3. Обставини, які встановили суди попередніх інстанцій, стисло можна викласти так.
Згідно з рішенням Полтавської обласної Ради народних депутатів від 21 січня 1993 року ОСОБА_1 обрано народним суддею Оржицького районного народного суду Полтавської області.
Указом Президента України від 13 грудня 2002 року № 1155/2002 ОСОБА_1 призначено на посаду голови Оржицького районного суду Полтавської області.
26 червня 2003 року позивачу, за наслідками огляду Полтавською обласною МСЕК № 1, вперше встановлено інвалідність третьої групи з визначенням втрати працездатності 50 % - захворювання, отримане при виконанні обов`язків судді, що підтверджено копією довідки від 26 червня 2003 року № 005769.
Указом Президента України від 15 січня 2005 року № 33/2005 ОСОБА_1 звільнено з посади судді Оржицького районного суду Полтавської області «у зв`язку з поданням заяви про відставку за станом здоров`я, що перешкоджає продовженню виконання обов`язків».
Відтак за наказом ТУ ДСА України в Полтавській області від 30 березня 2005 року № 30 ОСОБА_1 призначено з 01 лютого 2005 року щомісячну компенсацію у розмірі різниці між втраченим заробітком і призначеною пенсією без врахування одноразової страхової суми.
20 вересня 2012 року позивачу, за результатами повторного огляду МСЕК, встановлено з 14 вересня 2012 року і безстроково другу групу інвалідності.
Суди попередніх інстанцій зазначили, що загальна сума компенсації, яку позивачеві призначили у зв`язку зі звільненням з посади судді за станом здоров`я, у 2020 році становила 464513,04 грн.
Як можна зрозуміти з написаного, зазначена сума була меншою, аніж очікував отримати позивач, адже з його погляду цю компенсацію потрібно розраховувати на основі суддівської винагороди відповідно до статті 135 Закону № 1402-ХІІ, тоді як відповідач вважав, що для цього немає підстав.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції з`ясувалося також, що відповідач видав наказ від 19 лютого 2021 року № 11/од «Про припинення виплати компенсації ОСОБА_1 », відповідно до якого позивачу припиняється виплата згаданої компенсації з 01 січня 2021 року, а також визнано таким, що втратив чинність з 01 січня 2021 року наказ ТУ ДСА України у Полтавській області від 01 листопада 2010 року № 82 «Про встановлення щомісячної компенсації ОСОБА_1 ».
Вимог про скасування зазначеного наказу заявлено не було, однак в контексті обставин цієї справи суд першої інстанції вважав за можливе вийти за межі позовних вимог, про що написано нижче.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій
4. Полтавський окружний адміністративний суд рішенням від 15 квітня 2021 року позов задовольнив частково.
Визнав неправомірними дії ТУ ДСА України в Полтавській області щодо відмови у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 з 01 січня 2020 року щомісячної компенсації втраченого заробітку в розмірі і порядку, передбаченому Законом № 1402-VII з розрахунку суддівської винагороди в розмірі окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб та щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 40 % посадового окладу працюючого судді.
Зобов`язав ТУ ДСА України в Полтавській області перерахувати ОСОБА_1 з 01 січня 2020 року щомісячну компенсацію втраченого заробітку в розмірі і порядку, передбаченому Законом № 1402-VII, з розрахунку суддівської винагороди в розмірі окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб та щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 40 % посадового окладу працюючого судді та провести виплату з урахуванням фактично сплачених сум.
Визнав протиправним та скасував наказ ТУ ДСА України в Полтавській області від 19 лютого 2021 року № 11/од «Про припинення виплати компенсації ОСОБА_1 ».
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовив.
Стягнув за рахунок бюджетних асигнувань ТУ ДСА України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн.
5. Другий апеляційний адміністративний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін.
6. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, суть спору стисло окреслив так: позивач оспорює протиправні дії ТУ ДСА України в Полтавській області щодо обчислення йому у 2020 році щомісячної компенсації у розмірі різниці між втраченим заробітком і призначеною пенсією по інвалідності; спірним у цих відносинах є визначення бази для обчислення цієї компенсації.
Суди попередніх інстанцій зазначили, що на дату звільнення позивача у відставку за станом здоров`я (15 січня 2005 року) питання щодо соціального захисту суддів регулювалось статтею 45 Закону № 2862-XII (зі змінами, внесеними Законом України від 24 лютого 1994 року № 4015-XII «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про статус суддів»).
30 вересня 2016 року набрав чинності Закон № 1402-VIII, за текстом частини першої статті 135 якого суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. У тій самій статті визначено складові суддівської винагороди і їх розмір.
Проте, за текстом судових рішень, до 01 січня 2020 року діяли положення пунктів 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, які пов`язували отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених статтею 135 Закону № 1402-VIII, з успішним проходженням кваліфікаційного оцінювання або з призначенням на посаду судді за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. До проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримував суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI) у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VIII).
Конституційний Суд України Рішенням від 04 грудня 2018 року № 11-рп/2018 визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII (пункт 1 резолютивної частини Рішення). Конституційний Суд України визначив також, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, <…>.
Згодом, підпунктом 16 пункту 1 розділу I Закону України від 16 жовтня 2019 року № 193-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» (далі - Закон № 193-IX) пункти 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» із Закону № 1402-VIII виключені.
З посиланням на пункт 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VII) і статтю 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» суди першої і апеляційної інстанцій зазначили, що прожитковий мінімум для працездатних осіб, який має використовуватися як розрахункова величина для нарахування суддівської винагороди, з 1 січня 2020 року становить 2102,00 грн.
Зважаючи на наведене позивач переконував, що розрахунок розміру належної йому компенсації (відповідно до частини третьої статті 45 Закону № 2862-ХІІ) у 2020 році мав здійснюватися виходячи з посадового окладу судді місцевого суду у розмірі 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб (2102,00 грн х 30 = 63060,00 грн) з урахуванням доплати за вислугу років, що становить 40 % (60030,00 грн х 40 % = 25224,00 грн). Тож для обчислення компенсації втраченого заробітку мала враховуватися сума у розмірі 88284,00 грн (63060,00 грн + 25224,00 грн).
Натомість відповідач наполягав, що зазначена компенсація правомірно обчислена позивачу виходячи з базового розміру посадового окладу судді місцевого суду у 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, який був передбачений Законом № 2453-VI з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-рп/2018 та Закону № 1774-VII, адже позивач не проходив кваліфікаційного оцінювання.
Вирішуючи цей спір суди першої і апеляційної інстанцій виходили з того, що позивач на момент звільнення у відставку за станом здоров`я (що було передбачено чинним на момент його звільнення у 2005 році законодавством) набув право на одержання щомісячної компенсації у розмірі різниці між втраченим заробітком і призначеною пенсією по інвалідності.
З посиланням на статті 21, 22 Конституції України, а також на Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 03 червня 2013 року № 3-рп/2013 суди попередніх інстанцій зазначили, що конституційний статус судді зумовлює обов`язок держави гарантувати достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці. Відсутність бюджетних асигнувань для виплати компенсації у зазначеному розмірі є безпідставні, адже гарантовані законом виплати, пільги тощо неможливо ставити в залежність від видатків бюджету (у цьому зв`язку суди попередніх інстанцій зіслалися на постанови Верховного Суду України, які містять зазначений висновок, від 22 червня 2010 року у справі № 21-399во10, від 07 грудня 2012 року у справі № 21-977во10, від 03 грудня 2010 року у справі № 21-44а10).
З уваги на висловлені мотиви суди попередніх інстанцій виснували, що розрахунковою величиною для обчислення позивачу компенсації є посадовий оклад судді місцевого суду у розмірі 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб з урахуванням доплати за вислугу років у розмірі 40 %. Суди попередніх інстанцій наголосили також, що між сторонами немає спору щодо того, чи має позивач право на отримання такої компенсації у 2020 році.
Окрім того, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що ця компенсація у світлі спірних відносин має розглядатися як гарантія належного матеріального забезпечення судді у відставці, адже будь-які інші виплати за чинним законодавством для судді, який звільнений у відставку за станом здоров`я (яким є ОСОБА_1 ), не передбачені. Спираючись на цей підхід суд першої інстанції, з`ясувавши про існування наказу ТУ ДСА України в Полтавській області від 19 лютого 2021 року № 11/од «Про припинення виплати компенсації ОСОБА_1 », вважав за можливе вийти за межі позовних вимог і скасувати цей наказ, щоб таким чином спосіб відновлення порушеного права, за захистом якого звернувся позивач, був ефективним.
Касаційне оскарження
7. У касаційній скарзі ТУ ДСА України у Полтавській області просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій в частині скасування наказу цього органу від 19 лютого 2021 року № 11/од «Про припинення виплат компенсації ОСОБА_1 ».
Касаційну скаргу її автор подав з підстави, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) й пояснив, що наразі немає висновку Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 45 Закону № 2862-ХІІ після того, як цей Закон й згадана стаття зокрема втратили чинність у зв`язку з прийняттям нового закону, який не передбачає виплати щомісячної компенсації […], натомість передбачає інший механізм соціального захисту судді (соціальне страхування).
Аргументуючи свої вимоги скаржник зазначив, що суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, безпідставно вийшов за межі позовних вимог, коли скасував наказ від 19 лютого 2021 року № 11/од «Про припинення виплат компенсації ОСОБА_1 ».
Переконує, що таким чином суд першої інстанції вийшов за рамки предмету спору та фактично змінив його суть, що є порушенням принципу диспозитивності. Нагадав, що спір стосувався виплати компенсації за період січень-грудень 2020 року, яка виплачувалася відповідно до наказу ТУ ДСА України у Полтавській області від 01 листопада 2010 року № 82 «Про встановлення щомісячної компенсації ОСОБА_1 ».
Наказ, який скасували суди попередніх інстанцій в цій справі, передбачав припинення виплати ОСОБА_1 компенсації з 01 січня 2021 року і визнання таким, що втратив чинність з 01 січня 2021 року згаданий наказ ТУ ДСА України у Полтавській області 01 листопада 2010 року № 82, тобто не стосувався до предмета спору. Тимчасом позивач не заявляв вимог про скасування цього наказу, в тому числі шляхом збільшення позовних вимог, тож і відповідач не мав можливості висловити свою позицію щодо цього наказу.
Відповідач висловився також щодо правових підстав для виплати щомісячної компенсації позивачеві, наголосивши на тому, що припинення її виплати згідно з наказом від 19 лютого 2021 року № 11/од «Про припинення виплат компенсації ОСОБА_1 » зумовлена втратою чинності Законом № 2862-ХІІ. Закон № 2453-VI і чинний з 30 червня 2016 року Закон № 1402-VIII не передбачають виплати компенсації, яку отримував позивач, зокрема протягом 2020 року.
Додав також, що виплати такої компенсації не передбачає жоден чинний нормативно-правовий акт, як і не передбачає за територіальними органами ДСА України такого обов`язку. Підкреслив заодно, що не заперечує проти виплати позивачеві компенсації, з приводу розміру якої виник спір, а припинення її виплати з 01 січня 2021 року пов`язане тільки з тим, що органи ДСА України не мають правових підстав для її виплати.
З посиланням на статті 46, 92 Конституції України відповідач зазначив, що з 2010 року (після набрання чинності [03 серпня 2010 року] Законом № 2453-VI, а згодом Законом № 192-VIII) й дотепер, після набрання чинності з 30 вересня 2016 року Законом № 1402-VIII, страхування суддів здійснюється не за рахунок бюджетних коштів, а за рахунок коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Тому виплата страхових платежів у зв`язку з настанням страхового випадку, які за своєю правовою природою є подібними щомісячній компенсації, яку отримує позивач, тепер здійснюється за рахунок коштів Фонду. Так само після набрання чинності Законом № 2453-VI немає положень, які б покладали на органи ДСА України обов`язок щодо матеріального і соціального забезпечення суддів у відставці.
З уваги на наведене відповідач вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про звуження обсягу прав позивача на належне матеріальне забезпечення й ствердив, що не було підстав для скасування наказу від 19 лютого 2021 року № 11/од «Про припинення виплат компенсації ОСОБА_1 ».
Ухвалою від 29 грудня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження з наведених підстав.
8. Від позивача надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому він просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.
Вважає, що в контексті спірних правовідносин суд першої інстанції мав підстави вийти за межі позовних вимог й правомірно це зробив, що цілком відповідало меті цього заходу, визначеній у статті 9 КАС України.
Зауважив, що наказом від 19 лютого 2021 року № 11/од «Про припинення виплат компенсації ОСОБА_1 » відповідач визнав таким, що втратив чинність попередній наказ від 01 листопада 2010 року № 82, на підставі якого йому (позивачу) виплачувалася щомісячна компенсація, в тому числі протягом 2020 року, щодо суми якої виник цей спір. Під час розгляду справи в суді відповідач не повідомив про цей наказ суду, що з погляду позивача свідчить про зловживання процесуальними правами, спрямоване на затягування розгляду справи.
Зазначив також, що, позиція відповідача в цій справі видається непослідовною і суперечливою. Спершу ТУ ДСА України у Полтавській області, зокрема у відзиві на позовну заяву, висловило думку, що правомірно нарахувало компенсацію виходячи з базового розміру посадового окладу судді місцевого суду у розмірі 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, який був передбачений Законом № 2453-VI з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-рп/2018 та Закону № 1774-VII. Тоді відповідач пояснив це тим, що ОСОБА_1 не проходив кваліфікаційного оцінювання. Водночас відповідач не заперечив й того, що ОСОБА_1 має право на компенсацію, зокрема у 2020 році, що підтверджується хоча б розрахунком потреб у бюджетних коштах на 2019 рік.
У 2010 році ТУ ДСА України у Полтавській області уже припиняло виплату компенсації в розмірі різниці між втраченим заробітком і призначеною пенсією по інвалідності (з 01 листопада 2010 року) з мотивів відсутності законних підстав для її виплати. Проте, Київський районний суд м. Полтави постановою від 11 травня 2011 року у справі № 2а-3642/11/1609 визнав ці дії неправомірними й зобов`язав ТУ ДСА України у Полтавській області призначити та виплатити позивачеві щомісячну компенсацію в розмірі різниці між втраченим заробітком і призначеною пенсією по інвалідності з 01 листопада 2010 року.
Як можна зрозуміти з написаного, після апеляційного перегляду цього рішення позивачу продовжили виплачувати щомісячну компенсацію до кінця 2020 року, після чого виник спір, обставини якого були предметом дослідження в цій справі.
Релевантні джерела права
9. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною третьою статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
10. Відповідно до частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, яка діяла станом на 2005 рік) суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено; 2) досягнення суддею шістдесяти п`яти років; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я; 4) порушення суддею вимог щодо несумісності; 5) порушення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.
Норми такого самого змісту містила частина перша статті 15 Закону № 2862-ХІІ (який втратив чинність з 13 грудня 2011 року) у редакції, викладеній згідно із Законом України від 21 червня 2001 року № 2534-ІІІ.
11. Відповідно до частини першої статті 43 Закону № 2862-ХІІ (чинного на дату звільнення позивача з посади судді) кожен суддя за умови, що він працював на посаді судді не менше 20 років, має право на відставку, тобто на звільнення його від виконання обов`язків за власним бажанням або у зв`язку з закінченням строку повноважень. Суддя також має право на відставку за станом здоров`я, що перешкоджає продовженню виконання обов`язків.
Відповідно до частини третьої статті 45 Закону № 2862-ХІІ (називається «Соціальний захист суддів») у разі заподіяння судді у зв`язку з виконанням відповідно до закону службових обов`язків каліцтва чи іншого стійкого ушкодження здоров`я, що виключає можливість продовження професійної діяльності, йому виплачується одноразова страхова сума за рахунок страхових платежів по обов`язковому державному особистому страхуванню суддів в розмірі п`ятирічного заробітку. Крім того, йому щомісячно виплачується компенсація в розмірі різниці між втраченим заробітком і призначеною пенсією без врахування одноразової страхової суми. За ним також зберігається право на отримання і придбання жилого приміщення відповідно до положень статті 44 цього Закону, незалежно від тривалості роботи на посаді судді. Коли заподіяне каліцтво чи інше пошкодження здоров`я не призвело до стійкої втрати працездатності, виплачується одноразова страхова сума за рахунок страхових платежів по обов`язковому державному особистому страхуванню суддів в розмірі річного заробітку.
12. 03 серпня 2010 року набрав чинності Закон № 2453-VІ. У підпункті 1 пункту 2 розділу XII «Прикінцеві положення» вказаного Закону визначено, що Закон № 2862-ХІІ втрачає чинність, крім статті 43, частин п`ятої - тринадцятої статті 44, які втрачають чинність з 1 січня 2011 року, та частин першої - четвертої статті 44, які втрачають чинність з 1 січня 2012 року.
Відповідно до статті 135 Закону № 2453-VI (називається «Соціальне страхування судді») життя і здоров`я суддів підлягають обов`язковому державному страхуванню за рахунок коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».
30 вересня 2016 року набрав чинності Закон № 1402-VIII, у зв`язку з чим втратив чинність (не повністю) Закон № 2453-VI.
Відповідно до статті 141 Закону № 1402-VIII (називається теж «Соціальне страхування судді») обов`язкове державне страхування життя і здоров`я суддів здійснюється за рахунок коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування».
13. Відповідно до частини першої статті 126 Конституції України (у чинній редакції) незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Частиною шостою статті 126 Конституції України (у чинній з 30 червня 2016 року редакції) встановлено, що підставами для звільнення судді є: 1) неспроможність виконувати повноваження за станом здоров`я; 2) порушення суддею вимог щодо несумісності; 3) вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді; 4) подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням; 5) незгода на переведення до іншого суду у разі ліквідації чи реорганізації суду, в якому суддя обіймає посаду; 6) порушення обов`язку підтвердити законність джерела походження майна.
Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Висновки Верховного Суду
14. У касаційній скарзі відповідач порушив питання про застосування частини третьої статті 45 Закону № 2862-ХІІ після втрати чинності цього Закону ще у 2010 році, але у зіставленні із Законом № 1402-VIII, який подібно до Закону № 2453-VI, не містить положень, які б передбачали виплату щомісячної компенсації у разі заподіяння судді каліцтва чи іншого стійкого ушкодження здоров`я, що виключає можливість продовження професійної діяльності, у розмірі різниці між втраченим заробітком і призначеною пенсією.
Водночас відповідач просить скасувати судові рішення судів першої і апеляційної інстанцій тільки в частині скасування наказу ТУ ДСА України у Полтавській області від 19 лютого 2021 року № 11/од «Про припинення виплат компенсації ОСОБА_1 », тоді як питання про правомірність виплати позивачеві щомісячної компенсації протягом 2020 року сумніву не піддає. Акцентує передовсім на тому, що скасувавши цей наказ суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, безпідставно вийшов за межі позовних вимог.
Переконуючи у правомірності виданого наказу відповідач підкреслив, що чинний Закон № 1402-VIII не покладає на органи ДСА України виплату щомісячної компенсації, яку отримував позивач.
15. Зіставивши аргументи відповідача, висловлені у касаційній скарзі, з тим, як їх означили суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір, є підстави погодитися з думкою позивача про непослідовність й до певної міри суперечливість позиції відповідача щодо виплати щомісячної компенсації в аспекті порушеного у касаційній скарзі питання, адже охоплює воно не тільки правомірність припинення виплати позивачеві територіальним органом ДСА України щомісячної компенсації з 2021 року, але й про її виплату загалом після втрати чинності Закону № 2862-ХІІ.
Відповідаючи на це питання колегія суддів виходить з такого.
Передовсім у контексті спірних правовідносин варто навести деякі висновки, позиції Конституційного Суду України щодо конституційних гарантій незалежності суддів, однією з яких є право на відставку.
Приміром, у Рішенні від 03 червня 2013 року № 3-рп/2013 (абзаци п`ятий, шостий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини) Конституційний Суд України зазначив: «Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо) та надання їм у майбутньому статусу судді у відставці; право судді у відставці на пенсійне або щомісячне довічне грошове утримання є гарантією належного здійснення правосуддя і незалежності працюючих суддів та дає підстави висувати до суддів високі вимоги, зберігати довіру до їх компетентності і неупередженості; щомісячне довічне грошове утримання судді спрямоване на забезпечення гідного його статусу життєвого рівня, оскільки суддя обмежений у праві заробляти додаткові матеріальні блага, зокрема обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу; конституційний принцип незалежності суддів означає, в тому числі, конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); статус судді та його елементи, зокрема матеріальне забезпечення судді після припинення його повноважень, є не особистим привілеєм, а засобом забезпечення незалежності працюючих суддів і надається для гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя».
У Рішенні Конституційного Суду України від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013 (підпункт 3.1 пункту 3 мотивувальної частини) зазначено, що відставка судді є особливою формою звільнення його з посади за власним бажанням та обумовлена наявністю в особи відповідного стажу роботи на посаді судді; наслідком відставки є, зокрема, припинення суддею своїх повноважень з одночасним збереженням за ним звання судді і гарантій недоторканності, а також набуттям прав на виплату вихідної допомоги та отримання пенсії або щомісячного довічного грошового утримання. Звільнення судді з посади за станом здоров`я відбувається через погіршення стану його здоров`я, що не дає йому змоги протягом тривалого часу або постійно здійснювати свої повноваження. Звільнення на такій підставі відбувається у разі, коли суддя не набув права на відставку. Судді, звільнені з посади внаслідок неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я та на підставі подання заяви про відставку, мають неоднаковий правовий статус та різні умови соціального забезпечення.
Конституційний статус судді передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя, дає підстави ставити до суддів високі вимоги і зберігати довіру до їх компетентності та неупередженості.
За текстом Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 (абзаци другий, четвертий, п`ятий пункт 7) аналіз норм Конституції України свідчить, що надання судді за рахунок держави матеріального і соціального захисту (заробітна плата, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо), що відповідає його високому статусу, є гарантією забезпечення незалежності.
Право судді, який перебуває у відставці, на пенсійне та щомісячне довічне грошове утримання є гарантією незалежності працюючих суддів. Щомісячне довічне грошове утримання - це особлива форма соціального забезпечення суддів, зміст якої полягає у гарантованій державою щомісячній звільненій від сплати податків грошовій виплаті, що слугує забезпеченню їх належного матеріального утримання, в тому числі після звільнення від виконання обов`язків судді. Умови і порядок його виплати визначені Законом України «Про статус суддів».
Щомісячне довічне грошове утримання судді у встановленому розмірі спрямоване на забезпечення гідного його статусу життєвого рівня, оскільки суддя обмежений у праві заробляти додаткові матеріальні блага.
За текстом Рішення Конституційного Суду України від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007 (абзац третій пункту 3.2 мотивувальної частини) суддям, які вийшли у відставку, призначається пенсія на умовах, передбачених Законом України «Про державну службу», що визначено статтею 43 Закону України «Про статус суддів». Відповідно до частини четвертої цієї статті судді у відставці, який має стаж роботи на посаді судді не менше 20 років, виплачується за його вибором пенсія або щомісячне довічне грошове утримання. При цьому розмір такого утримання не обмежений.
16. Зі змісту судових рішень судів попередніх інстанцій видно, що вони теж при вирішенні цієї справи спиралися на рішення Конституційного Суду України, зокрема й ті, які згадано вище, у яких мовиться про конституційний статус судді і пов`язані з цим гарантії. Однак їхні висновки в світлі позицій суду конституційної юрисдикції до розуміння гарантій суддівської незалежності, одним з аспектів якого є належне матеріальне забезпечення, в контексті обставин цієї справи видаються помилковими, адже не враховують чи оминають два важливих питання: набуття статусу судді у відставці й види матеріального забезпечення, які виконують функцію «гарантії» незалежності судді.
За текстом рішень Конституційного Суду України, окремі з яких відтворено вище, конституційними гарантіями незалежності суддів, коли йдеться про їхнє матеріальне і соціальне забезпечення, є суддівська винагорода, вихідна допомога судді у зв`язку з відставкою, пенсія або щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці.
Щомісячна компенсація в розмірі різниці між втраченим заробітком і призначеною пенсією без врахування одноразової страхової суми, виплата якої була передбачена частиною третьою статті 45 Закону № 2862-ХІІ (у разі заподіяння судді у зв`язку з виконанням відповідно до закону службових обов`язків каліцтва чи іншого стійкого ушкодження здоров`я, що виключає можливість продовження професійної діяльності) до цих гарантій не належить й тим паче не може позиціонуватися як «гарантія» матеріального забезпечення «судді у відставці» нарівні з наведеними видами виплат (довічне грошове утримання або пенсія).
Статус судді у відставці нерозривно пов`язаний з наявністю відповідного стажу роботи на посаді судді. Іншими словами, «гарантувати» належний рівень матеріального забезпечення судді після припинення повноважень має саме тривала професійна діяльність. Якщо звільнення зумовлено іншими причинами, то претендувати на гарантії, які надає відставка як особлива форми звільнення з посади за власним бажанням, немає.
17. Суди попередніх інстанцій апелювали саме до наявності у позивачa статусу судді у відставці й цим пояснили недопустимість звуження обсягу конституційних гарантій, пов`язаних з цим статусом. Водночас, поза належною увагою залишилася та обставина, що позивача звільнили у зв`язку зі станом здоров`я, що перешкоджало виконанню професійних обов`язків. Пригадаємо, що відповідно до згаданого Указу, позивача звільнили з посади судді на підставі пункту 9 частини п`ятої статті 125 Конституції України та статті 43 Закону № 2862-ХІІ - у зв`язку з поданням заяви про відставку за станом здоров`я, що перешкоджає продовженню виконання обов`язків.
Відповідно до частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній, зокрема, на дату видання Указу Президента України від 15 січня 2005 року, яким позивача звільнено з посади судді), підставами для звільнення з посади судді [органом, що його обрав або призначив] є, з-поміж інших, неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров`я (пункт 3), подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням (пункт 9).
Маємо зауважити, що на відміну від частини першої статті 15 Закону № 2862-ХІІ («Припинення повноважень судді»), яку Законом України від 21 червня 2001 року № 2534-ІІІ викладено в новій редакції, відтак її положення узгоджувалися з положеннями частини п`ятої статті 126 Конституції України, зміст частини першої статті 43 Закону № 2862-ХІІ залишився незмінним (аж до втрати чинності цим Законом).
Формулювання підстави звільнення ОСОБА_1 з посади судді в Указі Президента України від 15 січня 2005 року № 33/2005 спричинило, на думку колегії суддів, помилкову правову оцінку його статусу як судді й правової природи пов`язаних з цим виплат.
Передбачена частиною третьою статті 45 Закону № 2862-ХІІ щомісячна компенсація різниці пов`язана не зі статусом судді у відставці, а із заподіянням судді у зв`язку з виконанням відповідно до закону службових обов`язків каліцтва чи іншого стійкого ушкодження здоров`я, що виключає можливість продовження професійної діяльності.
Після набрання (з 01 січня 2011 року) чинності Законом № 2453-VI підстав для виплати цієї компенсації немає, так само як і підстав для звільнення зі згаданої підстави у відставку (після 01 січня 2011 року через неможливість здійснювати повноваження за станом здоров`я судді звільняються з посади. Таку позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 27 червня 2017 року № п/800/431/16 (провадження №21-3881а16).
Натомість Законом № 2453-VI було передбачено виплату страхового відшкодування за рахунок коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України. Закон № 1402-VIII (який набрав чинності з 30 вересня 2016 року) містить аналогічні положення у статті 141, які в цій частині теж відсилають до закону, який визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов`язкового державного соціального страхування.
18. Отож, положення чинного законодавства, зокрема Закону № 1402-VIII, не містять застережень щодо збереження за суддями, яких було призначено на посаду чи звільнено з неї в період дії Закону № 2862-ХІІ, можливості отримувати соціальне забезпечення на умовах, визначених Законом № 2862-ХІІ.
Тому, відповідаючи на порушене в касаційній скарзі питання, колегія суддів зазначає, що частина третя статті 45 Закону № 2862-ХІІ, відтоді, як втратила чинність, застосуванню не підлягає.
19. Зважаючи на доволі непослідовну і вибіркову позицію відповідача щодо предмета спору в цій справі колегія суддів змушена зауважити, що питання, які він окреслив у касаційній скарзі, стосувалися не тільки наказу ТУ ДСА України у Полтавській області від 19 лютого 2021 року № 11/од, але й позовних вимог в цілому. Тобто доводи касаційної скарги є ширшими за її вимоги, але в розумінні статті 341 КАС України теж визначають межі касаційного перегляду, відповідно дозволяють суду касаційної інстанції перевіряти правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Нагадаємо, що суди попередніх інстанцій у цій справі, спираючись на конституційні гарантії судді у відставці, вважали, що позивач має право на те, щоб базою нарахування і виплати йому компенсації у розмірі різниці між втраченим заробітком і призначеною пенсією по інвалідності, передбаченої частиною третьою статті 45 Закону № 2862-ХІІ, була суддівська винагорода, розмір і складові якої передбачено статтею 135 Закону № 1402-VIII з урахуванням положень Закону № 1774-VII щодо розрахункової величини (тобто 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб та 40 % доплати, позаяк позивач має стаж роботи більше 15 років).
Висновки судів попередніх інстанцій по суті цього спору ґрунтуються на хибній інтерпретації положень законодавства щодо гарантій незалежності судді та зумовленому цим неправильним застосуванням положень чинного законодавства щодо суддівської винагороди й довічного грошового утримання. Задовольнивши позовні вимоги з мотивів, про які написано вище, суди попередніх інстанцій у такий спосіб фактично надали позивачеві можливість отримувати суддівську винагороду працюючого професійного судді місцевого суду відповідно до статті 135 Закону № 1402-VIII за відсутності для цього законних підстав. Зважаючи на мотиви оскаржених судових рішень і спосіб захисту порушених прав, таку можливість позивачеві надали без обмеження будь-яким строком, тоді як навіть перебування на посаді судді, відповідно й отримання суддівської винагороди в повному обсязі, обмежено досягненням шістдесятип`ятирічного віку.
20. Відповідно до частини першої-третьої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4 - 7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
21. Відповідно до частини першої статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
За частиною третьою статті 351 КАС України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
22. З уваги на наведені мотиви у зіставленні з положеннями процесуального закону колегія суддів дійшла висновку, що судові рішення судів попередніх інстанцій, за якими позивачеві надано право нарахування щомісячної компенсації, передбаченої частиною третьою статті 45 Закону № 2862-ХІІ виходячи з розміру суддівської винагороди, визначеної Законом № 1402-VIII, й про скасування, як наслідок, наказу від 19 лютого 2021 року № 11/од, не відповідають критеріям законності і обґрунтованості й за правилами статті 351 КАС України підлягають скасуванню.
Водночас, обставини у цій справі встановлені в об`єктивно можливому обсязі, достатньому для надання їм відповідної юридичної оцінки, тож колегія суддів вважає, за можливе на підставі цих обставин ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову повністю.
23. Відповідно до частини третьої статті 375 КАС України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Ухвалою від 19 січня 2022 року Верховний Суд зупинив виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2021 року у справі № 440/930/21 до закінчення перегляду рішення в касаційному порядку.
Зважаючи на результат касаційного перегляду, підстав для поновлення дії рішення суду першої інстанції в цій справі немає підстав.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
п о с т а н о в и в :
1. Касаційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області задовольнити частково.
2. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2021 року і постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2021 року у справі № 440/930/21 скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий М. І. Смокович
Судді Н. А. Данилевич
О. Р. Радишевська
скопійовано
-
скопійовано
-
